Статті та есе
Мій найрідніший учитель…
Кажуть, найкраще запам’ятовуються розповіді і повчання в малому віці, коли дитина найбільш допитлива. Хочеться послухати не тільки народні казки, але й розповіді про життя, отримати відповіді на безліч запитань. Таким, як і більшість малечі, був я, і у своїй пам’яті найбільше зберіг діалоги з дідусем Михайлом.
Мова йде про знаного письменника, громадського діяча та рідного дідуся Михайла Григоровича Івасюка. Цими днями Буковина відзначає 90-річчя від дня його народження. Науковці, письменники, літератори згадують про спілкування та спільну роботу з письменником. Про останнє десятиліття життя Михайла Григоровича маю право розповідати, адже народився я і виріс у будинку по вулиці Маяковського, 40 — помешканні родини Івасюків, а нині — Меморіальному музеї.
Дідусь Михайло був успішною та авторитетною людиною — комунікабельним, вимогливий до себе та інших і надзвичайно працьовитим. Проте, будучи таким, залишався особливо уважним до сім’ї. Працюючи ночами, він завжди знаходив час поцікавитися родинними побутовими проблемами, моїм навчанням, дати пораду, послухати, як у кого пройшов день, які плани на завтра.
Вечорами на кухні було завжди гамірно й цікаво, там велися дискусії та діалоги про сьогодення. Пригадую батька Віктора в розмовах із дідусем за вечірнім чаєм, бесіда яких часто закінчувалася за північ. Особливо у 1993–1994 роках такі розмови були тривалими, оскільки батько працював у міській раді, а дідусь хотів послухати про проблеми міста та його мешканців.
Дідусь Михайло надзвичайно уважно ставився до дружини Софії, яка була справжньою помічницею та першою, хто читала усі останні романи, як і свіжі міжнародні літературні хроніки та критику вітчизняної літератури. Переконаний — сім’я завжди була справжнім джерелом енергії та розради для нього, а надто після подій загадкового зникнення та вбивства мого дядька — композитора Володимира Івасюка. За розповідями, це страшне несправедливе лихо завдало болю та приниження на багато років: болю, тому що втратили найдорожче — рідного сина, а приниження — бо багато людей тоді відцуралися й відвернулися від родини, маючи такий високий статус у суспільстві, родина стала у якийсь момент нікому не потрібна. Досі багато з них хваляться «міцною дружбою» з композитором…
Найбільш образливо те, що дідусь знав правду про смерть Володимира Івасюка, тривалий час добивався справедливості. Її знали і спецслужби, і прості люди — Івасюк-композитор став неконтрольований радянською системою, і просто популярніший за неї. Люди не обговорювали партійні звіти, а гамірно співали «Червону руту» та «Водограй». Його замордували за повної бездіяльності правоохоронних органів Львівщини. Лише у 1988 році, через 9 літ, у журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін») дідусь Михайло розкаже про це в найбільш сентиментальній біографічній повісті «Монолог перед обличчям сина». Через жорстокість долі, це і є, на думку багатьох дослідників, найбільш відомим його твором (якщо не вважати таким «твором», самого композитора). Принципово, саме завдяки дідусю, творчість мого дядька та його добре ім’я не вдалося спаплюжити, оббрехати, оповити міфами, він зміг зберегти унікальні фото та аудіо архіви, десятки цінних напрацювань Володимира Івасюка. Саме завдяки наполегливості та терпінню дідуся (10 років не було дозволу), на Личаківському кладовищі у Львові на могилі композитора був встановлений такий пам’ятник, який хотіли бачити родина та друзі митця.
Завжди з хвилюванням згадую момент, коли у 1994 році в Києві, на врученні Шевченківської премії композитору Івасюку (посмертно), зал аплодував стоячи, а слів вдячності, як і квітів, було безліч. Думаю, дідусь, понад усе хотів тоді, щоб на сцені стояв його син. Уся країна побачила любов та повагу тисяч прихильників. Цей момент гордості за свою родину запам’ятався на все життя.
Дідусь Михайло, читаючи багато літератури, приділяв увагу дослідженню історії, культурі, краєзнавству та рідній мові. Знаю, що за наслідками численних історичних екскурсів про минуле нашої Батьківщини та національно-визвольних змагань українського народу, пізніше я прийняв рішення вчитися на історичному факультеті нашого університету. У бібліотеці Михайла Григоровича були як сотні книг про історію та традиції великих країн, так і унікальні іноземні видання кінця XIX століття. Казки в записах Михайла Івасюка «Гомін Карпат» були найулюбленішими, особливо, коли їх читав сам упорядник. Узагалі, всі троє внуків — Софія, Володимир (обоє проживають у Львові) та я дуже любили читати книжки із бібліотеки Михайла Івасюка. З самого дитинства у сім’ї був культ книги, пісні та музики.
Пригадується, як радів дідусь Незалежності України. Будучи європейцем за світосприйняттям (а знання шести іноземних мов цьому лише підтвердження), він багато розповідав про Європу і про те, чому гасло «назад до Європи» таке актуальне саме для Буковини. З такою любов’ю завжди розказував про подорожі Югославією, Румунією, Грузією та Бессарабією, де побував свого часу і мав там багатьох знайомих. Михайло Григорович і як письменник, і як краєзнавець, постійно подорожував по Україні, особливо Кримом влітку та Карпатами взимку. Один із останніх його творів — «Турнір королівських блазнів» — високо оцінив історик Олександр Масан саме за «вірно відтворену історичну дійсність» та ретельне вивчення архівних матеріалів, зібраних шляхом численних поїздок селами Буковини.
Дідусь був блискучим педагогом-практиком. Офіційно завершивши викладання в ЧНУ в 1987 році, він весь свій вільний час присвячував бесідам і консультаціям із своїми учнями. Як справедливо і сьогодні вони зауважують, ніхто не залишався без поради та підтримки. Дідусь вечорами читав ще не надруковані романи, наукові статті, публіцистику багатьох літературознавців Буковини.
Ось таким запам’ятався мені дідусь Михайло. Не дожив трохи до 80 років, хоч його життя було сповнене нелегких випробувань, несправедливості й підлості. Проте, невичерпна любов до родини, рідного краю, студентів, як і бажання бути їм корисним, перемогли все. Можливість спілкування та навчання в Михайла Івасюка залишиться у моїй пам’яті на все життя.
