Статті та есе

Молодий, могутній і сучасний

Маніпулювання художньою культурою через підпорядкування її творців владі відомо в історії людства давно. Двадцяте століття з його надмірною заполітизованістю створило для цього максимальні можливості.

Художню культуру, певною мірою, контролює будь-який режим. Повсюдно вироблені методи заохочення одних осіб творчих професій та обмеження чи заборона працювати — інших. Але тотальний контроль застосовують лише авторитарні режими, що обланцьовують громадянське суспільство (частиною якого є вільні спілки творчих працівників) диктатом держави. Саме такими були 70-ті роки минулого століття, коли довелося творити славному українському композиторові Володимиру Івасюку.

Про таких, як Володимир Івасюк, кажуть: вони грішні первородним гріхом таланту. І це стало першою «провиною» митця перед суспільством, в якому він виростав і творив.

…Він мав ще один «гріх» перед системою 70-х, яка нівелювала, ламала, нищила будь-яку особистість, — він творив обличчя української культури, яка може зробити честь будь-якій цивілізованій нації. Своєю геніальною творчістю він підносив дух нашого народу, спростовував твердження про його меншовартісність.

Події 70-х в Україні, які можна кваліфікувати як справжній ідеологічний і політичний погром, стали етапною віхою у стосунках влади й інтелігенції. Позиції обох сторін увиразнилися. Влада вимагала повної покори, вже достатньо їй було шістдесятників, й не дозволяла «жодних ідейних хитань». Під вивіскою боротьби з «буржуазним націоналізмом» розгорталася русифікація, що набувала дедалі агресивніших і жорстокіших форм. Рівень духовної несвободи дедалі зростав, відповідно розширилися масштаби і всезагальність контролю КДБ над кожною сферою суспільного життя. Більшість інтелігенції реагувала на ці зміни досить індиферентне. Частина її була незадоволеною, однак боялася висловлювати свої почуття відкрито, бо навіть найменші прояви нелояльності у вузькому колі знайомих могли обернутися втратою волі, зламаною долею. У цих умовах на опір зважувалися або ті, кому влада і власне сумління не залишали місця для компромісу, або ті, хто збагнув, що не зможе мовчати й залишатися бездіяльним за будь-яких обставин.

Чимало справжніх мистецьких надбань зазнавало несправедливої критики, безпідставних звинувачень у відступах від «класових позицій» та «ідеалізуванні національного минулого».

Посилюються репресії проти представників української культури та літератури. Організована кампанія цькування не давала можливості ні друкуватися, ні навіть працювати Ліні Костенко, Василю Стусу, Євгену Сверстюку, Юрію Бадзьо, Василю Симоненку, Аллі Горській… Мали місце репресивні заходи до тих, хто не мирився з такою «свободою» і «ленінською національною політикою», хто відстоював право українського народу на свою мову, культуру, державність. За ґратами концентраційних таборів опинилася ціла плеяда представників української національної культури.

Про ту добу, що народила покоління шістдесятників, яскраво сказав Микола Вінграновський: “Наша юність і молодість, наше тодішнє молоде життя мало подвійну сутність: одну — офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу — поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту і почалося «шістдесятництво».”

А з творчості шістдесятників — культурно-національне пробудження України.

Такими були «супровідні» ознаки мистецького і літературного процесу кінця 60-х — 70-х років, коли творив свої самобутні пісні наш земляк Володимир Івасюк.

«Якось на вулиці я почув пісню, її співали солдати. Це було так несподівано, що мимоволі рушив за строєм. Одверто кажучи, стало трохи сумно. Чому? Мабуть, від того, що пісня вже не належала мені. Знаєте, це почуття важко передати словами. Щоправда, відразу подумав: хіба можна тримати птаха у клітці? Йому потрібна просторінь. Для польоту». Перечитавши ці слова Володимира, справді засумуєш. Чому? Чи не від того, що пісня Володі вже давно не належить йому… Проте сам Володимир Івасюк, незважаючи на постійні намагання викреслити його з нашої свідомості, все-таки належав і належить нам… Відтоді, як прозвучали його перші пісні, він залишився назавжди в Україні, у музичному світі. Його ім’я та творчість замовчували, але не забували.

Володимир Івасюк народився на Буковині в Кіцмані, мешкав на обійсті, де колись жив і творив український композитор, поет і драматург Сидір Воробкевич. Хлопець, за прикладом батька, філолога та письменника Михайла Івасюка, почав рано цікавитися фольклором, старанно занотовував пісні, приказки, балади, притчі. Водночас складав вірші, а згодом, коли вже навчався у музичній школі знайшов в особі викладача Юрія Візнюка не тільки талановитого педагога, а й щедрого порадника. Заохотивши учня до створювання мелодій, учитель не випускав його з поля зору усі роки, які судилося прожити композитору. Юрій Миколайович благословляв і перші твори вісімнадцятирічного юнака — «Колискову для Оксаночки», «Я піду в далекі гори», «Капелюх».

Його можна назвати ровесником ліверпульської четвірки, що уособлювала музичний розквіт останньої третини минулого століття, — ансамблю «Бітлз», тому, як і більшість молоді 60-х років, сприйняв новітні музичні форми. Будучи натурою неординарною, з яскраво вираженою національною приналежністю, Івасюк і музику «Бітлз» осмислив творчо, на українському ґрунті, поклавши початок новій молодіжній естраді в республіці.

Проте українські вокально-інструментальні ансамблі тоді тільки народжувалися. Один із них — аматорський колектив вижницького будинку культури «Смерічка», створений великим ентузіастом естради, нині народним артистом України, Левком Дутковським і став для Володимира Івасюка творчою лабораторією. В одному із своїх виступів у пресі Володимир, зокрема, зазначав: «Своєрідний стиль виконання й талановите трактування фольклору полонили мене, коли я почув ансамбль на сцені. У «Смерічку» я приніс свої перші пісні».

То були незабутні «Червона рута» та «Водограй». «Червона рута» вперше була виконана Володею Івасюком і Оленою Кузнєцовою у супроводі ансамблю «Смерічка».

На жаль, творчість композитора не знайшла належної підтримки ні у Спілці композиторів України, ні в кабінетах чиновників від культури. Що ж спричинило це? По-перше, у сімдесяті роки таке мистецтво відкидалося, бо вважали, що воно прийшло до нас із Заходу, а по-друге, що у Спілці композиторів УРСР та кабінетах Міністерства культури сиділи консервативні фахівці — люди старшого віку, які не спроможні були оцінити нове мистецьке явище.

Молодь прагнула новизни. І вона прийшла у світ піснями Володимира Івасюка. Модерними, з глибоким національним корінням.

«Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» — 1972 року. Це було надзвичайне досягнення, такого раніше не траплялося — твір самодіяльного композитора став переможцем всесоюзного телевізійного огляду вдруге.

При Чернівецькій філармонії створюється вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута» під керівництвом молодого, здібного організатора і музиканта Анатолія Євдокименка, солістка — вже популярна тоді в Україні співачка Софія Ротару. «Цей ансамбль, як і «Смерічка», став рідним для Володі, — згадував батько композитора, відомий український письменник Михайло Івасюк. — Взаємини тут були чистими, сповненими благородства, що не так часто буває в літературно-мистецькому середовищі. Творча співпраця сина з колективом «Червоної рути» та його зіркою Софією Ротару окриляла його, наснажувала духовно. Ці взаємини — яскраве свідчення того, яких успіхів можна досягти в мистецтві, якщо позбутися інтриг, заздрощів, недоброзичливості. І лише творити».

У передмові до третьої, найповнішої, збірки пісень Володимира Івасюка, виданої посмертно, Софія Ротару писала: «Молодий митець був улюбленцем свого покоління. У творах композитора лунала музика, народжена величчю нашої доби, красою людей, чарівністю дібров та синіх гір, які надихали його вразливе серце. Творче спілкування з Володимиром Івасюком було святом для виконавців його пісень. І я зазнала того свята».

1972 року Володимиру запропонували вступити на композиторське відділення консерваторії ім. Миколи Лисенка у Львові. Він приймає пропозицію і переїздить до Львова. Роки, прожиті у Львові, були одночасно величними і драматично-трагічними. Тоді Володимир створив понад сімдесят пісень, значну кількість інструментальних п’єс, малих і великих форм. На вірші місцевих поетів Ростислава Братуня, Романа Кудлика, Богдана Стельмаха: також виповнену драматизмом «Юнацьку баладу» та «Баладу про Віктора Хара», ліричну «Запроси мене у сни», патріотичну «Вогні Львова». Зокрема, за «Баладу про Віктора Хара» він одержав другу премію на Всесоюзному конкурсі молодих композиторів.

Здавалося б, усе гаразд, життя безхмарне, адже композитор досяг популярності. Проте смуток не покидав Володимира. Тоді вражений він був, що на концерт «Смерічки», котра виконувала твори В. Івасюка відмовився прийти композитор, його керівник на підготовчому курсі у консерваторії Анатолій Кос-Анатольський. Для юнака це означало: музична еліта Львова не поспішала підтримати самородка з Буковини. А він же, Анатолій Кос-Анатольський уособлював для студента консерваторії офіціоз. І тоді Володимир усвідомив, що правлячий клан музичного Львова не визнає його як композитора вартого уваги…

1979 року Володимира Івасюка висунули на здобуття престижної на той час відзнаки для молодих митців — республіканської комсомольської премії ім. М. Островського. Проте, як зазначав сам Володимир: «я все оформив, але документи не передали в Київ. Комусь, мабуть, поперек горла стоять мої пісні…»

На думку батька, доклали до цього рук високопоставлені чиновники тодішнього Львівського обкому, комсомолу та обкому партії. З плином часу навіть сам факт висунення на здобуття премії почали піддавати сумніву. Проте нещодавно вдалося виявити важливе свідчення — примірник характеристики на студента композиторського факультету Львівської державної консерваторії В. М. Івасюка, яку скріпили підписами ректор консерваторії З. О. Дашак, секретар партбюро Л. Т. Мельничук і секретар комітету комсомолу С. С. Холщеватська. Наведемо деякі витяги з цього документу:

«Володимир Івасюк — лауреат всесоюзних телевізійних конкурсів «Пісня–71» та «Пісня–72». Його музичні твори різних жанрів з успіхом виконувалися в Києві на IV пленумі Спілки композиторів України, присвяченому творчості молодих (1976 рік), на пленумі Львівського відділення Спілки композиторів у 1977 році, на пленумі Спілки композиторів України, присвяченому 60-річчю ВЛКСМ і творчості молодих у 1978 році. У листопаді 1978 року став лауреатом на Всесоюзному огляді-конкурсі молодих композиторів у Москві.

Володимир Івасюк бере активну участь у громадському житті консерваторії й міста Львова. У 1974 році комсомолець В. Івасюк був делегатом XXII з’їзду ЛКСМ України.

У колективі консерваторії, у середовищі музичної громадськості міста Львова В. Івасюк користується авторитетом.

Один із найпопулярніших композиторів-піснярів України, Володимир Івасюк своєю творчістю робить значний внесок у комуністичне виховання радянської молоді і є гідним кандидатом на здобуття республіканської премії ім. М. Островського».

Ця премія знайшла Володимира Івасюка лише через десять років після його смерті.

Визнання — не підтверджене гербовими печатками, а справжнє, всенародне прийшло до Володимира ще на початку його творчого злету і супроводжувало протягом його короткого життя.

Пісня з Буковини безперешкодно долала міжнаціональні і міждержавні бар’єри і швидко здобувала прихильників навіть за океаном. Наприкінці 80-х років Михайло Григорович Івасюк отримав бандероль з листом: «З приємністю висилаємо екземпляр другого тому збірника пісень Вашого сина В. Івасюка, який вийшов у видавництві «Дума м’юзик» в обробці Олеся Кузишина».

Солідне нью-йоркське видання запланувало шість випусків з понад шістдесятьма найпопулярнішими піснями Івасюка.

Володині пісні народжувалися спонтанно, інколи у найнесподіваніших місцях. Тому композитор постійно носив з собою портфель із чернетками творів, над якими працював. Відомо, що останні дні його життя були заповнені активною роботою: і над партитурою кантати «Чуття єдиної родини» на замовлення Міністерства культури УРСР, і над оперою «Дарина» на історичну тематику, і над піснею на слова львівського поета Василя Мартинова, і над романсами. Із-поміж усього цього духовного скарбу вціліла лише частина кантати — «Зустрічайте мене» на слова Р. Братуня, лібрето на вірші П. Тичини, М. Рильського. Решта чернеток творів безслідно зникли, бо знайдений після трагічної смерті Володимира його портфель виявився порожнім…

Трагічна загибель… Заборона й намагання зробити все для того, щоб його ім’я і твори відійшли у забуття. З обкомівських кабінетів Буковини надходить вказівка в жодному разі не дозволити друкувати у газетах співчуття родині Володимира, його батькові, відомому українському письменникові, постійному автору періодичних видань Буковини. А натомість якими брудними інсинуаціями, що стосувалися молодого композитора, зарясніли сторінки деяких газет та журналів.

Не змогли, не знищили…

Щедрість своєї багатої на любов до людей душі Володимир Івасюк продемонстрував сповна. Та скільки ще було б творчих злетів, якби жив! Бо жив за благородним девізом «Все залишається людям».

Сьогодні часто звучить пісня «Із голосу скрипки» або «Соло для Володимира Івасюка» (слова В. Вознюка, музика М. Гаденка). Вперше її виконала Алла Кобилянська. Пісня про те, що музика вічно жива, а разом з нею живий і Володимир Івасюк. Молодий, могутній і сучасний.

Тамара Марусик

Книжка «Володимир Івасюк. Життя — як пісня»

2003