Статті та есе

Монолог перед пам’яттю сина

Володимир Івасюк… Своєрідний символ української естрадної пісні. Коротким було його життя, але який вагомий внесок зробив митець в культурне надбання!

«Наш народ дуже обдарований, і його не здивуєш талантом, — писала Софія Ротару. — Я сотні разів бачила зі сцени, як люди різного віку і професій загорялися радістю, хвилювалися, коли в залі лунали його пісні, — вони викликали в серцях подив і захват. Пісні Володимира Івасюка ніхто не слухав з байдужістю. Його відразу помітили і запам’ятали.

…«КРИЛО СТАЄ КРИЛОМ ТІЛЬКИ ПІД ЧАС ЛЕТУ» — це був афоризм, який він часто повторював. …Він був надзвичайно скромний і тактовний з людьми.

Творче спілкування з Володимиром Івасюком було святом для виконавців його пісень. І я зазнала того свята!»

З доробком митця ми обізнані непогано. Значно менше відомо про те, яким він був у житті, про що мріяв. Думається, читачам цікаво ознайомитися зі спогадами про композитора його батька — Михайла Григоровича Івасюка, написаними спеціально для «Соціалістичної культури».

Володимир Івасюк

Наша родина мешкала в районному центрі Кіцмані біля середньої школи. Ми з дружиною працювали вчителями. Поруч зі школою — районний Будинок піонерів та школярів, до якого сина вабила нездоланна сила. Там діяли різноманітні гуртки, часто відбувалися концерти. Хлопчики й дівчатка вчилися малювати, грати на народних інструментах. Коли вікна нашого будиночка були відчинені, долинав спів піонерського хору, ми чули зауваження його керівника Івана Лазаровича Ковблика, народного музики-скрипаля, здібного самоука, котрий володів кількома інструментами і ґрунтовними основами теорії музики. Він проводив уроки співів школі, керував оркестром народних інструментів.

Володя залюбки відвідував репетиції оркестру. Ще чотирирічному купили йому мандоліну, і він з гордістю йшов до Івана Лазаровича, який прилаштовував хлопчину поруч з досвідченими оркестрантами. Старші прихильно ставилися до «вчительської дитини».

Святом було для сина відвідування концертів. Вони часто відбувалися в містечку. Полюбляв і фільми, особливо музичні. Ми вважали це нормальним і охоче брали дітей з собою. Я був вражений увагою, з якою Володя дивився вірменський фільм «Серце співає», де в головній ролі виступав своєрідний співак Артур Айдінян. Хлопчика буквально зачарував його голос. Наступного дня він просив маму, аби пішла з ним ще раз у кіно…

Через кілька років Артур Айдінян приїхав з концертом до Чернівців. Володя підріс, був уже музикантом, але враження від пісень співака запали глибоко в серце. Він загітував рідних поїхати на концерт вірменина. Захоплено слухав його, хоч і не приховував розчарування: артист був уже мало схожий на баченого колись екранного героя.

Дитинство сина проходило біля великого старого саду, повз який дзюркотів потічок; неподалік, буквально в двох сотнях кроків, шумів чарівливий ліс. Вечорами й ранками у саду і лісі заливалися солов’ї. Один птах замовкав на мить, а пісню вже підхоплював інший, потім третій прилучав свій голос… Здавалося, кожна яблуня, груша, слива, тополя мали свого власного співця. Ми широко відчиняли вікна. Діти засинали під солов’їні колискові.

…Якось дочка Галинка прибігла стривожена:

— А Володько поліз на вишню, високо-високо…

Йду в город. Помічаю сина між гілками, але мовчу, щоб не налякати. Ще зірветься з переляку. Коли зліз, підходжу:

— Що робив на вишні?

Розгублено забігали оченята. Але не сказав ні слова.

— Він робить гам гніздо, — видає внука бабуся. — Збирає пір’я біля курника й вистелює його.

— Що за гніздо, хлопчику? — кладу долоню на голівку.

— Для пташки, — відповідає за нього Галинка.

Син зводить на мене погляд і несміливо:

— Хочу бачити солов’я… Який він? Може, прилетить і сяде. Тоді подивлюся… Сідали ж коло вікна синиці і щиглики.

— Узимку пташки були голодні і мусили скрізь сідати. А солов’ї навіть не помітять твого гнізда, — кажу.

— Мені сподобалась ця наївна фантазія. Вилізаю на вишню. Між гілками — бузкові прутики, переплетені й покриті пір’ям. Гніздо для солов’я. Поезія часто не узгоджується з людською логікою. Діти — найгеніальніші поети.

У п’ять років ми віддали сина до Кіцманської дитячої музичної школи. На вступному іспиті його попросили заспівати. Він знав різні народні співанки, але виконав «Вечірню пісню» К. Стеценка на слова В. Самійленка. Приймальна комісія одностайно зарахувала хлопця до підготовчого класу. Ми придбали найменшу скрипочку-восьминку, «дзижчалку», кілька нотних зошитів і папку синюватого кольору, на якій було виведено великими білими літерами: «Музика».

Збігав час. Володя закінчив семирічку в музшколі, і вчителі порадили віддати його до Київської середньої музичної школи імені М. В. Лисенка, яка на початку 60-х років вважалася навчальним закладом для обдарованих дітей. До вступних екзаменів сина готував чернівецький скрипаль Ю. М. Гіна.

У Києві були чудові вчителі. Володя полюбив школу, хоч йому доводилося багато працювати, щоб бути на рівні кращих учнів. Але сталася біда — він захворів, і ми змушені були забрати його додому. Повернули хлопця до Кіцманських середньої і музичної шкіл. Він довго тужив, гірко переживав розлуку з вчителями, новими друзями. Властивість захоплюватися не дала йому нудьгувати. Почав записувати народні пісні, годинами грав на роялі і скрипці, складав свої мелодії, етюди, імпровізував. Вивчав усе, що стосувалося музики. Ми, батьки, пишалися тим, що він добре знав математику й фізику, любив літературу, історію, хімію, писав вірші. Крім того, Володя був ще й здібним художником — намальований ним портрет Т. Г. Шевченка довго експонувався в рідній школі.

…Виповнилося п’ятнадцять років. Син написав декілька пісень. Проте не всі вони задовольняли його. Залишив тільки дві — «Колискову» і «Мені шістнадцять літ». Останню надіслав на обласний конкурс самодіяльної пісні й отримав премію. Успіх надихнув.

Дев’ятикласником Володя згуртував кіцманських хлопців і дівчат: з’явився вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка» — один з перших молодіжних колективів у республіці. Було це на початку 60-х років. Ентузіасти виконували твори М. Скорика і О. Білаша, Володині «Ласкаво просимо», «Моя пісня». «Буковинка» мала успіх. Аматорів запрошували виступати до Чернівців і Києва, передавали їхні твори по радіо й телебаченню.

Обласна газета «Радянська Буковина» схвально відізвалася про колектив: «Чи не найбільше сподобалась присутнім «Моя пісня» (слова і музика В. Івасюка), якою ансамбль дебютував перед чернівчанами». Відгуки в пресі хвилювали, бентежили Володю, сприяли активізації його діяльності.

…Сім’я переїхала до Чернівців. Син влаштувався на завод «Легмаш» слюсарем. Невдовзі йому доручили організувати заводський хор. Він, учорашній десятикласник, потерпав від думки, що після зміни робітники не прийдуть на репетицію. Та побоювання були даремні. Аматори полюбили свого керівника, хор звучав злагоджено, колектив відзначили на обласному огляді. До репертуару Володя ввів і кілька своїх пісень — «Батьківщино моя», «Там, за горою, за крем’яною», «Капелюх». Тоді ж надіслав на конкурс, присвячений 50-річчю Великого Жовтня, дві пісні — «Відлітали журавлі» й «Колискову для Оксаночки». Одержав першу премію.

Вимогливість, самокритичність — характерні риси сина. Музика — невтомний пошук. Ця істина була головною в його поглядах на творчість.

Життя мінливе. З робітничим середовищем довелося розлучитись: Володя вступив до Чернівецького медичного інституту. Недовго був робітником, але впродовж усього життя носив у серці найсвітліші почуття вдячності й любові до рідного заводу, де робив перші самостійні кроки, формувався як громадянин. Колектив розвинув у ньому почуття гідності і відповідальності за все, що робив.

Опановуючи медицину, Володя продовжує заняття музикою. У вільні години пише нові твори, бере участь у студентській художній самодіяльності: грає в ансамблі пісні й танцю, створює юнацький камерний оркестр… Постійно займається музичною самоосвітою (музучилище змушений був покинути: на перешкоді стали екзаменаційні сесії, які збігалися в часі). Об’єктом його особливої уваги стає творчість М. Лисенка і П. Чайковського, він прагне проникнути в секрети успіху музики Ф. Шуберта.

Якось увечері під час прогулянки в університетському парку син сказав мені:

— Дивна річ… Нас вважають надзвичайно музикальною нацією, Максим Горький назвав українську народну пісню апофеозом краси, а ми, крім Миколи Лисенка, не дали світові імені, яке б стояло в одному ряду з Глинкою, Моцартом, Верді, Шубертом. Де наші опери, симфонії, цикли пісень світового значення? Думається, місце Шуберта української пісні вакантне. Його треба зайняти. Тому, хто відважиться на це, доведеться докласти багато зусиль, праці, боротьби, пізнати гіркоту розчарувань. Але ж яка благородна, висока мета для таланту!

Я мовчав. Наївність юнака? Ні, програма життя. Володя умів пишатися здобутками рідного народу. Гордився, що виріс у тому куточку кіцманської землі, де провів свої дитинство і юність відомий письменник, класик української музики Сидір Воробкевич. Про цього великого трудівника на ниві культури часто точилися розмови в нашій родині. Донька Галя, яка також вчилася в медичному інституті, позиркувала на брата з лукавинкою в очах і казала, що земля, оспівана Воробкевичем, повітря, солов’їні пісні близького лісу й старовинного саду, посадженого, мабуть, ще дідом композитора, донині сповнені поезій і мелодій.

Пісні молодого композитора поступово виходять за межі Буковини — їх виконує одна з кращих співачок 60-х років киянка Лідія Відаш. Вони полонять молодь, особливо студентів, старшокласників. Та ось настає 1970 рік. Шанувальники пісні — в захопленні від «Червоної рути» і «Водограю».

Пісня «Червона рута» має свою історію. У листопаді 1967 року товариш подарував мені на день народження монументальну працю В. Гнатюка «Коломийки» видання 1906 року. Володя стежив за творами, що з’являлися в нашій родинній бібліотеці, перечитував їх.

Саме в цій книжці він і натрапив на рядки:

Назбирала троєзілля, червону рутоньку
Та схотіла зчарувати мене, сиротоньку.

Для вісімнадцятирічного музики, закоханого в рідний фольклор, чутливого до всього нового, образ червоної рути був хвилюючою знахідкою, справжнім одкровенням. Та квітка не давала йому спокою майже три роки. Мандрував селами, особливо гірськими, шукаючи ключ до розуміння таємничого поняття, в якому відчув живлющий подих поезії. На Косівщині знайшов новий варіант коломийки про червону руту, а на Путильщині, в Розтоках, записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного і чистого кохання.

Пісня принесла йому чимало клопоту. Спочатку він старався надати їй форми балади, але твір виходив розтягнутим, багатослівним, композиційно недолугим, а Володі потрібні були простота і щирість народної пісні. Переписував безліч разів, шліфував. Минуло багато місяців, перш ніж обнародував.

«Водограй» теж народжувався в муках творчості. Довго викликав невдоволення. Володя вносив зміни в сюжет пісні, ремствуючи на свою безпорадність, яку називав безталанністю, замкнувся в собі, але сторонньої допомоги не приймав. Через якийсь час знову повернувся до задуму й реалізував його.

На обласному телебаченні син мав добрих друзів. Це — головний режисер Василь Селезінка та звукооператор Василь Стріхович, яким при зустрічі сказав, що у нього вже готові дві пісні. В. Селезінка зацікавився новинками й висловив готовність пустити їх в ефір. Його підтримав В. Стріхович. Володя запросив до телестудії оркестр Валерія Громцева з Будинку текстильників і молоду вчительку музики Лялю Кузнєцову, яка володіла гарним сопрано. Почався запис. В. Селезінка і В. Стріхович були вимогливі, прискіпливі, нетерпимі до найменшої неакуратності у виконанні. Десятки разів починали все спочатку — перероблювали, шукали, творили.

Прем’єра пісень на Республіканському телебаченні відбулася 13 вересня 1970 року. Впродовж виступу я страшенно хвилювався за свого неспокійного сина, а вдома родина не відходила од телевізора.

Після трансляції Володя підійшов до мене.

— Як воно вийшло, таточку? — запитує.

— По-справжньому.

— Як звучав «Водограй»?

— Хотілося танцювати під його музику.

— Ти — хронічний батько… — І усміхнувся.

— Суб’єктивний? Що ж, суб’єктивність — основна риса творчості. Об’єктивних людей немає і серед тих, хто сприймає твір.

Це був початок тієї дороги, яку шукав і знайшов Володя.

Про нього заговорила преса. Ровесники захоплено зреагували на його пісні, по радіо зазвучали твори, написані раніше. З’являються друзі: прекрасні співаки Н. Яремчук і В. Зінкевич, композитор і творець «Смерічки» Л. Дутковський

«Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» — 1972 року. При Чернівецькій філармонії створюється вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута» під керівництвом молодого, здібного організатора і музиканта А. Євдокименка. До колективу запросили випускницю музучилища, тоді вже популярну на Україні співачку Софію Ротару. Цей ансамбль, як і «Смерічка», став рідним Володі. Взаємини в ньому були чистими, сповненими благородства, що не так часто буває в літературно-мистецькому середовищі. Творча співпраця сина з колективом «Червоної рути» та його зіркою Софією Ротару окриляла його, наснажувала духовно. Ці взаємини — яскраве свідчення того, яких успіхів можна досягти в мистецтві, якщо позбутися інтриг, заздрощів, недоброзичливості. І лише творити.

Популярність Володі зростала. Розширялась географія гастролей. Якось після виступу в Одесі він жартома сказав:

— Подейкують, що коли Одеса визнає артиста, художника чи композитора, то це гарантує йому успіх у мистецтві. Мене одесити прийняли ласкаво, значить, можу бути спокійним.

Проте я ніколи не бачив сина без роботи. Його запрошували в гості робітничі колективи, школярі. Охоче виїздив у села. Не раз добрим словом згадував колгоспників села Санківців Хотинського району, перед якими виконував пісні, розповідав про свою творчість, навчання, плани. Трудівники полів радо вітали молодого митця. Здавалося, все село прийшло на зустріч — зал сільського клубу не міг умістити бажаючих почути виконавця.

Володя був гарним піаністом, вправно володів скрипкою. Але він болісно відчував потребу поглиблювати і збагачувати свої знання з теорії музики, бо мріяв про написання симфоній, виношував тему опери «Дарина», вже почав розробляти її. Без належної теоретичної підготовки складні музичні форми були б недоступні.

Улітку 1972 року Володі запропонували перевестися до Львівського медичного інституту і вступити на композиторське відділення консерваторії імені М. В. Лисенка. Перспектива була привабливою.

За роки, проведені у Львові, син створив понад сімдесят пісень, велику кількість інструментальних п’єс, малих і великих форм. Те, що він написав, популяризувалося платівками, збірниками, які видавалися в Москві, Києві. Фірма «Мелодія» випускає платівку-гігант «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару»; виходить збірка його творів у видавництві «Музична Україна». На Всесоюзному конкурсі молодих композиторів він одержує другу премію за «Баладу про Віктора Хара», ЦК ВЛКСМ теж відзначає його діяльність.

Сповнений бажання творити, юнак пише музику до спектаклів, зокрема до інсценізації роману О. Гончара «Прапороносці». Тісна і щира дружба єднає його з диригентами Ю. Силантьєвим і Р. Бабичем та московським композитором О. Екімяном.

Старшим колегам подобались його стриманість, гідність. Бо ж ніколи не шукав хлопець покровительства у маститих. Дорожив увагою С. Ротару, Л. Артеменко, Н. Яремчука, В. Зінкевича, В. Шпортька… Це були його посестри і побратими в мистецтві.

Легко писав він музику на поезії Д. Павличка, Р. Кудлика, С. Пушика, Д. Луценка, М. Петренка, А. Дементьєва, В. Лучука, Ю. Рибчинського. Благотворно впливав на нього Р. Братунь.

…Ідуть літа. Вмиваються дощами квітучі сади, барвисту ковдру стелить осінній ліс, снігами кутаються хати й поля… Мінлива музика життя. Любив його син. У творчих муках, неспокої слухав істину його партитури. До останнього дня. Почуті, відтворені ним мелодії буття залишились назавжди. І не лише в пам’яті тих, хто його знав…

Михайло Івасюк

Журнал «Соціалістична культура» №6

1987