Статті та есе

Назарій часів Карпат

Фотокореспондент Віктор Співак згадує свої зустрічі з молодим Назарієм Яремчуком та знайомство з ВІА «Смерічка».

Назарій Яремчук’1975

30 листопада минуло 53 роки з того часу, як народився великий майстер української пісні Назарій Яремчук. Йому не судилось дожити до нинішньої України: на початку 90-х він захворів на рак. За тиждень до смерті, влітку 95-го, Яремчук у щоденнику написав: «На вулиці XX століття, невже нічого не можна зробити?». Зробити нічого не вдалося, не допомогла й західна медицина. 30 червня 1995 року Назарій помер, але він залишається живим для багатьох українців, а особливо — друзів та близьких. У піснях, серцях, пам’яті, фотографіях.

…Віктор Співак зараз живе в Борисполі й працює в районній газеті «Трудова слава». Понад 30 років тому він, будучи фотокореспондентом газети «Сільські вісті», сповнений юнацького максималізму вирішив відкрити для себе чарівний світ Карпат. Їдучи в лютому 1971-го року до Вижниці, що на Буковині, він не знав, що доля підготувала йому приємний сюрприз — знайомство із ВІА «Смерічка», одним із солістів якої був тоді ще зовсім юний Назарій Яремчук.

— Хто ж не мріє про Карпати, — каже Віктор Юрійович. — Я марив Карпатами все життя. І ось настала благодатна година поїхати туди. Це було 1971 року, коли я працював у дуже популярній та поважній на той час газеті «Сільські вісті». Наприкінці лютого 1971 року я приїхав до маленького, дуже мальовничого та затишного містечка Вижниця, що на Буковині. Там і підніжжя Карпат, і праворуч тече Черемош, і Косовський ярмарок поруч. Приїхавши до Вижниці, я зайшов до райкому партії, адже навіть у відпустці журналіст залишається журналістом, і там мені пообіцяли, що відпочинком у цьому буковинському місті я залишуся задоволений. Одного зимового вечора роздумував, куди мені піти: у кіно не хотілося, бо у Києві цього добра вистачало, це для мене, столичного жителя, звичне, вирішив піти до Будинку культури. Була п’ятниця, тому я подумав, що перед вихідними там хтось має або репетирувати, або виступати.

Біля сцени збиралися молоді хлопці та дівчата, я притулився в останньому ряду і став спостерігати за тим дійством, яке почалося. Вийшли хлопці на сцену, вийшли дівчата, вийшов оркестр. Нікого з них я тоді ще не знав. Почалось щось таке дивне, якого я ніколи не чув та не бачив у своєму житті. Я вперше почув пісні «Сніжинки падають», «Мила моя». На сцені співали юний Назарій Яремчук, трохи старший за нього Василь Зінкевич та Марічка Ісак. Мене настільки вразив той спів, те дійство на сцені, що я миттєво скочив з останнього ряду, вихопив фотоапарат із сумки і почав знімати. Зі сцени почали дивитися на мене насторожено: якийсь чужий чоловік знімає та ще й без лампи спалаху. Враження були настільки сильні, що я, здається, вночі заснути не зміг. Той вечір я запам’ятав на все життя. Наступного дня мене вже запросили на вечір-огляд районної самодіяльності.

Я запрошення з радістю прийняв, — продовжує Віктор Співак. — Наступного дня прийшов до Будинку культури, де мене вже, виявляється, всі знали. Чутка по містечку пішла, що до Вижниці приїхав кореспондент «Сільських вістей». Першим підійшов Назарій Яремчук:

— Добрий день.

— Добрий день.

— Ви з Києва? — запитав мене 19-річний юнак.

— Так, зі столиці.

— Ми дуже раді зустрічі з вами і запрошуємо послухати наш ВІА «Смерічка».

— Я вчора вас слухав і отримав море задоволення. З радістю прийду послухати ваш ансамбль ще раз, — погодився я.

Це був наш перший діалог із Назаром Яремчуком. Він вразив мене своєю простотою та щирістю, своїм душевним голосом.

Я послухав «Смерічку» ще раз, вже не на репетиції, а на самому огляді районної самодіяльності. Після того я сотні разів слухав «Смерічку», бачив артистів, дуже часто стояв за лаштунками концертних залів, де вони виступали, але перше враження — незабутнє на все життя.

— Як ви сприйняли перші успіхи «Смерічки» на великій сцені?

— Скажу нескромно — як свої, адже я дуже вболівав за хлопців. Це було так приємно, що мої друзі зазвучали на весь світ. «Червону руту» слухав тоді весь Радянський Союз.

— Це Назар вас знайомив із Карпатами?

— Так, саме він. Той дух гірський я відчув через нього. Назар дуже багато розповідав про Карпати, про Черемош, про своїх карпатських друзів. Часто ми виходили в гори цілими компаніями. Кожна моя відпустка проходила у горах. Я приїздив у Вижницю, зупинявся на квартирі. Назар у той час вчився у Чернівецькому університеті на географічному факультеті. Одного разу, коли я приїхав до Вижниці, Назар знайшов мене і запропонував погуляти горами. Це була чудова карпатська вереснева осінь. Назар веде мене незнайомою стежкою, я бачу лише невідомі місця, навколо гори, а на небі Бог висипав сотні зір. Зорі були такі великі, була така тиша, був такий теплий вечір, що я йшов і просто милувався тим природнім багатством. Назар тим часом розповідав про гори, про місцевих людей. І ось раптом Назар, зупинившись, тихо промовив:

— Вікторе, весілля.

— Де? — запитую.

— А чуєте, музика грає, — пошепки промовляє він.

— Ні, — кажу, — не чую.

У нього був прекрасний слух, тому не дивно, що він почув музику за кілька кілометрів.

— Підемо, Вікторе, на весілля? — питає Назар.

Уявіть Карпатську ніч, на небі сотні зір, а навколо розливається музика троїстого музики.

— Але мені завтра до Чернівців їхати. Якщо ми покажемось сьогодні на весіллі, то до завтрашнього ранку нас ніхто не відпустить, а в мене вже завтра заняття, — застеріг мене Назар.

— Але, Назаре, мені так хочеться послухати, як грають троїсті музики, — не вгамовувався я.

— Вікторе, заспокойтеся, ми зараз підійдемо, але будемо стояти далеченько, щоб нам було все чути, але щоб нас ніхто не побачив. І ви почуєте, що таке гори, що таке весілля і що таке Карпати.

Ми підійшли ближче і майже годину стояли мовчки і насолоджувались. Нас ніхто не бачив, але нам було видно це щасливе гуцульське весілля. Картина була неймовірна. Таке враження, що грали зорі на небі, а ми слухали їх.

— Такі прогулянки з Назаром відбувались часто?

— Так. Одного разу я знову вирішив приїхати до Карпат. А куди ж їхати, як не до своїх друзів у Вижницю? Вижниця для мене — це святе. Знову я зупинився на квартирі. Того ж дня до мене в двері постукав Назар Яремчук. А тоді була така погода! Знаєте, як співає Дмитро Гнатюк: «Білий сніг на зеленому листі»… Дуже красиво, гарно, романтично на душі і у природі.

— Вікторе, давайте побігаємо по горах, — доволі несподівано запропонував Назар. Наш друг Василь Зікевич був дещо старшим, а в Назара ще нуртувала молодецька кров.

Я погодився без роздумів. Я взяв фотоапарат, і ми вирушили в дорогу. Ми і ходили, і бігали, і з гір дивилися на Вижницю, яка вкривалася снігом. Це було дуже романтично та гарно. І був надзвичайно гарний настрій, адже коли ти приїжджаєш в Карпати, у тебе не може бути поганого настрою, навіть коли ти весь замерз і ноги намочив. Раптом десь унизу я помічаю стару, дерев’яну церкву. А обабіч неї, трохи вище — гірське кладовище. Церква дуже гарна, уквітчана тим білим снігом. Назар іде трохи попереду, я за ним. І, підійшовши до кладовища, Назар зупинився і каже:

— Віктор, тут похована моя мама.

Цей момент я переживаю дуже важко. Я знав, що Назар виріс без мами і тата. Але коли він сказав: «Це могилка моєї мами», у мене наче щось вдарило у душі, стиснуло серце. Ми спустилися в долину, до хати, де жив Назар із сестрою Катею, у селі Рівне. Вона нам уже скрасила вечір, було затишно, спокійно. Назар грався зі своєю племінницею. Увечері він провів мене до Вижниці. Сумний то був вечір, дуже сумний. Але все одно дуже пам’ятний.

* * *

— А якими були ваші подальші стосунки?

— Далі Василь Зінкевич та Назарій Яремчук пішли у професіонали. Зустрічі були вже не у Вижниці, а в Києві. Коли у мене була відпустка, хлопці були на гастролях: в Узбекистані, на Далекому Сході чи у Москві.

— Змінився Назар?

— Змінився, змужнів, відчув силу. Не знаю, чи в кращий бік, чи в гірший. Але Назар заспівав. Це був спів не любителя, а професіонала. Це була вже інша його сторона життя. Але, звичайно, зустрічі у Вижниці були незабутніми, там ми були набагато ближчими. У Вижниці була природа, пісня, там було його дитинство.

— Змужнілий Назар не пропонував вам побігати горами?

— Ні, змужнілий Назар не пропонував. Я не знаю, чи сам він бігав по горах. Він уже їздив на власному авто. Але все одно Назар залишився в душі романтиком.

— Як відбувався розкол у «Смерічці»?

— Це було складно. Адже і Зінкевич, і Назар для мене були дуже близькими. І коли Назар залишився у «Смерічці», а Василь пішов у «Світязь», — мені було боляче. Після цього я сидів у ресторані на чернівецькому вокзалі разом із Василем Зінкевичем і обговорював жахливий, глибокий розрив у колективі. Пояснити ніхто нічого не міг. Як заявляли тоді багато музикознавців, ніколи в Радянському Союзі такого дуету, як Назарій Яремчук та Василь Зінкевич, ні до них, ні після них не було і не буде. Такого творчого злету, як у «Смерічці», хоч Назар був популярним до останніх днів, ні у Зінкевича, ні у Яремчука не було.

— Чи розповідав Назарій про його поїздки до США, Аргентини та по всьому світу?

— Я знав про його поїздки за кордон. Але, на жаль, у нас уже не було таких душевних зустрічей. Не було, мабуть, у Назара часу і того романтичного настрою, який був у Вижниці. Вижниця, перші зустрічі з Назаром, з Василем, з Марічкою Ісак у мене в серці на все життя. Романтичне коріння Карпат у ньому, безумовно, залишилось, але професійна кар’єра ставила певні рамки, стискувала його романтизм: тоді був час, коли кожен співак повинен мати у своєму репертуарі частку тих композицій, які вимагала Компартія.

— Що ви відчували, коли бували на концертах «Смерічки»?

— Звичайно, гордість. Гордість за те, що хлопці, яких я бачив у той жовтневий вечір, вийшли на такий рівень і так заспівали, що їх полюбила вся Україна, весь світ. Це було чудово.

— Як ви ставились до того, що Назар співав козацькі пісні?

— Пісня «Гей, ви, козаченьки», безумовно, моя улюблена. Я із задоволенням її слухаю. Була в його репертуарі і російська пісня «Я тебя рисую», яку він виконав на конкурсі у Чехословаччині. І хоча з нею він став лауреатом конкурсу «Братиславська ліра», то не його пісня. Його пісня лише українська, що б там не казали.

— З якими труднощами стикався Назарій Яремчук у своїй професійній кар’єрі?

— Слава приходить поступово. Але навіть коли «Смерічка» стала популярною на весь Радянський Союз, ставлення до них верховного начальства було досить прискіпливе. Адже колектив був із Карпат, та ще й з «бандерівського краю», з Буковини. Дуже уважно придивлялися до них. Не зразу давали їм сцену Палацу «Україна». У Києві «Смерічка» довго виступала у клубах, у клубі Дарницького вагоноремонтного заводу, вони цього не цуралися. А скільки людей збиралося на їхні виступи! На концертах було море квітів, навіть мені доводилось допомагати хлопцям виносити всі квіти, які їм принесли слухачі. Адже концерти завжди проходили на такому величному, гарному, романтичному звучанні. Кожна пісня йшла на біс. Так приймали їх у Києві, так любили їх у Києві, так шанували їх у Києві.

— Як ви дізналися про хворобу Назарія Яремчука?

— Я знав, що в останні місяці життя Назар поїхав лікуватися до Канади, але не знав, що саме він лікує. І востаннє я бачив його на творчому вечорі Юрія Рибчинського, де Назар співав сидячи. Я здивувався, чому він так тяжко співав. Це був останній виступ Яремчука у Палаці культури «Україна».

А коли був вечір пам’яті Назарія Яремчука, я віддрукував знімки ще зовсім юного співака і подарував синам Назара, яких знав ще маленькими. А потім через деякий час побачив свої фотографiї у документальному фільмі про Назарія Яремчука, де було зазначено, що вони із сімейного архіву Дмитра Яремчука, брата Назара з Канади. Так мої знімки потрапили до Канади.

Степан Галябарда написав пісню «У райському саду», вона справді про Назарія Яремчука, про його душу, про його сутність. Хто-хто, а я знав його добре і бачив у різних обставинах, знав його душу. Лише б заради цієї пісні я пішов на концерт, і вона саме та, якої не вистачало, щоб народ знав своїх героїв.

Тарас Корніюк

Газета «Україна молода» №246

2004