Статті та есе
Назавжди — у Кіцмані
Чим далі світла людина від нас, тим яскравіше світиться вона.
…Тут він народився, провів дитячі та юнацькі роки, закінчив місцеву десятирічку, звідси зробив перший крок у безсмертя. Однак, здолавши піввікову дистанцію часу й повернувшись із вершини сьогоденної слави маестро до витоків незвичайної долі, починаємо усвідомлювати — ще дуже мало, ще не розгадана енігма його багатогранного таланту.
Я розмовляла з багатьма людьми, які близько знали Володю. Прагнула відшукати хоча б один із рушіїв його хисту. Адже відомо, що сам по собі Божий дар не приносить таких щедрих плодів, якими рясніла творча натура нашого краянина. Моїми співрозмовниками були всілякі фахівці різного віку. Але вони засвідчили: у формуванні та становленні хлопчика неабияку роль відігравав батько — письменник і вчитель Михайло Івасюк.
Взаємозв’язок поколінь — тема вічна і невичерпна. До неї повсякчас звертаються науковці, митці. І кожен, пропустивши очевидне крізь призму свого внутрішнього світу, намагається збагнути вузли протиріч: літні не стараються зрозуміти молодих, юні не прагнуть второпати старших. Якщо ж розглянути цю проблему на тлі родини Івасюків, картина вимальовується зовсім іншою.
Батько своїм спостережливим оком проникав у поетичний світ сина, ішов поруч усіма його життєвими стежками. Він старанно записував кожне судження підлітка, умів бачити світ його очима, їхні духовні світи були нероздільними. Чи не тому батькова колискова, написана одразу після народження первістка, стала через 15 років першим музичним твором юного Івасюка…
«Коли Володя підріс,
— розповідає Олена Василівна Цибульська, в минулому директор
Кіцманської середньої школи, — Михайло Григорович почав
турбуватися створенням у нашому місті дитячого музичного закладу. Він зібрав від батьків заяви.
Комісія влаштувала прослуховування учнів, які бажали навчатися музиці. Володі тоді було лише п’ять
років, але його також зарахували до підготовчого класу. Наприкінці навчального року він разом з
усіма брав участь у академ-концерті. Чудово грав і надзвичайно галантно кланявся. Це стало
своєрідною рекламою. Батьки, чиї діти ще не навчалися в музичній школі, були заохочені таким
очевидним успіхом наймолодшого учня».
Вчитель малювання Іван Григорович Палагнюк пригадує: «Мене завжди вражало те, що Володя з
молодших класів дуже багато читав.
— Як вам вдалося прищепити синові цю прекрасну звичку? — запитав колись його маму.
— То була така маленька хитрість татова, — поділилася секретом пані Софія. — Він час від часу, ніби ненароком, залишав на столі книгу відкритою на сторінці з найцікавішою пригодою. Володя зазирне й захопиться. А згодом вже й сам просив, щоб йому дали почитати щось незвичайне.
До речі, Михайло Григорович завжди брав сина з собою в походи, навіть тоді, коли той був зовсім малим. Якось у Карпатах, піднявшись на Говерлу, ми підійшли до джерела, яке є витоком ріки Прут. Плескаючи в долоні, малюк безстрашно ступив у струмок. Раптом ніжки ковзнули по слизькому камінню й він плюхнувся у воду, намочивши моряцький костюмчик. Але при цьому не злякався й не розплакався, а продовжував «досліджувати» свій перший “водограй”.»
Пізніше, в шкільні роки, Володимир Івасюк відвідував гурток юних художників, яким я на той
час керував,
— продовжує Іван Палагнюк. — Малював хлопець захоплено і з великою радістю.
Семикласником він представив на виставку шість майстерно виконаних акварельних робіт за творами
Тараса Шевченка. Ровесники Володі стверджують: те, що він був надзвичайно здібним, бачили всі. Проте
батько його ніколи не покладався лише на талант і змушував сина регулярно й наполегливо працювати.
Після уроків, коли ми були вільними для всіляких ігор і пустощів, Володя, як правило, повинен був
займатися грою на скрипці. Це не вирізняло його з-поміж нас як ідеального й завжди слухняного.
Інколи він також хитрував, запитуючи в батьків: «Можна мені піти в свою кімнату й там тихенько
грати?» Отримавши дозвіл, щільно причиняв за собою двері й, скориставшись вікном, приєднувався до
гурту ровесників. А вже далі фантазії не бракувало. Поруч був ліс. Узліссям пролягали гумові труби,
по яких подавалась вода в пожежну частину. Одного разу хлопці влаштували там «фонтан» — прокололи
шланг і купалися під прохолодними струменями. Правда, батьки потім мали «цурис», ну і, звичайно,
«новаторам» добряче дісталося.
Узагалі Володю любили в компанії, бо він був товариським і ніколи не хизувався своїми вміннями. Якось зібралися всі з приводу однієї оказії. Хтось із присутніх запитав Володю: «А можеш зараз скласти щось про нашу вечірку?» Він обвів усіх своїм звичним усміхненим поглядом і через декілька хвилин «видав» слова і мелодію, вдало імпровізуючи.
Спогади. Спогади… Їх чимало в учителів, друзів, однокласників, прихильників, родичів. А ще — в записах батька. Щоденники Михайла Івасюка згодом стали сторінками «Монолога перед обличчям сина». І до Кіцманя повернувся, тепер уже назавжди, «хлопчик зі скрипкою в грудях», який упевнений, що батько не віддасть його наймогутнішим королям ні за які скарби. Який знає пташину мову, виходить на ґанок й обзивається до ластівки тремтливим голосом: «Просили тебе і тато, і мама, і Галинка, і Міля, і я, щоб ти прийшла до нас у гостину…» Який, розуміючись на речитативах земноводних, дивується: «Мамочко, отам жаба якась сказала: «Во-ва. Во-ва». Це вона до мене говорить?» Його непокоять безмовність місяця на небі, а на уроці музики мовчання тата, котрий супроводжує 5-річного малюка до школи, але чомусь не встає при появі вчителя в класі й не співає разом з усіма. Нарешті здогадавшись, що татусь, мабуть, тільки «домашній співак», майбутній композитор просить купити йому скрипку. Якщо для скрипки треба трохи підрости, то нехай буде акордеон. Нічого, що в продажу немає маленьких інструментів. Великий теж добре, адже на нього можна просто дивитись.
Фактично періодом життя Володимира Івасюка в Кіцмані вважається календарний час з 1949 по 1966 роки. Але це не зовсім так, бо з нашого міста він ніколи не виїжджав — щирі серця його любили завжди, пам’ятають і шануватимуть вічно.
Ольга Савченко-Гнатюк
Книжка «Володимир Івасюк. Життя — як пісня»
2003