Статті та есе
Не час покладатися на солов’їв
У одного з найкращих сучасних українських поетів Івана Малковича (знаємо його і як організатора видавництва дитячої літератури «А-ба-ба-га-ла-ма-га») є вірш «Напучування сільського вчителя»:
…кажуть, дитино,
що мова наша солов’їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі, що колись
можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам’ятати
навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
тільки на солов’їв, дитино.
Здається мені, що, незважаючи навіть на зазначене в календарі свято — День української писемності й мови, — до рубежу занепаду нашого рідного слова ми наблизились надто близько. Попри всі декларації й статтю в Конституції України державна мова залишається на рівні робочого інструменту — ну, як халат для медика: закінчив зміну, зняв і… забув. Можна розмахувати кулаками з цього приводу, можна раз на рік влаштовувати свята української мови — прочитати вірші, поспівати пісень, ще раз виплакатися. Проте нічого не змінюється. Причин у цього явища багато, і проаналізувати їх чесно й глибоко мають соціологи, психологи, політологи. А нам, тим, кому боляче за долю рідного слова, часом варто звернутися до прикладу наших попередників, які протягом кількох століть стояли «на сторожі Слова» і зберегли його, збагатили прекрасними літературними творами.
Серед таких «охоронців» — відомий буковинський письменник, вчений і фольклорист Михайло Івасюк, якому 25 листопада виповнилося б 85. Михайло Івасюк не покладався на солов’їв ні у суворі роки двох окупацій краю загарбниками різного штибу, ні навіть у часи відродження — він уперто працював до останньої хвилини. І цикл його завершальних віршів називається «Ода українській мові». Так, йому було вже за 75, перо вже не слухалось його пальців і замість каліграфічних букв виводило щось схоже на гілки дерева. Але ті гілки брунькувалися живими словами:
Гей, люди, чому наша мова,
Така шляхетна й гонорова,
Тремтіти має, наче сарна,
Як мчить за нею ціла псарня
Хортів? Чом неукам-забродам
Й копилюкам свого народу
Дозволено чинить розправу —
Душити мову нашу величаву?
Здебільшого кожен з нас сьогодні сяк-так володіє мовою, але ж бачимо, що довкола панує суржик — щось середнє між невивченою українською й неопанованою російською… Розумію, причини цього явища суто моральні — запопадливість перед паном і лінощі перед працею. Бо направду, не назвеш же російською ту мову, якою спілкується нині половина чернівчан? Дивно, що росіяни не опротестовують це явище тут, на Буковині. Одного разу мені довелося говорити на цю тему з університетським викладачем. І відповідь була: це справжнє лихо для мови. Російської, зрозуміло.
У родині Івасюків професійного українського філолога не було: Михайло
Григорович закінчив французьке відділення, Софія Іванівна ще у
Бердянську — російську філологію. Але от що пише Івасюк у повісті
«Монолог перед обличчям сина»: «Мати
наша народилась на Запоріжжі й принесла з собою на Буковину прекрасну українську мову»
.
Найстаршим у сім’ї був Володя. Коли він народився, то став центром сімейного всесвіту. Й все
було для нього. Батьки з нетерпінням чекали, коли хлопчик підросте й розумітиме те, що йому
говорять, і сам говоритиме… Тож «Українські народні казки» Володі подарували у 1950 році, коли йому
виповнився рік. Хлопчикові розповідали казки, читали вірші. Ось що пише батько: «Всіляко
підтримуємо любов до віршованої мови, яка переходить у нього в захоплення. Це… виховує любов до
рідної мови, ошляхетнює дитячий лексикон»
.
Варто дуже уважно прочитати «Монолог перед обличчям сина» саме батькам, особливо молодим, — тут розсипані справжні скарби родинної педагогіки, зокрема й приклади виховання словом. Чого вартий, приміром, діалог маленького Володі з мамою на краю великої саджавки, де розвелося багато жаб, або ж про те, чим прив’язаний до неба місяць. Читаючи цей твір, відчуваєш, що молода мати не лише любила свого сина, а й дбала про його внутрішній світ, про те, щоб хлопчина умів сказати про себе.
Взагалі, знайомлячись ближче з життям родини Івасюків, переконуєшся, що тут направду першим було Слово. І воно переходило в добрі почуття, добрі справи, воно давало дітям могутній поштовх до праці над собою. Михайло Івасюк був дуже люблячим батьком, заради дітей здатним на багато речей. Наприклад, щоб Володя мав можливість навчатися музики, він зорганізував 120 кіцманчан заради відкриття у містечку музичної школи. Або ж, скажімо, працював на трьох роботах, аби забезпечити дітям повноцінне навчання й відпочинок. У той же час він вимагав віддачі, не любив лінощів, брехні, неохайності й необов’язковості. Дітей не бив, не сварив, просто якщо вони не виконували своїх обов’язків, позбавляв прогулянки, походу в кіно чи на концерт.
Але як він умів все це сказати дітям. Наприклад, висловити своє прохання доньці Галинці:
«Галочко-Галинко, дівчинко-малинко,
розбуди о восьмій — тато дуже просить!
В тата є робота, є велике діло.
Зрозуміло?»
Хіба можна було після такого послання не виконати прохання тата? А тато ж іще друкував свої
статті в газетах, збирав бібліотеку й знав усе на світі… І коли він їздив кудись у відрядження, то
писав надзвичайні листи. До речі, тут помітна цікава тенденція — писав усім, а адресатами почергово
були Софія Іванівна, Володя й Галя.
У 1960 році Михайло Івасюк поїхав до Тернополя. І звідти пише Володі:
«Тернопіль мені більше подобається, ніж Чернівці. По-перше, тут усюди розмовляють по-українськи,
і зовсім не видно тих, кому не подобається наша мова»
.
Роботу над своїм першим романом «Червоні троянди» М. Івасюк завершував у Будинку творчості письменників у Ірпіні.
Писав додому листи дуже часто — турбувався, як там дружина, діти. Запитань у кожному листі було
безліч. Але так само детально, як питав, і писав про себе: «Містечко Ірпінь розташоване біля самого
Києва. Тут дуже красиво. Величезний парк, в якому гарні котеджі — у них живуть і працюють
письменники. Весь день у парку не чути людського голосу, лише з вікон вилітає тріскотіння
друкарських машинок. Тільки після вечері письменники виходять у парк на прогулянку або збираються на
галявині біля вогнища. Тоді тут буває дуже цікаво й весело».
Коли Володимир Івасюк уже став знаменитим на весь світ композитором, автором «Червоної рути», «Водограю», інших пісень, до
більшості з яких сам писав тексти, в одному з листів батько, прочитавши першоваріант «Кленового вогню», писав: “Дорогий сину, твій вірш мені
сподобався. Але запам’ятай: ні долоні, ні лікті, ні коліна не мають крил (у
тексті було «крилами долонь» — П.Н.), мені здається — краще так: «не згаси вогонь холодом долонь»”.
А як не сприймав Михайло Григорович приспів пісні «Два перстені», в якому наголос переноситься з першого на другий склад:
Два перстені — то для тебе…
Володимир був хороший учень. Нещодавно Василь Зінкевич, згадуючи пісню В. Івасюка «Наче зграї птиць», сказав, що той текст, який подарував йому Володимир, різниться від надрукованого й редагованого в «Музичній Україні» — з точки зору поетики тут усе правильно, а не співається, у Володі ж усі пісні «співалися». Справді, Володимир Івасюк досконало володів технікою пісенного тексту — це відзначали такі поети-пісняри, як Р. Братунь і Ю. Рибчинський. Вони стверджували, що у Володі «було чуття Слова». Без сумніву, що відкрив йому те чуття батько — поет, прозаїк, вчений-дослідник, фольклорист.
До речі, який би твір М. Івасюка ви не прочитали, не знайдете там жодного лайливого слова, навіть якщо письменник описує негативні персонажі чи подає якісь критичні ситуації, у яких людині важко себе контролювати. Якщо зважити на те, що кожен письменник пише, використовуючи свій власний досвід і своє сприйняття світу, то в Івасюка це сприйняття було позитивне, хоч у нього достатньо було й досвіду негативного. Особливо, коли довелось 7 важких років відбути в Печорлазі.
Всесвітньо відома співачка Галина Вишневська відзначала, що коли наприкінці 50-х — початку 60-х років ХХ століття з концтаборів повернулися політв’язні, це дуже позначилося на російській мові, яка поповнилась тюремним жаргоном, що входив у щоденне людське спілкування. Природно, можемо з болем відзначити й ми, що не менше від російської постраждала й українська мова. Але Михайло Івасюк той жаргон у своєму лексиконі знищив. Мова самого Івасюка, його дітей, його літературних персонажів — шляхетна, багата. «Діамант, що на дорозі лежав» (В. Самійленко) потрапив у добрі руки і засяяв численними гранями. Ми сьогодні читаємо твори Михайла Івасюка, його листи, листи його сина, щоб збагатитись душею, щоб відчути смак Слова. Рідного слова.
