Статті та есе

О мамо, мамо, ти мене не жди…
Ідеал матері в родині й творчості Володимира й Михайла Івасюків

Михайло Івасюк на схилі свого життя записав у нотатнику таку щиру фразу: «Якби моя мама встали, то тільки їм би сказав, як я втомився». Мужній, терплячий, могутній чоловік, який безмежно любив свою родину й намагався вберегти її від усього недоброго й лихого, — навіть коли дуже страждав, свої болі тримав у собі, довіряв їх лише паперу. А втому міг довірити одній людині — матері.

Бережливе, шанобливе ставлення до власної матері Михайло Івасюк переніс на ставлення до своєї дружини, її сестер та матері, доньок, з повагою він ставився до всіх жінок.

Батьків приклад був знаменним для всіх дітей, особливо ж для сина Володимира. Читаючи сьогодні їхні листи до матері, відчуваєш, як за кожним словом криється велика ніжність. Михайло Григорович це бачив сам і записав у щоденнику в 1975 році: «Володько з нами дуже ніжний, хоча інколи приховує це за якоюсь фамільярністю».

Так само цікаві листи матері до дітей. Тут можна вирізнити кілька періодів: перший — коли Софія Іванівна виїжджала за межі Кіцманя на відпочинок і малі діти залишалися з Мілею. Вона сумувала без дітей, згадувала їх. Писала так: «Хочеться пригорнути голубочку-Галочку й Володюшку-стрибальчика». Коли ж виїжджав Михайло Григорович, вона писала йому детально — він цього просто вимагав, — що і як роблять діти. В цьому плані заслуговують на увагу листи в Ірпінь — там Івасюк редагував свій перший роман «Червоні троянди». Володя був у санаторії в Щербинцях, Галя — в піонерському таборі в Мамаївцях, а Софія Іванівна чекала на Оксану. Михайло Григорович цікавився найменшими дрібницями, не те що здоров’ям — це було на першому плані. І мама писала йому, як гарно Володя виступив перед делегацією українців Канади, що приїхала в Кіцмань, — за хлопчиком спеціально посилали машину в Щербинці; цитувала в листах синові вислови, приміром, цей: «Якщо вона не звурдиться». Стосується сусідки, яка, отримавши нове помешкання, свою квартиру мала звільнити Івасюкам.

Батьки майже ніколи не їздили на відпочинок самі, без дітей. Навіть у 1968 році, коли Софію Іванівну разом з групою дітей відрядили в село Біляївку на збір ранніх фруктів, вона взяла з собою Володю — вже другокурсника Чернівецького медінституту, й Оксану. Галя в той час із татом готувалась до вступних екзаменів у медінститут. Володя разом з усіма ходив на роботу — рвав моркву, підв’язував виноград.

У 1977 році, коли Софія Іванівна вийшла на пенсію, сімейна рада вирішила, що вона поїде у Львів і житиме з сином. На той час Галя вже мала свою сім’ю й жила окремо від Володі. Природно, при його неймовірній завантаженості (консерваторія, творчість, співпраця з виконавцями, з телебаченням і радіо, виконання доручень консерваторії — найчастіше це були поїздки у вихідні з концертами в сільські населені пункти Львівщини) — часу на побутові проблеми не залишалось. Повторювалось те, що в 1963 під час навчання в Київській десятирічці імені Лисенка: натхнення й часу ледве вистачало на основне — композиторську справу. А про обіди, вечері забувалось. Коли Володимира відвідала тітка Маруся Заїка, вона написала Софії Іванівні, що Володя дуже багато працює, спати лягає над ранок, а вже з 8–9 він «обов’язково комусь потрібен» — щось зробити, щось допомогти. Можливо, що перебування сам-на-сам з усім цим не раз заважало вчасно прийти на заняття в консерваторію, підготуватися до семінару чи практичного заняття. До студента Івасюкового рівня, який сам робив аранжування, писав оркестровки і був популярним на весь Союз, можна було ставитись з певною мірою довіри й поблажливості — принаймні у відвідуваннях занять. Але сувора канцелярщина, а ще, напевно, могутній елемент заздрощів призвели до виключення Володимира Івасюка з консерваторії. Це був важкий удар — і по ньому, і по матері. І коли згодом Володимира все-таки відновили в консерваторії, мати переїхала до нього.

Але перед тим, під час літньої відпустки 1977 року, вони вдвох — мати й син, відпочивають у Трускавці, їдуть на батьківщину Софії Іванівни в Бердянськ, залишаючись на три дні в Каневі, піднімаються до Тараса. Листи, написані Софією Іванівною з Трускавця, Канева, Бердянська, — то повні звіти про все, що відбувалося.

У квітні 1978 року Володимир бере участь у всесоюзному конкурсі творчої молоді в Єревані. І бере маму з собою. Якраз перед від’їздом на чернівецькому вокзалі зустріла його Таїсія Василівна Шкуркіна: «Ми дуже мало говорили, — згадує вона. — Але добре пам’ятаю, як Володя сказав, що бере з собою в Єреван маму — щоб відпочила». Залишились фотографії, на яких Володимир поруч з мамою в Єревані. Коли ж Володимир виїжджав до Києва чи Москви, обов’язково повідомляв маму про те, що з ним. Софія Іванівна якось записала в блокноті, який вели втрьох — вона, Михайло Григорович і Володя, що дзвонили Володя й Галочка з Києва — у них усе чудово.

Коли Володя й Галя жили самі у Львові, Софія Іванівна часто писала їм листи. В основному вона радила, як краще вести господарство, що й коли робити. Цікавилась навчанням і особливо здоров’ям дітей. Але не минала й Володимирової творчості. Побувавши на концерті Софії Ротару, написала Володимиру, як чудово співала Софія, й порадила, щоб він зробив єдиний цикл з пісень «Світ без тебе», «Пісня буде поміж нас» і «Відлуння твоїх кроків».

Особлива сторінка родинного літопису — стосунки Софії Іванівни з доньками. Тут напрошуються два яскраві приклади. В 1970 році сестра Софії Іванівни Марія Заїка домовилась про те, щоб Галя, студентка медичного інституту, практику проходила в піонерському таборі «Азовець». Мама доручила Галі молодшу сестричку. Природно, листування було дуже інтенсивним — мамі писали обидві доньки, і мама кожній писала по окремому листу. Вже закінчувалось перебування 10-літньої Оксани в таборі й дівчинка в передчутті швидкого повернення додому була вже не такою ретельною в листах, і мама зробила їй зауваження: «Твої листи вже не такі цікаві й охайні, як раніше». А другий приклад стосується Галі. У 1972 році Галя разом з Володею поїхала у Львів. Невдовзі вони вдвох отримали помешкання на вулиці Солодовій. І мама в своїх листах дуже багато місця приділяє тому, що й як повинна робити Галя, щоб у помешканні був затишок, чистота й спокій. Особливо турбував маму стан здоров’я доньки, її часті ангіни. Мама дає рекомендації навіть стосовно харчування — коли, скільки, як. В останні роки свого життя Софія Іванівна Івасюк зібрала добрий урожай з посіяного нею в душах своїх доньок — піклування про матір, немічну, майже нерухому, було сповнене ніжності, глибокої любові та вдячності. Це тішило її втомлене серце.

Стосунки між Софією й Михайлом Івасюками завжди були чистими, чесними, спокійними. Михайло Івасюк — Володимир у день свого найблискучішого успіху 13 вересня 1970 року назвав його «хронічний батько» — забезпечував сім’ю матеріально, для чого брався за будь-яку роботу. Щоб діти мали можливість більше бути з матір’ю, утримував і няню, бо знав: слово матері найважливіше. Мати в усьому була рівною з батьком — освіта, природні здібності, гарний голос, тонке відчуття прекрасного, бездоганний смак давали можливість у маленькому загумінковому Кіцмані виховати дітей не гірше, як у столичній родині. Коли Володя переїхав у Чернівці, він зовсім не почував себе провінціалом, а його видатні музичні здібності ставили його вище від корінних чернівчан, що змалку вчилися в обласному центрі. Галя писала мамі після вступного екзамену в музичне училище: «Тут так тряслися ті, хто по кілька років пижився, спеціально займався з учителями, а ми прийшли і здали».

Цілком природно, що величезний вплив матері на дітей не міг не позначитися як на творчості Володимира, так і Михайла Івасюка.

В сім’ї Івасюків були дві непересічні творчі особистості — батько-письменник і син-композитор. Ні один не обійшов своєю увагою образ матері. Івасюк-старший про свою матір пам’ятав завжди — пишучи їй у віршах листи зі зледенілої Печори, слухаючи її дивовижні казки, які вона розповідала його дітям, чи сумуючи з приводу хвороби матері на схилі її життя. Він прагнув, щоб і в житті його дітей мамі належало найпочесніше місце. Маленькому Володі на день народження він дарує вірш, в якому є такі рядки:

Знай, мама буде вічно молодою —
Хай смуток в серце не вліза, —
Якщо душа твоя буде такою,
Як мамина сльоза.

Михайло Івасюк як прозаїк створив прекрасні образи матерів у своїх творах. Це Оксеня — мати лицаря Мирона Дитинки в дилогії «Балада про вершника на білому коні», Савина в «Турнірі королівських блазнів». Без сумніву, вони поєднали в собі риси Олександри й Софії Івасюків, Лепестинії Корякіної. Як чекала в маленькому Кіцмані своїх синів з далекої чужини Олександра Василівна Івасюк, так і мати Оксеня чекала свого єдиного сина, щоб порятував її від наруги окупантів. Швидше за все саме з власної матері списувався образ Савини в «Турнірі…». Вони обидві виховали синів, здатних захистити не лише власну матір, а й батьківщину, рідну землю, інших матерів від горя й біди. Вони виростили лицарів.

Такого ж лицаря виховала його дружина й мати його сина Володимира. Її образ виписаний у художньо-документальній повісті «Монолог перед обличчям сина». Він приваблює читача буквально з першої сторінки, коли молода мати поглядом каже щасливому батькові, який прийшов до неї в пологовий будинок: «Глянь, якого Сина я народила». Ось ця гордість за сина, вболівання за його здоров’я, за його майбутнє, праця побіля дитини — з книжкою, словом, піснею — передана в повісті з високим натхненням, з глибоким знанням людської психології, об’єктивно, без прикрас. Впродовж усієї повісті відчувається, як ніжно, з глибокою пошаною ставився і Володимир до Софії Іванівни, як щемно любив він маму батька, свою бабусю Олександру, як дбав про своїх сестричок — майбутніх матерів.

Образ матері Володимир Івасюк створив у піснях «Відлітали журавлі» — на вірші В. Миколайчука та «Баладі про мальви» на вірші Б. Гури — справжній перлині української сучасної музики.

«Відлітали журавлі» навіяні долею Лепестинії Єфросинівни Корякіної, яка втратила під час другої світової війни трьох синів. Тужлива, щемна мелодія вдало передає материнські почуття від втрати коханих дітей. Тільки журавлі, які все бачать, можуть сказати, де спочивають її загиблі сини. Пісня ця в 1966 році завоювала першу премію на обласному конкурсі. Причому члени журі відзначили одностайно саме ось цю її особливість — вміння мелодією передати глибину почуттів.

Довгим був шлях до пісні «Балада про мальви». Спочатку на готову музику написала текст Тамара Севернюк. Згодом Володимир познайомився зі студентом-філологом Богданом Гурою й узяв від нього вірш «Мальви», який тематично дуже відрізнявся від ліричного твору Т. Севернюк, бо ніс у собі драматичне начало. Юнак навіть відправив батькові в Ірпінь обидві пісні «Відлітали журавлі» й «Мальви». Це був 1969 рік. Але, швидше за все, не був тим задоволений, бо на цю ж мелодію написав новий вірш «Чарівна недея» — ніжний спогад про карпатські мандрівки. Пісню згодом, у 1974-му, опублікувала одна з газет.

Проте Івасюк-композитор був дуже вимогливий до Івасюка-поета, невдоволений ним. І тому повертається до вірша Богдана Гури, знову працює над піснею — над мелодикою, аранжуванням. Тематично новий твір близький до пісні «Відлітали журавлі». Мати жде-не діждеться доньку з війни. А донька — ось вона, під вікном розцвіла мальвою. Мати, якій люди вклоняються до ніг за її подвиг, яка ніколи не перестане чекати… Було щось у цій пісні трагічно-пророче. Кожен звук, кожен інтонаційний зворот мав смислове навантаження, розкривав тему незнищенності життя, переходу однієї його форми в іншу, незнищенності материнської любові. І Володимир назвав спочатку «Балада про матір». Як зізнавався згодом у листі до свого співавтора Гури, дуже довго цю пісню тримав, беріг. Аж у 1975 році записав — уже як «Баладу про мальви» її виконала Софія Ротару. На жаль, з 1979 року, після вбивства Володимира Івасюка, мальви асоціюються в українців з образом самого композитора.

«Балада про мальви» й сьогодні залишається однією з найулюбленіших Івасюкових пісень — і серед виконавців, яких приваблють закладені в пісні можливості для самовираження духовного й голосового, і серед шанувальників творчості композитора — ось цим гармонійним поєднанням музики й тексту, музично-поетичним образом, який творить пісня. А ще тим, що в образі матері так відбивається доля матері й сина Івасюків. Софія Іванівна не змирилась зі смертю Володимира й завжди чекала його повернення.

Завжди мене чекає мати,
Для неї я мале дитя,
Що перший крок пройшло від хати,
Іще не знаючи життя…

Це слова з «Балади про отчий дім» на вірші Р. Братуня. Символом отчого дому для Івасюків завжди була мати. Для Івасюка-старшого — Олександра Василівна, невтомна трудівниця, яка народила й виростила п’ятеро синів, допомагала ростити онуків і була творчо обдарованою особистістю — знала бо напам’ять весь Шевченків «Кобзар», сама складала вірші й співанки, а її чудові казки залишились у спадок всім буковинцям — вони ввійшли до виданих Михайлом Івасюком збірок «Казки Буковини», «Чарівне горнятко», чекають на видавця в збірці «Золота карета».

Для Володимира Івасюка це була Софія Іванівна, його ніжна, розумна мама, яка завжди вірила в свого сина, завжди довіряла йому, пишалась ним. Вона шанувала створене її талановитим сином, знала всіх друзів Володимира, допомагала йому й підтримувала його. І її почуття завжди знаходили в ньому відгук. Залишились вони і в його чудових піснях.

— Я інколи думаю, що генії в світі народжуються саме з прекрасних стосунків, у котрих панує любов і гармонія, — каже про своїх батьків Михайла й Софію Івасюків молодша донька Оксана. — Для нас, дітей, мама завжди була прикладом мудрості, терпіння й оптимізму. Для батька вона уособлювала насамперед жіночність і доброту.

— Мама, в моєму розумінні, це насамперед ідеальна дружина й матір, — так стверджувала в інтерв’ю журналу «Здоров’я жінки в Україні» Галина Івасюк-Криса.

Що це свята правда, не заперечуватиме ніхто, хто хоч раз мав радість спілкування з цією прекрасною жінкою.

7 березня 2002 року Софія Іванівна Івасюк відійшла у вічність. Похована на Руському цвинтарі в Чернівцях, біля свого чоловіка Михайла Івасюка.

Парасковія Нечаєва

Книжка «Безсмертна тінь великих душ»

2004