Статті та есе
Щоб збулись слова пісень…
12 років минуло з того часу, як у Чернівцях відбулася подія, що сколихнула Україну й змусила її принаймні продерти очі від летаргійного сну застою. Вже й загубився десь на Сході чи на Півночі фестиваль «Червона рута», що став своєрідним бронепоїздом. І за кордоном опинилась Віка Врадій, навколо якої було поламано на чернівецькій «Руті» стільки списів. І відмовились від ідеалів «Червоної рути» багато її виконавців, перейшовши на російську мову виконання. І самі Чернівці, у яких було започатковано чи не найбільше українських пісенних конкурсів і змагань, тепер дивляться на Київ: чи привезе Мозговий у місто і цього року конкурс імені В. Івасюка?
І все ж ми, буковинці, маємо право пишатися, що саме на нашій землі у дні першого Всеукраїнського фестивалю «Червона рута» було продемонстровано могутнє й потужне прагнення народу нового, незалежного шляху.
Відповідь на те, чому фестиваль міг відбутися саме у нас, а не у Львові чи Дніпропетровську, Києві чи Запоріжжі, я знайшла у листі Дмитра Павличка, написаному 18 жовтня 1989 року Михайлу Івасюкові:
«Бо що правдою є? У образі-символі ЧЕРВОНА РУТА мистецьки вкодувалися (однаково, чи сталося це свідомо, як цілеспрямоване змагання хисту, чи було то раптовим осяянням-провидництвом ідеї часу), знайшло щасливе вираження найблагородніше, поклятвенне синівське почуття любові-вірності Україні. Гляньмо, як органічно, без жодного силування «лягає» розширене тлумачення молитовного пафосу на заключну строфу:
Бачу я тебе в снах,
У дібровах зелених,
По забутих стежках
Ти приходиш до мене.
І не треба нести
Мені квітку надії,
Бо давно уже ти
Увійшла в мої мрії.Сама ж тріада асоціативних переходів семантики, суміщення смислів: Кохана Дівчина — Чарівне Цвіт-зілля — Україна-Мати — цілковито в дусі народнопоетичних традицій. І беззаперечним є те, що чутливі молоді серця, які так надихнулися (продовжують надихатися!) піснею, інтуїтивно переймаються більшим, аніж тільки поезією пречистого кохання. Далеко не все і сьогодні сказано про явище, імення якому Володимир Івасюк».
Як до багатьох добрих справ, до організації фестивалю були причетні журналісти. Це вони на сторінках газети «Молодь України» виступили з пропозицією вшанувати пам’ять передчасно загиблого українського генія Володимира Івасюка великим пісенним святом. А місцем його проведення обрати Чернівці — місто, де й народилася «Червона рута».
Але поки прихильники й опоненти (таких було достатньо, й більшість — з регаліями) дискутували, кіцманчани, а за ними й уся область, у березні 1989 провели перший обласний конкурс «Червона рута», який одразу вийшов за межі краю, бо учасниками стали виконавці кількох областей, а головний приз завоювали тернопільські «Світозари». Пригадую, як опиралися деякі члени журі рішенню віддати перемогу небуковинцям. Але «Світозари» виглядали чудово.
Тим часом на сторінках «Молоді України», у мистецьких кулуарах, у стінах високоповажних республіканських установ, боротьба за фестиваль була впертою й жорсткою — аж до підбиття його підсумків на пленумі ЦК комсомолу. Буковинські урядовці не були проти проведення «Червоної рути», але наполягали на тому, щоб, окрім української, на ньому звучала молдовська, єврейська, румунська, російська пісня. Проте кияни відстояли свою концепцію. Владі довелося змиритися й з тим, що у Чернівці приїдуть виконавці з усього світу — українські виконавці, і що фестиваль не обмежиться стінами Літнього театру, ба, навіть, стадіону «Буковина», а вийде на вулиці міста. Щоправда, і чиновники мали деякі пропозиції, — наприклад, повезти учасників фестивалю у кращі колгоспи, на підприємства, але й тут творча група не відступила від свого.
Проте найбільше несприйняття тодішніх керівників обласного управління культури викликав той факт, що оргкомітет не погоджує ні сценарій (над ним працювала Софія Майданська), ні програми концертів, ні кількість приїжджих, а також не пристає на умову не запрошувати у Чернівці «Товариство Лева» зі Львова. Доходило до того, що тодішній начальник управління культури виставляв журналістів зі свого кабінету, щоб ті не чули про що йде мова на нарадах.
І все ж 17 вересня 1989 року на стадіоні «Буковина» відбулося відкриття першого Всеукраїнського фестивалю «Червона рута». Воно було таким, яким його бачили й планували організатори — з синьо-жовтими прапорами — то був шок для партійних (і не тільки) чиновників — з гострим і відвертим виступом Дмитра Павличка, з піснею про Народний Рух Тараса Петриненка і його заявою, що у колективі «Грона», яким він керує, українська мова — державна. Щоправда, наступного дня Петриненка запросили у чернівецький обком партії і під загрозою заборонити його виступ на заключному концерті вирвали обіцянку не виконувати більше у Чернівцях пісню про Рух. Тим часом з Києва для трансляції подій на телебаченні приїхала заступник головного редактора музичної редакції Тамара Павленко. Саме вона монтувала двогодинну програму виступів учасників конкурсів популярної, рок-музики та авторської пісні. Природно, вона не зважала на місцевих чиновників, й у ефір вийшли «Віка» зі знаменитою піснею «За тобою, Морозенку, Україна плаче», Андрій Миколайчук з «Підпільником Кіндратом», Андрій Середа з піснею на вірші Тараса Шевченка «Стоїть в селі Суботові» та Андрій Панчишин з піснею про приїзд Горбачова у Львів. У останній автор відверто знущався над тими, хто «саджав» у асфальт ялинки до приїзду генсека. Тарас Курчик співав «Віддайте мову», а Віктор Морозов — про чернівецьку хворобу. Тобто, найбільш замовчувані справи партії й уряду були винесені на фестивальні сцени.
На жаль, чернівчанам, які не змогли потрапити у концертні зали й на майданчики, побачити все це в ефірі не вдалося — протягом двох годин йшов технічний брак, зрозуміло, не з вини інженерних служб. Щобільше, наступного дня з обкому надійшла вказівка принести тексти вищезгаданих пісень для ознайомлення. Можна було зрозуміти образу партійців за дії своїх колег-львів’ян під час приїзду генсека та за критику власної неспроможності під час спалаху алопеції. Але ж надійшло розпорядження розшифрувати й… вірш Тараса Шевченка. Бо там є рядки:
Москалики що заздріли,
То все обчухрали.
Могили вже розривають…
Розпорядження керівництва треба було виконувати, — зрештою, нехай прочитають, якщо не чули. А щодо Шевченка, то організатори просто вказали видання «Кобзаря» і номер сторінки.
Концерти й конкурси популярної музики відбувалися у Літньому театрі, а для рок-музики виділили тенісні корти, на яких любив вправлятися сам перший секретар обкому компартії. Звичайно, це було великою «честю» для музикантів. Можливо, саме тому на виході на стадіон у день концерту стояли чернівецькі міліціонери й перевіряли вміст портфелів, сумочок, торбинок.
Я тоді працювала на обласному телебаченні і вела репортажі про цю подію. Наша знімальна група якраз нагодилась на той момент, коли асистент телебачення Наталка Адамчук на вимогу постового відкрила свою сумку. «Петровичу, негайно знімайте», — звернулась я до оператора Ігоря Свериди. Отак нас пропустили на стадіон.
А то був знаменний для України день. На сцену вийшов білоруський колектив «Мроя», і розпочав свій виступ привітанням з приводу того, що на пенсію пішов «останній з партійних могікан» Щербицький. Маленький стадіон був заповнений вщерть. І це привітання було зустрінуто людьми з такою радістю, що злякався не один із «спостерігачів», які були у натовпі.
Однією з найцікавіших подій став на фестивалі концерт «До вогню і води батьківщини» — за участю зарубіжних українців. Блискуче виступили на ньому Любка Білаш і група «Соловей» з Канади, а коли Віктор Ліщина, соліст групи, співав «Посвяту Володимиру Івасюкові» — запалали тисячі свічок. Ансамбль «Роса» з міста Нови Сад з тодішньої Югославії довго не хотіли відпускати зі сцени. З виступу Юліана Китастого — бандуриста з Австралії — більшість присутніх чи не вперше дізналася про голодомор, а від групи «Галичани» з Польщі — про те, що творили на західноукраїнських землях енкаведисти у 40-х роках. Звичайно, це був виклик пануючій системі. Після концерту, який закінчився десь по 2-й годині ночі, один із чиновників сказав мені: «Скоро комуністів вішатимуть на деревах». У його голосі я почула справжній переляк.
Одночасно на фестивалі відбувалося багато подій. Так, на вулиці Ольги Кобилянської працювало місто майстрів і виступали фольклорні колективи. В обласній філармонії відбувся вечір за участю українських виконавців з Росії, Литви, Латвії, Естонії. Зал стоячи вітав естонську делегацію, яка приїхала зі своїм національним прапором. У виставочному залі на вулиці Івана Франка відкрилась і діяла виставка-посвята Володимиру Івасюкові. Гостем виставки був Феодосій Гуменюк — художник, на чию творчість тоді було накладено заборону. У будинку офіцерів відбувся вечір сучасної поезії, який вів Микола Рябчук. Згодом цей вечір, як і багато чого на фестивалі, назвали провокаційним. А коли мені вдалося підготувати для телеефіру передачу з вечора, заступник голови облтелерадіокомітету не підписав мікрофонну папку. Передача вийшла в ефір без його підпису, але була розкритикована як слабка.
Щось подібне трапилося з передачею відомого тележурналіста Богдана Онуфрика про конкурс співців — її таки не випустив у ефір голова облтелерадіокомітету. Загалом на всі відеозйомки з «Червоної рути» була накладена заборона, як нам повідомили, самого першого секретаря обкому партії Нівалова. І аж до грудня ми не могли видати в ефір жодного концертного номера. Але на Українському телебаченні існувала тоді музична програма «Ви нам писали» за листами телеглядачів. Від Буковини її ведучим був Назарій Яремчук. І от за згодою Тамари Павленко ми ризикнули й видали в ефір і «Сестричку Віку» з її «Морозенком», і «Братів Гадюкіних», і «Стоїть в селі Суботові». Переміг авторитет Назарія. Про його роль на фестивалі варто сказати окремо. Саме він, як член журі, відстояв дві найважливіші перемоги — Василя Жданкіна (Гран-прі) і Павла Дворського. Бо, хоча в журі й був Мирослав Скорик, Іван Малкович, але більшість суддів у виступах конкурсантів шукала супер-новизну, в яку Жданкін, Дворський, Гаркавий не вписувались.
На жаль, на самому фестивалі в 1989-му (а на наступних — тим паче) Івасюкові пісні виконувалися мало. Навіть на чернівецькому заключному концерті «Червону руту» виконувала аргентинська дівчина Клавдія-Еліса Полотнянка. Зате чернівецьке товариство «Оберіг», яке тоді очолював відомий поет Микола Бучко, у фестивальні дні здійснило справжній вчинок — виготовило за власний кошт і встановило на будинку, де жив композитор, меморіальну дошку. То було зроблено дуже урочисто, за участю родини композитора, його друзів і колег. А після відкриття дошки всі учасники (їх було кілька тисяч) пішли до Турецького моста, де мали освятити Івасюкову (так називали тоді) криницю. Офіційного дозволу на пересування величезної кількості людей оргкомітет не мав, отож шлях перепинили стражі порядку. І хоча люди перейшли з дороги на тротуар, міліціонери вишикувались на теперішній Шкільній вулиці з кийками у руках — попробуй пройди! Розтектися по сусідніх вулицях означало зірвати освячення. Цього й добивалася влада. І тут сталося несподіване: одна з учасниць ходи, вже немолода жінка у вишиванці, раптом встала на коліна й почала молитися. І серця стражів порядку розчулилися — вони поступилися, люди пройшли.
Закриття фестивалю, яке відбувалося на стадіоні 24 вересня, владі таки вдалося зірвати. Всі запрошення були передані у райони через райкоми компартії, тож місця зайняли «потрібні люди» з більшовицькими прапорами. Ватру, яку запалили 17 вересня — у день відкриття, й передачу вогню учасникам фестивалю вже довелося проводити під мелодії радянських пісень на кшталт «Марш коммунистических бригад», бо служба стадіону вимкнула трансляцію подій і ввімкнула ті записи, які потребувала влада. А наступного дня у кабінеті заступника голови облвиконкому вже проходив аналіз фестивалю. Чиновники бідкалися, що їм не вдалося керувати подіями, лютували, що фестиваль пройшов під національними гаслами і, звичайно, констатували: «не треба нам таких фестивалів».
