Статті та есе
Смерть у Брюховичах
Четвертого березня 2005 р. В. Івасюкові виповнилося б п’ятдесят шість. Хоча мені було тоді лише чотири роки, й досі пам’ятаю свої враження від його вперше почутих «Червоної рути» та «Водограю».
Тим паче, що сприйняття творчості Івасюка з того часу не змінилося, і пісні в оригінальному виконанні Софії Ротару асоціюються в моїй свідомості з чимось на кшталт прогулянки погідним літнім ранком росистою травою.
Безумовно, геній Володимира Івасюка був результатом переплетіння багатьох культур, які споконвіків співіснували на багатонаціональній Буковині, але насамперед — українських і румунських музичних традицій (до речі, львівські критики XIX ст. вважали найдосконалішим музичний фольклор саме румунів та українців), які й дали Радянському Союзу несамовито оригінальні шлягери Івасюка.
Слава прийшла до нього 1971 року після виходу на екрани фільму «Червона рута», який зняло львівське телебачення, та перемоги однойменної пісні на першому всесоюзному фестивалі «Пісня–71». Коли Софія Ротару перемогла на конкурсі шлягерів соціалістичних країн у Сопоті (Польща, 1974) з піснею «Водограй», В. Івасюк отримав також міжнародне визнання. 1973 року Володимир закінчив Львівський медичний інститут, а наступного вступив до Львівської консерваторії (з якої славетного композитора відрахували 1976 року за пропуски занять; поновили 1977 року).
В інтернеті є електронна версія книги Івана Лепші «Життя і смерть Володимира Івасюка». Її автор особисто знав Володимира, на початку 1990-х провадив журналістське розслідування обставин його загибелі та мав доступ до матеріалів слідства (яке проводив Валерій Рябушко, продовжив Ярослав Гнатів, котрий тепер працює в апараті кримінально-судового відділу прокуратури Львівської області, а завершив Василь Шимчук). Тож за цією книгою подаю інформацію про загибель Володимира.
24 квітня 1979 р. о 08:30 В. Івасюк вирушив до консерваторії. Близько 13:00 Володимир повернувся додому, взяв деякі свої ноти і знову пішов, сказавши, що через годину повернеться. Наступного дня однокурсники бачили, як він крокував дорогою Винники–Львів.
У відповідь на заяву матері 27 квітня міліціонери опитали всіх знайомих Володимира, проте безрезультатно. І лише 18 травня 1979 р. рядовий в/ч 42190 Жамсунбек Чорнобаєв виявив тіло Івасюка в лісі у Брюховичах. Міліціонери знайшли труп під буком у позі навколішки (Лепша вживає термін «напіввисів-напівстояв») з паском від плаща на шиї. Поряд стояв порожній портфель. У кишенях були 3 карбованці, пачка «Космосу» з шістьма цигарками. Смерть через повішання — таким був вердикт судово-медичної експертизи, яка датувала її 26–27 квітня, бо механічний годинник покійника Orient зупинився на даті 27 квітня 12:50. Труп не розклався. Відстань від гілляки до поверхні ґрунту була меншою від суми росту покійника та довжини паска, на якому він «напіввисів-напівстояв».
Хоча 1979 р. слава Івасюка й втратила ознаки ажіотажу, які вона мала впродовж 1970–1972 рр., проте все ж не потьмяніла. Зрештою, Софія Ротару й інші виконували все нові й нові його пісні. Тому не дивно, що, хоча преса мовчала, львів’яни жваво обговорювали його зникнення, а на похорон 22 травня на вулиці вийшов увесь Львів. Через 21 рік ситуація повториться через загибель Ігоря Білозора. Проте, на відміну від 2000 р., 1979-го стихійні маніфестації не припинилися відразу, тому на початку червня львівські газети опублікували повідомлення прокурора області Бориса Антоненка, що Івасюк учинив самогубство, оскільки був психічно хворим. Я добре пам’ятаю, що тоді говорили дорослі: росіяни вважають нас «нижчою расою», а самі співали пісні Івасюка; тому КДБ замордував В. Івасюка, щоб ми співали російських пісень, а не навпаки. КДБ контролював маніфестації, а згодом стежив за його могилою, залякуючи всіх, кого вдавалося ідентифікувати. Секретар Львівської організації Спілки письменників України Ростислав Братунь позбувся своєї посади за промову над могилою В. Івасюка, а Петро та Василь Січки за читання своїх віршів на цвинтарі потрапили до цюпи. Остаточно ситуацію розрядила зима, хоча гурти патріотів збиралися над могилою Івасюка ще на початку 1980-х.
Існують чотири версії смерті співака та композитора. Офіційна спиралася на факти консультацій і лікування В. Івасюка 1977 р. у психіатрів від депресивної форми неврастенії. Але 1979 р. Володимир не звертався до лікарів. Після його смерті світочі львівської психіатрії поставили діагноз циклотимії (неврастенію не вважають недугою, циклотимія — хвороба). Ця версія викликала сумніви в Генеральній прокуратурі УРСР, тому старший радник юстиції Л. Пинський повернув справу на дорозслідування.
Слідчі мали ще версію «Моцарта і Сальєрі». За свідченнями І. Лепші, Івасюкові заздрили, передовсім його керівник Анатолій Кос-Анатольський. Через стрес, який пережив видатний композитор після відрахування з консерваторії (на чому наполіг А. Кос-Анатольський), В. Івасюка госпіталізували. Невдовзі комітет Шевченківських премій, нагородивши творців «Прапороносців» у Львівському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької, проігнорував В. Івасюка, хоча він писав музику до вистави. Нарешті, напередодні свого зникнення Володимир довідався, що його навіть не включили до списку претендентів на премію ім. Островського, незважаючи на всі оформлені документи та рекомендації. Всі, хто бачив тоді Володимира, згодом свідчили про його складний психічний стан.
Багато хто й тепер вважає, що композитора замордував КДБ. Треба зауважити, що хоча Володимир не цікавився політикою зовсім, проте супроти КДБ він був не без «гріхів». Так 1966 р. Володимира відрахували з Чернівецького медичного інституту за те, що у своїй рідній Кіцмані разом із друзями він скинув із п’єдесталу пам’ятник Лєніну; хлопці вирішили спробувати «постояти на п’єдесталі», статуя зненацька не втрималася й упала додолу, за що Володимир із друзями відсидів 15 діб у міліції; 1967 р. він відновив навчання. За два місяці до смерті з ним справді розмовляли кадебісти стосовно гонорарів, які Івасюк мав отримати за видання платівок своїх пісень у Канаді, вмовляючи його передати ці кошти у «Фонд миру» в обмін на дозвіл відвідати Америку. Проте Володимира Канада не цікавила, відтак він відмовився.
Дізнавшись, що готую матеріал про В. Івасюка, моя мати пригадала, що їй показували будинок у Брюховичах, де кадебісти нібито тримали Івасюка. Коли цей матеріал був майже готовий, вирішив перевірити й цю версію. Місцеві мешканці розповідають, що раніше на місці теперішнього будинку скульптора Михайла Дзиндри на вул. Львівській стояв будиночок, який був власністю однієї з в’язниць Львова. Відомо, що таємнича хатка була пов’язана з виконанням смертних вироків. Вона «жила» здебільшого вночі, коли за глухий паркан в’їжджали автомобілі, звідти лунали постріли. Охорона не змінювалася. В період сталінізму хатку охороняв напівпсих Анісімов, який міг стріляти по дітях з автомата, в 1970-х — подружжя службовців МВС Андрухівих. Імовірно, що тут також ховали страчених: у телефонній розмові пан Дзиндра розповів мені, що в одному місці «рухається земля» і що його пес якось витягнув звідти кістку в шкарпетці. Близько 1990 р. місцеві мешканці розібрали хатину на цеглу.
Четверта версія — про смерть від рук бандитів. Виявляється, кожний ресторанний ансамбль СРСР мусив мати затверджений репертуар. Із тих заробітків, які музиканти віддавали до каси, якісь копійки перепадали також композиторам. Якщо врахувати, що «Червона рута» фігурувала в програмах колективів від Ужгорода до Петропавловська Камчатського, це були великі гроші. Я вже не кажу про гонорари за платівки, концерти тощо. В матеріалах слідства фігурували заяви солістки Львівської опери Тетяни Жукової та Світлани Федорченко, які 15 квітня 1979 р. були свідками сутички композитора з трьома кавказцями в трамваї №4. Додому тоді Володимир повернувся без ґудзиків. А 24 квітня 1979 р. (у день зникнення) Івасюка бачили з трьома незнайомцями в консерваторії. До думки, що Володимира вбили бандити, найбільше схилявся його батько. І. Лепша також припускав, що його могли викрасти та вимагати грошей. А коли бандитам це не вдалося, імітували самогубство. Кожна з версій не позбавлена слабких місць. З проханням про коментар я звернувся до Василя Кириловича Шимчука — колишнього слідчого Львівської обласної прокуратури, нині — приватного адвоката, й Ігоря Кравчука — юриста обласної організації партії «Батьківщина», мого колеги, який допомагав аналізувати обставини загибелі видатного композитора.
— Чи часто траплялися у вашій практиці повішання, коли жертва не висіла, а стояла?
— Так, часто. Крім того, довідники з судово-медичної експертизи описують чимало таких випадків. До того ж, якщо навіть припустити, що В. Івасюка повісили, то залишилися б хоча б якісь сліди боротьби, а їх не було ні на тілі, ні на одязі, ні навколо. Володимир був особою дуже популярною, тому його смерть мала великий резонанс, породила чимало чуток і легенд. Проте я вважаю, що це все ж було самогубство.
— Чи звертали ви увагу на свідчення про сутичку В. Івасюка з кавказцями?
— Тепер важко пригадати всі подробиці. До того ж, зазвичай я провадив шість-сім справ водночас. Проте ця версія — найслабша, оскільки тоді у Львові не було ні мафії, ні викрадень людей, ані замовних убивств.
— Чому прокурор Львівської області Б. Антоненко публічно заявив про самогубство на ґрунті психічних розладів, хоча слідство ще не закінчилося?
— Прокуратура вже мала висновки експертів та іншу достовірну інформацію про обставини загибелі В. Івасюка. Звісно, не можу говорити замість нього, тим паче, що тоді я ще не вів справи. Але гадаю, що прокурор пішов на такий крок, оскільки справа була резонансною і потрібно було якось реагувати.
— Чи відчували ви тиск під час слідства?
— Ні. Жодного.
P.S.
Коли я проходив останнім шляхом Івасюка, провідниками були учитель географії СШ №41 і голова осередку «Молодого Руху» Брюховичів Любомир Войтович. Торік Любомир організував похід молоді Брюховичів місцями видатного композитора та присвятив йому сторінку газети «Шкільні вісті» СШ №41. Він розповідає, що після цього йому додому був дзвінок із погрозами: мовляв, якщо хочеш жити спокійно, не лізь, куди тобі не слід. Окрім того, коли декілька років тому мешканці Брюховичів установили пам’ятний камінь на місці трагедії, невдовзі хтось відбив на ньому хрест, зникли дерев’яний портрет і жовто-блакитний прапор. Тож спроби плюндрувати пам’ятник принаймні свідчать, що події двадцятишестирічної давності ще й нині породжують емоції.
Для газети
Ми опитали кільканадцять осіб, які давали важливі свідчення та коментарі, бачили також документи, проте з різних причин більшість цих людей не дозволили називати їхні імена. Тому тепер я в незручній ситуації. Втім І. Лепша переказав і процитував чимало фрагментів зі слідчої справи, і не довіряти йому немає підстав. На мій погляд, версія про самогубство є найімовірнішою. А найслабшою — кримінальна. Проте запитання щодо часу та способу смерті все ж залишаються.
За погодних умов, указаних у протоколі огляду місця трагедії, відсутність ознак розкладу є сумнівною. Експерти ретельно вивчали пошкодження кори злощасного дерева, а все ж не зробили однозначного висновку, що це сліди від взуття В. Івасюка. До того ж, навіщо йому залазити на дерево, якщо, зважаючи на його ріст, Володимир міг без особливих зусиль затягнути вузол, стоячи на землі? Експерти не зуміли переконливо пояснити походження синців на колінах і руках покійника. Дивно також, що за три тижні ніхто не помітив трупа: принаймні тепер ліс уздовж і впоперек перетинають дороги та стежки.
Невідомо, чи є в матеріалах слідства протоколи допитів працівників відомої всім «Чебуречної» та кафе «Хвиля», адже хто-хто, а вони упізнали б постійного клієнта. Чи виявило слідство недопалки? Невже не захотілося викурити ще одну перед смертю? А де поділися сірники або запальничка? Чи брали проби ґрунту з взуття В. Івасюка на предмет відповідності ґрунтам у Брюховичах? А якщо було так холодно, то де поділася шапка?
І все ж викладених міркувань недостатньо, щоб ставити під сумнів висновок слідства: якщо припустити, що В. Івасюка таки повісили, то злочинці могли зробити це лише за умови застосування наркотичних речовин, приспавши свою жертву абощо. Але тут глухий кут, бо експерти не виявили слідів ані наркотиків, ані алкоголю (щоправда, вони виявили фіолетову рідину в шлунку покійника, проте не змогли ідентифікувати її). Що Володимира могли підвісили вже мертвого — виключено. Водночас близьке сусідство якогось таємничого об’єкту НКВС-МВС, про котрий пам’ятає кожний мешканець Брюховичів, погрози та спроби плюндрування пам’ятника на місці трагедії — додаткові аргументи для сумнівів, чи справді це самогубство.
У цій справі забагато збігів. Беручи участь у підготовці цього матеріалу, мав надію, що нам удасться розставити всі крапки над «і». Результат, на жаль, неоднозначний.
