Статті та есе

Світ без нього — просто світ

Ці дні — з 24 квітня по 22 травня, ось уже протягом трьох десятиріч сприймаються шанувальниками таланту Володимира Івасюка як жалобні дні. 3 травня 1979 року на адресу композитора надійшло вітання з 1 травня від Василя Зінкевича — коли підписував листівку, Зінкевич ще не знав, що його друг пропав. І дотепер не з’ясовано, де він був, що він робив мало не чотири тижні. Батьки телефонували всім його друзям і знайомим, сподіваючись на диво, але дива не сталося. Вони почали відчувати лихе, коли на початку квітня 1979 року на сина серед білого дня у Львові напали троє невідомих. Він був фізично сильний мужчина і міг дати опір, але їх було троє — підпилих, з розбитою пляшкою з-під шампанського… Пасажири трамвая впізнали Івасюка, втрутилися. Випадок, провокація чи попередження? Кому спало на думку підняти руку на улюбленого митця?

«Червона рута» й «Водограй» одразу подолали “залізну завісу”. Співали пісні в Польщі й ЧССР, друкували в своїх виданнях. На початку владі, очевидно, це було приємно: ось, мовляв, гляньте, яка перемога національної політики, коли пісню співає вся країна і ця пісня — українська. Проте якби на «Червоній руті» й «Водограї» все закінчилось, то, можливо, доля Івасюка склалася б інакше. Але перші його пісенні шедеври були не вершечком, а серцевиною айсберга української пісні й викликали цілу лавину нових пісень, і не лише генетичних українських композиторів. Під впливом Івасюка писали Давид Тухманов і Едуард Ханок, Івасюкові пісні співали грузини і білоруси. А тут ще й ансамбль «Пєсняри», який очолив генетичний росіянин Владімір Мулявін, що виявився більшим білорусом, ніж багато інших митців цієї республіки. Івасюк та Мулявін чомусь найбільше роздратували достопам’ятного головного партійного ідеолога Суслова, якому всюди чулись пісні саме цих двох митців.

Врівноважити популярність «Червоної рути» якоюсь іншою піснею насправді було важко, бо її співали всі, скрізь і завжди. Без перекладу. Навіть у 1979 році одну з передач «В рабочий полдень» на замовлення радіослухачів «Маяка» повністю присвятили пісням Івасюка, він навіть надіслав зі Львова до Москви записані на плівку відповіді на запитання шанувальників. А починали програму — з «Червоної рути»!

І поки Івасюк навчався в медичному інституті й сприймався на майбутнє як лікар, це ще можна було терпіти. Та він починає навчатися на підготовчому відділенні Львівської консерваторії. Закінчує медінститут і хоча вступає до аспірантури, проте невдовзі залишає її, бо музики в його душі було набагато більше, ніж медицини. Педагог з композиції Анатолій Кос-Анатольський дає Володимиру прекрасну характеристику для вступу на перший курс. А коли вже є перший курс — навіть якщо й підігравали йому викладачі консерваторії в оцінках чи крізь пальці дивилися на пропуски занять, бо ж яку славу приніс Івасюк консерваторії зокрема й Львову в цілому, — то при впертості цього хлопця, що зорі з неба знімав, він дійде до останнього курсу. Тим паче що в молодіжному середовищі його цінували не лише як композитора-пісняра, а й як високоосвічену шляхетну людину. На з’їзді комсомолу України, делегатом якого Івасюка обрали комсомольці Львівщини, він був чи не найпопулярнішою людиною. В фойє палацу «Україна» весь час у перервах звучали його пісні — пишались ним як вихованцем комсомолу і Буковина, і Львів, і вся Україна.

Розповідав Левко Дутковський, як у 1973 році, після вручення Українській РСР ордена Дружби народів за те, що було зібрано 1 мільярд пудів хліба (яка тоді була битва за цей перший український мільярд!), він разом з ансамблем «Смерічка» брав участь в урочистому концерті. І йому тиснули руку Брежнєв і Щербицький. Згадали при тому й Володимира — дуже вже хотів Генсек потиснути руку авторові «Червоної рути». «Смерічка» якраз тоді перейшла на професійну сцену в обласну філармонію. Здавалося б, усі шляхи-дороги відкриті для Левка! Однак уже в жовтні 1975 року він змушений піти з ансамблю «Смерічка» простим звукорежисером на місцеве телебачення. Ось тобі й потиск руки Генсека! Ансамбль же віддають на відкуп то Соколову, то Таперечкіну…

Володимир Івасюк при всій своїй славі був ще менш захищений, ніж Левко, — у Левка була дружина Алла — художник-дизайнер, однодумець, колега (це вона створювала костюми для «Смерічки»). З Володимиром у Львові жила й навчалася в медичному інституті молодша сестра Галя, але в 1975 році вона вийшла заміж. І Володимир залишився сам.

От би повернутися в той час і дізнатися, з якою метою викликали Володимира до Львова для навчання в медичному інституті, пропонуючи й консерваторію? Невже тільки для слави міста? Львів же ніколи не був бідний на таланти — ні літературні, ні композиторські й співацькі. Але в 70-ті роки слава Анатолія Кос-Анатольського вже зблякла, Мирослав Скорик ще в 1966 році подався до Києва, а згодом відійшов від піснетворчості, а Ігор Білозір ще тільки був на підході — він учився в консерваторії, як і Богдан Янівський та Іван Попович. А Володимир Івасюк на той час (літо 1972 року) мав могутню перспективу перетворитися на щось більше, ніж “самодіяльний композитор”, до рангу якого його вже зарахували чиновники. Був молодий, амбітний, біля його ніг уже лежали Україна, Росія, весь СРСР. Він з першої спроби “взяв” Москву — легше, ніж Наполеон, бо знайшов там однодумців. І такий могутній талант — на “загумінкові” Чернівці? Певно, що долю його вирішували не в Чернівцях — тут же писали на юнака доноси, що “не відвідує практичні заняття — з вересня пропустив 18 пар, отже, здати відробку не зможе, треба виключати з медичного інституту”. Цікаво, як рука піднімалася таке писати на людину, що прославила Чернівецький медичний інститут на весь Радянський Союз і всю Східну Європу? Можливо, що тут була й елементарна заздрість. Але ж усі викладачі медінституту, тим паче автор «Доповідної», добре знали, що не всі відмінники ставали такими ж відмінними лікарями. Лікар — це так само чуття, талант, це так само творчість. Володимир мав усі дані, щоб стати хорошим лікарем — це стверджують його однокурсники — нині достойні люди, високопрофесійні спеціалісти, як-от Марія Марчук, Анатолій Ющук й інші, що згадують Володимира. Зрозуміло, що серед викладачів були й такі, що просто не розуміли, ЩО являє собою Володимир Івасюк, — осяяні ідеями Платона Кречета (персонаж однойменної п’єси О. Корнійчука — лікар-скрипаль), закохані в лікарську професію до фанатизму, вони прагнули одного — щоб Володимир Івасюк належав до їхнього “цеху”. І робили все для цього. Але коли до батьків Володимира прийшли представники Львівського медичного інституту — а сам Володимир був у військових таборах і працював над піснею «Пісня буде поміж нас», — то це не могло бути рішення тільки ректорату цього вузу — адже батькові пообіцяли, що син зможе навчатися в консерваторії. Випадок не частий, щоб не сказати — унікальний, як на ті часи. Бо й саме переведення з інституту в інститут без поважних причин — це мусив бути переїзд з міста в місто або щось не менш важливе — затверджувалося тільки Міністерством. А щоб прийняти студента медичного інституту на підготовче відділення консерваторії — тут також мала бути згода більш високих інстанцій. Тобто долю Івасюка було вирішено вже перед тим, як послати представника Львівського медичного в Чернівці. І на дуже високому рівні. Його переїзд до Львова був своєрідним “завдатком” за майбутню роботу.

Якої ж роботи прагнули від молодого митця партійно-радянські посадовці? Мабуть, найперше — це “придворних” пісень, або, як тоді називали подібні твори, “паровозів”. І тут виявилося, що Івасюк і не має пісень про партію та комсомол — хоча й був свого часу делегатом і обласних комсомольських конференцій, і навіть з’їзду комсомольського. Але, власне, це можна було б якось пробачити, якби сталося інше, набагато важливіше — вступ у лави партії. Це був би неймовірний козир у їх руках!

Мабуть, що Івасюк не піддавався повною мірою відповідному впливу, бо в 1976 його виключили з консерваторії — за пропуски занять. Не вдалося в Чернівцях — вдалося у Львові. Хоча — невже не можна було якимось чином компенсувати ці пропуски? Адже якмось чином знаходили і тоді, й тепер вихід для видатних спортсменів, які їздили на змагання. Чи знову хтось могутній вирішив його долю? Коли ж Володимир, ціною великих зусиль, відновив навчання в консерваторії, взяв участь у кількох офіційних концертах, приблизно в цей час, як пише М. Г. Івасюк у повісті «Монолог перед обличчям сина», до нього підійшла з розмовою про вступ до партії секретар парторганізації Леонтина Мельничук. Відомо, що вступ до партії серед інтелігенції суворо лімітувався, але Івасюк ще був студентом, тобто мав приблизно такі ж права, як тракторист чи доярка. Проте вплив на молодь від його кроку, та ще в рік 60-річчя Жовтневої революції, був би набагато могутніший, ніж би це зробили навіть 100 шахтарів у Єнакієвому. Правда, в цій історії був один “цвяшок” — хоч мати його Софія Іванівна була членом партії з 1943 року, що давало Володимирові очевидні переваги, проте батько 7 років провів у Печорлазі й ніколи не міг стати членом партії. А сам Володимир проштрафився в 1966 році, коли потрапив в історію з пам’ятником Леніну в Кіцмані й за це був виключений з комсомолу. В Радянському Союзі могли не вести обліку витрат газу, лісу, води, але вчинок Володимира був занесений до особливих реєстрів — мається на увазі служба безпеки. Хоча невдовзі юнака відновили в комсомолі, однак одного разу в листі до батька Володимир зізнавався, що хвилюється через свої два комсомольські квитки. Мабуть, саме тому він не потрапив у 1972 році в Мюнхен на Олімпійські ігри в складі артистичної бригади, хоча опікувався ним ЦК ВЛКСМ і документи в Москву передавались (поїздом). Значить, хтось сильніший за Євгенія Тяжельникова, тоді першого секретаря ЦК ВЛКСМ, не допустив Івасюка до поїздки. І хто б це міг бути? Так само у 1975 році Володимир заповнював документи на поїздку у Францію — на цьому й закінчилося.

Але коли вже сама секретар партбюро завела про вступ до партії розмову, значить, вищезгадані перешкоди (події квітня 1966 року, виключення з консерваторії, вимушене безробіття — з літа 1976 до вересня 1977, і навіть те, що Івасюк 4 березня 1977 року вийшов з комсомольського віку, який давав певні переваги при вступі в КПРС) були усунені зі шляху Володимира. Кимсь могутнім. Бо він був дуже потрібний як комуніст. Залишалися суто “технічні” питання: проведення партзборів, збір рекомендацій, похід на засідання парткомісії в райкомі КПУ, але цим уже мало займатися партбюро. І те, що Володимир не підтримав цей процес зі вступом дало поштовх до продовження кампанії компрометації й дискредитації Володимира Івасюка, розпочатої в 1976 році, коли його виключили з консерваторії. Можливо, саме тоді на ньому поставили крапку, списали з рахунку. Знаю, що говорю, бо в 1981 році пережила схожу ситуацію. А я ж була одним із сотень журналістів сотень обласних телерадіокомітетів СРСР, і то мою біографію і біографію моїх батьків вивчали у відповідних органах: яка причина відмови? — а на роботі просто не давали дихати.

Івасюк був один-єдиний — на весь Львів, на всю Україну, на весь Союз.

Михайло Івасюк у повісті «Монолог перед обличчям сина» однозначно називає прізвища двох колишніх компартійних секретарів — Добрика і Яремчука — вважаючи їх причетними до загибелі сина.

Цілком зрозуміло, що в тоталітарному суспільстві партійні мужі відповідали перед вищими ешелонами за все, що діється на підпорядкованій їм території. Був такий страшний випадок у Чернівцях, коли пропала дружина одного з інструкторів обкому партії. В ті ж часи працівники цих установ — і чим вище, тим більше — мали статус недоторканості (як нинішні депутати). Спочатку навіть зачіпки не було стосовно місцезнаходження молодої красивої жінки, доньки викладачів-доцентів Чернівецького університету. Чоловік сам заявив про зникнення дружини, її почали шукати. Місяців через два з’ясувалося, що вона не пропала, а вбив її у власному домі чоловік — партійний працівник. А Івасюка не було майже 4 тижні! І батьки зовсім не відчували, що їхнього сина шукають, — навпаки, були переконані в тому, що щось замовчується. Автор книги «Життя і смерть Володимира Івасюка» Іван Лєпша стверджує, що на слідчій справі Шевченківської районної прокуратури було написано так: “Справа про вбивство Володимира Івасюка. Відкрита 27 квітня, закрита 11 травня 1979 р.”. Тіло ж композитора знайшли 17 травня. І вже після смерті знову паплюжили пам’ять митця, зробивши його в очах людей алкоголіком, людиною, що протягом двох років (з червня 1977 — коли ліг у лікарню) ніяк не могла вийти з депресивного стану. Хто ж тоді підготував до друку збірку пісень, пройшов важке випробування художньої ради видавництва «Музична Україна», член якої Ігор Шамо — мовляв, не так пише — двічі заперечував проти друкування збірки? Хто опікувався батьковим романом «Серце не камінь», який вийшов у 1977 році й одразу здобув популярність? Хто готував разом із керівником Головної редакції музичних програм УТ Наталією Абрамовою та диригентом Ростиславом Бабичем записи нових пісень у БЗЗ? Хто у квітні 1978 їздив до Єревана на конкурс молодих композиторів, а в листопаді — на всесоюзний конкурс до Москви, щоб там стати лавреатом у двох номінаціях — за фортепіанну сюїту та пісню «Балада про Віктора Хару»?

Кого будівельники Олімпійського селища запросили до себе в гості, щоб у авторському виконанні послухати чудові пісні? А як високо оцінили пісенну творчість Івасюка на всеукраїнському огляді творчої молоді в жовтні 1978 року — і голова Спілки композиторів України Андрій Штогаренко у своїй доповіді, і музичні критики з Одеси й Вільнюса!

4 березня в Чернівцях разом з Дутковськими — Левком і Аллою, та батьками й сестрою святкував своє 30-річчя. Багато працював, готувався здати екзамени за 2 курси, щоб швидше закінчити консерваторію. Носив у портфелі незакінчені твори. У квітні у Хмельницькому (там був членом журі конкурсу комсомольської й патріотичної пісні) показував Ользі Рутковській незакінчений «Струнний квартет». У нього були чудові стосунки з педагогом — Лєшеком Мазепою.

Йому написали чудову характеристику для подання на премію імені Островського. Так, він мав право на отримання цієї нагороди, адже був кумиром усієї молоді. Але водночас із ним представляли і Олега Киву — талановитого композитора, на 2 роки старшого за Івасюка, киянина, він був членом Спілки композиторів, який цю премію і отримав. Івасюк же на той час був студентом консерваторії. Він знав, що згідно з законом членом Спілки зможе стати, тільки отримавши консерваторський диплом. Тому й поспішав достроково закінчити навчання. І Юрій Рибчинський згадував, що Івасюк по закінченні консерваторії збирався переїжджати до Києва, де все ж було більше можливостей для митця його масштабу. Йому ж було всього 30 — життя попереду!

Варто розвіяти міф про неприсудження Івасюкові Шевченківської премії за виставу «Прапороносці». Вистава «Прапороносці» у Львівському театрі ім. Заньковецької в 1975 році зайняла перше місце на конкурсі театральних вистав, присвяченому 30-річчю перемоги. Музика Івасюка до вистави була оцінена надзвичайно високо. Але Шевченківську премію заньківчанам у 1977 році присудили за виставу «Тил». Ще варто зазначити, що й Лариса Кадирова, яка зіграла у «Прапороносцях» одну з головних ролей, лавреатом премії стала тільки у 2009 році!

Як згадувала незабутня Людмила Шкуркіна, перша Івасюкова любов, Володимир був сильний чоловік, він умів гідно переживати невдачі. То чи міг Івасюк впасти аж у таку депресію, щоб накласти на себе руки найпримітивнішим способом? Можливо, все, викладене вище, — деталі. Але дуже важливі деталі, які допомогли б нарешті відкрити завісу над тим, чому загинув Івасюк. А доповнення сказаному можна знайти у книзі «Заговорщики в Кремле» російських дослідників В. Соловйова і Є. Клепікової, у інтерв’ю Неоніли Братунь, згаданій уже книзі Івана Лепші тощо. Тому викликало розчарування твердження О. Медведька, що за три місяці роботи слідчої комісії по справі смерті співака “причетних до можливої загибелі Івасюка поки не встановлено”.

Яке б рішення не прийняла Генпрокуратура по справі Володимира Івасюка, ті, хто знав його тоді, хто шанує його талант сьогодні, ніколи не погодяться з версією, що композитор сам позбавив себе життя. Зрештою, він мав конкретні життєві й творчі плани і збирався їх виконати. Біля нього була мама, він обожнював батька і сестер. Він належав музиці, а, як сказав великий поет, “лише кохання музики сильніше”. Тому хочеться одного — щоб “не торкалися музики руками”. Івасюк заслужив своїм великим талантом право на світлу пам’ять.

Парасковія Нечаєва

2009