Статті та есе
Сьогодні б йому виповнилось 62. Усього 62!!!
Я ще вчився у школі.
Одного разу зайшов у ГУМ — там на 3-й лінії був дуже гарний відділ платівок.
І поруч з новими цікавими платівками, а коштували вони, пам’ятаю як зараз: 3-50 — іноземна естрада, 2-50 — радянська естрада і 1-45 — класична музика, почав перебирати ящик з уціненими дисками — новими, але залежалими та без яскравих конвертів.
І раптом бачу — сірим по синьому написано: «Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка»! Я зрадів — почав шукати «Червону руту» чи «Водограй». Не знайшов. Розчарувався. «Але добре, — думаю, — за 20 копійок (а саме стільки коштували знецінені диски) — візьму».
Прийшов додому, поставив.
Виявилось, навіть не з рок-групою (чи ВІА), а пісні у супроводі естрадно-симфонічного оркестру (як потім виявилося, під керівництвом Ростислава Бабича). «Ацтой», — подумав я, хоч в ті часи цього слова ще ніхто не знав.
Але час від часу заводив ту платівку. Виявилося, що Івасюку та Софії Ротару за неї навіть премію комсомолу УРСР дали свого часу.
Виявилось, то не просто пісні, а ціла така пісенна містерія — між ними навіть не було пауз! Там свій космос, своя поетика, своя інтонація. І такий надрив — про мальви біля хати, які проросли з самого серця, про дорогу від моїх воріт до твоїх воріт і, звісно, про любов, яка цвіте в житті один єдиний раз. Саме тоді я зрозумів, що Ротару — не просто модна співачка, а глибока трагічна актриса, що відверто дисонувало з її тодішніми піснями типу «Луна-луна, цветы-цветы» або «Лаванда, горная лаванда».
«Лавандою» ми називали прибиральницю в нашій школі, яка час від часу давала нам з однокласниками 10 рублів і просила купити в магазині «Подарки» одеколон «Лаванда», що коштував 8 з чимось. Її в тому магазині вже добре знали, тому одеколону не продавали.
Ближче до вечора вона випивала той одеколон і потім відсипалася — десь на «чорних» сходах, що вели у підвал школи. І від неї пахло лавандовим екстрактом і, як нам тоді здавалося, новими піснями Софії Ротару.
А потім минуло багато-багато років — я потрапив в Чернівці, потрапив до музею-квартири Івасюка. Мені дозволили навіть доторкнутися до роялю, за яким було написано «Червону Руту» і багато чого ще.
Цікаво, але один відомий літературознавець, який в той самий час був у Чернівцях, пам’ятав Івасюка. Вони вчилися одночасно: він — на філфаці, Івасюк — у медичному. І Івасюк, ще юний, який ще нічого не встиг написати, приходив до них в гуртожиток і просив — мовляв, хлопці, ну ви ж філологи, ну допоможіть щось із віршами! Може, порадьте якихось поетів — чи що.
Розгадати причини смерті Івасюка достовірно неможливо.
Але можна спробувати прослідити цікаву закономірність.
В поліетнічних імперських державах абсолютним іноватором може бути лише представник «титульної» імперської культури (якщо він є творцем імперської культури, але не належить до імпероутворюючого етносу, це всіляко підкреслюється — як з Гоголем чи Ференцом Лістом).
Представнику «нетитульної» культури доводиться лише «танцювати гопака», себто займатися розвитком рідної етнічної культури, не виводячи її на універсальний рівень, або відтворювати на місцевому ґрунті культурні схеми, створені в контексті «титульної» культури.
Якщо в контексті «нетитульної» культури раптом з’являється іноватор, який підносить її (в якійсь галузі) вище за «титульну», в такої людини автоматично з’являються серйозні проблеми.
І це логічно, оскільки це є механізмом захисту імперської державності — «титульна» культура, «титульний» «Soft Power» мусять бути найкращими, найкрутішими, найцікавішими. А якщо не так, тоді чому столиця саме у Москві / Санкт-Петербурзі (Лондоні, Парижі, Відні), а не у Києві, Единбурзі, Марселі, Будапешті, Львові?
Чи можна виявити якусь закономірність у тому, як «зачистили» свого часу, скажімо, Леся Курбаса або «злили» Довженка і багатьох інших? І чи можна саме в цій логіці шукати відповіді на загадку гибелі Володимира Івасюка — навіть не уявляю.
Якби Івасюк наслідував би «Самоцветов» чи «Поющие гитары», тоді одна справа. А так — якийсь «бандерівець» раптом став мегазіркою — і не лише у себе на «бандерівщині», а в усьому Радянському Союзі.
(Підкреслюю: це не моя версія, це припущення щодо механізмів функціонування «Soft Power» у великих державах. Питань значно більше, ніж відповідей…)
Отже, пропоную згадувати улюблені пісні Володимира Івасюка.
У мене немає одної-двох улюблених, але серед тих, які найбільше вражають:
- «Не знаю я, чи знов сюди прийду, та залишаю замість себе Ті квіти, що зірвав в саду Для тебе» (хоча до цієї пісні Івасюк написав тільки слова, а музику — Валерій Громцев — це мало хто знає).
- «Я піду в далекі гори».
- «Я до моря вийшов — море спить».
- «Пісня буде поміж нас».
- «Балада про дві скрипки».
- Танго «Повір очам».
- Танго «Не стань печаллю на моїй путі».
- «Балада про мальви».
- «Нестримна течія» («І тепер не знаю, як забути, Те, чого ніколи не було»).
- Ну і, звісно, його, можливо, найгеніальніша пісня «І лиш любов цвіте один єдиний раз».
А ЩО ЛЮБИТЕ ВИ?
