Статті та есе

Вернись із спогадів

З фотографії дивляться сині очі. Погляд зосереджений, обличчя гарне, мужнє — чоловіче обличчя. Це — Володимир Івасюк. Він легко, одним пальцем, тримає на плечі куртку, а мені здається, що то його тридцять літ, які він прожив так яскраво, у великій праці, в радощах і стражданнях.

Готувався стати лікарем — закінчив медичний інститут, вступив до аспірантури. Мав великі здібності до малювання — вражають зроблені ним три портрети батька, сестри Оксани. Гарно версифікував — написав тексти до двох десятків своїх пісень. Ба навіть до чужої. Брав участь у зйомках фільмів, робив поступ як музикант-віртуоз. Але з таким Івасюком — ким тоді були б ми без «Червоної рути»? Без «Кленового вогню» й «Літа пізніх жоржин»? Бог обдарував його щедро, від душі, дав йому шанс вибирати самому свою путь. Він це зробив. І ми дякуємо Долі, що подарувала нам такого митця.

Володимир Івасюк, український композитор народився 4 березня 1949 року в містечку Кіцмані в родині вчителів-філологів Михайла й Софії Івасюків. Сімейна педагогіка молодої родини будувалася на отриманому від батьків спадку, визначальним у якому було прагнення дати дітям освіту й навчити чесно — працею — жити в світі. В Кіцмані тих часів не було навіть радіо, тож годі було думати, що про життєві проблеми, про моральні засади й інші справи діти зможуть довідатися з мультфільму чи від виховательки дитячого садка. Власне, в родині Івасюків це було б зайвим, бо про все Володя мав від кого дізнатися — від мами й тата, від бабусі Олександри, від дядька Дмитра. Бабуся читати не вміла, але обдаровувала маленького внука дивовижними казками, легендами, піснями, яких знала багато й уміла складати сама. Дядько Дмитро вчив хлопчика слухати, розуміти, берегти природу. Можливо, саме тому світ Івасюкових пісень такий багатий на квіти, водограї, чисту прозорість води й шляхетний вогонь любові? А була ж іще няня Міля, яку Володя щиро полюбив на все життя.

Мама, Софія Іванівна, вчителька, народжена в багатодітній родині на Запоріжжі. Вона знала, чому місяць на небі світить і про що жаба в спеку говорить своїм жабенятам. Від мами — ніжність, чистота серця. І його пісні чисті почуттями. Тато, Михайло Григорович, — то могутній інтелект й сама воля до життя. 7 років концтаборів на Печорі не зломили його, тільки затримали поступ у самореалізації. Тато вчив Володю бути послідовним, ретельним, доводити будь-яку справу до кінця і завжди давав можливість самостійно робити вибір — був упевнений, що Володя не помилиться.

Батьки шалено любили Володю, але то не була сліпа любов. Вони дуже добре знали світ, у якому живуть, у них не було особливих надій на кар’єру, щоб у майбутньому полегшити дітям життя. Тому діти повинні були всьому вчитися самі.

Батьки жили активним життям. Одним з їх захоплень була участь у вчительському хорі Кіцманської середньої школи. Позаяк у маленького Володі невдовзі з’явилась сестричка Галинка, то, щоб піти на репетицію чи на концерт, треба було сина брати з собою — няня залишалась з Галинкою. Володя витримував репетиції! Навіть більше — він їх любив. Іноді його заставали біля піаніно, яке стояло в учительській, — він дотягувався до клавіш, щоб почути звук. Природно, батьки відчули підсвідоме бажання сина й почали мріяти про музичну освіту для нього. Коли хлопчикові виповнилось 5 років, Михайло Івасюк разом з іншими кіцманчанами добивається відкриття в містечку філіалу Чернівецької музичної школи №1. Першим педагогом у Володі був Юрій Бруєвич. Володя вже вмів читати, але не вмів писати. І домашні завдання виконував батько — під диктовку сина.

Невдовзі з Володею починає працювати Юрій Візнюк, який відчув у хлопчика незвичайні здібності до виконавства, отож готує батьків до того, що музичну освіту треба продовжити в Києві, в школі обдарованих дітей імені Миколи Лисенка. Так і сталося — по закінченні 7 класу Кіцманської середньої школи хлопчик складає вступні іспити і починає навчатися у викладача Качеряна по класу альта. В одному з листів він пише батькам, що звучання альта йому дуже подобається. Але навчання в Києві, далеко від батьків, для чотирнадцятирічного Володі було досить важким: доводилося не лише займатися музичними вправами по 6–8 годин на день, а й вирішувати звичайні побутові проблеми, як-от прання білизни й прасування, харчування й т. ін. Володі не хотілось відставати в навчанні і по закінченні першої чверті він мав про що розповісти на канікулах батькам і сестрам — в табелі були хороші оцінки. Однак дісталося все те йому досить великою ціною — він схуд на 8 кілограмів, на шиї був величезний чорний синець від інструмента. На вокзалі в Чернівцях сестри й мама спочатку його навіть не впізнали. А бабуся Олександра, коли побачила улюбленого внука таким виснаженим і худим, одразу поставила синові умову: або він їй не син, або дитина більше не їде до Києва. Природно, батькам хотілося, щоб син став музикантом, але ж вони розуміли й інше — самому Володі важко. І тому вирішили зробити перерву в навчанні. Володя протестував, обіцяв утекти. Однак його «загулили» продовженням навчання в музичній школі по класу фортепіано. І він змушений був залишитися.

На той час Юрій Візнюк уже не працював у Кіцмані. Коли він дізнався, що Володя не в Києві, був розчарований. Він вірив у те, що хлопець має шанс стати скрипалем-віртуозом. І по сьогодні Юрій Миколайович Візнюк вважає, що батьки зробили помилку, позбавивши сина можливості отримати вчасно спеціальну музичну освіту — адже всі випускники школи імені Лисенка ставали студентами Київської державної консерваторії.

Проте Івасюк і в Кіцмані не розгубився — він створює ансамбль «Буковинка» і пише для нього перші свої пісні. Про високу культуру й майстерність юних музикантів невдовзі заговорили в області, коли присудили перемогу на обласному огляді художньої самодіяльності. На республіканському огляді в 1965 році «Буковинка» завойовує друге місце й подорож по Дніпру. Колектив запрошують виступити на обласному телебаченні. Тодішній репертуар українських естрадних колективів і вокалістів був досить обмеженим. Популярними були пісні Анатолія Кос-Анатольського та Олександра Білаша. А світом крокували «Beatles». І, незважаючи на офіційну радянську критику цього колективу, на заглушування західних радіостанцій, про цей британський колектив знали й хотіли, щоб щось подібне було і в нас. Саме тоді прийшов у музику львівський композитор Мирослав Скорик. І саме на цей час припадають перші пошуки власного музичного стилю юного композитора з Кіцманя Володимира Івасюка. Поїздивши з батьком по селах Кіцманщини — той записував казки з уст старших жінок, Володя починає записувати народні пісні. Деякі з них западають йому в душу. Перші самостійні твори Володі — «Ласкаво просимо», «Моя пісня» — позначені фольклорними впливами, але й ввібрали тогочасні естрадні ритми. І не дивно, що після виступу на обласному телебаченні в «Камертоні доброго настрою» до Володимира починають надходити листи з проханням надіслати ноти його пісень.

На той час батько Володимира вже переїжджає в Чернівці — його запрошують працювати в державний університет на кафедру історії української літератури. Батько змушений жити в університетському гуртожитку, а сім’я залишається в Кіцмані — Володя має закінчити середню школу, в якій він — найкращий учень. Та й помешкання в Чернівцях для родини ще немає. Батько приймає рішення про вступ на заочне відділення Чернівецького музичного училища Володі й Галі — вона якраз закінчила музичну школу по класу віолончелі. Вступні екзамени обоє складають легко, з першого разу. І добре вчаться, поєднуючи навчання в училищі й школі. Батьки, однак, разом із сином планують, що по закінченні десятирічки він вступатиме в медичний інститут.

Володя був товариським хлопцем, розумним і чесним, знав набагато більше, ніж його однолітки. Як згадує його товариш юнацьких літ Сергій Павлюк — нині полковник у відставці, деколи вони з хлопцями збиралися в Кіцманському лісі й Володя співав їм заборонених пісень. Чи це, чи притаманна юності легковажність або якийсь третій чинник мало не призвели до катастрофи в житті Володимира. На початку квітня 1966 року він потрапляє в дуже неприємну історію. Прогулюючись увечері містечком, п’ятеро випускників середньої школи — серед них Івасюк — опиняються в сквері, де стоїть бюст Леніну. В когось виникає ідея подивитись, як виглядатиме «вождь» у кашкеті. Закинули — приміряли. Щоб не було неприємностей, кашкет вирішили негайно зняти. І скинули бюст з постаменту. Відколовся шматок. Всі розбіглись і сховались, хто де міг. Володя був видний хлопець, з почуттям самоповаги, отож не ховався. Сьогодні ця пригода здається дрібною. Тоді, коли вже наступало політичне «похолодання», коли в Києві за відмову підписати лист проти дисидентів зняли з посади голови Спілки письменників України Олеся Гончара, це розцінили як злочин. Володимира заарештували на 15 діб, виключили з комсомолу, прийняли рішення не допускати до випускних екзаменів, а видати довідку про закінчення школи. Тільки послідовна позиція директора школи О. В. Цибульської та незатвердження рішення райкому комсомолу Чернівецьким обкомом ЛКСМУ дозволили юнакові разом з усіма складати екзамени. Хоча райвно прийняв рішення, що кожну відповідь Івасюка на екзамені контролюватиме представник райвідділу освіти.

Володимир Івасюк отримав атестат з двома «четвірками» — з поведінки та історії й суспільствознавства. З цим атестатом він вступив до медичного інституту й щиро радів. Однак радість була передчасною — 31 серпня, в день посвяти в студенти, ректор Юхимець на урочистих зборах зачитує наказ про виключення Івасюка з інституту як такого, що приховав факти своєї біографії, зокрема хуліганський вчинок з бюстом Леніна. Вдруге за рік важкий психологічний удар, розрахований як на самого юнака — щоб знав, що таке влада, — так і на інших його ровесників. Це був метод виховання підростаючого покоління.

Сім’я вже тоді переїхала в Чернівці повністю. Володимир з допомогою першого секретаря міськкому комсомолу Аркадія Кашмірського влаштовується на роботу на завод «Легмаш». То цікава сторінка його біографії й творчого зростання. Бо на «Легмаші» йому доручили керувати заводським хором. Хор виконує і його пісню «Батьківщина моя» на вірші Михайла Івасюка. А сам Володимир під псевдонімом «Весняний» відправляє на обласний конкурс, присвячений 50-річчю Жовтневої революції, власну пісню на вірші Віктора Миколайчука (вірш знайшов у газеті «Літературна Україна») «Відлітали журавлі». Пісня отримує першу премію.

Отримавши добру характеристику, Володимир Івасюк подає документи в медичний інститут і стає студентом. Його одразу ж призначають старостою групи, запрошують як скрипаля в оркестр народних інструментів ансамблю пісні й танцю «Трембіта». А сам він стає учасником вокально-інструментального ансамблю «Карпати» при палаці культури текстильного об’єднання «Восход». Всі справи, включно з навчанням, йому вдаються блискуче. І він повертається до композиторської творчості. Невдовзі дві пісні — «Миля моя» на власні слова та «Відлуння твоїх кроків» на слова студента-філолога Володимира Вознюка — завойовують справжнє визнання. Спочатку в Чернівцях, а згодом на Українському радіо їх записує молода співачка Лідія Відаш. Саме тоді, в 1967–68 роках, набирає сили вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» з Вижниці. Знайомство Івасюка й керівника ансамблю Левка Дутковського відбулось на телестудії під час запису фонограми пісні «Сніжинки падають» для новорічної програми. Солісту ансамблю Василеві Зінкевичу ніяк не вдавався запис. Тоді редактор передачі журналіст Жан Макаренко згадав, що в медінституті є хлопець, який має чудовий голос. Може, спробувати його? Привели Володю, він заспівав — добре, професійно. Аж розсердився Зінкевич й попросив зробити з ним ще один дубль. Заспівав краще. А зустріч стала початком співпраці ансамблю й Івасюка на решту життя композитора. І саме Зінкевич записав одну з останніх перлин Івасюка «Літо пізніх жоржин», створену для нього.

У Володі була така риса — він не крився з своїми піснями. Як згадує його однокурсниця Марія Марчук (Соколовська), одного разу на перерві — це було в грудні 1969 року — Володя підійшов до неї й показав їй вірш «Черлена рута». Вірш сподобався. Володя ще й наспівав. Образ червоної рути він знайшов у «Коломийках» Володимира Гнатюка. Однак, до завершення роботи було далеко. Бо на початку це була балада. Довго не давався текст — Володимир навіть звертався до фольклористів, щоб вони підтвердили існування такої квітки. І сам, часто буваючи в гірських походах з друзями, не лінувався запитати у старших людей, чи знають вони про червону руту. Нарешті, знайшов підтвердження в народній легенді, яку розповіла йому мешканка села Розтоки під час зйомок фільму «Білий птах з чорною ознакою» — там Володя брав участь як танцюрист у сцені «Весільний танець молодої». Коли завершив роботу, показав пісню своєму товаришеві — режисеру Чернівецького телебачення Василеві Стріховичу. Той якраз працював над підготовкою розважальної програми для Українського телебачення «Камертон доброго настрою» і запропонував виконати пісню в цій передачі. Як і ще одну — «Водограй». Першими виконавцями «Червоної рути» й «Водограю» стали ансамбль «Карпати», Володимир Івасюк і викладач педагогічного училища Олена Кузнєцова. Як згадувала Олена, «Водограй» записали одразу, легко й невимушено. «Червона рута» просто не давалась. Довелось зробити більше 10 дублів.

І ось 13 вересня 1970 року, в неділю, з Театральної площі Чернівців вийшла в прямому ефірі чернівецька програма «Камертон доброго настрою». Тоді вихід телебачення на вулиці міста був справжнім святом. На майдані зібрались тисячі людей. В їх присутності й прозвучали Івасюкові пісні, яким судилося зіграти видатну роль у становленні нової української сучасної музики.

Успіх «Червоної рути» був величезним. Вона звучала по радіо й телебаченню, сотні листів надходили в усі газети й журнали, щоб ті надрукували її. А листи до Івасюка приходили не лише з України — з далекого Барнаула, Череповця, Орла й Воронежа. Пісня ввійшла в двадцятку кращих пісень 1971 року й прозвучала з концертної студії Останкіно у виконанні Володимира Івасюка, Василя Зінкевича й Назарія Яремчука. А фільм «Червона рута», знятий Романом Олексівим переможно пройшов по всіх екранах тодішнього Союзу. Саме цей фільм став початком співпраці Володимира Івасюка з Софією Ротару. Через рік у двадцятку кращих увійшла також Івасюкова пісня «Водограй».

У 1971 році відбулась ще одна важлива подія — «Баладу про дві скрипки», написану на вірші Василя Марсюка, виконала Софія Ротару. І сьогодні ніхто краще за Софію Михайлівну не виконує Івасюкові пісні. А вона вважає, що Володимир був «її композитор». «Він тільки доторкнувся до струн моєї душі — і вони зазвучали». Володимир же в 1974, коли йшла робота над фільмом «Пісня завжди з нами» й деякі керівники студії «Укртелефільм» наполягали на тому, щоб записи Володимирових пісень до фільму зробила інша співачка, написав у листі на студію так: «Скільки я не роздивлявся навкруги, ніхто не може зробити так, як Софія». Пісню «Водограй» Софія Ротару виконала в 1974 році на міжнародному конкурсі в польському місті Сопот. Загальним підсумком її виступу на конкурсі була друга премія й велика популярність у поляків, їх так і називала польська преса — «Двоє популярних». По закінченні конкурсу Софія з Володимиром виступили в радянському посольстві в Польщі, поїхали в Гданськ і Краків.

Але це відступ, що стосується вже так званого «львівського періоду». До Львова він переїхав у вересні 1972 року, будучи неймовірно популярним композитором, якого запрошували до участі в багатьох масштабних заходах. Саме в 1972 він їде на святкування Дня військово-морського флоту в Севастополь разом з делегацією Чернівецького обкому комсомолу. Його для цього навіть відпускають з армії, де він проходив у літній період службу в місті Новоград-Волинський. У Новограді-Волинському Володя отримав від тата лист, у якому той повідомив, що працівник обкому комсомолу Асмендіарова приходила додому й сказала, що треба негайно підготувати документи для поїздки Володимира на Олімпіаду в Мюнхен в складі артистичної бригади. На жаль, в Мюнхен Володимир не поїхав — причина невідома, але варто не забувати, що в 1966-му була відкрита «справа Володимира Івасюка», пов’язана з бюстом вождя.

Отже, у Львові Івасюк починає навчання на 6 курсі Львівського медичного інституту та на підготовчому відділенні Львівської консерваторії. Як вступний твір він привозить Анатолію Кос-Анатольському пісню «Коли між нами не було нічого…». Як згадував Назарій Яремчук, цей твір він почув у Криму на фестивалі «Кримські зорі». Твір його вразив оригінальністю і новизною. «Це був інший Івасюк», — писав він. Але той Івасюк, автор «Червоної рути» й «Балади про дві скрипки», ще не вичерпався, а якраз був на злеті. Це засвідчують такі його шедеври, як «Кленовий вогонь», «У долі своя весна» на вірші Юрія Рибчинського, пісні на вірші Богдана Стельмаха, зокрема «Тільки раз цвіте любов», «Колиска вітру», «Нестримна течія», пісні на вірші Романа Кудлика. Пошуки нового стилю пробиваються у пісні на вірші Дмитра Павличка «Далина». Відомо, що і музика «Водограю» та «Червоної рути», «Кленового вогню» та навіть «Тільки раз цвіте любов» народилась першою — вірші були потім. Прискіпливість Івасюка до слова та його поетичний дар дозволяли створювати високохудожні тексти, здатні на самостійне існування. Так було з «Відлунням твоїх кроків», «Світом без тебе», створеними у співпраці з молодими авторами. «Балада про дві скрипки» — вже інша історія: спочатку був вірш. Але який рівень його остаточної редакції! Варто подивитись на 11 варіантів, що зберігаються в фондах музею. Співпраця композитора з авторами текстів була, очевидно, для Івасюка принципово важливою — він міг вносити корективи чи вимагати доопрацювання, що згодом спостерігаємо в стосунках з Ростиславом Братунем. «Далина» написана на вірш, надрукований у збірці Дмитра Павличка в циклі «Сонети подільської осені». Авторитет Павличка був високим не лише як поета, а й як співавтора таких пісенних перлин, як «Два кольори», «Лелеченьки» й ін. Природним було бажання молодого чернівчанина написати пісню на вірші «самого Павличка». Музика «Далини» вражає своєю філософською наповненістю, стрімким розвитком теми, структурною цілісністю. Івасюк сприймає зміст кожного слова вірша й підсилює, округлює його музикою. У виконанні Софії Ротару це справжній музичний шедевр. Хоча при всій новизні в творі є закодований гуцульський ритм.

По закінченні підготовчого відділення Кос-Анатольський пише позитивну характеристику Івасюкові й той стає студентом 1 курсу консерваторії. Йому було на той час 25 років. Непросто для талановитого й популярного композитора сідати знову на студентську лаву разом з вісімнадцятилітніми, які, власне, ще мало що знають і вміють. Він про це з гумором писав батькові. Але дуже хотів учитись, хотів стати професіоналом. На жаль, розрахунок на взаєморозуміння з педагогом (ним був закріплений Анатолій Кос-Анатольський) не справдились. «Кос» — так називали його студенти, часто любив на заняттях підняти Івасюка й розкритикувати його твір, міг принизити зроблене учнем, вносив поправки в нотні тексти, які нівелювали авторське «я», спрощували твір. Це призводило до конфліктів. І, зрештою, вийшло за стіни аудиторії, отож Івасюка взяв у свій клас Лєшек Мазепа — завідуючий кафедрою композиції.

Найбільш плідними й натхненними у Львові були 1974–1975 роки. Це були роки перемоги в Сопоті й зйомок фільму «Пісня завжди з нами», запису першої платівки-гіганта в київському будинку звукозапису. Івасюк тоді активно співпрацював з дрогобицьким поетом Богданом Стельмахом. І хоча в Стельмаха Івасюк був не перший композитор, Володимир так само ретельно й прискіпливо, як і раніше, ставиться до текстів, змушує Богдана переробляти їх, поглиблювати зміст, ба навіть кардинально міняти початковий замисел. Це дуже яскраво видно на пісні «Тільки раз цвіте любов». Перший варіант вірша — то простенькі римовані рядки, з подібних Івасюк давно виріс. Але, здається, його захопила метафора «І лиш любов цвіте один-єдиний раз». Він повернув Стельмахові текст. Останній варіант — рукопис, написаний зеленою кульковою ручкою, — остаточний варіант тексту. Є ще один цікавий документ — список назв пісні. Їх 11. Саме Володимиру належить ось ця — «Тільки раз цвіте любов».

З піснею на вірші Богдана Стельмаха в 1978 році Івасюк став лауреатом всесоюзного конкурсу молодих композиторів-студентів консерваторій у Москві. Це «Балада про Віктра Хара». Один з її перших варіантів був закінчений у 1975-му. Вона прозвучала на конкурсі у виконанні Василя Зінкевича. На тому ж конкурсі «Сюїта-варіації» також отримала другу премію в номінації на кращий камерний твір. Це дуже важлива інформація, особливо для тих, хто стверджує, що Івасюк у цей період знаходився в депресії.

Але ми забігли наперед, а так хочеться повернутися в 1975 — рік тріумфу Івасюка — автора музики до вистави «Прапороносці», поставленої в Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Ця вистава на всесоюзному конкурсі, що проводився серед театральних колективів до 30-річчя перемоги у Великій вітчизняній війні, була визнана кращою. А сам Олесь Гончар так висловився на прем’єрі: «Музика Івасюка врятувала виставу». Згодом, через чотири з половиною роки, після смерті композитора Станіслава Людкевича, Гончар запише у своєму «Щоденнику»: «Не стало двох композиторів — найстаршого Людкевича й наймолодшого Івасюка. Велика Україна, а замінити їх немає ким». Пісні з вистави актори — й не тільки — розспівували задовго до прем’єри. А неймовірно прекрасну музику до епізоду «Приїзд Шури Ясногорської на фронт», коли дівчина дізнається про смерть свого коханого, можна вважати одним із шедеврів української інструментальної музики.

І ще одна важлива подія 1975 року — це зйомки фільму «Пісня завжди з нами». В ньому Софія Ротару виконувала 6 Івасюкових пісень. Зйомки проводились в улюблених Володимиром Карпатах, зокрема в селі Розтоки Путильського району — там, де в 1970-му Іван Миколайчук знімав свого «Білого птаха…». Прем’єра фільму відбулась на телебаченні 1 січня 1976 року. Батьки Володі дивились фільм вдома у режисера Василя Стріховича — той уже мав кольоровий телевізор.

Тріумфи тріумфами, а Володимир Івасюк для багатьох був просто студентом консерваторії, який зобов’язаний відвідувати всі заняття, виконувати всі завдання й займатися громадською роботою. Так як на зйомки фільму в Розтоки довелось їздити у вересні, коли вже йшов навчальний процес, під час сесії Володимиру це згадується й за пропуски занять його виключають з консерваторії. Звичайно, це був дуже жорстокий удар. Спочатку Володимир поринув у працю, писав зі Стельмахом, зокрема, на його прохання створив музику до вистави «Мезозойська історія» в Дрогобицькому театрі, але вчитися йому дуже хотілося, бо диплом випускника консерваторії був ще й перепусткою в світ звукозапису. Адже робота над випуском платівки-гіганта, завершення якої планувалось на той же щасливий 1975-й, припинилась: Івасюк як студент не мав права на таку платівку. Цим правом володіли тільки члени Спілки композиторів СРСР. І це незважаючи на те, що платівку чекали, що планувались кількасоттисячні тиражі.

Ростислав Братунь, голова Львівської обласної організації Спілки письменників України, вже співавтор Івасюка по пісням «Коли між нами не було нічого» та «Незване моє кохання», а також «Пісні про тебе», яка ввійшла в репертуар платівки, величезний шанувальник таланту композитора, взяв безпосередньо участь у відновленні Івасюка в консерваторії. Приблизно з періоду 1976 року співпраця з Ростиславом Братунем з епізодичної переростає в систематичну. Народжуються пісні «Юнацька балада», «Батьківська балада», «Ватра». І, нарешті, Володимир звертається до надісланого йому Братунем ще в 1973 році вірша «Жоржинне літо». Вірш уже опублікований у збірці «Одержимість» (1974). Цей твір став вершинним у творчості Володимира Івасюка — він неначе підбив підсумок романтично-фольклорного періоду творчості, втіленого в «Червоній руті», «Кленовому вогні» й інших подібних за стилістикою творах і розпочав новий, позначений глибоким філософським світовідчуттям сучасності, відкриттями нових можливостей мелодики, що враховувала інтонаційні особливості мови, зовсім незвичним навіть для Івасюка акомпанементом — вільним, наповненим необмеженими тематичними зв’язками, винахідливим щодо фактури твору. Цей твір писався для Василя Зінкевича, як уже згадувалося вище. Однак перше його виконання належить самому композитору. Так, власне, було в більшості випадків: Володимир, маючи хороший тенор, перший інтонував свої твори, задаючи можливе трактування закладених у пісні ідей. Тому що кожна його пісня — то глибока метафора кохання, природи, батьківщини, яку не можна просто відтворити, проспівавши текст, — треба відчути те, що заклав композитор у своїй музиці. Зінкевич відчув. І на сьогодні його трактування «Літа…» видається найточнішим. Правда, обов’язково слід зазначити, що мало хто з сучасних співаків береться за виконання цього твору.

В 1977 році у видавництві «Музична Україна» вийшла збірка «Пісні», в яку ввійшло 9 творів, серед них «Пісня про тебе», «Кленовий вогонь», «Балада про дві скрипки». І, нарешті, в 1978 році дійшла до шанувальників творчості Івасюка платівка-гігант «Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару». Платівка мала величезний успіх, довелось додатково друкувати ще один тираж.

Справи Володимира в консерваторії змінились на краще: він почав навчатися у педагога Лєшека Мазепи, який дуже шанував талант композитора. Нове творче піднесення позначене піснями «День без тебе» на вірші Ростислава Братуня, «Калина приморожена» на вірші Миколи Петренка. Йде робота над «Квартетом» дня мідних інструментів. Виникає задум оперети «Одруження журналіста» й не відпадає ідея створення опери «Дарина», задумом якої він колись поділився з Анатолієм Кос-Анатольським і був нещадно висміяний. Микола Петренко працює над п’єсою «Суд пам’яті» й звертається до Володимира з проханням написати музику до вистави. Спочатку Івасюк дає згоду й навіть починає роботу, однак справи в консерваторії не дають йому повністю зосередитися — його весь час залучають до якихось заходів, а сам він активно працює в Клубі творчої молоді. Плюс навчання, записи фонограм, виступ для будівельників олімпійського селища… Дні були дуже наповнені справами. А ще хотілось Володимиру достроково закінчити консерваторію. І мав мрію в червні, на літній сесії 1979 року, представити слухачам свій квартет для мідних інструментів. Як згадує Ольга Рутковська, на той час заступник директора Республіканського Будинку народної творчості — вона познайомилась з Володимиром у Хмельницькому на конкурсі артистів естради, — їй довелось бачити ноти квартету, які Володимир завжди носив із собою, привіз навіть на конкурс у Хмельницький. То мав бути дуже цікавий твір. На жаль, судити складно, бо вміст портфеля Івасюка під час вбивства композитора був викрадений. І не виключено, що хтось вже використав створене Івасюком.

Ще один позитивний момент — висунення Івасюка на здобуття Республіканської комсомольської премії імені Островського. Такої Софія Ротару вже була удостоєна в 1976. Гарну характеристику написали йому в консерваторії. За трьома підписами — ректора, секретаря парторганізації й секретаря комітету комсомолу. Але Володимир на той час вже не був членом ВЛКСМ, а в партію, хоча йому й пропонували — хто не захоче мати в лавах комуністів такого відомого митця! — не вступив. Документи до Києва не дійшли. Премію присудили Олегу Киві.

24 квітня 1979 року Володимир Івасюк повернувся додому з конкурсу в Хмельницькому, де був членом жюрі. Повертався не поїздом, як казав усім, а машиною. А опівдні за якимсь викликом по телефону пішов у консерваторію. І більше ніколи не повернувся до матері, яка чекала його вдома. Його знайшли аж через 4 тижні на території військової частини мертвим. Приписали самогубство. Не дозволяли поховати на Личакові. Не дозволяли сказати про нього поминальне слово. Братунь порушив заборону й був через кілька днів усунений з посади голови Львівської обласної організації СПУ.

Три рази спалювали його могилу. А там завжди є квіти. 10 років не дозволяли встановити пам’ятник — мовляв зависокий, треба рівно за стандартами. І нині, через 22 роки по загибелі, невідомо, хто вбив Івасюка. Вбив, бо він не був ні самогубцем, ні алкоголіком, ні наркоманом, як приписувала йому влада. Щоб зробити стільки, скільки зробив Володимир Івасюк в музиці, уриваючи для творчості час між навчанням в медінституті й консерваторії, треба було мати сили, натхнення й свіжу голову.

Він встиг написати трохи більше 100 пісень та 50 інструментальних творів, музику до двох вистав. Музика його — справжня. Чиста, довершена. Таку будуть слухати не одне десятиліття. Поки буде на землі Україна.

Парасковія Нечаєва

Книжка «Безсмертна тінь великих душ»

2004