Статті та есе

Як стріла до видноколу час у даль летить

І знову вечір спогадів у Меморіальному музеї-квартирі Володимира Івасюка. Цього разу він присвячений народному артистові України, композитору Левкові Тарасовичу Дутковському, авторові «Бажання», «Незрівнянний світ краси», «У Карпатах ходить осінь», «Якщо мине любов» та інших пісень, які знають, люблять і співають досі.

Але ім’я це перш за все асоціюється зі «Смерічкою», бо саме він зібрав у передгірському містечку Вижниця талановиту співучу молодь і створив вокально-інструментальний ансамбль, який згодом прославив і Вижницю, і Буковину, зрештою, і всю Україну.

Тож як це було

ВІА «Смерічка»

У новорічну ніч на 1967 рік на сцені Вижницького будинку культури співав гурт. «Сніжинки падають» — таку назву мала пісня. Ні автора музики Левка Дутковського, ні пісні, ані самих виконавців ніхто тоді ще не знав. Але сподобалися манера виконання, гарно підібрані голоси…

Дуже скоро розголос про Вижницьку естрадну групу дійшов до Чернівців. І молоді люди з обласного центру в суботу їздили на танці до Вижниці, де грав і співав новий колектив.

Оскільки складався він переважно з дівчат, які працювали в будинку культури методистами та інспекторами (як Раїса Хотимська, Марія Нагалюк, Неля Чебан, Марія Ісак) або вчилися у школі (як Зоя Якубовська), великих труднощів з назвою ансамблю не було. Наче смерічки стрункі і тендітні, дивилися вони на сцені. Тож і гурт вирішили назвати «Смерічка». Керівником став молодий композитор, який тільки-но повернувся з армії, Левко Дутковський. Незважаючи на молодість, керівник виявив неабияку наполегливість: вчив чисто співати, слухати музику, тримати ритм, вчив, як треба рухатися на сцені, стояти…

Виснажливі репетиції нерідко тривали до ранку. Гурт стрімко набирав популярності і як потужний магніт, притягував талановитих молодих людей. Василь Зінкевич, трохи згодом Назарій Яремчук… Праця копітка, адже з розрізнених талантів треба було створити ансамбль — живий, єдиний організм. Дивуєшся, як за досить короткий проміжок часу це вдалося зробити Левкові Дутковському, досвіду ж бо в цьому він не мав, усе з tabula rasa (з чистого аркуша). Хоча на той час відбувався могутній сплеск естрадної культури у світі взагалі і в республіках Радянського Союзу зокрема («Пісняри», «Самоцвєти»…), але «Смерічка» нікого не наслідувала. Це був самобутній колектив — від стилізованих під гуцульські костюмів і до репертуару пісень Івасюка, Дутковського — своїх, буковинців.

Із Левком Дутковським

У керівника «шара» не проходила. Кожен рух, кожен звук відточувалися до досконалості. А глядачам, слухачам і на думку не спадало, скільки праці, безсонних ночей за таким природним легким співом, невимушеними граційними рухами. І вже ніхто уявити не міг, що «Смерічка» складається з аматорів. Спеціальну музичну освіту мали одиниці, решта — природні дані і величезне бажання співати, оповісти піснями неперевершену красу Карпат, чарівний край свій. Їх почали запрошувати до Чернівців на ТБ, а 22 грудня 1971 року колектив поїхав на всесоюзний конкурс «Пісня–71» до Москви і став переможцем. Смерекове тріо: Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Володимир Івасюк співали «Червону руту». Після їхнього виконання артистка Валентина Толкунова бідкалася: «Чому мене так не слухають, як цих хлопців?!». А успіх був справді приголомшливий.

Морозного лютневого дня 1972 року до Чернівців приїхали столичні (московські) телевізійники: чотири автобуси з обладнанням і творчою групою. В університеті проходила обласна комсомольська звітно-виборча конференція, а ще відбір до всесоюзної програми «Ало, ми шукаємо таланти». Представники з 8-ми областей Західної України змагалися за право поїхати до Москви. «Смерічка» співала останньою. Ведучий програми Алєксандр Масляков після виступу колективу розговорився з Володимиром Івасюком. І оскільки передача мала пряму трансляцію, то довелося затримати вихід програми «Час» на 20 хвилин, за що Масляков отримав догану. На той час цей вчинок міг розцінюватися як політичний демарш і ведучий легко міг позбутися роботи, хоча і догана — теж не пляцок солоденький. Цікаво, що через деякий час, коли у Маслякова запитали, чи повторив би він свою розмову з Володею, якби знав, які вона буде мати наслідки, він відповів ствердно і додав, що Івасюк настільки шляхетний, розумний, обдарований молодий чоловік, що спілкуватися з ним, слухати його було справжнім задоволенням, і він не шкодує. У тому ж таки 1972 році «Смерічка» стала лауреатом обласної комсомольської премії ім. К. Галкіна та республіканської комсомольської премії ім. М. Островського, вони співали на XXII Олімпійських іграх у Москві…

«Смерічку» знали і любили у всіх містах і містечках колишнього Союзу. Щире чудове виконання прекрасних пісень, природна краса вокалістів брали в полон серця глядачів.

Йшли роки, змінювався склад ансамблю. Замість музикантів-аматорів прийшли професіонали. Довгий час сталим залишався дует Василь ЗінкевичНазарій Яремчук. Певно, не в однієї дівчини солодко завмирало серце, коли на сцену виходили красені-легіні у гуцульських строях. А вони співали… У співах чувся і плескіт хвиль бурхливого Черемошу, і шепіт трав у зеленому гаю, і чарівна незрівнянна безмежність Карпат… Співали і не думали про імідж, якого треба дотримуватися (принаймні так здавалося), ніби пісня, що народжувалася в їхніх серцях, виривалася на волю сизокрилим птахом музики і слів.

Взагалі колектив «Смерічки» був напрочуд гармонійним. Не буду казати, що вони не мали амбіцій, амбіції, певно, були, але переважала творчість, а ще беззаперечний авторитет керівника і друга — Левка Дутковського — та дружнє, майже родинне ставлення один до одного, яке, до слова, збереглося і до сьогодні.

Левко Тарасович залишався керівником «Смерічки» до 1978 року. Назарій Яремчук присвятив тридцятиріччю свого вчителя і друга вірш «Вікна творчості»:

У нічному спокої —
Неспокій. Бентежні гами в серці стукотять.
Ніч не для нього,
Спокій не для нього.
Пісні Черемоша із гір дзвінких летять…

Він і був другом, порадником, суворим керівником і мудрим учителем.

Сьогодні, коли далеко не найкращі колективи мають високоякісну апаратуру, важко повірити, що «Смерічка», яку вже добре знали, не мала більш-менш якісних інструментів. Тоді Дутковський написав листа міністрові культури СРСР Катерині Фурцевій і попросив допомогти купити хороші гітари для ансамблю. Відверто кажучи, не сподівався на відповідь. І яка ж була радість, справжнє свято, коли з Москви прислали два чудових інструменти. А потім по крихтах збирав гроші на підсилювач. «Та він же коштує як ціла корова!» — казали йому. Все ж купив ту «корову». Робив усе, щоб його «Смерічка» вигравала усіма гранями своїх талантів.

Коли у 1979 році не стало Володі Івасюка, Левко Дутковський поїхав до Львова попрощатися зі своїм братом по творчості. Це був вчинок. Влада усіма силами намагалася знівелювати страшну трагічну подію — загадкову Володину смерть, і того, хто насмілювався йти проти неї, очікувало серйозне покарання. Але то була його позиція.

Феномен «Смерічки» викликає подив фахівців і досі. Мальовнича Вижниця, що тулиться до прадавніх Карпат, самі гори, на вершинах яких спочивають хмари, плаї і полонини, шалений норовистий Черемош — усе випромінює красу, творчість, усе сповнене музикою, але її треба відчути і почути. Дутковський якоюсь незрозумілою інтуїцією обирав найкращих. Освіта значення не мала. Головне, щоб душа співала і відтворював голос. А уже потім починав плекати, відточувати, шліфувати природний хист. До кожного знаходив підхід. Назарієві, приміром, не треба було довго пояснювати, він схоплював, як кажуть, з лету, а з Василем доводилося-таки попрацювати.

В один час у Чернівцях співали «Марічка», «Карпати», «Смерічка». Більше того, коли потрібно було записати суперову фонограму, збиралися всі разом. Та саме «Смерічка» сягнула найвищих висот естрадного Олімпу. Певною мірою цей ансамбль став повпредом України, української пісні у світі. В одному з інтерв’ю Назарій Яремчук розповів, що «Червона рута» стала візитною карткою України. Кожен свій виступ він розпочинав нею. В Індії чи Монголії, в будь-якій іншій країні, де гастролював артист, йому підспівував зал: «Бо твоя врода — то є чистая вода, то є бистрая вода з синіх гір…»

Майже 30 років співала «Смерічка». Вона окреслила цілу епоху естрадної пісні, епоху романтизму, творчості, лірики, безмежної закоханості у свій чудовий край, у пісню…

Р.S. Дякую за розповідь «Смерічці»: Марії Наголюк, Нелі Чебановій, Дарці Риптих, Зої Якубовській, Олексію Сіренку, а також директорові Меморіального музею В. Івасюка Парасковії Нечаєвій.

Олена Росинська

Газета «Час 2000» №9

2004