Статті та есе

Володимир Івасюк — співець синіх гір (ескізи)

Немає на світі двох однакових людей, як немає двох однакових листочків. У своїй суті кожна річ неповторна. Тому будь-яке порівняння хибує на неточність. Однак саме з порівняння хочеться почати свою розповідь.

Зйомки фільму

У природі зустрічаються коштовні камені, що справжню цінність здобувають лише після копіткого шліфування. Нові форми і зміст вражають відтак своєю непідробністю, багатством кольорів і тонів, а іноді, розгортаючи породу людських особистостей, осліплюєшся — перед тобою безцінний скарб чаруючої людської обдарованості і таланту. Цей скарб, на відміну від коштовних каменів, людина шліфує сама, залишаючи лише успадковану від природи основу, як і трапилося з людиною, чиє життя було зіткане з чорних і червоних ниток, назва яким — музика, поезія, пісня, любов до людей, до народу свого, до своєї сім’ї. По небутті його сплив час. Зайвою окалиною відпали невизнання, невіра в його непересічний талант і зайві емоції. Незалежно від наших побажань виблискують нині і виблискуватимуть ще майбутні грані його геніальної обдарованості, грані творця, новатора і таланту потужної, як сказав би Іван Франко, сили.

Спадає на пам’ять перша зустріч з автором «Червоної рути» Володимиром Івасюком. Це був молодий, міцно збитий хлопець у синій спортивній куртці, з красивими і по-гуцульськи гордими рисами обличчя. Здоровий рум’янець підкреслював його весело-спостережливий блиск очей, а були вони, наче небо після зливи — голубими, очей, на які спадало гарне каштанове волосся. Різьблене підборіддя свідчить про твердий і рішучий характер. Володя невідривно дивився на зелені поля Буковини, що миготіли у вікні автобуса. Поля поволі змінювалися мрійливими пагорбами, які далі переходили у гори. Як писала про нього одна канадська газета, Володимир Івасюк — співак синіх гір. Він нестямно любив свої гори. В його піснях вони поставали живими героями, мріяли, співпереживали і сумували разом зі своїм автором. У горах він знайшов червону руту, що полум’янітиме у серцях людських вічним вогнем його щедрої і доброї душі…

Лише вчора-позавчора я став студентом Чернівецького держуніверситету, а того дня вертав додому, з радістю наспівуючи пісні «Смерічки». На щастя нагодився знайомий журналіст з місцевого телебачення — Жан Макаренко. На зупинці у Вашківцях він познайомив мене з Володею. То було у серпні 1970 року. На той час Володя уже був автором «Червоної рути», яку запропонував редакції телебачення. Головний режисер В. М. Селезінка, який знав Володю як здібного скрипаля і співака, був здивований. Хлопець приніс пісню. Селезінка був приємно вражений і запропонував використати її у видовому ролику з краєвидами Карпат і водограїв. На цей час ми вже в «Смерічці» співали одну із Івасюкових пісень — «Я піду в далекі гори» — надзвичайно імпульсивну і життєрадісну співанку. Виявляється, їхали вони до Косова, де піниться напрочуд красивий водоспад Гук. Там оператор Дмитро мав зняти той видовий ролик і Володя у захваті розписував кожен кадр, кожен куплет. Отож знайомство з тим Івасюком закарбувалось у душі і буде зі мною завжди. Зустріч, одначе, перевершила всі мої сподівання. На все життя вразила його особливість характеру — не викладати себе одразу, не звалювати на голову співрозмовника масу інформації і лавину інтелектуальних резюмувань. Він вводив мене у свій неповторний світ поволі, розкриваючись щоразу несподіваними закутками залюбленої у гори, в людей, душі; ще більше несподіваного залишав на потім. До кінця не розкриваючись, він не давав найменшого приводу пізнати себе у всій своїй складності. Можу лише з впевненістю сказати одне, що Володимир Івасюк жив у чотирьох вимірах. Це був Поет, Композитор, Художник, Людина. Віддати перевагу тільки одній рисі важко, як і нелегко знайти кожній точне роз’яснення. Залишається крок за кроком відтворювати його будні і свята. Цим короткочасним святам, власне, більше передували будні, мозолясті і напружені. Праця залишала короткі години перепочинку.

Першими виконавцями «Червоної рути» критики, музикознавці і звичайні шанувальники естрадного мистецтва вважають мене і Василя Зінкевича. Це твердження пішло гуляти між людей з легкої руки самого Володимира Івасюка, який завжди зичив популярності своїм колегам і друзям, але пальма першості належить не нам, а самому авторові популярного твору. Композитор і поет Володимир Івасюк сам володів чудовим за тембром і красою голосом, який і окрилив «Червону руту» з підмостків Чернівецької студії телебачення. Цей варіант і слід вважати оригіналом. А наш — просто відомий ширшому загалу слухачів. Свого часу пісня «Червона рута» на фоні стрімких потоків вод з-під Гука, водограю побіля Косова в Карпатах, обійшла екрани України і надовго заполонила серця людей.

Непомітно ніби, але впевнено і дужо сходила його зоря. Жаль лише, що була вона серпневою, короткочасною на життєдайне світло. Однак на небі творчості залишила вона незгасний світ. Зоря ця горіла тільки для людей…

Екран сприяв його популярності. Пригадую вересневий день 1970 року. Після третьої пари університетських занять викликають мене на Театральну площу, де йшли зйомки передачі «Камертон доброго настрою». Був погожий осінній день, день, коли люди вперше почули у Володиному виконанні «Червону руту» і «Водограй». До самої площі — не пройти. Її обступили сотні людей. З вікон медінституту, де на той час навчався Володя, визирали студенти. Сонце сяяло у променях бабиного літа, а над Чернівцями лунали пісні Володимира Івасюка. Сам він сидів на лаві під деревами — смерічками та ялинками, — і розмовляв із дівчиною… Увага ж операторів зосереджувалась на безпосередніх учасниках передачі, на Софії Ротару, скажімо. Вона співала пісню «Валентина». Співала натхненно, вражаючи. З іменем Володимира Івасюка тісно пов’язаний її творчий злет…

Зі сходинки на площі я співав, пригадую, «Юність смерек, мов незрівнянний світ краси…». Оддалік стояли добре знайомі мені Валерій Громцев, Левко Дутковський, Марія Ісак, Софія Ротару, Василь Зінкевич, Василь Селезінка, Василь Стріхович. Останній (тон-режисер місцевої студії телебачення) записував на плівку пісні композитора Володимира Івасюка і всіх тих, хто був на площі. Через камеру ми несли глядачам світ не лише краси, але й своїх почувань і мрій. Багато хто з імпровізованих підмостків передачі «Камертон доброго настрою» виглядав своє майбутнє. І пов’язував його з людиною, яка скромно сиділа на лаві під ялинами. Отже, 13 вересня 1970 року — це день народження «Червоної рути» і «Водограю». І хоч пісні прозвучали одночасно, доля у них була різна. «Червона рута» відразу не тільки затьмарила «Водограй» але й інші пісні.

Після «Камертону доброго настрою» друге життя «Червоній руті» дав однойменний фільм режисера Романа Олексіва. Це своєрідна стрічка за участю цілого сузір’я талантів нашого краю. На першому місці був, звичайно, Володя. Його пісні — «Я піду в далекі гори», «Водограй», «На швидких поїздах» — стали справжньою окрасою стрічки. А чого тільки варта його поезія до пісні Валерія Громцева «Залишені квіти»! Я ніскільки не обмовився — поезія найвищої проби.

Не зітреться ніколи з пам’яті найбільш творчий, і тому напружений до неможливого, період перед зйомками фільму, коли безсонними ночами сиділи ми на телестудії. Запис фонограми робив знайомий вже Василь Стріхович. Репетиції. Оркестри. Апаратура. Сотні дублів. Переспівано стільки ж пісень. Не знали спочинку не тільки режисери фільму, але й Володя, Софія, Левко, Василь і Марійка Ісак. Над ранок буквально валилися з ніг, але ледь вийшовши на вулицю, почувши щебет невгамовного птаства, ми ніби відроджувалися…

Нарешті у сінокосному серпні учасники зйомок зібралися в Яремчі. Володя приїхав з нерозлучною гітарою. На композиторові — джинси, синій спортивного крою светр. Володя стоїть у колі друзів. Погляд його ледь замріяний. Голова гордівливо відкинута назад…

У Яремчі він часто наспівував одну мінорну французьку пісню. Інтерпретував її напрочуд вдало. Цю пісню співав в автобусі, коли ми вертались із зйомок. Співав, задумливо вдивляючись через заплакані від дощу вікна на присмирнілі гори.

Якщо дотримуватися строгої хронології подій, згаданим зйомкам передували наші зустрічі у Вижниці. До гірського райцентру він приїжджав ранковим поїздом, проводив з нами не одну годину. В результаті народилося чимало оркестрових пісень, цікавих задумів. Наприклад, пісня Відлуння твоїх кроків», котру згадую я у хвилини душевного сум’яття. Заспівати її Володя запропонував Василеві і мені. Після прослуховування зійшлися на думці віддати твір моєму напарникові по сцені. Вона й прижилася в репертуарі Зінкевича.

З приводу вижницьких зустрічей: Володя завжди був веселим і переповненим задумів. Він носив при собі нерозлучний (кавового кольору) портфель, у якому, крім книг, зошитів, білого халата і стетоскопа, завжди лежав чистий нотний папір. Любив Володя свій портфель по-особливому. Завжди з якимось побожним трепетом клацав замком, витягаючи рукописи нових творів. Згодом придбав складний польський чемоданчик, але запам’ятався він чомусь менше, хоч теж вигойдував його задуми, супроводжував у дорозі. Не менше валіз дорогі мені спогади про його появу в будинку культури, де він ручкався і сідав за стареньке фортепіано. Починав наспівувати…

Одного разу Володя приїхав до Вижниці як ніколи веселий, викликав нас з Василем з будинку культури і мовив: «Ану, хлопці, послухаєте зараз…».

Володя сів на найближчу лавку і заспівав:

Ой зробив хлопчина та й дві красні скрипки,
Розділив на двоє снів своїх красу…

Я не відривав погляду від обличчя композитора. Воно було одухотворене. Вражав голос — напрочуд міцний, сталевий і водночас ніжний та розлогий. Цей голос проникав у всі закапелки серця, оживав легендою і віддалявся-віддалявся, залишаючи по собі біль і терпкий щем.

Де тільки і за яких обставин не доводилося нам зустрічатися, але жодного разу не бачив його за робочим столом в чернівецькій квартирі. Складалося враження, що Володя, вічно рухливий, палкий любитель мандрівок, ніколи не замикає себе у чотирьох стінах. Побувавши перший раз у помешканні, я щиро поспівчував йому. Жила сім’я Івасюків на вулиці Маяковського. У Львові йому теж випала вулиця з такою назвою. Телефонний апарат не переставав дзвонити. Добрі знайомі і люди, яких він часто і у очі не бачив, не давали йому спокою. Де тут було до праці!…

Цього разу Володя запросив мене і Василя Зінкевича. Сім’я Івасюків отримала нову квартиру, приводила її до ладу. Донедавна композитор невгамовно бігав по ґаздівству, шукаючи то замки, то шпаклівку, то фарбу, а тепер чекав нас із таємничою посмішкою.

— Так що, діду, треба їхати до Москви. Викликають на «Пісню–71», всесоюзний фінал. Під оркестр Силантьєва ти, Василь і я повинні заспівати «Червону руту». Аранжувати пісню доведеться мені особисто. Для великого складу музикантів не пробував ніколи, але треба…

Побачивши в наших очах радість і схвалення, Володя сів за свій рояль. Взяв ля-мінорний акорд.

— Отут, я думаю, — сказав він, — краще буде, якщо замість жіночого голосу прозвучить гобой…

До Володі на квартиру ми приходили кілька днів поспіль. На телефонні дзвінки просто не зважали, поринувши з головою у роботу. На своєрідних репетиціях Зінкевич і я наспівували пісню, а Володя звіряв оркестровку. Майже усі оркестровки, до речі, він завжди писав сам. Кожну сприймав, наче «уберю» людини. Часто любив повторювати: «Від того, як одягнеш пісню, значною мірою залежатиме її звучання». Йому, як авторові, легко було знаходити найпотрібніші шати. Особливо він полюбляв писати партії «для дерева», тобто для дерев’яних духових інструментів — гобоя, флейти, фагота. Під час наших репетицій на його роялі лежали також томи для оркестрування великих симфонічних оркестрів. Вони ніби виявляли його давні мрії підкріпити свої знання консерваторською освітою.

До Москви вилітали ми грудневим холодним ранком. У літаку, тримаючи ноти на портфелі, Володя дописував оркестровку. До надсадного реву двигунів його пам’ять долучала голос флейти, гобоя, скрипок і… хвилювання, хвилювання…

На Буковині ми залишили справжню золоту осінь. Москва ж зустрічала снігом…

Фінал конкурсу «Пісня–71» зібрав чимало зірок тодішньої естради: Магомаєв, Хіль, Кобзон, Зикіна, початкуючий Лещенко… Десятки відомих імен. До участі у конкурсі допускалися навіть композитори без консерваторських дипломів. Тепер їм чомусь закрито дорогу. Через необдумане, як на мене, обмеження, скільки чудових пісень ми не почули взагалі або ж почули з непростимим запізненням.

Макет Останкінської вежі

Наш вихід на сцену. Ми з Василем з’явилися у білих стилізованих гуцульських костюмах. Сліпуче сяяли прожектори. Телевізійні камери, наближення хвилюючої хвилини відчутно сковували поведінку. Та ще великий симфонічний оркестр. Після заключного голосу гобоя ми взяли перші ноти. Після конкурсу критика назвала наш виступ визначним. Володимирові Івасюку було вручено диплом лауреата фестивалю і мініатюрний рояль з написом «Пісня–71». Усім нам ще подарували метрові макети Останкінської вежі, на яких ми залишили свої автографи.

Не пройшло і року після виступу на «Пісні–71», як «Смерічка» на крилах «Водограю» і «Горянки» Левка Дутковського стала лауреатом Всесоюзного телеконкурсу «Алло, ми шукаємо таланти!». Йому передувала, до речі, не менш хвилююча для нас подія — півфінал у Чернівцях. Він проходив у Мармуровій залі університету. З мікрофоном в руках до Володі підійшов ведучий програми Саша Масляков. Композитор від хвилювання почав було червоніти, але швидко взяв себе в руки:

— Вчуся в медінституті. Пишу пісні. Мій улюблений ансамбль — «Смерічка»

Володя говорив повільно, виважуючи кожне слово. Дехто пам’ятає, напевне, його інтерв’ю в телепередачі. Немає сенсу його повторювати. Залишається лише додати, що говорив він чистісіньку правду. Не грав з глядачем в «котики-мишки». Дивуватися не доводиться, бо акторства він не терпів, хоч популярність серед шанувальників естрадного мистецтва, специфіка творчості композитора створюють відповідно сприятливий ґрунт.

Виступали ми також на заключному концерті «Пісня–72». Наш «Водограй» здобув популярність. Володі, з-поміж інших маститих композиторів, було вручено знайомий мініатюрний рояль — другу нагороду за участь у фестивалі всесоюзного рангу.

«Смерічка» на якийсь час згорнула свою діяльність. Здавалося, мало б запанувати затишшя, але то тільки здавалося. За ансамблем закріпилася слава першого ВІА України. Пісня і фільм «Червона рута» дали назву колективові Чернівецької філармонії на чолі з Софією Ротару. Через рік в Дніпропетровську виник ансамбль «Водограй». А про любов глядачів вже й говорити не доводиться — «Смерічка» пустила в нашу землю, людські серця глибоке коріння.

З якогось часу обласна філармонія почала вести переговори з окремими учасниками ансамблю. Левко, Василь та я поривати з Вижницею не захотіли. На професійну сцену подалася лише Софія Ротару, яка включила до свого репертуару чимало наших пісень. Це «Червона рута», «Водограй», «Відлуння твоїх кроків», «Залишені квіти», «У Карпатах ходить осінь» Левка Дутковського, згодом надійшла черга і до «Двох перстенів», «Пісні…», «Двох скрипок».

Але спокуса «великої сцени» взяла все-таки гору. З першого квітня, після довгих «торгів» і обіцянок з боку тодішнього заступника директора філармонії Фаліка, «Смерічка» офіційно почала вважатися колективом філармонії. Любов до мистецтва та можливість нести зі сцени кращі твори естради примусили кожного забути про тимчасові труднощі. Ми спалили мости, які вели у Вижницю на самодіяльну сцену. Попереду були нові зустрічі із самобутнім і талановитим композитором Володимиром Івасюком.

По довгій перерві Володя зустрівся з «Смерічкою» у Києві, де ми готувалися до відповідальних концертів. Натхненний, як завжди, з гумором, він любив смачно посміятись і своєю веселістю заряджав других. Споряджений ластами і підводною рушницею, затримався з нами, щоб показати кілька нових пісень, хоча у Бердянську, на батьківщині матері, його чекали батьки.

У Київській філармонії є дуже гарний старовинний зал і чудовий рояль, не знаю, який вигляд має той зал після реконструкції зараз, але тоді, коли там Володя заграв нову пісню «Два перстені», він був неперевершений. Ця пісня і понині у моєму репертуарі у віночку попурі на теми пісень «Смерічки». Там є «Червона рута», «Водограй», «Золотоволоска» (яку він чомусь не любив і завжди просив зняти її, не записувати на платівку, не співати на телебаченні, але, на диво, ця пісня завжди подобалась людям, і понині приходять на сцену записки, листи, щоб виконати цю пісню або прислати ноти і слова).

Того ж літа, в Криму, проводився перший всесоюзний фестиваль «Кримські зорі» (який пізніше став міжнародним). До Сімферополя, засмаглий, чорний, як негр, приїхав Володя. Ми поспішали вулицями полуденного спекотного міста до філармонії, у прохолодний затишок залу, де було фортепіано. На той час у мене було кілька задумів по вокалу, по манері виконання голосового діапазону, і я вдячний йому за потрібну пораду і допомогу.

Раптом він своїми немузичними пальцями зробив стрімкий пасаж на фортепіано і заспівав нову пісню «Коли між нами не було нічого…».

То був уже новий Володя. Відчувалась філософія, як у віршах, так і у музиці, тонке відображення любовних переживань пронизувало твір невидимими променями справжньої поезії, поезії-музики.

Володя з сестрою Галиною перевелись на навчання до Львова. Наші зустрічі стали нечастими, хоча доля залишилась до нас прихильною, як завжди. І якось він попросив допомогти в організації концерту для студентів Львівського медінституту.

Число 13 мала також квартира у Львові, куди Володя невдовзі переїхав, вступивши до тамтешньої консерваторії і заочно закінчуючи медінститут. Незважаючи на свою так звану «нещасливість», воно не принесло студентові-композитору несподіваних прикрощів. Навпаки, зі Львовом пов’язаний більш плідний період його творчості. Що могло дати навчання у Чернівцях? Одні неприємності. Його натура не вкладалася у звичні рамки вузу, надто вже «випирала» пристрасть до творчості. Ні для кого не секрет, що навіть до медінституту приймають не тільки людей, покликаних до медицини… Володя був приємним винятком, людиною, якій наука давалась легко. Це зможе підтвердити кожен викладач інституту, хто зараз живий-здоровий. Однак вчитися йому було важко. Вислів «у своєму краї пророків нема» спрацьовував безвідмовно. Популярність композитора і клопоти звичайного студента зжитися не могли і були добрим підґрунтям для заздрісників. Дехто аж надто ревниво дбав про честь вузу (яку розумів по-своєму) і замість любові і доброзичливості створював неприємну атмосферу, а почасти і відверте глузування з покликання. А у Львові Володю чекали умови, сприятливі для закінчення інституту і вступу до консерваторії. Табличка з цифрою 13 на дверях його квартири не була на заваді…

І ось під вечір ми виїхали у напрямку Галичини. Першою перешкодою на шляху був міст через бурхливий Черемош. Нинішнього мосту з Вижниці на Кути ще не було, транспорт, навіть пасажирський, йшов убрід. Ніколи не забути відчуття, коли переповнений автобус натужно долав дикий опір води, перевалювався з каменя на камінь і в будь-яку хвилину міг перекинутися. Ще скоріше мав заглухнути двигун. Не одному з нас, як ми згодом дізнавалися, думалося: «Зупинись техніка посеред течії — прощай щасливе майбутнє ансамблю». На щастя, тоді все обійшлося.

Древній Львів зустрів трохи ніби похмуро. Згодом ми переконалися, що за його похмурістю, як в людей, ховається непідробна краса і велика щирість. Люди міста Лева зустріли наш виступ, ба, ще раніше прибуття, негадано приязно. Концерт проходив в академічному театрі ім. М. Заньковецької. Ставлення львів’ян до ансамблю ми відчули вже тоді, коли до зали неможливо було пройти. Перед дверима юрмилися сотні людей. На сторожі нашої безпеки стояв наряд міліції. Любов до артистів прокладала дорогу ще не через такі «пробки». Ця любов часто супроводжувалася дружніми оплесками. Концерт, що називається, пройшов «на ура». Наприкінці спалахнули справжні овації, особливо після того, як на сцену вийшов Володя. Приязність публіки невдовзі змусила взагалі забути про наші тимчасові труднощі. Це найвища оцінка, яку тільки може бажати собі служитель сцени. Вона не зрівнюється навіть з найвищими відзнаками або хвалебними статтями у пресі.

Не можу не пригадати виступ «Смерічки» після присвоєння їй обласної комсомольської премії ім. Героя Радянського Союзу Кузьми Галкіна. 1972 рік. Звітний концерт з нагоди знаменної всім події. Проведення його пропонувалося у актовому залі університету, який не може вмістити навіть п’ятої частини бажаючих. Якісь спритники почали дертися на другий поверх через розбите вікно. Досі не пам’ятаю, яким чином вдалося пройти мені. Найкраще було, звичайно, сховатися у тиші роздягальні. Відносній, звичайно. Було викликано наряд міліції. Відсутність квитків і малі розміри залу — навряд чи такі аргументи подіяли б на бажаючих потрапити на концерт.

Невдовзі у засклені двері службового входу постукав розпашілий Володя Івасюк. Не знаючи його в обличчя, чергова навідріз відмовилася його впускати. Довелося все пояснити. Композитор зайшов всередину без жодного ґудзика на плащі. Сестра Галя ступала йому крок у крок. «Що ж то діється, діду? — запитав він. — Так, чого доброго, навіть солістів не пропустять».

Володимир Івасюк був переконаний, що справжня цінність ансамблю перебуває у прямій залежності від тривалості глядацької любові. Ділив публіку на секундних і справжніх, котрі не відрікаються від улюбленого колективу навіть тоді, коли загал скидає його з п’єдесталу, на який сам його підніс. До творців сценічного дива прихильники його часто ставляться сліпо. Ці прихильники приходять і пропадають, до зали веде кожного менше захоплення, більше — мода, тотальне визнання або ж випадковість. Вмостившись зручніше у кріслі, вони хочуть — і край тут! — чути лише те, що їм до вподоби. Але Володя ніколи не йшов і не радив нам йти на компроміс з глядачем.

Володимира Івасюка визнавали як талановитого композитора і водночас любили. Не кожному випадає поєднувати в собі такі, часто діаметральні, поняття. Йому вдавалося. Його оголошували «улюбленцем», але він реагував спокійно. Шануючи любов і похвалу людей, яких цінив, автор «Червоної рути» досить поблажливо ставився до ажіотажу збоку. Володя добре знав про жорстокість глядача. Застілля, зустрічі, компліменти і часте зловживання спиртними напоями позначаються неодмінно на вимогливості до себе, призводять до переоцінки власних можливостей. Поволі ідея втрачає непересічні якості і прописується в межах досяжності. Непростимо боляче, коли поблажливість і вино взаємозв’язані.

«…Що ж то робиться, діду? — промовив Володя, потираючи синяк під лівим оком. Обернувшись до сестри, він додав: — Ось тобі, Галю, і «Смерічка»! Ти коли-небудь сподівалася на подібне?!…» Це був не тільки успіх «Смерічки». Можливо, лише на третину. Дві частини його Володя міг приписати собі, своїм пісням, за які часом одержуєш синяки і втрачаєш ґудзики…

Назарій Яремчук

Газета «Чернівці» №№48, 49

2001