Статті та есе

Єднає українців у світі

Прозбавлений національної державності, український народ упродовж віків підтримував свою ідентичність виключно засобами власної культури. За умов недостатньої її захищеності й соціальної структурованості саме на особистісно-авторські начала припадала більша частка відповідальності за невмирущість національної культурної традиції. Тому певне коло видатних діячів в українській культурі має виразне інституціональне значення. У XX ст. до цього кола, безсумнівно, входить постать Володимира Івасюка.

Торкаючись теми життя й творчості Володимира Івасюка, неможливо позбутися відчуття трагічності: ще надто близько ми стоїмо від часу його народження й загибелі. Він залишається сучасником серед нас. Водночас наше ставлення до Володимира Івасюка мало би бути більш органічним і співвідносним із формою та змістом його творчості. Адже саме з імені Івасюка починається відлік сучасної української естрадної пісні. Естрада ж, як відомо, належить до так званого легкого виду сценічного дійства в усіх можливих регістрах трактування цієї «легкості», й перш за все — з точки зору того, що вона, започаткувавшись на рубежі XIX–XX століть, залишається молодою за своїм віком серед інших видів музичної творчості. Переважно молодіжною вона є й за авторським та виконавським складом. До того ж сам Володимир мав світлоносну вдачу. Сонячність його натури підкреслювали батьки, рідні, друзі, всі, хто зблизька спілкувався з ним.

Попри коротке й трагічно обірване життя, В. Івасюк встиг чимало зробити для української культури, широко маніфестувати у світі сучасну національну пісню. Його творчість на практиці відкинула «тезу» про вторинність і провінційність української культури. Адже «Червону руту» та інші пісні знали й співали і наспівували на всіх континентах. В історії української естради Володимир Івасюк залишається початком, основою й разом з тим своєрідним горизонтом-мірилом, до якого належить тяжіти сьогоднішній українській естрадній практиці.

Те, що Володимир Івасюк — всебічно обдарований юнак: поет, композитор, художник-аквареліст, головною сферою своєї діяльності обирає саме музику, не є випадковістю. Доля стояла на варті його вчасності й доречності приходу. Адже з кінця 60-х років стало очевидним, що з-поміж різних видів мистецької діяльності музика стає провідною. Вона, масова й популярна, прагне бути для нових поколінь літературою, театром, філософією й навіть більше, ніж мистецтвом. Вона тяжіє до того, щоб бути способом життя, комунікації та дії. Автономізуючись у контексті тогочасної молодіжної культури, музика прагне перебрати на себе стверджувальні й перетворювальні функції щодо самої реальності.

Те, що встиг зробити Володимир Івасюк у галузі української масової культури, співвідносне за своїм резонансом і внутрішньою структурою з творчістю всесвітньовідомого українського скульптора, графіка і живописця Олександра Архипенка (1887–1964), яка представлена у фоліанті «500 шедеврів», підготовленому й видрукуваному у Великій Британії. Творча спадщина В. Івасюка за рівнем обізнаності з нею в світі та авторським модусом музичного мислення, яке відповідало тодішнім новітнім тенденціям (поширення біґ-бітової музики при повсюдному зростанні в Європі інтересу до власного фольклору), цілком достойна, щоб увійти до видання музичного характеру, аналогічного до образотворчих «500 шедеврів».

Завдяки Володимиру Івасюкові українська естрада, яка становила серцевину всієї тодішньої видовищно-масової культури, набуває пошукової енергетичності, розвиненості, загалом своєрідної знаковості, тому цілком доречно говорити про феномен Володимира Івасюка в українській культурі XX ст., своєрідну символічність його постаті.

Визначальною рисою цієї знаковості, по-перше, є подолання В. Івасюком структурної кризи української радянської естрадної культури. При цьому небачений успіх і визнання публіки, перемоги на різних міжнародних та всеукраїнських конкурсах творили славу саме українській пісні, оскільки композитору щораз удавалося зберігати кантиленну спадкоємність українського мелосу. В цьому переконує, окрім результатів фахових музикознавчих досліджень, також сполучна з Володимиром Івасюком творчість Левка Дутковського, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софії Ротару, Павла Дворського.

Ця когорта митців засвідчувала вагомість відцентрових тенденцій у культурних процесах як у межах тодішньої УРСР, так і всього СРСР. Конкуренція естетичних ідей вийшла за межі центру (як Києва, так і Москви), де вони, як правило, швидко асимілювалися й «вирівнювалися». У лідери вийшов цілий корпус регіональної мистецької інтелігенції з актуальними й сильними художніми ідеями та формами. Відтак склалися інші умови діалогу в культурному середовищі.

Напевне, що Володимир Івасюк для когось уособлював альтернативу щодо пануючого офіціозу в сфері культури та органах управління нею. Протистояння між Володимиром Івасюком й офіційними метрами в галузі музики зафіксоване у матеріалах документального характеру, спогадах тих, хто близько спілкувався з митцем на різних рівнях. Молодому композиторові неодноразово довелося долати опір й нерозуміння його музичної концепції, а то й просто чорну заздрість. Атмосферу, коли навіть талановиту нову пісню про кохання доводилося «проштовхувати» з титанічними зусиллями, передав, зокрема, Валерій Марченко. У своїх «Листах до матері з неволі» він зазначає, що найяскравіший приклад у цьому плані — «Червона рута». Понад рік вона пролежала у відомого народного артиста, який не наважувався пустити її в світ. У формальному плані цей факт можна розглядати як такий, що належить до процесу мистецької творчості, а естетичне несприйняття за своєю інтенсивністю, як відомо, може бути сильніше, ніж ідеологічне й політичне. Та, напевне, тут було все трагічно перемішано.

Не займаючись політикою, Володимир Івасюк своєю творчістю поруч із дисидентським рухом закладав підвалини сучасного українського відродження. Національне забарвлена популярна музика в умовах радянського тоталітарного режиму мимоволі набувала статусу опозиційного явища. Водночас творчість В. Івасюка, маючи загальний успіх, на деякий час врівноважувала настрої національне свідомої частини українського суспільства, вселяла надію на кращі часи й можливі перспективи.

При тому постать Володимира Івасюка творить одну з ланок спадкоємних зв’язків української культури з національною спадщиною попередніх віків. Підґрунтям його пісенної творчості є вікова народна поетична і музична творчість, яку він сам збирав по буковинських селах. Молодий автор був також знайомий з фольклористичними збірками М. Максимовича, З. Доленги-Ходаківського, М. Лисенка, М. Драгоманова, І. Франка, В. Гнатюка та інших дослідників, які своєю працею заклали основи для створення цілісного образу українського фольклору, урізноманітнили типи його наукової публікації. Завдяки їм українська етнографія, за висловом М. Грушевського, на тривалий час стає «бойовою наукою». Показово, що В. Івасюк під час зустрічі зі студентами й викладачами Одеського університету в березні 1972 р., відповідаючи на запитання про те, як він написав «Червону руту», зазначив: “Якось, читаючи «Коломийки», надруковані видатним фольклористом Володимиром Гнатюком в чотирьох томах, я натрапив у кількох місцях на вираз «рутонька червона»… Мене дуже зацікавило таке поєднання несумісних понять: «рута» й «червона»”. Один раз на двадцять років вона зацвітає червоним цвітом.

У Чернівецькому меморіальному музеї Володимира Івасюка зберігається і том фольклористичної праці В. Гнатюка — одного з великої «трійки» (М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк — З. З.), яка, — за виразом В. Янева, — творила Золоту Добу наукового товариства ім. Т. Шевченка. Отже, оригінальне й яскраво виражене авторство В. Івасюка органічно виростало на народній традиції, яка зусиллями кількох поколінь української інтелігенції була зафіксована в письмовій формі.

Екзистенційно важливо для української культури, що В. Івасюк у своїй творчості переймався тими ж проблемами, які намагалися розв’язати діячі української культури рубежу XIX–XX століть. Його хвилювала ще й досі актуальна проблема українського солідаризму, культурної інтеграційності. Київський поет Василь Марсюк, автор тексту «Балади про дві скрипки», згадуючи про спільну з В. Івасюком працю над піснею, зазначає, що на питання: «Мабуть, буде в супроводі ансамблю скрипалів?» Володя відповів:

— Е, ні, гратимуть цимбали… Я хочу в цій пісні сполучити два мелоси — східноукраїнський і західноукраїнський. Мелодія для голосу буде східноукраїнська, а супровід — гуцульський, на цимбалах. Ось побачите, як вийде! — Задум був блискуче втілений.

Отже, Володимир Івасюк в українській культурі останньої чверті XX ст. продовжує ідейний і мистецький зв’язок кількох поколінь української інтелігенції. Своєю працею він разом з іншими перетворював велику народну традицію в модальність української модерної культури.

Окрім популярних пісень, В. Івасюк є автором двох сюїт, інструментальних п’єс, часткове виконання яких, зокрема, у березні 1999 року в Чернівцях, засвідчило глибину його музичної творчості класичного спрямування. Він розробив також лібрето для оперного твору. Його багатогранна й високовартісна спадщина і нині єднає українців у світі.

Зінаїда Зайцева

Книжка «Володимир Івасюк. Життя — як пісня»

2003