Книги о Владимире Ивасюке и песенники
Элегии для сына
Елегії для сина
Від усього можу захиститись
Від усього можу захиститись…
Від безсоння — наспівуючи колискову,
яку ми з матір’ю колись співали над
колискою твоєю.
Від смутку — розмовляючи з тобою
у товаристві книг.
Від болю — виходячи на голосні плаї
твого дитинства.
Від розпачу — нанизуючи
крізь запону сліз рядки,
що складатимуть елегії для тебе.
Не можу тільки захиститись
від самотності своєї.
Я боявсь
Я боявсь лягати спати,
Бо в той час могли б пропасти
Зорі, вітер, нічні птиці,
Місяць міг би з неба впасти.
Бо в той час прийшло б кохання,
Шелести замовкли б в гаї,
Заніміли б ріки в горах
Й гомони у ріднім краї.
Я боявсь… Та випадково
Злюка-втома подолала,
Я заснув… І ось на світі
Сина любого не стало.
Як місяць не зійде
Як місяць не зійде,
То став цей осліпне,
Сховаються зорі,
Бліді, непривітні.
Як ти не приїдеш
До рідного дому,
Ніхто не розвіє
Мій смуток і втому.
Насунулись хмари
Над буки і клени
І краплі, мов сльози,
Стрясають на мене,
І докори сіють,
Мов шелести, в темінь.
І б’ють по обличчю —
А я ж, бач, не кремінь.
Куди ж нам сховатись —
Мені й моїй тузі —
Від згадок, як птахів
На темнім галуззі,
Й людей, що спитають:
— Де ж син твій чудесний,
Що в нашому серці
Розбуджував весни?
Що маю робити,
Як маю впізнати
Той шлях таємничий
До чорної хати?
До кого поїду,
До кого полину,
Кому я розкажу
Печаль свою, сину?
Я викричався
Я викричався в дні,
садистською нещадністю жахні,
у людський слух збентежений,
у порожнечу,
ніким не зміряну
і не обмежену,
у голоси,
сповнені трагічної яси.
Я падав з ніг
на перехресті всіх доріг
з виттям примари-поторочі.
Я викричався у той місяць,
як у покинуту криницю,
бо кожна ніч,
уперта і тверда, мов криця,
зганяє мене, мов злочинця,
із постелі
і зазирає вічністю до віч.
А потім топче мої груди
тисячами підошов
і стоголосе завиває,
що в мене сина вже немає.
Я викричався у це місто,
принишкле і студене,
що поверхами усіма своїми
із переляком дивиться на мене.
Я викричався у твій місяць —
знекровлений самітник,
в залізні квіти-зорі,
застиглі у просторі.
Тепер я викричуся в ці рядки
на почорнілому папері,
аби вони, незграбні й кволі,
ввібрали
у свої обвуглені слова і звуки
мої нестерпні болі
й хоч крапельку розпуки.
1979
Весна сплела із рути…
Весна сплела із рути
Вінок для тебе, сину,
Й ласкаво запросила
До себе у гостину.
Піднесла срібний келих
Над рідною землею,
Бо ж люди молоділи
Із піснею твоєю.
А ти з-за столу вийшов,
На подив господині,
Щоб стати добрим духом
В степу й на Верховині,
І стати співом пташки,
А чи струною бджілки,
Чи дзюркотанням річки,
Чи шелестінням гілки.
Чи журавлем самітним
Полинув в даль далеку
Над цямринням чекати
Людей у літню спеку.
Чи, може, ти подався
Із небом поєднати
Очей своїх пречистих
Нев’янучі блавати
Й наблизити до сонця
Свої невтримні злети,
Свої болючі думи
І дихання планети?
Упав мій розпач
Упав мій розпач
на твої оголені рамена
й широкі груди,
що ніби ще й тепер
вібрують, наче корпус скрипки.
Здається, що я чую,
як перегукуються в них
небачені світи,
яких збагнути можна
тільки серцем.
Упав мій розпач
і на твої вродливі руки,
що ще з дитинства
обнімали мою шию.
Чому це, сину,
осліпла і оглухла смерть
насунула свій чорний перстень
на палець твоєї музичної руки?
Припав мій розпач
до ніг твоїх струнких, невтомних.
З тобою ж ми пройшли
дороги незліченні,
що крають наші гори, і степи,
і узбережжя моря.
Припав мій розпач
і до уст твоїх,
що не промовлять більш до мене.
Вже тридцять літ
твоє синівське слово
так одривалося від уст,
як одривається бджола
від квітки в травні.
Твоє життя текло, мов річка молода
в рожевім полум’ї весною.
Чому дихнув на нього
чорний вітер смерті?
Мені кажуть
Мені кажуть:
Тримай себе в руках.
А в мене рук немає —
Вони у мого сина.
Мені кажуть:
Бережи своє серце.
А я не маю серця —
Воно у грудях сина.
Мені кажуть:
Витри свої очі.
А я й очей не маю —
Вони у мого сина.
Нічого не маю
Й себе не впізнаю.
Я тінь серед поля
Від кволої хмарки.
Я став на цім світі
Листком пожовтілим,
Що впасти спізнився
З осінньої гілки.
Ночами прокидаюсь…
Ночами прокидаюсь в лихоманці,
бо видається, ніби з-за вікна
лунає голос твій.
Зриваюсь з ліжка й кидаюся відчиняти,
аби мене струснули,
неначе електричний струм,
твої слова: "Я ось уже прийшов!".
Та їх не чути —
вони пливуть
в холодних водах вічності —
ти ж, сину мій, заснув
обличчям до зірок.
У грудях зараз розірветься
клубок пекучий із заліза.
Я дихати не можу
і вмерти теж не можу,
лиш руки можу зводити до тебе —
мого єдиного на світі божества.
І можу навмання ступати
твердим камінням спогадів
про те, як ти крізь роки йшов
і небо квітло у людських очах.
А нині чорний відчай хоче потягти
мене у сіті теміні
і викинути на пустинний берег,
де овиду немає і зогнили зорі.
1979
Кому повім печаль свою
Від болю я кричу
на велелюднім роздоріжжі.
А юрмища — в німім снуванні,
тролейбусні дзвінки в мовчанні.
Від друзів і знайомих — ані слова.
Усе живе і неживе забуло мову.
Від болю я кричу
перед обличчям зелен-лісу.
Та шелести заціпеніли,
пташині співи заніміли…
Звіриний рев не протина діброву…
Усе живе і неживе забуло мову.
Від болю я кричу
перед гулким простором моря.
Та переливи хвиль байдужі,
перегук мев відчужений,
сирени — мов затиснуті в окови.
Усе живе і неживе забуло мову.
Кому повім тепер
печаль свою, і жах, і горе?
Живу у німоті затятій,
у спогадах, як в рідній хаті,
приречений стояти на вітрах,
самітний і чужий, неначе хворий птах.
Доля
Сонет
Сорочку випрала в отруті Несса
І сина мого в неї зодягла,
Тепер у п’яному кипінні зла
Шпурнула його ім’я під колеса
Чиновницької колимаги й плеса
Важкої тиші й бруду розлила,
Щоб знищити його сліди дотла,
Аби й луна його душі не скресла.
Що ж ти, доле, підсилаєш кобри
До безборонних і дзвінких сердець,
Вони ж перлини — ти це знаєш добре, —
Що красять нашої доби вінець.
Ти ж так стоптала світ краси, ідей,
Що й Прометей зненавидів людей.
1980
Зі мною ніч безкрая
Сонет
Зі мною ніч безкрая, горобина —
Погасло сяєво бажань, стремлінь.
Лиш крик стряса замулену глибінь
Душі, безвладної, мов та дитина.
Та я іду крізь спогади до сина,
Розбитий, безпорадний, наче тінь,
Щоби очей небесна голубінь
Пролилась в мене, як весняна днина.
Не йду — пливу на дошці з корабля,
Що став із блискавицями на битву,
Й не мариться на обрії земля,
Й шепочу ім’я сина, як молитву.
Я не прощу собі ніколи того,
Що не зумів умерти замість нього.
Весна
Весна. А в моїм серці
Не розцвітають вишні —
В полярну ніч не може
Ніщо в мені цвісти.
І бджоли у волоссі
Вже золотом не дзвонять.
В чоло вдаряє морок —
Примара ж я жива.
Дивлюсь в блакитне небо,
В таке, як твої очі,
Та сонця не впізнаю —
Лице його в сльозах.
В саду твого дитинства
Колись пташки співали.
Я подумки складаю
Листи до тих пташок.
їх світ до себе кличу
В нестямі і надриві,
Та сиротами стали
Усі мої слова.
Й дерева непритомні —
Їх пам’ять у судомі…
Як вкрадену лисицю
Ховати мушу біль.
1980
Хворіють вікна
Сонет
Хворіють вікна на важке безсоння,
Моє чекання теж не знає сну.
І кожен подих — крик у ніч жахну,
Що не згасає й в ранку на долонях.
Думки наївністю мене полонять —
Мо’, в вічності намацаю стіну
І крізь шпарину я тобі гукну,
Що я без тебе жити більш не годен.
Якби ти знав мою святу любов,
Ти б тисячі смертей переборов.
І серед болів, бур, жаских тривог
Ти б марище прогнав з моїх очей
І зняв тягар самотності з плечей —
Ти ж мій єдиний син, єдиний бог.
Липень 1979
* * *
Сонце зійшло.
Посковзнулося на шибах,
побігло по клавішах рояля,
замислилося на книжках
і втішилось на фотографії твоїй.
Завихрилася у кімнаті
голуба пожежа —
твої очі спалахнули сміхом.
На балконі
А я й сьогодні сиджу
На тім самім балконі,
Де ми колись сиділи
І морем милувались.
І ластівки над нами
Тоді розповідали
Своїм пташатам голим
Щось мудре й дуже ніжне.
Відтак шугали жваво
Понад столом робочим
ї мало не торкались
Мого й твого обличчя.
Вони нас на боялись,
Як родичів найближчих,
І ми були їм вдячні
За світле родичання.
Тепер теж не бояться,
Але мовчать, похмурі,
Мов бачити не хочуть
Мене на цім балконі.
Ті ластівки, здається,
На мене нарікають
За те, що я, мій сину,
Прийшов сюди без тебе.
Піцунда, липень 1980
Я не годен ховати серце
Я не годен ховати серце в тишу,
мов рану у бандаж,—
воно там задихнеться,
й не зможу думати про тебе.
Ходитиму, немов сновида,
вулицями міста,
якими ще лунають кроки.
Розмовлятиму з тобою —
ти ж перейшов в моє єство,
щоб жити в нім до мого скону.
І буду марити у казці,
злеліяній тоді,
коли я йшов, сп’янілий від утіхи,
твоїм життям.
А перехожі хай дивуються.
Нехай.
Вони, напевно, чують,
як плаче і каміння
у мене під ногами.
Вони, напевно, бачать,
як чорне полум’я
в конвульсіях звивається
переді мною,
і думають, що доля
порозбивала в моїм серці
все дощенту.
Хай думають. Нехай…
Я сторонитимусь усіх,
щоб не здригалися
від стогонів моїх.
Хай навіть не підозрюють,
що мій закований трагічний зір
повзе безногим інвалідом по дорозі,
а сльози пропалюють асфальт.
Я став Сізіфом,
якому від богів дістався камінь,
а руки в мене
не натреновані для нього.
Я не годен ховати серце в тишу,
мов рану у бандаж.
Я мушу кожну мить іти до тебе.
А може, винен дощ…
А може, винен дощ,
що сивою стіною
стоїть між нами.
А може, винне листя,
що застеля дорогу,
яка веде до тебе.
А може, винна
сама земля,
що не пускає
з своїх обіймів,
і ми не можемо вернутись
один до одного,
як повертаються птахи
до гнізд своїх.
Нічого не змінилося
Нічого не змінилося, нічого…
Біжить ця осінь, гублячи каштани,
Крізь дні, убрані в довгі сірі хмари.
Купає дощ старе каміння міста,
І шиби плавають в воді холодній.
На вулиці — табун автомобілів.
Трамваї схожі на стручки жовтаві,
Що на зупинках щедро висипають
Квасолі стиглі на долоні бруку.
Коли вщухає дощ і сонце світить,
Я йду по місту, як сліпий, що стука
Ціпком об тротуар, і за собою
Веду собаку чорну — тінь свою.
Нездарність не покрита ще асфальтом,
Невисушена й заздрощів багнюка,
І мучить серце, хворе від чекання,
Невтримний біль і туга за тобою.
Нічого не змінилося, нічого…
Львів, 20.X.1982
Я повертаюся до твого світла
Завжди,
куди б не йшов
і де б не заблукався,
я повертаюся до світла,
що випромінюють твої блакитні очі,
бо кожну мить до ніг моїх
збігаються дороги світу
й зливаються в одну дорогу,
яка веде лише до тебе.
Завжди,
коли долає туга,
я повертаюся до твого світла
й проймаюсь голосом
співучих трав твого дитинства
і сповіддю твоєї скрипки і рояля.
Тоді моє обличчя
ледь-ледь світлішає,
мов у дитини,
що плакала занадто довго.
Завжди,
коли змагають болі,
я повертаюся до твого світла
й розкриваю груди перед ним,
немов перед очима сонця,
і вірую —
твої благословенні тридцять років
не стануть жовтим листям,
що люди спалюють увосени.
І болі геть зникають,
немов блукаючі вогні.
Завжди,
коли не знаю, де подітись
і що з собою учинити маю,
я повертаюся до твого світла
і сповнююся ним,
як сповнюються бджолами, пташками
і шелестами вітру
черешні саду Воробкевича,
устеленого і твоїми днями та роками.
Тоді здається,
що ти виходиш з пам’яті моєї,
неначе з озера гірського,
осяяний людською добротою.
Елегія
У праці забуваюся. Щоразу
Здаюсь собі таким, як був раніш.
Пливуть слова, вкладаються у фрази
Або шикуються слухняно в вірш.
Дрімотні липи наші, вже одцвілі,
Здригаються од вітру при вікні,
А спогади, немов фіранки білі
У сутінках, ворушаться в мені.
І маришся у радощах нестриму,
Увесь в сузір’ї бджіл і мотилів,
В полоні звуків, зібраних незримо
В оркестрах лісу, неба і полів.
А чи веселі, вдвох, на відпочинку
Йдемо в зелене чепурне село —
Там молоді й стрункі будинки
Кидають сяйво на твоє чоло.
Чи в данім парку бачу, як зненацька
Ти, зачудований, спиняєш крок,
Бо вивірка, як жвавий човник ткацький,
Снує неспокій свій серед гілок.
Із серця ноти з дзвоном-передзвоном —
Мабуть, готова пісня чи прелюд, —
Неначе спілі ягоди із грона,
На нотний стан із трепетом падуть.
І маришся… І липи, вже одцвілі,
Здригаються од вітру при вікні,
І спогади, немов фіранки білі
У сутінках, ворушаться в мені.
За руки взявшись
За руки взявшись, йдемо й милуємось,
як у серпневу спеку
стікають тіні на траву,
як сповідається
предавнє джерело
й сполохані у житі перепілки
бентежно сплескують крильми.
Так солодко торкається
думок і серця
синівська посмішка твоя,
що тішусь дниною цією
і забуваю, скільки мені літ.
Йдемо, не знаючи зупину…
Ти жадібний до обріїв,
як жадібна до них
лише порода гомінких доріг.
І називаєш ці простори
родимим краєм —
єдина й найдорожча на цім світі
частиночка землі,
де ти самотності не відчуваєш.
Хвилинами здається,
що ти раптово розчинився
у людяності і красі
й надав їм форму власної особи.
Спогад про тебе
Спогад про твоє дитинство
такий живий,
що я можу його обняти,
як небо в чистих водах річки.
Спогад про юність твою дзвінколисту
такий живий,
що я можу щоднини блукати з нею
вулицями міста.
Спогад про розмови нескінченні
такий живий,
що інколи здається,
неначе я літаю
над піснею жайворонка
й вигукую в блакить
твоє ім’я.
Спогад про ту весняну днину,
коли ти не прийшов додому,
такий живий,
що падаю щомиті в вічність,
не маючи надії
на воскресіння.
А ноги утомились
Сонет
А ноги утомились — я ж бо пішки
Екватором планету обійшов,
Зітер в мандрівці сотні підошов
І не спочив, як люди, анітрішки.
Не жив ні миті в серці суеслов,
І не росли на спині в мене віжки,
Душа змагалась з небом без усмішки,
Немов могутня, горда корогов.
Життя не роз’їдає ще іржа,
І десь за обрієм його межа,
Та думка гнітить і додолу гне,
Бо ти на львівському вокзалі
Не заглушив мої важкі печалі…
Чому ти, любий, не зустрів мене?
Твої роки
Роки твої — свічада велемовні —
щодня зі мною розмовляють.
В їх голосі — луна дитинства,
немов дзвінке послання в вічність.
Дякую тобі за дивний голос,
як жайвір небу дякує за вроду,
яка манить його у високості.
Листи твої — чарівні партитури —
щодня зі мною розмовляють.
В тій мові — вихори юнацтва,
подібні до розливів скрипки.
Я дякую за ту благословенну мову,
як дякує трава дощам за співи,
що розворушують діброву спраглу.
Книжки твої — джерела кришталеві —
Щодня зі мною розмовляють.
У них живе любов бентежна,
що ошляхетнює слова буденні.
Я дякую за ту любов пречисту,
як дякує дуб сонцеві за силу,
яка стрясає жолуді достиглі.
Благословляю, сину
Сонет
Благословляю, сину, ті роки,
Що розчинили тобі навстіж двері
У царство творчості, і на папері
Лягли слова і ноти у рядки.
І спів поринув хвилями ріки,
Немов відлуння звукових феєрій,
І люди віднайшли в своїм трувері
Жаданий обрій, сонце і зірки.
Всі промені очей твоїх були
Продовженням очей моїх. А руки?
А посмішка? Нечувані ще звуки
Відраду й гордощі мені несли.
Й тепер несуть в погожі дні й коли
Дощі голосять на дахах і бруку.
У класі я сидів
Ти був тоді неначе горощина,
Такий, що ще й писати не умів.
В морозяну чи у сльотаву днину
Я брав тебе на руки й гордо брів
Через негоду, снігові навали
До школи, з скрипкою в руці,
Учителі нас радісно вітали
Усмішкою на доброму лиці.
У класі я сидів — достотний учень,
Тремтів за кожен рух твого смичка,
В піснях, етюдах, гамах і тризвуччях
Весна цвіла — то тиха, то рвучка.
І танцювали пальчики по грифу,
Й виспівувала скрипка так,
Що все моє єство підспівувало стиха,
Вбираючи у пам’ять кожен такт.
Я прислухався, мов до одкровення,
До всіх учительських порад,
І в серці засівалося натхнення
І струшувався світлий зорепад.
Удома, переписуючи ноти,
Такі, як перші вишні на гілках,
Я їхній спів вдихав, як у польоті
Небесну синь вдихає білий птах.
За стіною
Дитина плаче за стіною,
А я стою серед кімнати,
Мов зачарований зненацька
Тим криком немовляти.
Ось мати, мабуть, прибігає
Й колиску ніжно колихає,
Бо за хвилину за стіною
Дитина затихає.
А я чекаю — може, зараз
Малятко знову обізветься.
Для мого серця крик дитини —
Це музика небесна.
Маля мовчить. І я не знаю,
Що діється в цю мить зі мною
І що палить моє обличчя
Пекучою сльозою.
У мене вже немає болю
У мене вже немає болю,
У мене вже немає слів.
Я вже не той, що був раніше,
Я вже повік закам’янів.
Немає серця — тільки рана.
Думки всі зникли з голови.
Ось місяць витріщивсь зухвало,
Як око сірої сови.
Мов з каменю, жахлива тиша
Цей світ смертельно обійма,
А небо сивий дзвін колише,
Та в ньому звуку вже нема.
Колискова
Ти спи, любий сину,
В блакитному сні.
Довкола нас тиша
І місяць в вікні.
Торкається шибок
Лиш сяево зір,
Шумить десь далеко
Смарагдовий бір.
Від озера лине
Поклін комиша,
Тебе покриває
Мій зір і душа.
Хай ніч, любий сину,
Снує срібний шовк,
Ти спи — на сторожі
Безмежна любов.
1950