Книги о Владимире Ивасюке и песенники

Элегии для сына

Повернення до ремества

В поезії моєї…

Повернення до ремества

В поезії моєї
Немає блиску плеса,
Ораторського диму
Й мундира стюардеси.

Бо ось синичка синя
Летить з дитинства сина,
Та це не є синичка,
А синя намистина.

Як мати килим ткала
І ниті рахувала,
Мені тоді здавалось —
Вона на арфі грала.

А за вікном у квітні
Не яблуня розквітла,
Це біля хати сіє
Світанок зерна світла.

На обрії уранці
Не загорілись вежі,
Це сонце виринає
У весняній одежі.

І журавлі нам тільки
Здаються журавлями, —
Це ж мрії мого сина
Розкрилились над нами.

Хіба там на приколі
Здригаються із болем
Човни, що марять даллю
За сивим видноколом?

Ні, це неспокій сина,
Незгасні сподівання.
Пісень, що не злетіли,
Болючі поривання.

І листя — це не листя,
А мотилі зелені,
Прив’язані за ніжки
До галузок на клені.

І хмари над землею —
Не хмари-дощограї,
А це гусей білястих
Летять осінні зграї,

Проносяться неквапно,
Мов жмутки білоцвіття,
Й торкають животами
Холодне верховіття.

Поезія все бачить,
Все чує й пам’ятає,
В ній — темінь таємниці
І сяєво безкрає.

Слова упали…

Слова упали у густу траву,
як падають в серпневі ночі
достиглі яблука в саду,
а очі мої вірні лиш коханню,
з яким іду із юності своєї,
що мов зелений острівець,
загублений десь серед моря.

І де б я не блукав,
кохання надсилає сни,
немов листи,
щоб я їх розкладав
на дні і тижні… і роки,
як у дитинстві розкладав малюнки
на березі ріки,
на нивах і в дібровах,
й ставав тривожним, мов вогонь,
якого гасять струменем води.

В рядках, що вибігають з-під пера,
немов у просіках ранкових,
святково сходить ясність,
і ластівки у хату залітають,
бо очі мої вірні лиш коханню,
з яким іду пліч-о-пліч у житті.

* * *

Автомобіль напнув гумові жили
І по асфальту мчить щосили.
Біжать стовпи і липи круглокроні,
Тополі дзвінко плещуть у долоні,
А далина приваблює і кличе,
Шпурляючи комашками в обличчя,

Гарячих барв і звуків переливи,
І сміх людський, і тупотіння зливи
Вбираю в спрагле серце, мов співанки.
Я славлю дні, і вечори, і ранки,
Бо молодість моя цвіте, не чахне
Й вітрець мені доріженькою пахне.

1957

Батько

Робочу руку
клав мій батько на плече
й давав мені в дорогу
мозольний гріш,
любов свою і мудре слово.

У нього п’ять синів було,
тому він все життя
ходив тривожним
і ніби жив лише для того,
щоб дати, дати…
Коли вмирав,
то і тоді хотів нам дати
останній теплий дотик
своїх м’язистих рук,
останній шепіт
зів’ялих уст,
останню і найболючішу
сльозу розлуки.

Але сини —
одні несли в очах
сльоту сумних доріг,
які перетинали
чужі меридіани,
а іншим гук війни
у скроні стукав,
і нікому було вже брати
останні батьківські щедроти.
Він білим голубом згасав.
Його оплакали пташки й сусіди.

А біля хати, у селі,
змужнілий сад колише зорі —
у нім лишилася душа
мойого батька.
Коли прийду до нього навесні —
торкнеться радісно обличчя
і серце сповнить цвітом,
що в шелесті несе
відлуння спогадів дитинства.
Якщо навідаюся влітку —
назустріч простягає
своє статечне гілля
й плоди мені дарує.

Мабуть, і в вічності мій батько
живе для того,
щоб роздавать частинками
себе самого.

Надішли мені листа

Ти надішли мені листа.
Дай сил знайти
піщини золота
у скупуватій ріні
гірських потоків.

Наповни світлом
неспокій і дерзання.
Напни пругкі вітрила
моїх ночей.

Схвилюй хоч словом —
без сплесків крові
у живому серці
життя — нудна пустеля.

Ці невблаганні дні
човнами відпливуть з тобою
все далі й далі
від берега мого.
І туга розіпне мене
на цих зелених скелях.

1957

З далини

Я від тебе в далину поїхав,
Ти і в далині — моя утіха.

На алеї сміх — цвітуть дівчата.
Та чи можна їх з тобою порівняти!

Бризки хвиль летять аж на чинару,
А мене несе до тебе білий парус.

Кипариси — наче піраміди,
А на серці туга, що подітись ніде.

Чайка мчить над берегом зеленим,
А мені здається — ти летиш до мене.

Я дивлюсь на небо, наче сонях,
Й подумки всміхаюсь на твоїх долонях.

1952

Дозвілля

Я виберуся з-межи стін,
немов з сорочки гамівної,
і вітер поля і лісів
мене обніме
і перетворить в зелен-явір.

Гукну до батька мого,— сонця,
й поллються зливи світла з неба,
а птахи — друзі незрадливі —
співатимуть на всі лади,
що я ще молодий, вродливий
і що моєму серцю до осені далеко.

Ввійду у трави,
неначе в теплі води ставу,
і йтиму, прислухаючись
до шелесту дерев.
І кожна гілка схоче
торкнутися моїх рамен,
заглянути у серце зеленими очима.

Краплинки поту скотяться з чола
і перлами впадуть деревам на долоні.
На березі приляжу
і поцілую молоде обличчя річки,
що вічно квапиться кудись,
і пущу у світи думки і мрії
достоту так,
як я пускав на цій же річці
в дитинстві човники з паперу.

Славлю

Ти вся — як перший сніг
і перший цвіт!

Щоб не блукала тінь моя
коло твоїх воріт,
ти мені руки простягнула,
і щастя наш поріг переступило
разом з ранком весняним.
Відтоді славлю я тебе
святковими словами,
що входять у мої рядки,
немов дівчата у танок.

Ти зерном пісні і добра,
що мати — Ярославна з-над Дніпра —
дала тобі у віно,
засіяла моє гуцульське серце
і освятила дні мої й дороги.

Ти відчини вікно…
Примчать ліси
і закохаються у стрункість
твойого стану.
Ввійде у хату голубінь —
і засміються очі сина,
а сонце ляже у колисці,
біля голівки нашої дочки.

Ти вся — як перший сніг
і перший цвіт!

1956

Неначе Галатея

Ти не марево, не вигадка,
Твої бентежні очі не наснились.
Я вирізав твоє ім’я на лавці,
А лавки вже нема — давно спалили.
Твої слова повік роками вкриті,
Твої сліди повік дощами змиті.

Та в мене спогадів е повна скриня,
Я їх зібрав, неначе жовте листя,
Що в гаю відривається від клена
І на осіннім сонці золотиться.
Й створив тебе з тих спогадів такою,
Якою ти була завжди зі мною.

Я в тебе, як у пристрасті, в полоні.
Несу тобі розкішні шати, квіти,
Коштовні персні, золоті намиста,
Та сповиваю навесні і літом
В поезію троянди і лілеї…
І ти скресаєш, наче Галатея.

Буду снігом падати

Буду снігом падати
тобі на брови,
Буду дощиком сіятися
на твої рамена.
Стану вітром
і розвіватиму
Твої чорняві коси.
А вечорами,
коли втомлена прийдеш з роботи,
постукаю у шибку — на добраніч!

Як тобі боляче буде в душі —
закам’яніють мої слова,
а як радість завітає в твою хату —
розквітну деревом
під твоїм вікном.

Я був як озеро застояне

Я був як озеро застояне,
А ти зеленою галузкою ударила,
і я захвилювався.
Ти врятувала дні мої від туги —
нестерпної володарки,
що обвивала серце
єдвабними стьожками.

Ти прихилила небо,
щоб розквітали мої очі,
і кинула у груди
співуче слово,
від якого йде тепло,
мов від зернини,
що кільчиться весною.

Тож недаремно у рядках
вже визріли метафори,
мов яблука на вересневих гілках.

Я дякую тобі від юності,
яка згоріла, наче білий корабель
на збуреному морі,
й від осені,
що жовте листя сипле
на тінь мою.

Інколи забудусь

Голубих доріг
безмежні кілометри
простяглись крізь простір
і крізь час.
Пролягла між нами відстань,
довша, ніж до смерті,
більша, ніж на Марс.

Інколи забудусь і читаю
подумки спізнілого листа,
хоч я знаю, добре знаю
що від першого кохання
лист не до літа.

І мене проймає болем,
що з роками
й спогади стають німі,
і що ми не зійдемось ніколи,
як не сходяться ніколи
дві прямі.

Мене немає в тебе

Мене немає в тебе цілий день —
я ж розпорошуюся в справах,
у мріях про моря, дерева, трави,
в гонитві за химерою якоїсь слави,
у скрипі пер, танку ідей,
у світлі бібліотек, картинних галерей.
Я весь у гаморі міськім,
в очах автомобілів і людей.

Але ти знаєш,
що в тебе я не пропаду.
Увечері
мене ти ніжно позбираєш —
чоло з книжок, уяву із вітрів,
захоплення із крил птахів і літаків.
Слова, святкові і прозорі,
з студентських аудиторій,
а душу — із чернеток,
які не відають спочинку
ні на хвилинку.
Постукаєш своїм дівочим серцем
в моє вразливе серце
й дихнеш на мене…
Тоді я знову стану
найреальнішим з людей.

Щось зі мною сталось

Чи то мені сниться,
Чи лиш так здається,
Що струмок сріблястий
Межи нами в’ється.

Ми його не бачим,
Бо струмок — як нитка,
І його не чути,
І його не видко.

Та минули тижні,
І він став рікою,
Й берег віддалився
Разом із тобою.

І роки минули —
Річка стала морем.
Ти уся розтала
Маревом прозорим.

Щось зі мною сталось,
Щось, мабуть, недобре,
Бо мій зір і серце
Поглинає обрій.

Вже досить

Вже досить цієї зими,
Я сонце спрагло кличу,
Хай б’є мене, як птах, крильми
По зблідлому обличчю.

І ллє у кожний мій рядок
Тепла з горняток синіх,
Й дрібні ліхтарики квіток
Засвітить на рівнині.

Вже шелести пливуть з лісів —
Розносять добрі вісті.
Я повен звуків, голосів,
Як ввімкнений транзистор.

І серце одяглось в ці дні
В блакить ясного неба
Й зазнало свята. А мені
Нічого більш не треба.

Піду у сад

Піду у сад
і побалакаю з деревами,
як з добрими сусідами.
І, може, заспокою яблуню,
у якої вітер відчахнув галузку.
Вона весь день,
без скарг і нарікань,
кожнісіньким листочком
збирала краплі сонця
й виповнювала щоки
дітей численних.

Лише ночами,
як тіні її смутку
збираються докупи,
вона сама з собою
веде розмову,
й тоді чомусь на віях
тремтять у неї сльози,
як інколи у матері моєї.

Коли прийде мій друг

Степанові Трофимуку

Захід вже заплющив очі,
і стало урочисто над землею,
немов у храмі старовиннім.
Вже й зорі випливли із хвиль
і спокоєм милуються,
а вітер скорено принишк,
щоб не бентежити замрію саду.
Лиш звіддалік побамкує
невтомний дзвін полів.

А ти, мій яворе зелений,
стоїш при вході на подвір’я
і шелестом людей вітаєш.

Коли прийде мій друг Степан,
що десь спізнився у дорозі,
скажи, що шибки наших вікон
не стомлювались визирать його.
Нехай не стукає в притихлі двері —
у нас замків немає. На столі
чека вечеря й жмуток квітів,
принесених дітьми з левади,
аби вже з першої хвилини
у його серці пробудилась втіха.

Уранці всі ходитимем навшпиньках,
неначе тіні, повз його кімнату,
щоб було тихо-тихо навкруг нього.
Коли він сам прокинеться, то діти
козацький марш зіграють на всю хату,
щоб любий гість сідав до столу,
бо нас чекає кіцманська діброва
й розквітле поле з жайвором у небі.

1962

В саду вже ходить сонце

В саду вже ходить сонце,
Немов господар.
І знову прилітають
пташки моїх весняних дум,
пташки моїх гарячих мрій,
пташки мого кохання.

Вже трави розмовляють,
і звірі розмовляють,
і вишні розмовляють
про щось важливе і святе.

Я відчиняю двері й вікна
веселим снам,
і в крові воскресають
п’янкі видіння.

І я збентежений
і росами покроплений,
і хата повна радощів,
через які дивлюсь на світ.

Як прийде смерть…

Як прийде смерть,
мене не буде.
Я виспіваюся
в мелодії вітрів,
у шелести вишень,
розквітлих
коло притихлих предків.
У голос фотокарток юності
і шепоти дітей,
у струни скрипки
і клавіші рояля.

Я рознесу себе у трави,
в пташині гнізда,
повні снів про злети.
У сині бризки неба,
що вдень летять з лотоків.

Зірки, пташки і звірі
мене по краплі вип’ють,
як випиває сонце
ранками росу.

Я ремствую

Я ремствую, мов на біду,
Що дні малі і ночі,
Хоч від утоми вже паду
На бідний стіл робочий.

Що ось сніжок — ти подивись! —
Із хати мене кличе
Й чомусь не тане, як колись,
На моєму обличчі.

І хтось з очима, як блакить,
Весняною порою
Увечері не прибіжить
Зустрітися зі мною.

Я ремствую, бо все збагнув,
Все знаю: в ріднім краї
Холодний вітер на снігу
Слідів моїх шукає.

Як квіткою весна стає

Як квіткою весна стає
Й приходить на побачення,
То сивина, яка-вже є,
Не має значення.

У все, що хочу дать рокам,
Весна вливає новий зміст
Достоту, як старим вітрам
Свій колір дає ліс.

Світлішає мій листопад,
І віриться у кожен крок,
Бо ж не навіки губить сад
Своїх дзвінких пташок.

Бринять дубки, мов парубки,
В прозоро-золотій імлі,
А сірі хмари вздовж ріки
Димлять, мов кораблі.

Вклоняюся дощам, снігам,
Химерній звабі далини
І дихаю оцим життям,
Як запахом сосни.

Птахи за обрії летять
І кидають незриму тінь,
Та в мене в серці благодать
Осяяних видінь.

Падай, дощику

Падай, теплий дощику,
Вмий лице землиці,
Стань травою, квіткою,
Колосом пшениці.

У саду зажуренім,
Крапле сонцелика,
Вдар в зелені клавіші,
Мов школяр-музика.

Хай дзвенять-виспівують
І струмки, і ринви,
Впережи веселкою
Ніжний стан хмарини.

Вибіжи над озеро
І з своєї тучі
На шматки розбий йому
Дзеркало блискуче.

Падай, теплий дощику,
Вмий лице землиці,
Стань травою, квіткою,
Колосом пшениці.

Перед іменем твоїм

Під час війни мій батько помер від туги за синами.

Спи, батьку мій Григорію,
з твоєю тінню, очима й сном
веду розмову я.
На людських могилах
хрести, побілені вапном,
і догоряють
свічки на каштанах.
Цвітуть щоднини
росяні зернини
на вишнях і тюльпанах.

А де ж твоя могила, мій татусю,—
до чого я обличчям притулюся?

Ти ж був людиною,
яку могла
по імені назвати
кожна вуличка села.
Чому ж тепер шукаю,
полів, лісів питаю,
чи ти перетворився
на білий сніг
і в теплій борозні розтанув,
а чи в листок кленовий,
і вічність та всесильна,
що не знає милосердя,
тебе долонею накрила?

Батьку, мовчазний і чистий,
перед іменем твоїм
стою в зажурі.
Вечір дивиться похмуро
сірими очима хмар,
коли до серця
принишклих трав
я припадаю
з тугою важкою,
і кличу тебе,
і марю тобою.

Із розсипаних строф

1

Коли я народився,
дерева нахилялися до вікон
послухати мій крик,
а день, у вишиваному нагруднику,
наопашки
ввійшов у хату,
і синяви налляв в прозорий келих
і випив за здоров’я сарн, птахів
і тих шляхів,
що не несуть на спині
дороговказів.

2

Я не покличу, як колись було,
і навіть ім’я ваше не назву,
бо я вас знаю, я вас вивчив
крізь збільшувальне скло — свою сльозу.

3

То не було мистецтвом для мистецтва,
То не було мистецтвом для народу,
А то було мистецтво лиш для того,
Щоб зостатися живим.

4

Як мати полоскали
у саджанці
сорочку конопляну
й куйовдили
брунатними руками
волосся золотисте сонця,
що охолоджувалося на дні,
я сидів на призьбі
і чув, як із діброви
дуби кричали:
— Ходи!
Ми теж ходили,
як ще були опришками
й сопілкарями на землі.

5

Життя було пусткою,
голодною, недоброю,
а я — немов мангуста
перед коброю.

6

Довкола мене
блукають тисячі сопілок,
в Черемоші спливають
тисячі скрипок, —
я їхню мову одягаю
в святкове убрання абетки
і посилаю до людей.

7

Сільська хатина,
низька й безсила,
схилятися нас не навчила.
Із неї вийшли ми
у світ широкий
з очима світлими
й широкими грудьми.

Із розсипаних строф

8

П. М.

Ні сил, ні крил не мав,
щоб небо кресонути.
Ти все життя літав
на парашуті.

9

Вважаю строфи у поезії клітками,
кімнати у будинках — теж клітками,
тому завжди на всіх дорогах
своїми кроками розповідаю
Історію цього життя.

Мій рідний край

В селянській хаті
вікна сповнені мого дитинства.

Мене журливо колисали,
мов невсипущі матері,
гіллясті яблуні.

Колючі стерні
кривавили дитячі ноги,
ворожі очі
краяли вразливе серце.
Але схід сонця
щоразу бив у дзвони
моїх надій.

Щоб спочити,
мій батько мусив лягти
у землю.
Бувало, він сидів на призьбі,
пожовклий, наче листя,
що падало з каштана,
і слав у далину дніпровську
ключі одвічних дум.

Від батька я пройнявсь зневагою
до пустоцвіту
кволих і блідих хмарин,
які несуть свою утому
байдужою ватагою
понад землею,
не знаючи ні блискавок, ні грому.
Для мене втіха і відрада
грудьми припасти
до лона буковинської левади.

Тепер дорога виривається
з-під ніг моїх
і мчить аж за крайнебо.
Обабіч синява полів
дає мелодію деревам,
бринять дроти і бджоли,
а в зворохобленому серці
народжується голос
веселої співанки,
неначе в тілі скойки
перлина чарівна.

Це край мій буковинський,
до болю український,
до згину дорогий.
Я жадібно вбираю
його красу і силу духу.
Потрібним хочу бути
хоч рядовим,
хоч стерновим,
хоч ниткою вітрила
зеленого і голосного корабля,
який пливе до сонця.

На добраніч, днино

Незабутньому О. М. Шульдеру

На добраніч, днино.
Ти вранці простелила
перед дверима хати
мою дорогу,
і нею я пішов, як завжди,
до людей.
Я їм вклонився,
вони мені вклонилися,
і разом
— хто мозком, а хто м’язами —
творили ми твій зміст.

Красу обличчя тих людей
одому я приніс
під віями своїми.
Тепло їх добрих рук
лишилось у моїх долонях —
я покладу їх під щоку свою.

Ти, днино, теж стомилась.
Ввійшла у речі,
у стіни хат, каміння й квіти.
Ти вже заснула.
Спи.
Коли тополі
Чумацький Шлях позамітають
і вітер обтрясе до решти
зорі з неба,
ти знову вийдеш із речей
та стін, каміння й квітів.

Умиєшся в пінистому тумані,
що очікує тебе в долині, над рікою,
і витрешся
рожевим рукавом крайнеба,
постукаєш у шибку
і виведеш із хати сни.

А потім полоскочеш променем,
немов стебельцем,
мої повіки,
поб’єш мене снопами світла
й рушиш в полум’ї своєму.
І я знов піду
У світ жаданий.

На горі Чернечій

Тарасе,
кожне слово,
що хочу я промовити до тебе,
у грудях б’ється,
неначе пташка у вікні.

Нас вітер ніс
краплинами до твого моря,
стеблинами до твого лану,
листочками до твоєї
зеленої діброви.
І ми, гуцули і русини,
з-за ґрат в’язниць
і з-за стовпів кордону
вели розмову із тобою,
як з долею своєю
і сумлінням.

А нині
на гору Чернечу
привів я доньку,
аби вона пройнялась
теплом землі твоєї
і берегла любов до тебе,
як берегли весталки
у давнину
вогонь священний.

Минуть роки,
дочка збагне красу
високих дум,
народжених у глибині твого чола,
і її діти і онуки
нестимуть з трепетом
степами і Карпатами,
за океани і моря блакитні
луну твойого імені і слова.

Тарасе, благослови мою дитину!

Зустріч з Іваном Франком

У травні 1913 року мій батько разом з іншими кіцманськими ґаздами слухав Івана Франка.

Зеленуватий місяць
гойдавсь спроквола на горіхах,
а батько мій Григорій,
зітерши сон з обличчя,
ішов до міста у сорочці білій.

Він бачив,
як Франко плечима підпирав
високе небо,
збирав з людських очей
одвічний гнів
і метав у темінь блискавками.

І ще він бачив,
як той святковий день
навколішки став шанобливо
перед поетом.
Там люди говорили,
що у Франкових грудях
вродилося не серце,
а стоголоса скрипка.
А інші мовили — криниця,
яка видзвонює зірками,
й що світ увесь схиляється до неї,
щоб причаститись для добра.

Дуби над ними ударяли
в зелені дзвони.

Поет підніс усім дарунок:
освячене на невмирущість
велике українське слово.

Мій батько
сховав коштовний дар
коло самого серця,
в якому вже тоді я жив
як молода любов,
як мрія і бажання.

Тому, мабуть, в моїй душі
щемливий спогад
про ту травневу днину
усе життя блукає,
мов хмаринка у блакиті.

Леся Українка

Я знаю,
світло теж народжується,
неначе квітка,
людина чи струмок.
Ми з юності шукаємо
його земні джерела.
І знаходимо.

Я теж знайшов те світло —
у найвродливішої
із жінок історії —
у Лесі.

Відкрив її достоту так,
як відкриває астроном
ще невідому зірку
на голубому небі.

Усе життя іду до Лесі.
Дивлюсь в її блакитні очі
та на чоло,
що осяває сутінки кімнати,
і слухаю, як образи її
й мелодії написаних рядків
сплітаються у клітку золоту,
в яку навіки потрапляє
моя душа.

Хвилини линуть,
і місяць визирає
із-за фіранок хмар,
а Леся водить по папері
розсердженим пером
і не слова із нього сипле,
а жарини, що падають
і мені на серце.

Так хочеться сказати поетесі:
«Ваша світлість…» —
і припасти до її правиці,
та я схиляю голову
й мовчу,
бо треба вміти
так ненавидіти і любити,
як ненавиділа і любила
тільки Леся,
щоб мати силу
озброюватись її світлом
і мати право
торкатися устами
її руки.

На смерть Максима Рильського

Ударилися очі об газету,
немов птахи сполохані об очерет.
І тиша заповзла в кімнату
Й здавила дихання мов.

Лежить, немов розп’ята, ручка
на потьмянілому папері,
За вікнами блакитний вітер
волочить шлейф жалоби.

Ось сонце закотилося між скелі
й не може вибратися звідти
над верховіття лісу.

Хитається підлога, вікна, двері.
Заплющивши повіки,
хитаюся і я, неначе п’яний.

До Огюста Курбе

Повертаючись із полювання, Наполеон III відвідав Паризьку виставку живопису. Під час її огляду він ударив гарапником картину О. Курбе «Купальниці». Своїм вчинком Наполеон III хотів принизити реалістичне мистецтво і образити великого художника.
З історії.

Кожен твій мазок, Курбе,
у грудях наших світиться,
душа, мов горлиця, співає
на верхах твоїх дубів.
Ми знаємо, біль краяв серце,
коли пігмей, його величність,
ударив позолоченим гарапником
плече дитини
великого твого кохання.
Ти корчився й мовчав, Курбе,
бо не хотів спускатися
із вишини своєї
до ницого й дрібного імператора.

З глибини часу у душу лине
сичання вінценосного нікчеми,
палить свідомість нашу
і будить лють, зневагу та відразу.
Історія ж так боязко і неохоче
копає вовчі ями для параноїків скажених,
некоронованих злочинців
і коронованих кретинів,
вусатих і безвусих типів,
що чавлять чобітьми своїми
серця із сонця і блакиті.
І ловлять, наче бліх,
думки крамольні
під віями
знеможених в безсонні муз.

І топлять кораблі натхнення
Плужника й Гарсіа Лорки,
Семенка і Пилипенка,
Куліша і Микитенка,
Корнілова і Кириленка
Курбаса і Слісаренка,
Зерова, Клюєва, Табідзе,
Цвєтаєвої і Теліги,
Васильєва і Косинки,
Олега Ольжича й Чарота,
Мамонтова і Яшвілі,
Хоткевича і Крушельницьких,
Кулика і Вороного,
Бобинського і Йогансена,
Драй-Хмари, Ірчана й Загула,
Фальківського і Мандельштама,
Влизька і Филиповича,
Поліщуків — Валер’яна й Клима,
Досвітнього і Шкурупія,
Епіка і Буревія,
Підмогильного й Снєгірьова,
Василя Стуса й Джаліля,
Старицьку-Черняхівську і Чупринку,
Гумільова й Мейєрхольда.

Душа болить, Курбе, —
її ж бо роз’їдає
пекучий сором за століття наше,
що привело на світ убивць поетів.
Але настане час, Курбе,
і ми викинемо тих вождів плюгавих
на смітник, а їхніми іменнями
називатимем лихих собак.

Федькович мовить з гір

Я відколи дома, то ходжу у цивільній одежі; німці мене лають, прозвали мене лайдаком, хлопом, гадинов…
Ю. Федькович. З листа до Данила Танячкевича.

Я повернувсь на рідну землю,
яку ви, цісарські сурдутовці,
ведмежим краєм називаєте.
Збігаються дороги звідусюди
і ластяться до ніг моїх —
я ж бо до них належу,
Вони мене з дитинства знають.

Мені мати дала мову,
і я несу її,
як на гілках несуть дерева
пташині гнізда, листя і плоди.
І кожне слово — сонечко,
що зігріває зелен-край мій,
й дощами вимите віконечко,
у яке нащадки зазиратимуть,
аби дізнатись про нашу душу.

Пречистими устами музи
я промовляю з гір до свого люду,
й кожнісіньке моє жадання
котиться рум’яним яблуком до нього.

Я промовляю і до вас,
нахлібники бундючні, невситимі,
своїм безсонням і натхненням
тривожу ніч цісарську,
що бовваніє над землею.

Перо моє недовго пролежало
на шкільній лавці,
але поезії мої
аж стогнуть від ненависті до вас.
Я в них вливаю силу свого люду,
щоб римами вас жалили безжально.

Найдурніший натовп завжди
біжить в нестямі
за цісарською колісницею.
А я не побіжу…
Я викинув на запилюжене горище
уніформу цісарського лейтенанта
і вбрав крисаню і сардак,
аби у них ввійти в безсмертя.
Вони мені дають шляхетність,
від них я маю гонор.

Я не приховую до вас погорди,
пани і підпанки,
в чиновнім чванстві отупілі.
Ви маєте під язиком гадюку,
а під чиновницьким мундиром
ховаєте сутану єзуїтську.

Чого ви хмуритесь?
Я ж не боюся вас —
у мене профіль Довбуша Олекси,
а чи Лук’яна Кобилиці.

Вам мариться, що житимете
на цій землі всю вічність?
Знайте ж, рвучкі вітри
історії мого народу
вас звіють в небуття,
а в небутті немає постаментів.

На добраніч, ластівко

Ось ти зліпила голубе гніздо
під карнизом хати
і зодягла нам серце у блакить,
немов на свято.
Ми раді — що одна сім’я й тривога.
Та полетіла ти кудись стрілою,
І далина спустила за тобою
дощову фіранку,
гроза ударила в обличчя
й поранила, мабуть, крило,
бо серце чуло,
як твоє квиління
по травах потекло.

Твої ж незграбні ластів’ята,
ще голі і ротаті,
пищали у гнізді.
А я ловив комах,
у дзьобики їх клав
тремтячими руками
і визирав тебе,
як у дитинстві визирають
маму із базару.
І плакати чомусь хотілось…

Не смійся,
моє серце — теж гніздо
із ластів’ятами,
такими ж голими і безпорадними.
Надворі запах стиглих трав,
дзеркальцями листків
дерева ловлять краплі місяця
й до тебе шию витягають.

На добраніч, ластівко…

Слід

Народжуюся кожну мить
невблаганним, як сумління,
і йду у вашу долю,
мов листоноша в хату.
У мозок проникаю
і в ньому борозни розорюю
ще глибші, ніж річища
старих річок.

Доля мене прив’язала
до вас, приречених на забуття,
й до вас, володарів життя,
як Калниша до стіни в’язниці
чи бранця до сідла турчина.

Хто сказав, що я належу
лише святенникам і геніям
і що гадюка залишає
слід лише на піску?
Хіба у вашім серці
немає шрамів,
а на обличчі рівчаків,
по яких стікають піт і сльози?

Від Шевченка пролягаю
сонячною смугою через століття,
а від кривавого Миколи —
прокляттям у віки.
Біжу за кожною людиною,
щоб милувалася мною,
а чи затоптувала мене в твань.
Від мене звільнений
хіба що камінь,
який дрімає в бур’яні.

Із зіпрілих фоліантів,
згорбившись і пожовтівши,
ви вибираєте мене,
немов піщинки золота з намулу,
і тиснете моє ім’я
на обкладинках з ледерину.
В музеях тицяєте в груди
і, закотивши молитовне очі,
підмазуєте й підводите
мої прив’ялі щоки
різнобарвним мальовидлом,
хоч ладні мене поховати
з попами всієї землі.

Ви любите мене
й погорджуєте мною
із вишкіром ненависті,
бо я умію воскресати
й хапати за горлянку
самого Саваофа.
А голос мій —
що там голос Демосфена!
Як крикну із століть —
на небі зорі блякнуть!

Я не тінь, не копія,
а друге «я» людини.
Життя вам сповнюю,
як вічність сповнюють хвилини.

Я — ваша темрява і світло,
радощі і смутки. Я — Слід!