Книги о Владимире Ивасюке и песенники

Элегии для сына

«Мудрий Тарадуда»

Поема-казка

Мудрий Тарадуда

1

Вирує жовтий листопад
Вже й на горі Гледовій,
Куди з усіх кінців Карпат
Зібрались гуцулове.

Зібралися не для розваг,
Хоч вбрані всі святково.
Ось Кобилиця, їх ватаг,
До них тримає слово:

— Гей, браття рідні гуцули,
У серці ниє рана,
Бо ми гаруєм, як воли,
На пана Джурджувана.

На долах, в горах і лісах,
Де ми одвічні ґазди,
Той кат живе, як райський птах,
А наші де гаразди?

Не стерпимо, щоб дідич-вовк
Дер чинші з нас, данини!
Хай щезне так, як і прийшов,
А ні — то хай загине!

Скажіть, братове, в боротьбі
Ви будете зі мною,
А чи залишитесь в ганьбі
Під панською п’ятою? —

Гуцули слухають, сопуть,
Думки сумні тереблять.
Враз тишу їх прорвала лють,
Мов дика повінь греблю:

— Ти від панів нас оборонь,—
Хай воля в горах встане!
Ми всі з тобою і в вогонь,
Лиш поведи, Лук’яне!

Веди, ватаже, нас і вір —
На тебе вся надія!
Хай дідичам між синіх гір
Черлен-когут запіє!

Веди на Довбушеву путь —
Вагатися не станем.
Хай пси гучного марша втнуть
Каправим Джурджуванам! —

Та раптом вийшов з-між людей
Багатий син Тригуди,
Ставний, гонорний, молодий,
Й сказав: — Ні, так не буде!

Лук’яне, в прірву не веди
І не чини сваволі,
Бо й так вже доста скрізь біди
І сліз людських доволі.

Пан до хресту мене тримав
І пив горілку з неньком —
Не дам, щоб ти його прогнав
Чи язиком теленькав.

Я побіжу до шандарів,
Про все їм замельдую,
Й такий тебе зустріне гнів,
Що й чорт не порятує!

— Ти що, сказився?! — крикнув люд, —
Чи кагла при дурила?
О, кляте кодло із Тригуд,
Смерека б тебе втєла! —

І руки в мозолях, як рінь,
Тяглися до горлянки,
І був би там йому амінь,
Бо мста людська — не гранки.

Але Тригуда вмить збагнув,
Що смерть його вже близько,
Тож скочив у кущі й рвонув,
Немов скажений псисько.

Мов чорт сполоханий, він біг,
Летів, як блискавиця,
Щоб кинути панам до ніг
Донос на Кобилицю.

Ось вибіг із кущів, дивись —
Вже між смерек несеться,
І ноги тільки блись та й блись,
Як шпиці у колесах.

Дорогою так дріботять
Через брудні баюри,
Що віхті з постолів летять
Аж на дуби похмурі.

Сопе, немов ковальський міх,
У зрадницькім горінні,
Звалив хатину, оборіг,
Зламав людське вориння.

Мигтить, мигтить, як та мана,
Через ліси і гори,
І утікає звірина,
Ховаючись в ізвори.

Нарешті за горбом він зник
І показався знову…
Гуцули всі — ані чичирк,
Лук’ян — ані півслова,

Бо хто ж це бачив, щоб гуцул
Став наймитом приблуди
І в серці мав гнилий намул
Зрадливості й облуди!

Важку мовчанку перервав
Старий коваль Іларій,
Який Тригуді вслід сказав,
Мов по ковалді вдарив:

— Ади, прудкий ти маєш біг,
Як зрадить закортіло, —
Бажання те, мабуть, до ніг
Полізло й засвербіло.

А як свербить — біжи, біжи,
Ти, зраднику зухвалий,
І ницість пану покажи,
Хай пан тебе похвалить!

Віднині хай тобі повік
Ота гидка сверблячка
Залізе в ноги, в самий шпіг,
Щоб повз від неї рачки!

Щоб прадідів свята земля
Під ними угиналась,
Травинка кожна, мов змія,
На ноги ті в’язалась!

— Най буде так, — луна, мов дзвін, —
Нехай повзе чи скаче,
І най живе до скону він
Із лихом тим сверблячим! —

І виплив місяць з-за верхів,
Покритий весь лускою.
В серцях змішавсь гарячий гнів
З тривогою важкою.

2

Десь просто неба на землі,
А де — це нам байдуже,
Жили гуцули, добрі й злі,
Вродливі і не дуже.

Хто ліс рубав, товар кохав,
А хто ще був при силі —
Черемошем дараби гнав,
Долав пінисті хвилі.

Село було уже віки
Закинуте між скали,
І лиш жандарми і вовки
До нього зазирали.

Й лишали в нім сумні сліди —
Важку біду й покари…
А бог… Що бог? Він слав туди
Лише гримучі хмари.

Ті люди лляли туск пісень
В сопілки і цимбали —
Любили ж співи понад все
І з співами вмирали.

Сюди, мов з краю дивних див,
Зненацька на світанні
Химерний гуцул приблудив
У сардаку й крисані.

Понурий, гордий, як король,
Без усмішки й на сонці.
За чересом — новий пістоль,
А золото — в мошонці.

Ніхто не знав, з яких сторін
Прибув цей перелета,
Та й леґінь не казав, хто він,
Держав усе в секреті.

На гульках не бував ніде,
Сидів у своїй хаті,
Яку придбав в сільських людей,
Й збирався ґаздувати.

Із хлопцями того сільця
Не вештавсь вулицями —
Орлу ж, мовляв, не до лиця
Водитись з горобцями.

Та при собі носив завжди
Флояру калинову,
Й коли він грав — гули сади
І плакали діброви.

Тому дівчатам у селі
Був до вподоби красень.
Вони, неначе мотилі,
Очима його пасли.

Хоч жив самітним, як ведмідь,
Та в пору вечорову
Все ж кинув оком мимохідь
На Домку Стрільчукову.

Чекала дівка старостів,
Щоб надіслав до хати,
Але про те він не хотів
Ні чути, ані знати.

Бо в серці сум, в думках журба,
А у словах тривога.
Ой лізла чиясь лють-клятьба
Сверблячкою у ноги.

Впивалась в них, як кліщ лісний.
І леґінь не міг спати:
Він бігав, наче навісний,
Всю ніч довкола хати.

Коли стояв, сидів чи йшов,
У праці, в час дозвілля,
Він прикладав до підошов
Всіляку мазь та зілля.

Ходив росою босоніж
І в равликах із лика,
Взувався в чоботи нові ж
І панські черевики.

Пхав ноги в Черемош, Дністер
Й на ріні, що дзвеніла,
Шорстким камінчиком їх тер,
Аж шкіра червоніла.

Опівночі біг до бабів,
Майстринь чарів нечистих,
Що знали примови й чортів
Всіх знали особисто.

А вранці-рано він просив
Попа із бородою,
Щоб йому ноги покропив
Свяченою водою.

Та все марниця, все дарма —
Від лиха повзав рачки.
Гадав, що спасу вже нема
Від клятої сверблячки.

В селі казали: від добра
І буйності він скаче
І казиться. Прийде пора —
Принишкне і заплаче.

А через тиждень почали
Всі з нього глузувати
І всюди, де лише могли,
Свербиногою звати.

3

Якось в безсонні, на зорі,
Свербинога міркує:
«В світах є добрі знахарі —
Піду, нехай лікують.

Щоб край покласти цій біді,
Не шкода мені й грошей.
Як не поможуть, то тоді
Втоплюся в Черемоші».

Убрав він гачі і кептар
В червоній заполочі,
Узяв найліпшу із флояр —
І гайда світ за очі.

Він довго біг. Кого зустрів —
Його справляли всюди
До верховоди знахарів,
До Гната Тарадуди.

То був керманич і мудрець
На все гірське роздолля —
Він знав початок і кінець
Гуцульської недолі.

Тригуду ніби гнали в путь
Вовків голодних з двісті,
Й до мудреця над самий Прут,
Пригнали на обійстя.

Тригуда плигав і сопів
І постолами тропав,
Кружляв обійстям і вертівсь,
Як муха ув окропі.

І кури фуркнули за пліт,
Пси шматували душу,
А підозрілий чорний кіт
Аж видряпавсь на грушу.

Гнат Тарадуда із дверей
Сердито став кричати: —
Навіщо ти моїх курей
Повідганяв від хати?!

Ану, з обійстя мені геть!
Не скач перед порогом!
Коли тебе вкусив злий ґедзь,
Басуй у тата свого!

Бо як прийде на мене злість,
То не знайдеш дороги,
Причеплю тобі довгий хвіст,
Приб’ю цапині роги! —

Свербинога в ту ж саму мить
До постолів ’му бухнув.
— Свербить мені,— сказав,— свербить,
В ногах страшна свербуха.

Живу на світі, як той сич,
Не лізе в рот окраєць.
Свербить щодня і кожну ніч,
І бігаю, як заєць.

Благаю: лиш слівце шепни,
Оте, що від уроків,
І ним сверблячку прожени
Й верни мені супокій.

За це ти вийдеш в багачі,
Бо я людина в змозі… —
Й посипалися бринькачі
У Гната на порозі.

Та відповідь на це дає
Премудрий Тарадуда: —
Я знаю добре, хто ти є,
Свербиного-Тригудо.

Ти втік в чуже село від мсти
За зраду свого люду
Й несеш з собою у світи
Прокляття і огуду.

Ти жандармер’ю нацькував
На лицаря народу.
Й за це тобі господь послав
Сверблячку в нагороду.

У нас тривожно на душі:
Пани — неначе оси,
У них — в’язниці, гайташі,
У нас —сокири й коси.

Наш добрий люд, зелений світ
В болючій кровотечі.
Луна бентежний клич трембіт
В серцях людських гарячих.

Трублять всі олені в лісах,
І бук кричить смереці,
Що Кобилиця, наш ватаг,
У грізній небезпеці.

Гудуть дубки, шумлять грабки
Й ялиці-молодиці,
Що хочуть шандарі-вовки
Схопити Кобилицю.

Бо ось забаглося тепер
Панам, гнилим опецькам,
Щоб славний наш ватаг помер
В темниці чернівецькій.

Гора горі, ріка ріці,
Ліси лісам говорять,
Вітри несуть, немов гінці,
Цю вість на всі простори.

Й оце до мене ти прибіг,
Свербиного-Тригудо,
Щоб я, гуцулам всім на сміх,
Творив для тебе чудо?

Таж Кобилиця серед гір
Зігрів людей, як сонце…
А ти гарчав, неначе звір,
Й став панським оборонцем?

Най наглий грім уб’є мене,
Чи інше лихо з неба,
Як серце моє спалахне
Прихильністю до тебе!

— Не гудь мене, а порятуй,
Премудрий Тарадудо,
І я тобі за доброту
Слугою вірним буду. —

Мудрець з презирством відповів:
— Не гуцул ти, а бидло,
І розсипати добрих слів
Для вух твоїх обридло.

Свербітиме ще тижнів три,
А потім перестане.
Тепер біжи на всі вітри,
Насіння препогане. —

Махнув Тригуда топірцем —
Й гайда у далі дальні.
Сміялось сойчине крильце
У нього на крисані.

Ще тиждень бігав, ще один,
Його трясла гарячка,
На третій — нагло, наче дим,
Розвіялась сверблячка.

Як мертвий, цілу добу спав,
Відтак, здолавши втому,
Сказав, неначе проспівав:
— Помчу, як стій, додому,

Бо з підошов свербіж утік
І, дякувати небу,
Тепер я справжній чоловік,
Мені женитись треба. —

Він годну постать випростав
І в путь подався сміло.
І на флоярі так заграв,
Що листя злопотіло.

Луна, як в горах, рознесла
Вабливий спів флояри,
Дівчата навкруги села
Повисипали чари.

4

Похмура хата край села,
Що вже роки мовчала,
Тепер розкішне зацвіла,
Святково загучала.

Бузок звисає з її стріх,
Немов із пави пір’я,
І котиться веселий сміх
Із вікон на подвір’я.

Сюди прийшли з усіх усюд
Гуцули, бо ж неділя,
І хоче танців чесний люд —
В Свербиноги ж весілля!

Дівчата — ружі з полонин,
А хлопці — як барвінок…
І хлюпає музики плин,
Мов хвиля на зарінок.

Скрипка-рибка, бас, цимбали —
Дріта-ріта, турлей-том!
Молодий в весільнім шалі
Б’є по лиху постолом,

Бо ногам більш не свербіти —
Вже здорові до колін!
Дріта-ріта, турлей-тіта —
Хто ще є такий, як він!

— Я на гроші не скуплюся —
Ріжте в струни, скрипалі!
Хай всі знають, що женюся
На найкращій у селі.

Вам не сором, леґіночки,
Спати при моїй музиці?!
Я ж даю вам викуп — бочку
Пива доброго з Выжниці.

Тож танцюйте і співайте,
Ласку й гонор мені вдійте,
Бо небавом, ви це знайте,
Буду вашим паном війтом. —

Молода теж обізвалась:
— А як стану я війтиха,
Пантруватиму від зла вас
І відьомських чар і лиха. —

Дріта-ріта, турлей-тіта,
Дріта-ріта турлей-том!
Між весільних, як між квітів,
Ходить зрадник когутом.

І горілку ллє… Хай ллється —
Спражена ж на грані.
Сойчине крильце сміється
У нього на крисані.

Роблять коло хлопці гожі,
Дихають на світ вогнем.
Крешуть так, що гай дай боже! —
Ми такої не утнем.

Молодий усередині
Вибиває тропака,
А до нього пісня лине,
Невесільна і терпка:

— Ми вже чули все таке,
Знаєм цю науку —
Вовк нам каже ме-ке-ке,
А ворона — ку-ку!

Гопа-цупа навкруг слупа,
Робим честь катюзі!
Як настане нічка глупа,
Буде на галуззі. —

Тригуда зблід, притих, знітивсь,
Й хоч нічка ще далеко,
Він кволо вуха розпустив,
Немов лопух у спеку.

Ні, не зі страху занеміг —
У нього є пістолі,—
А від сверблячки, що до ніг
Спускаласе поволі.

І з кола вирвався-таки
У відчаї, в нестямі
І штурхаючи у боки,
Усіх, кого залямив.

Він бігав, плигав і сопів
Та постолами тропав,
Кружляв обійстям і вертівсь,
Як муха ув окропі.

Оббіг подвір’я довкруги
Разів, мабуть, із десять.
Услід неслось: хе-хе! ги-га!
Зірвавсь з ланца, мов песьо…

Оббіг і хату гомінку
І гупав чваньковито,
Немов багач, що на току
Молотить копи жита.

Враз вискочив на шлях. Дивись —
Вже між смерек несеться,
І ноги тільки блись та й блись,
Мов шпиці у колесах.

5

І знову ноги гупотять,
Що аж дуднить подвір’я.
І знов Тригуду мудрий Гнат
Очима злісно міря

І мовить: — Ось прибіг лайдак,
Щоб я від сміху згинув:
Розтанцювався гаспид так,
Що вже не зна зупину.

Донощик цісарських псявір
Вигупує ізрання,
Неначе мій зелений двір
Є місцем для скакання.

Траву мою ти не толоч
І не підплигуй всує.
— Ти смійся, Гнате, скільки хоч,
Бо я того вартую.

Коли я біг, за мною вслід
Летів сміх молодої,
Сміявся весь гуцульський рід,
Усе весілля гойне.

Й сміятимуться всі повік,
Бо слава, зла плетуха,
Кричить, що я з весілля втік
Через свою свербуху.

Утіхи ти начаклував
Мені лише на тиждень,
І я не встиг, хоч і бажав,
По-людськи оженитись.

— Знай, радощів на цій землі
У тебе вже не буде:
Земля тобі, в добрі чи злі,
Про зраду не забуде.

Земля не любить ніг твоїх,
Терпіти їх не може,
Тому пускай свій псячий біг
До річки Черемошу.

Як рік побудеш на воді,
В полоні її руху,
То, може, хвиля аж тоді
Позлизує, свербуху. —

Махнувши своїм топірцем,
Гнат припинив скакання…
Сміялось сойчине крильце
В Тригуди на крисані.

— Тепер я лихові кінці
Утоплю в Черемоші:
Панам послужу на ріці
Й зароблю купу грошей. —

Він полетів. Аж піт чурів
Й лунав лісами тріскіт,
Здавалося, з-під постолів
Розбризкувались іскри.

Захеканий і злий прибіг —
Черемош засміявся.
Свербіж не мучив більше ніг —
Пропав чи десь сховався.

Зайшов до гендлярів-заброд,
Що землю нам толочать,
І розказав їм на весь рот: —
Я вам служити хочу…

У мене сил, як у вола,
І я не є незграба —
По Черемошу, мов стріла,
Летітиме дараба.

Я вмію шанувать панів,
Їм чемно догоджати.
Заміните мені братів,
І дєдя, й рідну матір. —

Керманичем взяли його
Торговці нашим лісом.
Тригуда ж — раб, який — го-го!
Рівнятись може з бісом.

Він ще й не любить голитьбу
Й Лук’янове розгулля.
Ади, ступає на талбу
І мовить до гуцулів:

— Пускайте повінь, а від пня
Одв’язуйте-но швари!
Керманич я! Таким, як я,
Немає в світі пари!

Пінисті білі баранці
Людей всіх зачарують —
Моя ж дараба на ріці,
Мов дівка, затанцює.

Мені підвладний дуб і граб,
Бук, явір і ялина…
Я сплавлю тисячі дараб
З лісами Буковини.

Літатиму, мов вітрюган,
Бурхливою рікою,
Лише б мошонку файний пан
Набив мені грошвою. —

Сказав — сокирою врубав!
Аж в горах плеснув гомін,
І довжелезний грізний сплав
Рвонула дика повінь.

І понесла скажене вшир,
Де розхитались ковбки,
І закружляв їх дикий вир,
Немов пусту коробку.

Радіє сплавом Черемош,
Як вітер капелюхом,
Реве, аж кидає у дрож,
Клекоче й мчить щодуху.

Схопивсь Тригуда за керму —
Круть-верть… Ну й просторіка!
Дарабу не скорить йому —
Хоч плач, хоч кукурікай!

Якби ж стояв і кермував,
А то почав стрибати
Й такого аркана утяв,
Що важко розказати.

Він бігав із кінця в кінець
По ковбках ошалілих,
Що гнались в безвість навпростець,
І терлись, і скрипіли.

Той сплав — як норовистий кінь,
Що прагне дибки стати
І кинути їздця об рінь
Чи в твані розтоптати.

Черемош з рук не випуска
Ані одну колоду —
Спочатку ставить сторчака,
Відтак шпурляє в воду.

Шпурля й Тригуду заодно —
Хай проковтне ’го хвиля…
Та він не падає на дно,
Спливає, мов бадилля.

І ось Черемош в піні, злий
Взяв його за чуприну —
І витягнув із хижих хвиль
Й на берег люто кинув.

Коли в кущах він оклигав,
То не крутивсь, мов дзиґа,
І не хваливсь, і не стогнав,
Лише ногами дриґав.

Нарешті чхнув разів зо три
На людський сміх і кпини
І кинувся на всі вітри,
В ліси, на полонини.

6

Ади, вже знову танцюрист, —
Промовив Гнат зловтішне, —
Від танців твоїх, щоб ти скис,
Вже гидко, а не смішно.

Хіба не ти сказав мені,
Премудрий Тарадудо,
Що тільки на воді річній
Свій супокій здобуду?

Черемош, п’яний від дощів —
Це з ним буває завше, —
Шпурнув мене аж у кущі,
Сверблячку не злизавши.

Розпався сплав, а людський сміх
Стряса ліси і гори…
Той сміх, як первородний гріх,
І чорт не переборе.

Тому, мосьпане, не бурчи, —
Я й так, мов ошалілий,
Ти краще зжалься й пошепчи,
Щоб ноги не свербіли.

Або побий їх топірцем —
Хай їм аж млосно стане,
Й нехай вже сойчине крильце
Не хмика на крисані.

— Хоч ти не варт дрібної тлі
І тріснутого глека,
Живи високо від землі,
І від води — далеко!

Йди геть з моєї голови,
Зі мною більш не знайся,
Живи в дуплі життям сови
Й сюди не потикайся.

— Ти кажеш, аби лазив я
Ялинами й дубами,
Й тоді хвороба вся моя
Розвіється з вітрами?

Ще раз послухаю тебе,
Премудрий Тарадудо,
Піднімусь до самих небес,
Під зорями побуду. —

Помчав притьмом у темний ліс
Утішений Тригуда,
Там скинув постоли й поліз,
Неначе рись, на дуба.

Добравсь на верх. О благодать!
Усюди райська тиша,
І ноги більше не сверблять,
І ніч до сну колише.

Він там, серед старих гілляк,
Знайшов міцні розсохи
Й зробив щось схоже на гамак,
Аби заснути трохи.

Минулі ж дні були шпаркі
І в сірій каламуті,
А тут — нічліг і супокій
На сплетеному прутті.

Він втяв такого хропака,
Що дуб чавуннокорий
Прокинувся і загукав
На всі гірські простори:

— Гей, вітре, ти забув мене?
Чом хрунь цей тут ночує?
Він весь гнилятиною тхне,
А ти мовби не чуєш!..

Гей ви, сичі та пугачі,
Зніміть з очей полуду
Й дивіться: на моїм плечі
Зробив гніздо Тригуда.

Не дайте, дорогі брати,
Йому, натурі песій,
Ховатись від людської мсти
У світлім піднебессі. —

Прокинувсь вітер, загудів
У сто трембіт посполу
І покруча з-межи верхів
Почав тручати долу.

А той метавсь на всі боки,
Бо ж чув — прийшла погуба,
Хапавсь спочатку за гілки,
Відтак приріс до дуба,

Й ні тпру, ні ну — немов глухий.
Та з мороку лісного
Злетілися нічні птахи
Й накинулись на нього.

І дзьобали його, крильми
Немилосердно били,
І крик, і рейвах серед тьми
Пекельний учинили.

Усе казилось, все гуло,
Свистіло й клекотіло,
Й Тригуді спасу не було,
Хоч одбивався сміло.

Нарешті впертий здоровань,
Зіштовхнутий з гілляки,
До пояса встромився в твань,
Що кисла серед млаки.

Встромивсь… Врятує болітце?
Та ні ж бо… На світанні
Сміялось сойчине крильце
У нього на крисані.

На сушу вибрався з біди
Й задріботів щосили,
Бо ноги знову, як завжди,
Нестерпно засвербіли.

Він до смереки навпрошки
Побіг від того лиха.
Вона ж ощирила шпильки,
Неначе їжачиха.

Тоді він кинувся вперед
До молодого граба,
А той розсердився: — Йди геть,
Ти, шолудивий драбе! —

І так безжально в бік штрикнув,
Що аж скривився дука,
І знов гайда у вишину —
Аж на верхів’я бука.

Сюди злетілися пташки —
Орли, сойки, синиці,
Сороки, щиглі і шпаки,
Дрозди й перепелиці.

І кігтями його тягли,
Впивалися у спину,
У руки, ноги і скубли
Розпатлану чуприну.

І стало боляче йому,
В очах аж потемніло
Й почулось раптом, як у тьму
За ним зашурхотіло.

7

Уранці Гнат Тригуду вздрів
У себе на порозі —
Той аж зубами цокотів,
Неначе на морозі.

— Ти знову тут! — гукнув мудрець
Сердито небораці. —
Чого прибіг, хай тобі грець!
Погано на гілляці?

— Під небом, думав, не сягне
Свербуха вже віднині,
Та буки гупали мене
Гілляками по спині.

Пташині зграї не дали
Заснути ні на волос:
Так дзьобали і так скубли,
Що я зірвався в пропасть.

Я, Гнате, не брат тобі, не зять,
Тож набридать негоже.
Скажи, як маєш що казать,
І порятуй, як можеш.

Що маю діяти? Оце
Порадь мені, мосьпане.
Хай віще сойчине крильце
Затихне на крисані.

— Лук’ян сидить в тюремній млі
Із тугою у серці,
А ти ось скачеш по землі,
Як по м’якім коверці.

Випрошуєш в людей бальзам
Для ніг своїх, неборе,
Хоч ти чужий оцим лісам,
Річкам, полям і горам.

Їм навіть тінь твоя чужа…
Усе, що тут літає,
Тебе кляне і зневажа,
За плазуна вважає.

Щоб добре на цім світі жить,
Тобі, Тригудо, сниться,
Щоби і чорта не гнівить,
І господу молиться.

Поради просиш? — Що ж, збери
Майно своє в торбину
Й тікай із гір на всі вітри,
Цісарський лайдачино.

Туди, де б не сягли повік
Тебе ні зір, ні руки
Тих, що ти зрадив і прирік
На горе і на муки.

Тікай туди, де і вітрець
Наш зроду не шелесне,
Бо як торкне тебе — кінець!
Твоя сверблячка скресне. —

Тригуда слухав і мовчав —
Ні дяки, ні огуди.
Та й що казать? Він добре знав
Премудрість Тарадуди.

Помчав. Спориш зашелестів,
І заскрипіла хвіртка,
І пил летів з-під постолів
І плив, немов верітка.

Тригуда мчав, немов зірвавсь
Зі скелі круглий камінь.
Куди він мчав — і сам не знав,
Був у тяжкій нестямі.

Гуділи довкруги ліси,
Сміялись звірі з нього.
За ним не гавкали вже й пси,
Бо був їм ні до чого.

З розгону він перестрибав
Усі яри й долини,
Бо лютий вітер йому слав
Болючі стріли в спину.

Ослаб. Пустелею бреде.
Пісок і каменюки.
Виходить на горбок — ніде
Ні кольору, ні звуку.

Вже не займав ніхто його,
Вже й ноги не свербіли,
Стояв, неначе дерево,
Безсиле, обгоріле.

1975