Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Блискавиці б’ють у найвищі дерева
1
Михайло Григорович… Михайло Івасюк. Я нарочито підкреслюю оце — Григорович, бо нині недоколисані інтелектуали договорилися до того, начебто українцям чуже називати поважних людей по батькові. Начебто москалі це нам накинули. Але ж про Москву ще ніхто не чув і не знав, коли писалися наші літописи, а в них усіх князів величають і по батькові. А в «Слові о полку…» Ігоря не лише Святославичем названо, а й діда Олега згадано. Та де б то взялися такі наші прізвища, як: Прокопович, Іванович, Василевич, Лазарович, Петрович, якби наші предки не величали один одного по батькові.
Мені мило, що Михайла, батька Володимира, Галини та Оксани, називали в Чернівцях Григоровичем, а його предок у Кіцмані чи деінде був Івась. Я теж — Григорович, і, можливо, це зближувало нас один до одного. Та ні, зблизили нас літературна творчість, усна народна поезія, видавництво «Карпати», де виходили наші книжки. Та хіба тільки наші? Тут видавалися ужгородці, прикарпатці, буковинці. І навіть тернополяни просилися, аби їх прикріпили не до Львова, а до ужгородських «Карпат», де було більше Європи, ніж в Одесі, Сімферополі, Харкові й Донецьку. Та нічого гріха таїти! Львівський «Каменяр» видавав не кращі книжки, ніж «Карпати», в яких працював Петро Скунць, пізніше — Василь Басараб, Дмитро Федака. Коли «гавкнуло» обласне видавництво в Станіславі (тепер Івано-Франківськ), до якого належала й Чернівецька область, то «Карпати» стали нашим літературним Парнасом. Я не знаю, де видав свою першу книжку «Чуєш, брате мій» Михайло Івасюк 1957 року, але друга повість «Двобій» вийшла в Ужгороді, де й моя перша поетична ластівка — «Молоді громи». Я був тоді солдатом, а коли повернувся на Прикарпаття з ракетної бази в Підмосков’ї, то дізнався, що Михайло Івасюк — автор роману «Червоні троянди», збірки оповідань «Відламана галузка». Пригадую, що видавництво «Карпати» випустило рекламний буклет, де вмістило фотографію Михайла Івасюка, анотувало його книжки.
На фотографії письменник не був схожий на того високого, худорлявого, одержимого чоловіка, котрого зустрів я в Ужгороді. Обидва ми приїхали до «Карпат» з приводу своїх видань. Не тямлю, хто там нас познайомив, а ось Петро Скунць таки звів під одною оправою в книжці наших записів народних казок «Чарівне горнятко». Тільки тепер можна належно поцінувати ту грандіозну працю, яку зробили працівники видавництва, сконсолідувавши довкола себе записувачів скарбів народних. Якби не виходили книжки закарпатських фольклористів, то й невідомо, чи були б на Буковині М. Івасюк, М. Зінчук, С. Далавурак, чи захворів би і я на цю прекрасну «хворобу» збирача усної народної творчості. У цьому морі, що зветься народною поезією, ирстили (кажу по-язичницьки, як гуцули говорять) нас з Михайлом Івасюком. Він з колегою по Чернівецькому університету підготував книжку казок Покуття «Чарівне горнятко» до 100-річчя від дня народження В. Стефаника. А оскільки Покуттям колись називався край між головним хребтом Карпат і Дністром та між річками Стриєм і Черемошем, то Петро Скунць подумав собі, що в цій книжці мають бути представлені й істинні покутяни. До «Чарівного горнятка» він включив 17 казок, які я записав на Покутті, й 14 — у записах письменника Володимира Бандурака. Можливо, що Івасюку й Далавураку, які подали майже 60 народнопоетичних творів, це не дуже й сподобалося, але видавництву казки давали прибутки, за виручені кошти видавали поетичні та прозові книжки, суспільно-політичну літературу. На збірку «Золотий Тік» я собі сам заробив, і вона того ж року побачила світ. Але саме тоді почався шалений московський наступ на українську культуру. За першим секретарем ЦК КПУ П. Шелестом 1971 року «зашелестіло» до Москви, а скоро його взагалі погнали з номенклатурних верховин на пенсію, а в Україні запанували В. Щербицький і лютий ірод В. Маланчук. Поетичну книжку Петра Скунця «Розп’яття» пустили під ніж, збірку Тараса Мельничука «Фрески» вдалося перехопити, щоб вона не потрапила до рук власть імущих, але автор другий примірник під назвою «Чага» таки послав до Києва, а там уже маланчукісти вчинили так, що за неї Тарасові «всипали» три роки пермського табору.
Це був початок 70-х… І в цій задушливій атмосфері, коли пильне око КДБ і його «сексотів» стежило за кожним кроком літераторів, які все-таки вірили, що Україна не вмре, доводилося творити. Тоді зійшла зірка юного чернівецького поета й композитора Володимира Івасюка, сина письменника, фольклориста і літературознавця Михайла. Думаю, що Михайлові Івасюку в Чернівцях було навіть складніше, ніж мені в Івано-Франківську.
Пригадую, був я на виступах (проводилися дні літератури в Городенківському районі) з двомовним писакою Георгієм Синельниковим із числа так званих «присланих». Отакі ось чоловічки, що у себе вдома були ніким і нічим, коли «колонізаторами» прибували на Буковину, Волинь, в Галичину чи на Закарпаття, то найперше приглядалися, хто мешкає в добротному помешканні, а тоді вже власник чи квартирант їхав у столипінському вагоні до Воркути, Казахстану чи на Сибір, а житло з меблями і з усім майном займав «визволитель», який будь-яке обурення обривав фразою: «Тєбє што, совєтская власть нє нравітца?». Коли престижних помешкань не вистачило для всіх, тоді у Москві й Києві пропхали через Верховні Ради ухвалу, що «присланих» забезпечують житлом позачергово. Синельников у Чернівцях з’явився саме таким ось «довіреним». Познайомилися випадково під час днів літератури на Городенківщині, жили у готелі, гомоніли. Коли я поцікавився, як мається в Чернівцях Михайло Івасюк, то почув майже брудну лайку і на Михайла Григоровича, і на його сина Володю. Тоді вперше й довідався, що батько-націоналіст сидів десь у Комі АРСР, коли повернувся, працював у Кіцмані, а сина так виховав, що той, будучи десятикласником, звалив з п’єдесталу бюст «дорогого вождя», а за таке колись давали кілька грамів свинцю в потилицю або двадцять п’ять, а він, бач, викрутився… Зі слинявих уст Синельникова вирвалося, що Михайло Івасюк — бездарний письменник. Я не погоджувався, захищав Михайла Григоровича, навіть іронічно кинув, що писання Георгія Синельникова за рівнем художності письма стоять набагато нижче, ніж проза Михайла Григоровича.
За це Синельников мені відомстив. За тиждень зустрічей з людьми у селах району і в місті я наговорився й начитався поезій, не думаючи про те, що Синельников фіксує все, що злетіло з моїх уст перед авдиторією чи в приватних розмовах. Грім ударив дуже скоро. Коли я повернувся до Івано-Франківська, то через короткий час мене викликали на «профілактичну» розмову. Чоловік, який по службовій лінії «перевиховував» мене, прямо сказав, аби я думав, що і де говорити. Я не відав, хто й що «настукав» на мене, та через короткий час дізнався від іншого службовця, що «накатав» на мене донос пильний Синельников.
Щось мені не щастило в Чернівцях, бо інший буковинець на прізвище Крилатий, що теж бавився в літературу і теж був редактором райгазети, надіслав до КДБ мої вірші, які я залишив на його прохання для публікації. Нині він, можливо, й слухає пісню «Козак гуляє» («Не пийте, хлопці»), а тоді за неї та й за інші поезії мені довелося випити немало гіркоти. Бо Крилатий із секретарем райкому Горобцем передали мою добірку поезій до чернівецького КДБ, звідти переслали до Івано-Франківського управління, а з управління — до обкому КПУ. Врятувало, мабуть, те, що пісні на мої слова линули з уст Д. Гнатюка, Ю. Гуляєва, М. Кондратюка, А. Мокренка, С. Ротару й інших.
Та не одному мені довелося переживати сумні дні. Поет Петро Палій у Чернівцях прочитав вірш «Василиха», «стукач» Бурбак, що теж бавився в літературу, доніс, і почалася сумна сторінка, що закінчилася смертю зацькованого КДБ доцента, в хаті якого було прочитано вірш про Василиху. Не знаю як і за яких обставин прозаїк Володимир Бабляк до чернівецького КДБ передав вірші Тараса Мельничука після того, як поет виступив в університеті й потрапив під пильне око «контори глибокого буріння». Цей документ є в судовій справі Т. Мельничука.
Пишу задля того, щоб побачили люди, як непросто було в Чернівцях Івасюкам, а особливо батькові Михайлові, який народився під час Першої світової війни 1917 року, був одним із п’яти дітей Олександри й Григорія. Михайло Івасюк ще в школі пробував віршувати, вступив до гімназії, а після закінчення — до румуномовного Чернівецького університету. Але за навчання треба було платити немалі гроші, що було не під силу хліборобам. У Радянському Союзі вища освіта була безплатна. Галичину на той час зайняла Червона армія, приєднали на ділі до СРСР, а возз’єднали на словах з Українською РСР, але на Буковину, здавалося, повіяло волею. Наївний леґінь 1940 року перейшов румунсько-радянський кордон, сподіваючись, що вступить до вищого навчального закладу, здобуде вищу освіту, та довелося пройти йому суворий курс «університетів» за колючими дротами. Кордоном між СРСР і Румунією був Черемош, який Михайло Івасюк перебрів у районі села Завалля теперішнього Снятинського району Івано-Франківської, а тоді Станіславської області. Він сам прийшов на заставу, де його заарештували як шпигуна. Першою «авдиторією» стала камера в станіславській тюрмі. Йому ще дуже пощастило, що одразу, як тільки Північну Буковину приєднали до СРСР, засудили й повезли до Львова, а зі Львова етапом перекинули до Одеси, через Харків і Москву повезли на Печору, в Комі АРСР. Тут під час війни він мав загинути, та від загибелі врятував його лікар Олександр Шульдер.
А якби затримали в станіславській тюрмі до початку німецько-радянської війни, то лежати б Михайлові Івасюкові за містом, у Дем’яновому Лазі, з кулею в голові або в потаємній ямі на кладовищі чи в невідомому ще місці, де й досі лежать жертви НКВС—МДБ. Польського письменника Станіслава Вінценза, автора епопеї «На високій полонині», в той самий час вирвали зі станіславської буцигарні українські письменники Петро Козланюк, Іван Ле, він зумів вчасно втекти до Угорщини. А ось доля письменника-гуцула Петра Шекерика-Доникового склалася трагічно. «Особоє совєщаніє» в Станіславі засудило його на вісім років, і невідомо як і де обірвалося його життя. Михайло Івасюк так і помер, не знаючи, що там, на європейській Півночі, де його за колючими дротами морили голодом, наприкінці жовтня і на початку листопада 1937 року в урочищі «Сандормох» поблизу Медвежегорська розстріляно 1111 соловецьких в’язнів, серед яких був цвіт української культури та літератури.
Повернувся Івасюк по війні вже на радянську Буковину. У хрущовську «відлигу» був реабілітований, одружився з дівчиною Софією Іванівною із Запорізької області, навчався в університеті, який закінчив у рік народження сина Володимира. Викладав французьку мову. Мали троє дітей: Галину, Володимира, Оксану. Їх виховувала гуцулка така ж, як і криворівнянська, що ліпила польського письменника Станіслава Вінценза. Без неї душа поляка не народила б епопеї «На високій полонині». Так само гуцулка-буковинка в душу Володину клала народні пісні, казки, легенди, приповідки, повір’я, слова, на які падав дощ народної музики, і музично й поетично обдарована душа мала вибухнути вже його піснями. Батько Михайло вчасно помітив синове поетичне й музичне обдарування і віддав його до Київської музичної школи імені Миколи Лисенка для обдарованих дітей, та своєчасно забрав звідтіля назад додому.
Володимир Івасюк любив повторювати, що виріс у Кіцмані, в саду поета, прозаїка, драматурга й композитора Сидора Воробкевича, щоб розквітнути й ніколи не зів’янути в Саду Української Пісні. Працелюбство батькове дозволило їм переїхати до Чернівців, де дух Юрія Федьковича, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Георге Емінеску… Материн край юний Володимир відкривав дорослим. Їздив до Бердянська. Він любив карпатські річки, моря — Чорне та Азовське. Вода в його піснях — то музика. У Кіцмані закінчив середню школу, а в Чернівцях — медичний інститут. У Львові закінчував консерваторію, яку тепер називають музичною академією.
