Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Блискавиці б’ють у найвищі дерева
10
Щоб не викликати вовка з лісу, я, не афішуючи це, став потихенько вести своє «слідство» в справі загибелі Івасюка. Через адміністраторів готелю «Україна» підняв картотеку й знайшов двох чернівецьких жінок, які ночували тоді, коли зі Львова примчав Володимир. Вийшов на першу з них (ім’я розголошувати не буду, бо в неї, можливо, є сім’я). Вона розповіла, що була в Івано-Франківську, що телефонувала Володі, бо з юності знала його; детально оповіла, як записували «Водограй» і «Червону руту».
Ми з нею поговорили і про те, що на Центральному телебаченні зняли з ефіру Володину і мою пісню «Я ще не все тобі сказав», яку записав у Москві Назарій Яремчук. Вона не прозвучала в передачі «Пєсня ґода».
…В моїй квартирі не було телефону, і раптом зв’язківці самі прийшли, щоб встановити. Ні для кого не було секретом те, що на той час телефонні розмови прослуховували й прослуховувалися помешкання через телефон. Сьогодні система прослуховування досконаліша.
Я нотував у щоденнику:
«7 червня 1979 р. Розповідають, що у Львові на могилі Івасюка щодня збираються тисячі львів’ян і гостей. Могила вкрита горою квітів. Люди співають, моляться. Учора в газеті «Вільна Україна» (привезли мені зі Львова) дали інформацію «У прокуратурі області». Жодного слова немає про те, що в лісовому масиві селища Брюховичі Володимир висів від 24 квітня (чи міг цілий місяць висіти?), нема нічого й про те, як він потрапив туди. По Львову ходять вірші, в яких згадується чорна машина, яка забрала Івасюка з консерваторії. Нібито номер машини зафіксували. Розголос про це вбивство набув таких масштабів, що збити його нічим уже неможливо. Ходять найрізноманітніші чутки, легенди. Але композитора Івасюка вже нема живого… Нема мого Володі…
9 червня 1979 р. Вночі падав дощ. З дружиною і дітьми поїхали до Вікторова. Разом з нами їхав Тарас Харандюк, мій однокласник, який живе й працює у Львові. Там гомонять:
— Що з Америки Івасюк одержав велику суму доларів, йому запропонували частину віддати і за це знищили.
— Що був у Америці й вернувся і…
— Що висів на дереві на висоті трьох метрів від землі…
— Що чорна «Волга» забрала його від консерваторії.
— Що запропонували батькам забрати тіло сина зі Львова до Чернівців.
Розмови… Розмови… Розмови…».
Я наводжу цей текст, щоб читачі відчули атмосферу, якою дихали тоді люди, яка дезінформація велася, як болісно реагували галичани на те, що сталося. Тоді ніхто не знав, чи дозволять співати, передавати й друкувати Володині твори. Я нотував до щоденника.
«20 червня 1979 р. Смерть Івасюка страшенно схвилювала й стривожила суспільство. На могилі досі збираються люди, відбуваються панахиди. З усіх областей приїжджають делегації. Громадськість наелектризована. Ростислав Братунь має неприємності. Говорять, що в Києві згорів архів Максимовича. Нібито була спроба вдруге спалити академічну бібліотеку. Була пожежа в Софіївському соборі…
Я захворів. Лежу в Мамчура. Він видає себе за чеха. У лікарні до мене підсувався якийсь студентик-медик, випитував, що думаю про смерть Івасюка, просив дати щось із «самвидаву» прочитати. Я сказав, що не маю і не читаю, а мій семирічний син Тарас сказав йому, що Володимир Івасюк — найкращий композитор, коли цей мудрагель через кілька днів приліз до мене додому. Він був недалекий умом, і я дав винюхувачу зрозуміти, що не треба грати ксьондза у вереті. Пішов і більше не приходив.
А час біг. З теле- й радіопередач майже зникли Івасюкові пісні. В Києві розуміли, що за українську пісню треба боротися. Я одержав запрошення за підписом першого секретаря Павла Загребельного (назву «голова» тоді відмінили, хоч це суті не змінювало) на об’єднаний пленум Спілки письменників і Спілки композиторів з порядком денним «Сучасна українська радянська пісня». У конференц-залі Спілки письменників протягом 23 і 24 січня 1980 року ми обговорювали долю найдорожчого в українському мистецтві. Доповідь виголосив поет Дмитро Павличко, а співдоповідь (композиторів) — Тамара Булат. Промовляли поети, музикознавці, композитори, артисти-співаки. Мене включили до комісії, що готувала резолюцію, Борис Олійник запропонував мені зачитати її на пленумі, але я сподівався, що нададуть слово для виступу й відмовився.
Виступав в обговоренні доповідей останнім. Говорив, що на радіо й телебаченні фактично діє заборона на українську народну пісню, що композиторів — не членів Спілки затінюють професіонали спілчанськими квитками, хоч багато хто з них, які не закінчували композиторських факультетів, інколи створюють кращі пісні, ніж спілчанці. Так я підійшов до творчості Володимира Івасюка, який не став членом Спілки композиторів, але був всенародно визнаним, то й дивно мені, чому я нині не чую по радіо й телебаченні його пісень у виконанні Софії Ротару. Та ж Ротару як співачка виросла на Володимирових творах, як і багато інших співаків, колективів. Без Івасюкових творів Ротару була б у кращому разі викладачем музичної школи чи завідувачем клубу. І тут з президії пролунало:
— Позор!
Я здригнувся й оглянувся. Це сказав всенародно визнаний композитор-пісняр Платон Майборода.
— Позор нашої пісні! — вигукнув він на всю конференц-залу.
— Не позор, а ганьба! — поправив я автора музики пісні «Рідна мати моя» і багатьох інших безсмертних творів. — Кому це ганьба? — запитав обережно.
— Ротару — позор!
Я сказав:
— Не знаю, шановний, як хто пісню сприймає, але я десь читав, що публіка завжди має слушність у своїй більшості.
Учасники пленуму дружно підтримали мене, я дістав відвагу і продовжив, що настав час видати окремою книжкою пісні Володимира Івасюка, бо мені незрозуміло, що й кого видає «Музична Україна». Виступ вийшов гострий, мені аплодували, тиснули руку, дякували, лишень редактор музичного видавництва Л. Каширіна пригрозила, що мене не будуть друкувати, що вона з ким треба поговорить, аби не писали на мої слова пісень й не передавали їх у ефір. Я розсердився й відрізав у досить грубій формі:
— У гузицю мені надуєте.
Вона втекла.
На пленумі був чернівецький письменник Василь Фольварочний, про мій виступ розказав батькові Володі. Він подякував за добре слово. А 1983 року вийшла збірка Володиних творів! Михайло Григорович доповнив її піснями з прижиттєвих видань сина і збірки Ростислава Братуня, що побачила світ у серії «Пісні на слова українських поетів». З кількох видань уклав велику збірку, проілюстрував синовими портретами й подарував мені такий «самвидавівський» пісенник. Коли вийшла моя збірка пісень, я надіслав її Михайлові Івасюку.
Ми обмінювалися своїми поетичними й прозовими книжками. Можна процитувати тут багато щирих і оригінальних автографів. Пам’ятний автограф на титулці роману «Балада про вершника на білому коні», який з немалими перипетіями вийшов у видавництві «Карпати». Твір батько присвятив пам’яті сина, а тому це насторожило видавців. Треба було заручитися підтримкою істориків. Саме в той час зі Львова до Івано-Франківська переїхав доктор історичних наук Володимир Грабовецький. З видавництва просили «допомогти» вченому написати рецензію. Я пішов до Грабовецького додому й продиктував йому рецензію на роман, що був у рукописі. Він її підписав. Ось так рятувалися книжки не раз! Але видавництву рецензії було замало, і редактори попросили написати ще й післямову. Я подумав собі, що треба запросити й автора роману, щоб тільки про це не знали видавці, цензори і т. д. Зателефонував у Чернівці Михайлові Івасюку, й він прибув до Івано-Франківська, ближче познайомився з Грабовецьким, який післямову не писав, а підписав готовий текст, бо формально потрібне було його ім’я. На цю ж післямову посилалося видавництво, коли публікувало другий роман буковинця — «Лицарі великої любові».
Івано-Франківщина — серце Галицького і Галицько-Волинського князів і, як написав
І. Калинець, «…з Галича вітер державний»
. І цей дух української державності завжди витав
і витає над нашим краєм. Якщо взяти творчу інтелігенцію Львова, то тут чи не першу скрипку грають
іванофранківці. Перші вечори пам’яті Володимира Івасюка відбулися в Івано-Франківську. Найперший
організувала вчителька української мови й літератури Ярослава Марчук у школі №21. Запросила мене, ще
одного літератора й журналіста, але вони злякалися й не прийшли на шкільний вечір. Я виступив зі
спогадами, прочитав поезії, присвячені В. Івасюку. В залі було багато педагогів, батьків і
старшокласників. Минуло кілька років, і тільки тоді вчителька сказала мені, що в залі сиділо двоє
працівників управління КДБ і вони фіксували все, про
що говорилося на вечорі. Коли набрала сили горбачовська реформа, один з моїх колег, що колись
збоявся прийти на вечір Івасюка, тепер прийшов до Ярослави Марчук, узяв у неї сценарій вечора, щоб
за ним у міському Народному домі самому організувати дійство пам’яті композитора. «Гнида», — сказала
про нього Марчучка.
У серпні 1988 року я з телегрупою літав до Казахстану на Мангишлак, де ми знімали телефільм про перебування Тараса Шевченка на засланні: «Тепер іду я без дороги». Коли повернувся, зателефонував з Чернівців Михайло Івасюк, що хоче приїхати, аби зблизька оглянути місця, де стояв Давній Галич — столиця князівств. Просив бути екскурсоводом. Я одразу ж погодився. Ось що записав до свого щоденника після цих відвідин: «17.08.1988 р. Середа. Після спекотних днів уночі прогриміла гроза. Болить серце. Вчора мав гостей. Приїжджав Михайло Івасюк з дочкою Оксаною і зятем. Зять — уродженець Вижницького району Чернівецької області. Худенький, вусатенький. Був з ними і Анатолій Добрянський. Він далі парубкує. Задумав Михайло Івасюк написати роман про правителя Галичини й Волині Дмитра Дедька, тобто про загибель Галицько-Волинського князівства і попросив показати Галич. Я, звичайно, радо погодився. Спочатку поїхали на Крилос. Я провів екскурсію: показав вали й рови, Галичину могилу, фундаменти Успенської церкви, де в саркофазі був похований князь Ярослав Осмомисл, обдивилися все городище, поїхали до Золотого Току, пообідали коло Княжої криниці, напилися води й погомоніли про історію Давнього Галича, про історію Галичини, про Володю та його пісні. Ми стояли на Качкові, звідки видно було моє село Вікторів з Миколаївською церквою на місці Миколаївського монастиря, оглянули місце, де стояли Аннина, Воскресенська, Покровська церкви, назву старої церкви Покрови перенесли на вікторівську Горішню, яку розвалили «войовничі атеїсти», оглянули села Комарів, Сокіл, Підгороддя, Четверки, Залукву, урочище «Галицька брама». Побували в музеї. У той час під горою у Крилосі, на городі, виоралися фундаменти невідомої церкви й саркофаги, велися розкопки, й ми побували на цій ділянці, де Мозолів (Ставний) потік добігає до річки Лукви. Я пішов до директора школи Ігоря Коваля і взяв у нього неопублікований рукопис праці історика Йосипа Пеленського «Галич і його будівництво в давній добі XII–XIX ст.». Жаль, що раніше не прочитав цю рукописну працю, що зацікавила й Михайла Івасюка. Буковинцям я показав урочища «Іванівське», «Юріївське», «Штепанівку», «Гречище», «Прокалиїв сад». Ми поїхали на Галич-гору, на Замкову, де збереглися руїни Старостинського замку, звідки, як на долоні, було видно теперішнє місто Галич. Були й на Шевченковому, де зберігся храм Святого Пантелеймона, а поблизу була Спаська церква.
Були ми і в моєму селі під тисячолітнім Богдановим дубом. Я розказував про уродженця Вікторова козацького полковника «галицького Богдана» — Семена Височана, що діяв тоді ж, як і буковинець Дитинка, герой Івасюкового твору. Побачене й почуте стало темою роману буковинського письменника.
Ще в СРСР першим виданням вийшла батькова книжка про композитора Володимира «Монолог перед обличчям сина», його поезії. Друге видання побачило світ у незалежній Україні. Написано багато різного про життя і смерть Володимира Івасюка. Тепер Генеральна прокуратура веде нове слідство у справі його загибелі. Давав і я свідчення. Ось тільки ніхто не викликав підписати протокол, і я прийшов до висновку, що знову йде до того, аби не політичне вбивство фігурувало, а рекет. Захотіли грошей і… Але чому тоді КДБ чинило такі репресії проти тих, хто не визнавав, що не суїцид учинив поет і композитор, а насильницька смерть підкосила юного генія? Тоді, коли по свіжих слідах можна було встановити істину, захлиналися всі, що це самогубство. Виходить, що комусь таке було потрібне. І потрібне сьогодні.
Думаю, що оцей мій матеріал примусить оглянутися й задуматися над тим, що діялося колись і діється сьогодні. Люди, будьте пильні, щоб не повторилося вчорашнє. А до того йде. Вбивцю завжди можна знайти. Але як і де знайти такого самородка, яким був Володимир Івасюк?
Нині стоїть пам’ятник юному композиторові й поетові на Личаківському цвинтарі у Львові, у день 60-річчя від дня народження ми тут говорили про нього, багато вулиць його імені, проводяться пісенні конкурси ім. Володимира Івасюка.
P. S. Газета «Галичина» завершила публікацію моєї повісті про батька і сина Івасюків. Дещо довелося скоротити, дещо уточнюю, дописую. Хочу цей твір з ілюстрованим матеріалом видати окремою книжкою. Тому звертаюся з проханням до меценатів: прошу проспонсорувати це видання. Адреса моя в редакції.
З повагою — Степан Пушик.
Лауреат Шевченківської премії, заслужений діяч мистецтв.