Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Блискавиці б’ють у найвищі дерева

2

Коли Володя відійшов у кращий світ, мені дуже хотілося побачити в Кіцмані ту хату, в якій від 1948-го до 1953 року мешкало ще дуже молоде подружжя Івасюків, де 4 березня 1949-го вродлива степовичка Софія із Запорізької області народила від буковинця Михайла, що того року закінчував Чернівецький університет, майбутнього поета, композитора й лікаря, з яким познайомили мене пісні вже створені й ті, які ніколи вже не напишемо. Хотів, та якось не виходило завітати до Кіцмані, хоч у Чернівцях бував не раз. Тут записували ми телепередачу «“Червона рута” цвістиме вічно», тут виголошував промову в центрі міста, коли відкривалося Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій…», читав поезії в навчальних закладах, у районах, виступав на ювілейних дійствах до ювілею Юрія Федьковича, на молодіжних фестивалях, на вечорі пам’яті композитора Володимира Івасюка, ювілеї його батька Михайла, в музеї Івасюків, університетах, на ювілейному вечорі Богдана Мельничука. Та найбільш пам’ятне дійство в Чернівецькому музично-драматичному театрі до 55-річчя від дня народження мого друга і 25-річчя, як його вбили. У Чернівцях вечір. Їдемо з працівником івано-франківського управління культури Романом Братковським. Мені виступати на вечорі в Чернівецькому драмтеатрі, а завтра в Кіцмані відкриття меморіальної дошки та пам’ятника Володимирові. У засобах масової інформації розповіді про юного генія і його творчість. Запахло весною! Сонце імлисте! Тануть глибочезні сніги! Ми заїхали до Кіцмані, яка виколисала поета й композитора, що піснями підкорив світ. Каша під ногами. Від центра міста недалеко до колишнього подвір’я Івасюків. Розпитую, як проїхати на дільницю «Середній Кут», де народився мій друг. Головна вулиця Шевченківська, що називалася колись Леніна, а від неї вбік і нагору веде вузька Горького, а з гори падає вниз, де той сад поета й композитора Сидора Воробкевича, про який любив розказувати юнак. На «Середньому Куті» стоїть уже не нова хата на дві половини. Та кімната, що з одним вікном, — ліворуч, а та, що з двома, — праворуч. Володя народився у великій, з двома вікнами. Розказують, що віхола гуляла на Покутті й на Буковині, коли прийшов на світ майбутній автор «Червоної рути» і ще 105 пісень та інших музичних творів. Міг написати щось значне для театру. Ми з ним задумували створити оперу-балет за карпатськими легендами, але не дали нам здійснити задумане. Коли виношували майбутній твір, Володя Івасюк жив і навчався у Львові, а в цій хаті, де його мати на цей світ привела, у тій самій кімнаті народилася Кароліна Куєк, котру сьогодні після перемоги на «Євробаченні» (друге місце) світ знає як співачку Ані Лорак. Як це зрозуміти? Збіг, чи якась вища закономірність? Ще кілька хвилин, і я відкрию собі, що гірка, на якій стоїть хата на дві кімнати з сінами, котрі їх розділяють, дуже енергетична. Тут б’ють блискавиці. Одна влучила у найвище дерево — смереку, що поряд із хатою, скосила верхівку. Недарма кажуть, що блискавиці б’ють у найвищі дерева. Таке трапляється і з людьми. Не раз чули й читали ми, що люди, обпалені блискавкою, відчували, що вони стали не такі, як були раніше, до них приходив дар цілителя, ясновидця, художника. Вони не старіються. А смереку, уражену блискавкою, називають громовицею або громівкою. Дерево стає резонансним, короїд не точить його. Громовицю рубають на трембіти й скрипки.

У цій хаті, на Горького №5, живе тітка Ані Лорак — Ірина Дмитрієнко-Суворокова.

Виходить, що в «Середньому Куті» набиралися музики й співу композитор і співачка. Про обидвох багато пишуть, але ніхто не говорить, що в Кіцмані побудував цю, як на теперішній час, скромну хату поляк-римар Юзеф Шарама, який 1946-го чи 1948 року переселився на свою історичну батьківщину, а його житло стало комунальною власністю. Ордер на поселення видали сім’ї Івасюків. Вони хату відремонтували, настелили підлогу, пофарбували вікна й двері, насадили в саду фруктових дерев, бо думали довго тут жити, але Бог так дав, що Берія підсипав Сталінові отрути, а після смерті кривавого вождя на недавнього політв’язня Михайла стали дивитися інакше, згодом і реабілітували, виділили інше житло. Івасюки з будинку №5 на Горького перебралися ближче до центру Кіцмані, а коли батько перейшов на викладацьку роботу до Чернівецького університету, то квартиру йому дали в обласному центрі. Але ця, перша хата, була найкраща й найрідніша для Володимира Івасюка. Тепер він дивиться з меморіальної дошки, але на себе не схожий, хоч і напис говорить: «У цьому будинку 4.03.1949 року народився видатний український композитор…».

3 березня 2004 року ми ввійшли до господи, привіталися з Дмитрієнками. І перше, що впало у вічі: букет квітів у вазі. Тітка Ані Лорак (Кароліни Куєк) — Ірина Дмитрієнко показала всі закутки в хаті, а також високу смереку за хатою.

— Коли грім ударив у дерево, згорів телевізор, а хата не згоріла, — розказувала. — Моя сестра Жанна Дмитрієнко-Лінькова працює диктором радіо і телебачення, а її донька Кароліна живе й співає в Києві.

Ані Лорак народилася того року, коли загинув Володимир Івасюк, а перед його 60-річним ювілеєм вона здобула друге місце на конкурсі «Євробачення».

Пам’ятник Володимирові Івасюку ми побачили біля районного відділення міліції за день до відкриття. Володя з постаменту дивився на те місце, де колись стояло гіпсове погруддя Леніна. Пишуть одні, що в парку, другі, що в сквері, але то і не парк, і не сквер, а кілька дерев при дорозі, яка була ще й вулицею Леніна, а нині стала Шевченківською (Володимир Івасюк посмертно став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка). Ось тут і сталося те, за що так дорого довелося заплатити Володимирові, який народився на початку березня перед поверненням лелек із вирію.

Весняного вечора п’ятеро школярів-випускників випили пляшку вина. Івасюк, мабуть, знав, що тут колись стояв бюст Сталіна, що Йосифа зняли, а замість нього поставили гіпсове погруддя Леніна, та не знав, що нічим його не закріпили. А в квітні 1966 року весна кликала юні душі на подвиги. В центрі міста рзилися п’ятеро школярів-випускників. За одною версією, Володин друг хотів вилізти на п’єдестал, та Івасюк, відчуваючи, чим усе може закінчитися, не пускав його, і той нехотячи звалив бюст. За другою версією, Володимир Івасюк підійшов до Леніна і мовив:

— Ти — Володя, я — Володя… Ти лисий, а я маю ось який чуб. Тобі холодно, то я тобі дам свій капелюх.

Можливо, що не капелюх, а кашкет закинув він на голову, тепер знаємо, що німецькому шпигунові, коханцеві Інеси Арманд, а тоді — «вождеві світового пролетаріату». Сьогодні розповідають і пишуть, що з лисого вождя зняли кашкет. Коли знімали Володин головний убір, бюст звалився й розколовся. Спробували скласти, щоб тримався на постаменті, але уламки падали й кололися на дрібніші кавалки.

А вранці тривога охопила Кіцмань. Хто вчинив наругу над пам’ятником Ілліча? Знайшли порожню пляшку з-під вина, понесли до магазину й суворо запитали продавщицю, хто купував.

14 квітня 1966 року Володимир Івасюк ще з двома однокласниками за бешкетництво дістав 15 діб арешту й підмітав вулиці Кіцмані. Двох дівчат хлопці вигородили. Батько одної з них, офіцер, міг полетіти з роботи.

На цьому ця історія не закінчилася. Для школи це була надзвичайна подія. Зібрали комсомольські збори, виключали Володимира з комсомолу.

Говорили, що вищої освіти йому не бачити, а він вступив до медичного. 31 серпня пішов на посвячення в студенти з букетом квітів, але ректор О. Юхимець оголосив, що випускник Кіцманської середньої школи Володимир Івасюк незаконно проник до медінституту, та був своєчасно викритий. У документах він не написав, що виключений з комсомолу…

Можна тільки здогадуватися, яке потрясіння пережив юнак, коли почув, що його відраховано з числа першокурсників. Куди йти? Що робити? На завод ковалем. До музичного училища на заочне відділення. Створив хор, про який у Чернівцях заговорили. Завдяки розумній жінці — секретареві Чернівецького обкому Володимира Івасюка в комсомолі поновили, а скласти вступні іспити до медичного інституту було для юнака справою легкою.

Того року, коли сталася в Кіцмані пригода з бюстом Леніна, я, будучи солдатом, на ракетній базі написав вірш про кохану, Вижницю і Косів — «Треба йти до осені». Його поклав на музику Олександр Білаш, а заспівав буковинець із села Мамаївців Кіцманського району Чернівецької області народний артист Радянського Союзу Дмитро Гнатюк. Старший на п’ятирічку від Володимира, я мав уже кілька досить популярних співанок, поетичні збірки. Але так вийшло, що в одній із передач радіо прозвучала моя пісня «Любисток» і вслід за нею «Я піду в далекі гори» невідомого мені й незнайомого студента медицини з Чернівців Володимира Івасюка. На радіо розповіли, що юний композитор і поет — син Михайла Івасюка, прозові твори якого я читав. Володина пісня «Я піду в далекі гори» мене не зачепила за живе, бо хотілося почути професійніший спів. Але «Червона рута» була для мене громом. Я чомусь спершу подумав, що має бути «ружа», але співалося про червону руту, хоч рута — зелена. Ось тоді-то я дізнався більше про Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софію Ротару, про ансамбль Левка Дутковського «Смерічка», що народився у Вижниці, про яку я написав у пісні: «Може, мила в Косові, може, мила в Вижниці…». Але про «Смерічку» є вже цілі дослідження, а тому зайве переповідати відоме. Скажу тільки, що в Києві композитор Ігор Поклад ще в 60-ті роки організував дівочий вокальний ансамбль «Мрія», а в Івано-Франківському педінституті (тепер це Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника) виник такий же колектив «Росинка», що пережив геть усі такі самі колективи, оновлювався три-чотири рази, крім художнього керівника, й співає майже півстоліття. Для «Росинки» я написав слова однойменної пісні, яку поклав на музику Богдан Юрків, і ще кілька співанок. Художній керівник ансамблю Христина Михайлюк по-своєму аранжувала Івасюкову і мою пісню «Шумить пшениця, як Дунай», яка звучить четверте десятиріччя.

Івано-франківські функціонери боялися своєї студії телебачення. Завезене обладнання передали Луганську, а на область мовили Львів і Чернівці. Працювали тоді на Львівській студії телебачення особливі люди: Мирослав Скочеляс і Роман Олексів. Ці козарлюги часто приїжджали до Івано-Франківська, запрошували нас до Львова на телепередачі, які зі студії «Високий замок» ішли прямо в ефір. Одного разу зібралися ми на квартирі у Железняків. Львів’яни розказували про те, що створено студію «Укртелефільм», що вони будуть знімати перший музичний фільм і в тому фільмі буковинці співатимуть Івасюкові пісні «Червону руту», «Водограй», «Я піду в далекі гори», а наш педінститутський вокальний ансамбль «Росинка» під керівництвом Христини Михайлюк-Железняк із Софією (тоді ще Ротар) вийде з піснею Руслана Іщука на мої слова — «Течія», з піснею Миколи Петренка й Богдана Антківа. Будуть у фільмі пісні Романа Кудлика, Богдана Стельмаха. В Івано-Франківську на квартирі у Христини Михайлюк та її першого чоловіка Георгія Железняка я прочитав Скочелясів сценарій. Зробив якісь зауваження. До мене тоді ще слабо доходило, що цей музичний фільм буде подією в історії української культури.

Запрошували і мене приїхати на зйомки в Яремчі, але в працівника обласної газети та молодого письменника часу було обмаль. Писалися статті, репортажі, нариси, поезії, виходила поетична збірка, виривався у фольклорні експедиції, працював над п’єсою за новелами В. Стефаника, чекала кохана на побачення… Але найбільше часу забирала праця над організацією і редагуванням чужих матеріалів. У гори я не поїхав ще й тому, що своїх співавторів О. Білаша, Б. Буєвського, Б. Юрківа тоді цінував вище, ніж знайомого мені тільки через батька студента. Що дивуватися, коли Олександр Білаш у тижневику «Україна» критикував Володимира Івасюка. Далі розкажу, як Платон Майборода зреагував на мій виступ на об’єднаному пленумі творчих спілок, коли я боровся за Івасюка після його трагічної загибелі. Старше покоління з опором сприймало музику нової доби.

Каюся, що не поїхав на зйомки. В Яремчі мені був би сподобався син Михайла Івасюка — Володя, і ми написали б ще кілька пісень, і я зміг би сьогодні описати, як спалахнуло кохання студента з Чернівців до студентки з Івано-Франківська. Вона називалася Наталка. Прізвище її було Михайлова. Навчалася на філологічному відділенні педагогічного інституту. Русява, худенька, дуже вродлива на обличчя, а ще легка, як пір’їна. Наталка-словесник танцювала в ансамблі естрадного, а тепер уже бального танцю «Ритм», яким керував чоловік вродливої коломиянки Христини Михайлюк — Георгій Железняк, якого всі знали як Жору.

Не можу нічого сказати про дочку капітана КДБ Тетяну Жукову, що навчалася з Івасюком у консерваторії, але знаю, що роман з Наталкою був до неї.

Михайлова манила юного лікаря, композитора й поета до Франкового міста. На квартирі Железняків вони з багатьма гостями зустрічали Новий 1972-й чи 1973 рік. У цій добротній, ще австрійської доби, квартирі вистачало гостей завжди. Якось Василь Зінкевич та Назарій Яремчук з дівчатами з «Росинки» гуляли затишними вулицями Івана Франка і Коперника та й зустріли ректора педагогічного інституту Олександра Устенка, який жив там. Христина познайомила юнаків з шефом. Вищої освіти хлопці ще не мали. Устенко запросив їх вступати до івано-франківського ВНЗ на музично-педагогічний факультет, де тоді зібралося сильне гроно талантів, але Василь з Назарієм вибрали Чернівецький університет. Оця вечірня розмова породила чутку, що й Софія Ротару пробувала вступили до Івано-Франківського педінституту, але це неправда. Коли вона гастролювала на Івано-Франківщині, то зустрічалася з друзями. Одного разу були тут і Володимир Івасюк, і Роман Кудлик. Без чарки після концерту не обходилося. Артисти вміють ліпше пити, ніж поети, бо вони багатші. Парадокс: автори пісень можуть не заробити ні копійки, а ці самі пісні, що створили поети з композиторами, деякі виконавці перетворюють у золото.

Якби Володимир Івасюк одружився з Наталкою Михайловою, то і його життя могло потекти інакше. Вона закінчувала педагогічний інститут, треба було визначитись, а батьки хотіли інакшої невістки. Не знаю, про що вони гомоніли, Володимир і Наталка. Володя знав, що улюблений поет Михайлової — Олександр Сергійович Пушкін. Володя вмів будь-кому підібрати подарунок. Дарувати плакетки чи пухнастих ведмедиків — це не його рівень. У чернівецького художника-приятеля Івана Радомиського, який закінчив поліграфічний інститут, замовив на день народження екслібрис. Мудрували обидва, яким має він бути. Вийшов портрет О. С. Пушкіна, але штрихом виконаний, а ще книжка, гусяче перо і все вписано в коло, що символізує сонце.

Іван, предок якого на Буковину прийшов з покутського села Стецеви, звідки мав дружину Василь Стефаник, вручаючи Івасюкові екслібрис для Михайлової, сказав, що хотів би написати його портрет, але композитор якось іронічно глянув і відповів:

— Ну, старик, у нас ще багато часу. Встигнемо. Радомиський у Києві в готелі мені говорив, що йому назавжди запам’ятався цей іронічний погляд.

Володя, мабуть, привозив подарунок до Коломиї або до Івано-Франківська. Наталчина мати була директором Коломийської гардинної фабрики. Вона пишалася тим, що дочка знімається у фільмі. Студентки й викладач Христина Михайлюк журилися, що не можуть дістати тканини на концертні плаття, в яких вони з Володею і Наталкою співатимуть на природі в першому українському музичному фільмі «Червона рута». Директор знайшла для івано-франківського вокального ансамблю «Росинка» матеріал, плаття пошили. (Тоді ще не знали такого чужого слова, як «спонсор», але спонсори були.) Кожна мати хоче доброго щастя-долі своїй доні. Михайловій-матері дуже сподобався синьоокий студент-буковинець з пісенним серцем. У телефільмі є і Володя, і Наталка. Співаки, танцюристи, музиканти, телевізійники та кінооператори жили в горах по хатах, на турбазі й у готелі «Беркут» на Татарському (Яремчанському) перевалі.

Коли фільмують картини, то обов’язково виникає фольклор про цю подію. Режисер Роман Олексів і сценарист Мирослав Скочеляс розказували, що результат місячної праці загинув, бо водій, начебто через нерозуміння, засвітив кіноплівки й довелося все знімати по-новому. Про це досі розказують в Івано-Франківську, але я до цих оповідок ставлюся, як до легенд, які творили сценарист, режисер, оператор, хоч у той час можна було всього сподіватися.

У телевізійників було дуже багато творчих планів, мрій, надій, та вже нависла сокира над першим секретарем ЦК КП України Петром Шелестом. Сьогодні смішно робиться, що тоді книжку, яку йому написали журналісти й видали під назвою «Україно наша Радянська», називали націоналістичною, бо перші літери творили УНР. Коли Петра Шелеста «кинули в московську кропиву», маланчуки, шамоти та інші почали нас критикувати, а інших і арештовувати й садити в «концентраки». Звичайно, що україножери розуміли, що пісня — душа українського народу, то й убивали пісню. Пригадується, як на Івано-Франківщині розіграли провокаційну виставу з тріо Мареничів. З поетами й композиторами їм було важче, бо автори мали носіїв пісні — виконавців, а кожному співати не заборониш. Та все ж петлю сукати Володимирові Івасюку почали ще 1966 року. Налякало, коли він вибухнув піснями раптово, став кумиром молоді.

Мабуть, не було такої дівчини, якій не подобався б синьоокий буковинець. У консерваторії, розказує одногрупник і однокласник Володимира Івасюка іванофранківець Богдан Шиптур, закохалася в нього студентка Ольга Криволап. Шиптур не сприймає нарікання батька Володі, що композитор Анатолій Кос-Анатольський шкодив його синові. Вони обидва були учнями професора з Коломиї, лауреата Шевченківської премії. Кос-Анатольський добивався від студента того, що вимагала навчальна програма, а Володимир Івасюк фізично не встигав готуватися до занять так, як хотів метр. Так, пропускав заняття, бо йому писалося, запрошували на телепередачі, на фестивалі, на зустрічі… Коли 1976 року заговорили, що Івасюка з вищого навчального закладу виключають, то порятунок був один: лікувати нерви, дістати довідку. Він спроможний був за рік пройти програму двох курсів. Шиптур каже, що перехід від Кос-Анатольського до професора композиції Лешека Мазепи нічого Івасюкові не давав, а професорові-поляку було вигідно мати талановитого студента. Але це було пізніше і у Львові. А на ноги він ставав у Чернівцях.

Перший український музичний телефільм «Червона рута» мав великий успіх. Його й сьогодні показують по українському телебаченню, а колись навіть Москва показувала на весь Союз. Я вперше побачив його на Виставці досягнень народного господарства, у павільйоні Української РСР. Тоді відбувалися в столиці СРСР Дні України з нагоди якогось ювілею чи чогось такого. Я ходив з павільйону в павільйон, та коли прочитав, що через годину на екрані покажуть «Червону руту», то, звичайно, залишився подивитися. Зібралося багато глядачів. Я був приємно схвильований, що фільм переніс мене з Москви в Яремче, що прозвучали Івасюкові пісні, Мирослава Скорика, Левка Дутковського і на мої слова. Показали Володю, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софію Ротару. Якийсь міліціонер не витримав хвилювання й вигукнув: «Зємлячкі!». Я запитав молодого міліціянта, звідки він родом. Виявилося, що служив, як і я, солдатом у Підмосков’ї, на третьому році служби його завербували в московську міліцію, після «дембеля» солдатські погони поміняв на міліцейські, але серце не опогониш, хіба що опоганиш. Батьківщина піснями розморозила серце подолянина, він захотів додому.

Московська фірма «Мелодія» випускала наші твори грамплатівками, йшла боротьба за свою, українську, студію. Щоб заплювати нам очі, в Києві сиділо зо три особи, які вважалися «філіалом» фірми «Мелодія», але все варилося не в Києві, а в Москві. Про авторський диск тоді можна було тільки мріяти, як і про гонорар. За вихід одного диска автор одержував аж 0,001 копійки, на які нараховувався ще й подохідний податок. Але на це ніхто не зважав, бо головним було, що твої твори тиражують, що вони дістають нове життя через радіоли й магнітоли, потрапляють до інших республік Союзу, за кордон…

А щодо закордоння, то композитор ніколи за кордоном не бував, але його пісні кордонів не знали (Болгарія, США, Канада, Польща, Франція, Японія). І закордон у долі Володимира Івасюка відіграв, можливо, фатальну роль.