Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Блискавиці б’ють у найвищі дерева

5

25 листопада 1975 року я почувався не найкраще. Не писалося. Пішов до письменницької організації, де стояв мій стіл голови клубу творчої інтелігенції. Приїхав з Києва поет-сатирик, кореспондент журналу «Перець» Дмитро Молякевич, чекав на свого колегу Павла Добрянського, що подався до Львова. Щоб не дармував, я дав йому прочитати рукописну сатиричну поему, але тут задзвонив телефон, і в слухавці почув я знайомий голос працівника обласного радіо Романа Андріяшка, який недавно закінчив Львівський університет імені Івана Франка:

— Ходи до нас, — покликав на радіо.

— А що у вас доброго?

— Коли я запрошую, то каятись не будеш.

— Та чого це каятись, коли запрошує радіожурналіст, який народився в тому ж селі, що й славетний Олекса Довбуш. Але Довбуш лисий не був…

— А ти звідки знаєш?

— Я все знаю.

Роман народився у Рунгурах Коломийського району, які межують з Печеніжином. За архівними документами, Довбуш не з Печеніжина, а з Рунгурів.

Радіожурналіст починав лисіти, тому я його підколов. Ми перекинулися ще кількома фразами, й Андріяшко мовив:

— Будеш говорити з одною людиною.

— З ким?

— Володимир Івасюк, — почув я у слухавці.

— Заочно знаю цього опришка.

Володя говорив, що хотів би зустрітися, познайомитися ближче, деякі мої поезії пробує покласти на музику. Я розумів, що то батько, Михайло Івасюк, розказував йому про мене, давав читати збірки, які скажено кромсали цензори в Ужгороді, в Івано-Франківському обкомі КПУ, в Києві, куди надсилали з видавництва на «читку», цензурували, але добре, що видавали, бо можна було замовкнути на довгі літа і я не зробив би й десятої частини того, що зумів зробити. Я сказав Володі, що в мене — поет-сатирик Дмитро Молякевич і ми підійдемо на радіо обидва.

— Прошу дуже!

Ми вийшли зі Спілки на вулицю. День був і не сонячний, і не хмарний — сонце брело в імлі. Івасюка й Андріяшка ми застали в радіостудії старого корпусу (тоді це була вулиця Комарова) разом з диктором, інженером. Вони слухали і переписували з рулону для радіопередач Володині нові пісні у виконанні Софії Ротару. Івасюк розповідав, що прилетів з Москви. Там на всесоюзній фірмі «Мелодія» планують випустити авторську платівку — 13–14 пісень. Студія була на Тверському бульварі, поблизу Літературного інституту імені М. Горького, який я закінчив, тому й про це говорилося. Слухали «Водограй», «Пісня буде поміж нас», «Два перстені»… «Є прекрасні, є слабші», — занотував я того дня у своєму щоденнику.

Сатирик Молякевич хотів зустрітися із сатириком Павлом Добрянським і пішов до нього додому, а я Івасюка запросив обідати до свого «дому», а, наговорившись і начитавшись поезій у помешканні №10, що в будинку №94 на вул. Пушкіна (тепер Чорновола), «водили козу» до вечора, бо поїзд «Брест—Чернівці» їхав аж о 22 годині. (Володимир їхав через Івано-Франківськ до батька на день народження. Віз йому якийсь подарунок.) Зустріли багатьох моїх знайомих журналістів, художників, акторів. Балакали про співавторів Володиних пісень — поетів Ростислава Братуня, Богдана Стельмаха, Романа Кудлика, з якими він заприятелював у Львові. Говорив, що й на мої слова написав пісню, але то він хотів мені щось приємне сказати. Пісні написав аж після цієї зустрічі, називаються вони — «Шумить пшениця, як Дунай» та «Я ще не все тобі сказав». Пісню «Тоді цвіла весна» виношував, та поклав ці слова на музику Володин одногрупник Богдан Шиптур, коли земне життя Івасюка перервалося.

Але того дня ніщо не віщувало, що так мало залишилося жити Володі. Хтось нас фотографував (здається, журналіст О. Леонов, але він помер і фотографій не маю). Коли ми обідали, сусідка-вчителька Тамара Косик забігла, а коли при знайомстві почула, що цей синьоокий красень — Володимир Івасюк, то сказала про це подрузі-вчительці Марії Лесюк. Поки ми обідали, почали навідуватися ще сусідки. Прибігали начебто за чимось до дружини, а насправді глянути на живого Івасюка. Пізніше гомоніли: «Та ж у нього такі сині очі, що в них можна втопитися». А я їм зі сміхом говорив: «Обережно, бо не буде кому рятувати! Спочатку чоловіки хай вас застрахують». Зайшла мова й про батька, Михайла Григоровича. Перше запитання було традиційне:

— Що пише?

— Роман.

— Володю, говорять, що слова «Червоної рути» написав твій батько.

— Старик, я не дозволив би собі, щоб батько за мене писав пісні.

Мій син Тарас був ще маленький. Він дуже уважно розглядав і слухав нашого гостя. Та син виріс, і коли навчався в Прикарпатському університеті імені В. Стефаника, створив реп-групу «Турбо», писав слова й музику пісень, з Романом Матіяшем і Оленкою Сальниковою співали. На фестивалі сучасної молодіжної пісні «Червона рута» в Донецьку зайняли друге призове місце, гастролювали країнами Європи. Син почав писати пісні й на мої слова, і я тоді збагнув, що батькова творчість — це батькове, а синова — синове. Пісні ліверпульської четвірки — ансамблю «Бітлз» не могли не пролетіти повз увагу Володимира Івасюка.

Один з англомовних «жуків» («Бітлз» українською — «Жуки») повторив долю українського поета й композитора. Душевно хворий чи найнятий убивця Марк Чемплен розрядив свій пістолет у груди геніального Джона Леннона. До речі, в американській політиці тоді теж були потрясіння. Відходив, як на сьогодні, один із найкращих президентів США Джіммі Картер, а приходив Рональд Рейґан, якого назвуть одним із головних руйнівників СРСР. Та все це відбувалося пізніше, а того дня я дізнався, як писав він свій шедевр, що полонив увесь світ.

Було це в Чернівцях, коли письменник Михайло Івасюк почав працювати в університеті на кафедрі літератури. Запросив товариша на свій 50-річний ювілей. Той прийшов у гості з етнографічним збірником Наукового товариства імені Тараса Шевченка, де були опубліковані впорядковані відомим Володимиром Гнатюком коломийки. Вийшло три томи цих найкоротших і найпоетичніших перлин, але на кінець 60-х років і один том вважався раритетом особливим. Звичайно, батько був радий, що збагатилася його бібліотека на цей збірник, а син Володимир буквально прикипів до старої книжки. Він перечитував коломийку за коломийкою, і ніхто не знав-не відав, що одна з цих зозулиць, записана маловідомим фольклористом у селі Явчі на Рогатинщині (нині Івано-Франківської області), звідки родом був Сільвестр Яричевський, про творчість якого Михайло Івасюк захистив дисертацію, западе юнакові в серце.

Я провів його до поїзда, а з Привокзальної площі додому повернувся автобусом. До свого щоденника-підручника записав: «Я чомусь уявляв собі Володимира Івасюка худеньким, а він кремезний і з рум’янцем, а очі — сині-сині, вуса — так собі, але ще виростуть. 1949 року народження. Його голос такий же мелодійний, як і в Івана Миколайчука (буковинський акцент?). Тепер він львів’янин, і намагається колег називати по-львівськи: «старик» або ж «юнак». Це він перейняв від прозаїка Дмитра Герасимчука, теж буковинця. Він запитав, чи й мене може так називати. Я сказав: «Називай, як хочеш, тільки в піч не клади». Говорив, що в Івано-Франківську його колись побили».

Не пам’ятаю, чи розказував, коли й за що дісталося йому. Якби детально оповів про цю пригоду, то я неодмінно записав би до свого щоденника, який веду від 1 листопада 1960 року. Виходить що перебив хтось нашу бесіду і я не почув деталей про ту пригоду. Володя, гадав я згодом, забрав усе з собою на той світ. Та через 20 років познайомився з армійським полковником Миколою Сакаделом, що дослужував до виходу на пенсію в Івано-Франківську в штабі колишньої 38-ї армії, що вмерла разом із Радянським Союзом, а згодом корпусу. Я в запасі у званні майора числився заступником редактора армійської газети «За правое дело», а Микола служив у політвідділі, який в українському війську стали називати інакше. Ми якось одразу зблизилися. І зблизило нас те, що знали Володимира Івасюка. А більше про свого і мого друга Сакадел мені розказував у колись надзасекреченому місті Делятині-2 (писали раніше Ділятин), де був арсенал ядерних і нейтронних бомб та начинок для стратегічних і тактичних ракет, зокрема для ракет коломийської дивізії, яку скоротили за договором ОСО-2. Я мріяв про розсекречене місто написати роман, повість або кіносценарій, тому, будучи народним депутатом Верховної Ради, коли останній ешелон вивіз до Росії останні боєзаряди, попросив генерала показати мені все, що дозволено. Полковник Микола Сакадел мене супроводжував у міжгір’ї, де було село мого далекого предка Луг, а тепер споруджене «зеками» та військовими місто, яке було підпорядковане Москві.

Виступив перед офіцерами, прапорщиками й солдатами, а після виступу мені організували екскурсію, але я як офіцер у відставці не буду про все писати, розкажу, що саме там від Миколи Сакадела почув розповідь, як в івано-франківському ресторані «Карпати» кулачкували його та поета й композитора Володимира Івасюка.

Але зроблю маленький відступ про те, що Сакадел мав надзвичайної вроди дочку, яка виборола на конкурсі найвродливіших дівчат «Міс-Прикарпаття» перше місце, але трагічно загинула. Чомусь багато сліз довкола великих особистостей.