Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Блискавиці б’ють у найвищі дерева
9
Буковинський поет, драматург, прозаїк Віталій Колодій попросив написати спогади про батька й сина Івасюків, — сторінок 10–12, а в мене тексту вийшло набагато більше, і ще напливало минуле й незабутнє. Та раптом щось зупинило моє перо. Був ювілей Михайла Івасюка в Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської, де і я мав слово про письменника, літературознавця й педагога, про його сина — поета й композитора. З Михайлом Григоровичем ми були учасниками свята української мови на Кіровоградщині. Під час пленуму Спілки письменників чи то з’їзду ми жили в одному номері київського готелю. Про наші розмови напишу колись. Через короткий час відбулися мої вечори в кінотеатрі «Чернівці». У тижневику «Літературна Буковина» з’явилася перша публікація про Івасюків. Я прислухався, що говорить буковинське місто, аби продовжувати писати, але Колодієве видання вмерло.
І раптом зі Сполучених Штатів Америки прилетіла сумна звістка, що 17 листопада 1997 року «за нез’ясованих обставин» (о, скільки вже тих «нез’ясованих»!) у Чикаго загинув лідер Української християнсько-демократичної партії Василь Січко. На Івано-Франківщині його пам’ятали ще з похорону Володимира Івасюка. Але теперішні молоді люди, мабуть, і не знають, що Петро й Василь Січки (батько з сином) після похорону організували мітинг-реквієм на могилі поета й композитора.
Василів батько був бійцем УПА, воював у Чорному лісі. Командування направило його до Чернівецького університету на навчання й для підпільної праці. Була в ОУН і мати. Їх заарештували, засудили, завезли на Колиму. Там, у Магадані, і народилися брати Січки; Василь — 22 грудня 1956 року. Коли повернулися з Колими, Василеві вдалося вступити до Київського університету імені Тараса Шевченка на журналістику, звідки його звільнено за випуск «самвидавського» часопису. В лютому 1978 року вступив до Гельсінської ще тоді групи. Січки, як і більшість галичан, не сумнівалися, що Володимирові Івасюку «допомогли» вмерти, як і композиторові Миколі Леонтовичу, як і недавно — Ігореві Білозіру.
М. Леонтовича вбив чекіст Грищенко, і Білозіра закатували два типи з колишньої ГРУ. На дев’ятий день після похорону Січки на могилі композитора й поета привселюдно сказали, що вбивці служать у КДБ. Після личаківського мітингу-реквієму в долинській районній газеті (в місті Долині Івано-Франківської області жила родина, тепер живе Василів брат) з’явилася велика стаття проти дій Січків, а після того батька й сина заарештували, судили. Відбув Василь трирічне покарання в таборі на Уралі, а коли повернувся, засудили вдруге. Всього Січки (батько, мати, сини) були 62 роки в ув’язненні. Горбачовське «нове мислення» дійшло й до «концентраків». Василя Січка і його батька звільнено. Василь був одним з організаторів святкування 1000-ліття християнства, брав активну участь у багатьох акціях, що проводилися до проголошення України незалежною державою. Він — засновник і один з лідерів Української християнсько-демократичної партії, не раз бував від України на різних міжнародних форумах, де виступав. Недавно смерть забрала його матір, а нині — нема вже Василя Січка з Долини і його батька… Василя перевезли з Чикаго й поховали на тому ж цвинтарі, де лежать його мати і Володимир Івасюк.
Про смерть молодого поета і композитора В. Івасюка преса спочатку мовчала, і тільки 25
травня 1979 року в «Літературній Україні» з’явилися такі рядки: «Спілка письменників України,
Львівська і Чернівецька організації СПУ висловлюють
співчуття письменникові Михайлові Івасюку з приводу трагічної
смерті його сина Володимира»
. (У лютому 1995 року в цій же газеті опубліковано некролог про смерть
письменника Михайла Івасюка.)
Але цим не обійшлося. У львівській газеті «Вільна Україна» надрукували повідомлення прокуратури, а в молодіжній — брехливий опус одіозного Тороповського, який попередруковували «комсомолки» західних областей України за спецвказівкою зверху…
24 травня на Івано-Франківщині почалися Дні радянських літератур. Прилетіло багато літераторів з різних республік тодішнього Союзу, але найбільше було москвичів і киян. У аеропорту ми зустрічали гостей. Голові облвиконкому Петрові Кайкану хтось сказав, що я був на похороні, й він запитав, що сталося з Володимиром Івасюком. Новий перший секретар обкому Іван Скиба, очевидно, уже прочитав щоденну інформацію, яка надсилалася з Києва в усі області по керівних каналах, бо ж втрутився в розмову й сказав те, що говорили у Львові перші особи…
Ми роз’їхалися групами по районах області. Коли в Яблунові, Косові, Криворівні читав вірші, серед яких і «Похорон Володимира Івасюка», всюди — блиск в очах і овації, а ще розгублення і лють «сопровождающіх». Коли повернулися до Івано-Франківська, то на інші виступи мене вже не запросили. Та пізніше я вирішив зібрати все, що зможу про Володимира. Це будуть мої інтерв’ю з тими, хто близько знав поета й композитора. Треба було спростувати писання тороповських і прокурорів. Кадри для Львова проходили «обкатку» на Івано-Франківщині. Закрита область — полігон. Тут був першим секретарем не тільки В. Добрик, а й прокурором області Б. Антоненко, а пізніше перевели обидвох до Львова. Мені врізалося в пам’ять, як в одній з телепередач про Володимира Івасюка на початку 90-х подруга дружини прокурора Львівської області признавалася, що з уст подруги чула, що Івасюка прибрали кадебісти. Сам же Антоненко для львівської обласної газети зробив таку заяву 6 червня 1979 року.
«“У прокуратурі області”.
Деякі громадяни звернулись у прокуратуру області із запитами про обставини смерті студента консерваторії Івасюка Володимира Михайловича.
Слідством, яке проводиться органами прокуратури, встановлено, що Івасюк В. М., згідно з висновком, підписаним завідуючою кафедрою психіатрії Львівського медичного інституту професором О. П. Даниленко і лікуючим лікарем кандидатом медичних наук В. В. Веселовським, протягом останнього часу терпів від захворювань психіки. До 1977 року протягом двох років перебував під наглядом кафедри психіатрії медінституту з приводу неврастенії, астенодепресивного синдрому, а з 18 квітня по 6 червня 1977 року стаціонарно лікувався у третьому відділенні Львівської обласної психіатричної лікарні.
В анамнестичних відомостях історії хвороби та карті стаціонарного хворого Івасюка В. М., прийнятого у Львівську психіатричну лікарню 18 квітня 1977 року і виписаного 6 червня того ж року, записано:
«Протягом двох останніх років дуже інтенсивно працював, мало спав, однак продуктивність поступово почала спадати. Важко переживав «творчий спад», намагався працювати ще більше. Поступово появилась роздратованість, гарячковість, зовсім не міг спати, швидко втомлювався, відчував головні болі, різко спадав настрій, іноді з’являлись думки про самогубство, не бачив виходу із становища, яке склалося. Звертався по допомогу у клініку Львівського медінституту, приймав амбулаторно різноманітне лікування, однак без достатнього ефекту».6 червня 1977 року Івасюк був виписаний з лікарні з діагнозом:
«неврастенія, астенодепресивний синдром».18 травня 1979 року труп Івасюка В. М. був знайдений у лісовому масиві селища Брюховичів. Оглядом місця випадку криміналістами та судовим медиком ніяких видимих ушкоджень, як і слідів боротьби на трупі і на одязі, не було виявлено.
19 травня цього року було зроблено розтин трупа експертною судово-медичною комісією у складі завідуючого кафедрою судової медицини Львівського державного медінституту, доцента, кандидата медичних наук В. М. Зеленгурова, обласного судово-медичного експерта, заслуженого лікаря УРСР К. І. Тищенко, завідуючого відділом обласної судово-медичної експертизи В. М. Нартикова.
Встановлено, що причиною смерті громадянина Івасюка В. М. було самоповішання.
Поширювані чутки про інші обставини смерті Івасюка В. М. є вигадкою».
Це треба було колись спростовувати.
