Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ перший

Зимі, здасться, немає кінця. Уже початок березня, а сніги метуть, як навіжені. Насипано стільки, що люди начебто не ходять, а плавають у білому озері, розлитому поміж будинками. Наше районне містечко Кіцмань погрузло до самого пояса. З хати не хочеться носа висунути. Ні пройти, ні проїхати, зима ніби зводить з нами якісь давні рахунки. Та я з легкістю проходжу по тих кучугурах — ніби лечу, ледь торкаючись їх черевиками. Я молодий, збентежений, щасливий чекаю ж сина: моя дружина в пологовім будинку. Та я їй ні півслова про те, що чекаю сина. Кажу, що буду радий, якщо народиться і донечка.

Бігаю по тих снігах до лікарні, а в голові весь час зринає гарне, мелодійне ім’я — Володимир, Володько… Його мають два поети, якими я давно захоплююся — Володимир Самійленко та Володимир Сосюра.

Я викладаю французьку мову в Кіцманській середній школі. Закінчив ліцей у Чернівцях, під час війни навчався на курсах середніх медпрацівників у глибокому тилу, працював фельдшером, та в повоєнні роки не вступив до Чернівецького медичного інституту, хоч мав прекрасну характеристику-рекомендацію. Я люблю літературу, філологію. Крім того, хочу працювати, щоб не бути залежним від братів, не жити на утриманні матері. Дружина моя, Софія Іванівна, родом із Запорізької області, після повернення з евакуації закінчила Бердянський учительський інститут, приїхала на Буковину і працює інспектором шкіл Кіцманського району. Тепер ми разом навчаємося заочно на філологічному факультеті Чернівецького університету. Через півтора місяця захищатиму дипломну роботу. А дружина ще не скоро…

Ходжу довкола пологового будинку, зазираю з трепетом у вічі знайомим медикам, але ніхто не каже мені нічого. Нікого з них не прошу, щоб мене провели до середини. Один-єдиний раз дружина вийшла до сусідньої кімнати, і ми перекинулися кількома словами про самопочуття і домашні справи. Медсестра, жінка вже в роках, випровадила мене, кажучи вслід:

— Ці чоловіки такі нетерплячі і настирливі, що спасу від них немає. Гадають, що народити дитину — це раз-два… Даремно рипають дверима і снігу наносять.

Не кажу ні слова. Медсестра має рацію. Тут мусить бути лад, не можна поводитися, як на вокзалі.

У мене перший урок. Я трохи розсіяний. Стою перед класом, а думка хтозна-де. Мені причувається крик дитини, і я усміхаюся до класу. При опитуванні не ставлю поганих оцінок, навіть трійок не ставлю — хай у дітей буде радісно на душі в цей день. Маю, мабуть, незвичний вигляд.

Чути стук у двері. Виходжу. Переді мною стоїть парторг школи, учителька хімії Олена Василівна Цибульська. Вона намагається бути поважною, але не може пригасити лукаві іскорки у блакитних очах.

— Чому ви ще тут? — кинула докірливим тоном.

— А де мені бути?

— У вас народився син…

Я здригнувся, мов від удару струмом. Нарешті!

— Не гайте часу, Софія Іванівна, мабуть, вас чекає. Уроки замінимо — вам тепер не до них.

Кваплюся до вчительської. Так, так, тепер мені не до них. Радість стає більшою тоді, коли вона відлунює і в людських серцях. Не пам’ятаю, як я йшов по високих завіях, здається, що вони розступалися переді мною, даючи мені дорогу. Я пошепки повторюю ім’я свого сина. Який він собою? Які оченята, носик, губки? Я зараз його побачу… А ти, хурделице, не дмухай в обличчя, бо ти мені не страшна. Можу навіть розстебнути сорочку на грудях — лютуй, бий по них своїм холодом, і я нічого не почую — у моєму серці стільки тепла, що від нього й крига розтане…

На мене нап’яли якийсь халат і впустили до палати. Торкаюся устами зблідлого чола втомленої матері і стаю, зачарований перед сином. Медсестра бере його обережно на руки і, зиркнувши на мене, каже:

— Нате, потримайте трохи. — Відтак додає: — А тепер ідіть звідси, бо як вас побачить керівництво, то мені дістанеться.

Я потримав на руках сина, подарованого мені долею на світанку четвертого березня сорок дев’ятого року… Наступного дня рано-вранці прокидаюся. Голюся. Треба ж бути свіжим, чистеньким, як і личить чоловікові, у якого вже є син. Та ось у сінях чується тупання, хтось стрясає і обмітає сніг із черевиків. Короткий стук, і в ту ж мить двері розчиняються. На порозі з’являється лікар Марина Денисівна.

— Доброго дня у вашій хаті! — вітається грубуватим, схожим на чоловічий, голосом.

— Раді вас вітати, Марино Денисівно… — І прошу її сідати.

— Я ненадовго… Йду з нічного чергування. Зайшла лише сказати, що вас спіткала велика біда.

— Біда-а-а?! — майже вигукую здивовано. — Про що це ви, Марино Денисівно?

— Ви повинні бути мужнім, Михайле Григоровичу. Не маєте права духом занепадати. Нещастя ж ваше велике. Вашому синові випекли очі.

У кімнаті раптом потемніло, ніби мене несподівано ударили чимось важким по голові. Ні, не треба, Марино Денисівно, змилуйтеся. Навіщо ви так голосно виголошуєте таку страшну річ? Хіба я зможу перенести ваші вбивчі слова? Навіть у сні… Ні, не треба…

— Я вас не розумію, — кидаю, хоч я усе збагнув. — Про що це ви?

— Кажу ж, що після народження вашому синові закапали очі ляпісом, тобто аргентум нітрікум, але не двопроцентним, а двадцятипроцентним. То дуже сильний розчин.

— І що тепер? — запитую, сподіваючись, що вона скаже щось втішне.

— Усе від вас залежить, — мовить, не зводячи з мене очей. Вони сірі, попелястого кольору, холодні й категоричні.

— Це ви серйозно? — Бритва випадає з моїх рук. Дивлюся, мов крізь густий туман, на цю жінку, що ніби прийшла з потойбічного світу лякати мене. Витираю рушником мило з підборіддя. Підлога хитається під ногами, мене трусить якась невблаганна лихоманка… Хочеться просити Марину Денисівну, аби призналася, що все це неправда, недотепний жарт, спроба розіграти мене, перевірити мої почуття.

— Мусите негайно їхати до Чернівців і привезти професора Радзиховського. Це чудовий фахівець-окуліст. Ми з чоловіком училися у нього. Тільки він може врятувати зір вашого сина. Тільки він… Їдьте, кожна хвилина дорога. Професор Радзиховський, добре запам’ятайте! Борис Леонідович. Мене прислала доктор, щоб вам це передати. До побачення!

Лікар виходить. Залишаюся серед кімнати геть-чисто спантеличеним, у голові ворушиться причеплива думка: лікарі наробили біди своїм нехлюйством і, коли треба вийти з неї з честю, посилають за батьком — їдь негайно за професором, якщо хочеш мати зрячого сина, їхня хата скраю… Порятунок дитини від вчиненого ними ж лиходійства не входить в їхні обов’язки. Хіба професор Радзиховський послухає у таку негоду якогось скромного учителя з провінції? Я донині не можу второпати, чому лікар зайняла цілком нейтральну позицію у той час, коли вона, завідуюча пологовим відділенням, вчинила злочин.

Переводжу погляд на свою маму — у неї дрібно тремтять уста, вилиці блищать від сліз. Не кажу їй нічого, бо до горла підступив клубок. Відчуваю, що ось-ось розридаюсь. Удар занадто жахливий, нелюдський. Одягаю пальто, беру гроші і, нічого не кажучи, вибігаю з хати. Надворі скажена віхола. Вітер боляче шмагає, прошиває моє демісезонне пальто. Кожен пластівець неначе впивається в обличчя. Та він мені ні до чого. Чвалаю навмання до лікарні, щоб пересвідчитися, чи Марина Денисівна сказала правду. Перестрибую через завії, неначе то приносить мені задоволення. Сніг обліплює мені обличчя і в ту ж мить тане від сліз. Не можу їх стримати. Уява малює мого Володю уже великим. Він не бачитиме нічого на світі, навіть не знатиме, що означає слово бачити. А якщо й збагне, то спитає, чому його позбавили щастя милуватися життям. І що ж я йому відповім? Що хотів усе зробити, та не зміг? Чи маю я право бути слабким, сентиментальним якраз тепер, коли моя дитина в небезпеці? Треба діяти… Зараз-таки помчу до Чернівців…

Згадую про добру й дуже порядну людину — другого секретаря райкому партії Олександра Григоровича Погребняка. Він прихильно ставиться до нашої учительської родини. Йду до нього. В його кабінеті якраз немає відвідувачів. Він сидить за столом і щось пише. Побачивши мене, зводиться на ноги, йде мені назустріч.

— Вибачте, що турбую, — кажу.

— Нічого, сідайте. — Якусь мить мовчу, ніби хочу набратися сил і дати змогу клубкові розм’якнути в горлі. Та я неначе деревію. Минає мить, і по моїх щоках течуть сльози. Я їх нітрохи не соромлюся. Олександр Григорович нахиляється до мене через стіл і запитує розгублено:

— Що з вами, Михайле Григоровичу?

— Осліпили… Тільки народився, і вже випекли очі.

— Хто? Кому?

— Моєму синові, у пологовім будинку.

— Як?

— Ляпісом… — Відчуваю, що у грудях раптом полегшало, клубок геть розм’як. Веду далі: — Тепер завідуюча пологовим відділенням посилає мене за професором Радзиховським. І ось я прийшов до вас просити автомобіль. Справа ж дуже невідкладна. Допоможіть, Олександре Григоровичу…

Погребняк піднімає телефонну трубку і набирає номер лікарні. Та головний лікар Володимир Федорович Патейчук на операції. На блідому обличчі секретаря райкому з’являється густий рум’янець, він стулює уста, очі блиснули недобрими вогниками. Виходить із-за столу, стає біля вікна. Вітер із шурхотом ударяє об шибки рясним сухим снігом.

— Усі дороги завіяні… — мовить через якусь мить. — Ніяка легкова машина не проїде. Не вилізете з кучугурів. А їхати треба, мусите… Зробимо інакше: у райвиконкомі є пара прекрасних коней. Як змії… І сани легкі і стійкі. Я зараз… — І Погребняк телефонує до голови райвиконкому Андрія Семеновича Кишкана, пояснює йому лаконічно, про що йдеться, і просить розпорядитися, аби візник негайно поїхав зі мною до Чернівців. Потім звертається до мене:

— Зараз покличуть візника, і вирушите. Чекатиме вас на подвір’ї. Хай вам щастить…

Візникові голови райвиконкому треба віддати належне — його коні не біжать, а летять, сани-залубиці ледь торкаються снігу, що ніби навмисно згромаджується у намети. Довкруж нас кружляє вітер, а на полі, неначе по білому морю, бігають високі хвилі. Ошаліла зима корчиться в останніх конвульсіях, засипаючи білою хмарою білих коней, вони ж, добре доглянуті і ще не втомлені, з легкістю пробігають через кучугури. І хоч ми з візником двічі вивалювалися у височенні замети, усе ж швидко пробігаємо тих двадцять кілометрів до Чернівців і зупиняємося перед медичним інститутом.

Виходжу на другий поверх. У деканаті запитую про професора Радзиховського. Мені відповідають, що він на засіданні вченої ради, сьогодні доповідає.

— Професор мені дуже потрібний, — і розповідаю секретарці коротенько свою історію.

— А ви постукайте у двері і скажіть це котромусь із викладачів — професорові передадуть. Як почує про дитину, то в ту ж мить вийде.

Так і роблю. Стукаю й чекаю. У коридор виходить якийсь молодий викладач. Я розкриваю перед ним свій біль і прошу покликати професора. Через якусь хвилину переді мною стоїть Борис Леонідович, чоловік років під сорок: широке світле обличчя, молоде, гладко поголене і великі проникливі очі. На ньому гарно лежить темний костюм, а білосніжна сорочка і широка краватка, ніби покраплена червоними ягодами, притягують увагу. Він нахиляється ледь-ледь до мене і лагідно каже:

— Я вас слухаю… — Розповідаю йому все докладно і прошу, щоб не залишив нас у біді.

— А ви хто будете?

— Я — батько дитини.

На обличчі Радзиховського ні обурення, ні здивування. Запитує:

— Чим доберемося?

— На вулиці чекають сани.

Через декілька хвилин він виходить з інституту в теплому кожусі, шапці-вушанці та з портфелем у руці. Я його загортаю у коц, потім сам загортаюся і сідаю поруч з ним. Сани пливуть білими чернівецькими вулицями. На душі трохи відлягло. До моєї ж дитини їде рятівник. Як тільки Борис Леонідович подивиться, то очі мого Володька будуть поза небезпекою. Мені вже не варто журитися.

Між нами западає мовчанка. Радзиховський замислено дивиться у сніжний туман, що помалу згущується — надворі ж сутеніє. А мої думки кружеляють довкола поеми Т. Шевченка «Слепая», блукають по сторінках повісті В. Короленка «Сліпий музикант». Моєї уяви торкаються проникливі уривки з «Місячної сонати» Бетховена. Ще в юності я вичитав, що композитор написав той шедевр під впливом болісного бажання сліпої дівчини побачити місячну ніч… Це, здається, лише гарна легенда, бо ні Ромен Роллан, ні Ерріо не згадують про неї.

* * *

Пологове відділення Кіцманської лікарні яскраво освітлене. Там, напевне, чекають професора.

Коні зупиняються перед вхідними дверима. До професора виходять лікарі й медсестри, допомагають йому злізти з саней, обтрушують з нього сніг. Вони збентежені. Відчуваю їхній неспокій, він впливає на мене. Прийшли, мабуть, до сумного висновку — порятунку не може бути. Кволе полум’ячко моєї надії от-от згасне. Бадьорість мене покидає. Це почуття ще більше посилюється, коли ми входимо до завідуючої відділенням — на обличчях лікарів і медсестер відбивається переляк. Обхопивши голову руками, на кушетці лежить і стогне сестра-акушерка, найближча подруга моєї дружини — вона ж приймала роди й закапувала очі дитини розчином ляпісу.

— Вибачте, я тут не винна… Клянуся перед вами, як перед богом.

— Що ж мені вибачати? Зараз усе з’ясується…

З’являється головний лікар, хірург Володимир Федорович Патейчук, а з ним — інструктор райкому партії, представник прокуратури і ще один незнайомий мені чоловік. Вони теж у білих халатах. Зовні дуже поважні, навіть нахмурені. Для мене зрозуміло: історія з дитячими очима набрала розголосу — нічия хата не залишилася скраю.

Коли професор Радзиховський одягнув халат і помив руки, зиркнув на мене і сказав:

— Молодий батько може вийти і погуляти. — Покірно простую до дверей. За мною у невеличкий коридор виходить Володимир Федорович. Він мовить до мене тихим, спокійним тоном:

— Не хвилюйся, я двічі оглянув дитину — на вимогу Погребняка. Завідуюча хотіла, щоб цей неприємний випадок не набрав резонансу, тому послала тебе тихенько за спеціалістом, навіть мені нічого не сказала. Та шило з мішка вилізло… Нами тепер трясуть. А ти будь спокійний.

Я нічого йому не відповідаю, але брати під сумнів його оптимізм немає підстав. Володимир Федорович Патейчук урятував сотні людей Кіцманського району від смерті і став улюбленцем населення району. Він родом із Білорусії. Після війни, демобілізувавшись з Радянської Армії у чині майора, приїхав у сірій шинелі до Кіцманя. Працював хірургом, став головним лікарем, цілковито віддався людям. Не бувало випадків, щоб хворого везли в обласну лікарню — усі операції, навіть найскладніші, робив сам. Життя його було низкою подвигів. І це не перебільшення. Жоден лікар до і після нього не мав у Кімцані такої шани, як він.

Недовго стою у коридорі. Мене кличуть, дають халат і ведуть до сина. Стаю біля його ліжечка. Професор Радзиховський не приховує своєї прозорої і теплої усмішки. Змірявши мене поглядом, каже:

— Ви, молодий батьку, ходите в окулярах, а ваш син буде без окулярів… У нього чудові оченята. Розчин ляпісу не пошкодив очні яблука, обпік лише повіки, але через тиждень і сліду не побачите. Тут велику роль зіграв, здається, захисний рефлекс, який нам подарувала матінка-природа.

…Йду поквапливо додому, щоб розповісти матері про все, що я переніс цього дня. Тривоги, біль і відчай поступилися радості. У душі лунає «Місячна соната». Бачу зірки і синє небо, хоч довкруж мене шелестить густий сніг.