Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ одинадцятий

У дев’ятому-десятому класах середньої школи народна пісня посідає значне місце в духовному розвитку сина. Це одна з найміцніших основ, на яких можна будувати свою творчість, це джерело поетичних ідей і задумів, життєдайна жива вода, порадниця у хвилини творчих тривог. Володя дійшов таких висновків, читаючи збірники фольклору, видані в минулому і в радянський час, особливо в повоєнні роки. Безперечно, цього він навчився з історії літератури та мистецтва.

Володя старанно збирає українські народні пісні на Буковині, записує їх від колгоспників, своїх родичів і товаришів по класу, а згодом використовує кожну поїздку в села, щоб «поживитися» там, як він казав, народними шедеврами. Він записує і буковинське весілля від людей старшого покоління, але дізнавшись, що його вже записала колись Є. Ярошинська, втрачає інтерес.

1966 рік щедрий і на нові твори Володі. Він пише на мої слова патріотичну пісню «Батьківщино моя» для ансамблю «Буковинка». Вона пролунала перед чернівчанами на початку весни. Про неї пише Б. Куліниченко у статті, надрукованій 26 березня 1966 року в обласній газеті «Радянська Буковина»: «Цього року він (ансамбль «Буковинка» — М. І.) виступає з новою естрадною піснею, написаною Володимиром Івасюком на слова свого батька — письменника Михайла Івасюка, і знову заслужений успіх».

До цієї пісні Володя повернеться трохи згодом, коли працюватиме на заводі «Легмаш».

У десятому класі він створює пісні «Колискова для Оксаночки» і «Лісові дзвіночки». Він дуже любить своїх сестричок Галинку і Оксаночку, всіляко догоджає їм, нерозлучний з ними. Оксаночці він потурає у всьому, приносить їй гостинці, розповідає химерні й смішні казки і пише нарешті «Колискову для Оксаночки», яку ми любимо в родині і часто наспівуємо.

З мого щоденника, 7 квітня 1966 р.

«Володя приїхав до Чернівців, побув зі мною до вечора. Говорили з ним про все на світі. Він казав, що має бажання піти на курси шоферів і мотоциклістів — сучасна ж людина повинна бути обізнана з усіма видами побутової техніки. Я схвально поставився до його бажання. Він охоче розповідав про свої успіхи в навчанні, учителів та роботу з ансамблем «Буковинка». Сказав також, що хоче написати для нього нову пісню, але, нажаль, не має віршів, які б його задовольняли. Я дав йому вирізку з газети «Літературна Україна» з віршем «Відлітали журавлі» Віктора Миколайчука. Вірш невеличкий, але вартий того, щоб стати піснею. Треба тільки його доробити, дописати кілька строф. Володя спитав, чи має він право втручатись у текст чужого вірша. Я йому відповів, що він може по-своєму відредагувати вірш так, як того вимагає мелодія. Віктор Миколайчук ще молодий поет, мабуть, робить перші кроки в літературі. Якщо пісня буде гарна і люди співатимуть її, то можна буде розшукати його і послати йому пісенний варіант. Його реакція буде позитивна. Може навіть початися творча дружба між молодим поетом і молодим композитором. Володя погодився зі мною. Він був у прекрасному настрої. Увечері провів мене до факультету й подався на автобусну станцію. Сповнив мене теплом, радістю».

* * *

— Добрий день, — привітався Леонід Михайлович, заходячи на наше подвір’я, де ми сидимо з Володею і розмовляємо. — Вибачте, що приїхав у неділю, під час відпочинку. — Ми потиснули один одному руки, а Володя звільнив для нього стілець. Але Рум’янцев стоїть, мов сором’язливий юнак, і, дивлячись на криницю, каже:

— Спочатку б напитися водички… Надворі така спекота, що спасу немає.

Володя побіг у хату, виніс горнятко і зачерпнув води з відра.

Леонід Михайлович задоволено випиває ціле горнятко, а я думаю про причини, які привели його до нас. Я уже чув про нього небагато різних розповідей, але їх досить для того, щоб його поважати. Це чудовий піаніст, чоловік величезної культури, дуже порядний і людяний. І фанатично відданий музиці, його погляди можна висловити афоризмом Володі: «Якщо відняти в людей музику, то вони геть здичавіють». Подейкують, що Леонід Михайлович усе робить для того, щоб наповнити музичне училище, яким керує, такими ж музикантами-фанатиками, як він сам. І треба віддати йому належне, його випускники рознесли далеко за межі Буковини добру славу про це училище та його директора.

Леонід Михайлович сідає біля мене й мовить:

— Мені сказали, Михайле Григоровичу, що вас можна застати вдома лише в неділю.

— Так, протягом тижня я зайнятий у Чернівецькому університеті.

Щоб не заважати нашій розмові, Володя підводиться і збирається йти.

— Ні, Володю, побудьте з нами. Мова йтиме про вас.

Рум’янцев дивиться на мене пронизливим поглядом своїх карих очей і каже:

— Вже кілька років знаю ваших дітей — Володю, блискучого скрипаля, і Галю — здібну віолончелістку і піаністку. Це гарні діти. Їхнє місце в музичному училищі. Правду кажу?

Володя ніяковіє, стенає плечима. Не любить, коли про нього висловлюються гучними фразами і надто хвалебними епітетами.

Відповідає упівголоса:

— Директор училища завжди говорить тільки правильні речі. Така вже посада… — і усміхається.

— Не посада, Володю, а передчуття старшого колеги, музиканта, — поправляє його Рум’янцев. Кидає свої запитання:

— До якої спеціальності готуєшся? Про що мрієш наодинці з собою?

— Я ще не думав про спеціальність. Із п’яти років думаю тільки про музику. А тепер інколи йде в мені боротьба між філологічним факультетом і медичним інститутом.

— На шкоду музиці?

— Ні, музика — моя супутниця у житті. Попри всі обставини вона буде в мене на першому місці.

Леонід Михайлович пожвавішав.

Кладе руку Володі на плече й промовляє:

— Любов і невизначеність. Вагання… Дивно, що так говорить обдарована людина. Все найкраще в житті пов’язане тільки з музикою, твоєю скрипкою і твоїми композиціями. Ти подаєш великі надії і як композитор. Про це вже частенько поговорюють, тебе згадують на сторінках преси. Над цим варто замислитися…

— Музика — тільки для моєї душі. Хоч мене і називають за це словом «самодіяльник». Ну й вигадав якийсь мудрець!.. Але на хліб насущний зароблятиму іншим способом.

— Міркуєш по-дитячому… Як займешся іншою професією, то музика відсунеться на другий план. Зостанеться тільки спогад про неї. Між іншою професією і музикою постійно точитиметься боротьба. Тобі буде важко. Не треба зволікати і вагатися. Треба впевнено йти шляхом, що так гарно почався ще в ранньому дитинстві. Той шлях веде до нашого училища. — І Леонід Михайлович переводить свій неспокійний погляд на мене:

— Погодьтеся, Михайле Григоровичу, що це найкращий шлях для ваших дітей. Хоч спробуйте. Побачите, що Володя і Галя будуть почуватися у нашому училищі прекрасно. Спрямуйте розумно їхні кроки.

Леонід Михайлович говорить з таким захопленням, що я не наважуюся кинути якесь заперечливе слово. Нарешті він підводиться, прощається з нами і йде до автомобіля, що стоїть перед хвірткою. Ми з Володьком супроводжуємо його. Від нього у нас залишаються полегкість, тепло, добрі почуття.

* * *

Навчальний рік наближається до кінця. Володя готувався до уроків та екзаменів на атестат зрілості дуже наполегливо, енергійно, щоб нічим не зіпсувати в останні тижні перебування в школі блискучий стан своєї успішності. Адже протягом усіх років кінчав кожен клас з відмінними оцінками, і тепер він претендент на золоту медаль, яка повинна полегшити йому вступ до Чернівецького медичного інституту. Бажає стати лікарем, хвилини дозвілля він заповнюватиме музикою, поезією, живописом. Його приваблює така перспектива.

Проте в житті не буває так, як у мріях.

Володя майже через день приїздить до мене в Чернівці. Хоч на одну-дві години. Ми відвідуємо інколи кіно, театр, проходжаємося вулицями Чернівців. І він це називає своїм найкращим відпочинком. Він увесь час веде мову про свої справи. Мені радісно від думки, що мій син сповнений гарних прагнень. Протягом усього життя я не чув від нього якогось поганого слова на адресу своїх знайомих, колег, з якими йому доводилося навчатися у двох школах, про наших сусідів, що завжди з глибокою симпатією ставилися до нього, вбачаючи у ньому добре вихованого юнака.

14 квітня 1966 року мене відвідує дуже схвильована донька Галинка. Розповідає мені, що Володя разом із двома іншими учнями свого класу опинився в КПЗ. Йому, як і його колегам, дали по п’ятнадцять діб за бешкетництво. Я важко вражений тією новиною, геть-чисто спантеличений. Не йму віри, що Володя міг набешкетувати так, що аж потрапив до арешту. Ніколи в житті він не проявляв ніяких нахилів до найменшого зухвальства, тим більше такого, що карається законом.

Що трапилося?

Трапилася проста річ. Дівчина-десятикласниця, донька майора військкомату, зі своєю родичкою такого ж віку, двоє хлопців-десятикласників, один з них син колгоспника, другий — працівника РТС, зустрілися з Володею, який після занять вирішив прогулятися. Котрийсь із них запропонував купити пляшку вина і випити її в невеличкому саду, перетвореному у міський сквер. Він розташований перед будинком райкому партії і поруч з будинком міліції.

Їх п’ятеро розкоркували пляшку і ковтнули по сто грамів вина, які, безперечно, подіяли на їхній мозок. Один із хлопців почав героїжитися перед дівчатами. Сказав, що полізе на п’єдестал.

Колись на ньому було встановлене погруддя Сталіна. Воно простояло там у самотності багато років, бо той сквер районного центру ніхто не відвідував, адже зовсім близько шумів чудовий кіцманський ліс, куди йшла залюбки молодь, там був танцювальний майданчик. Після двадцятого з’їзду КПРС, на якому М. С. Хрущов сказав правду про того липового генія, затаврував його як кримінального злочинця, по всій країні почали знімати його пам’ятники, перейменовувати міста, площі, вулиці тощо. Тоді ж і в Кіцмані одпиляли Сталінове погруддя. А щоб п’єдестал не стирчав даремно, двоє інструкторів райкому партії винесли з приміщення давній гіпсовий кімнатний бюст Леніна й поставили його на місце Сталіна, не прикріпивши до нового місця. Районні мудреці навіть не подумали про те, що на світі завжди були, є і будуть існувати шибеники. Одному з них, що дуже дувся в пір’я, закортіло вилізти на той п’єдестал. Та Володя спохопився — усвідомив, що того не варто робити. Він підійшов до колеги, хотів його стягти звідти. Але колега, здоровий хлопець, схопився за той гіпсовий бюст, який похитнувся і звалився на землю разом із героєм. Від погруддя одламався невеличкий шматок.

Хлопці і дівчата впали в паніку. Вони вирішили нікому не говорити про свій вчинок. І це була їхня помилка.

Наступного дня хлопців притягли до відповідальності. Посадовили їх у КПЗ на 15 діб. Так тоді карали за кожне порушення. Про дівчат навіть ніде не згадали, а хлопців звинуватили в пияцтві. Райкомівських працівників, які поставили бюст на п’єдестал і не прикріпили його, теж ніде ніхто не згадував. Хлопці відсиділи 15 діб і були відпущені додому готуватися до іспитів на атестат зрілості.

Для сина колгоспника, працівника РТС та доньки майора військкомату все це не мало особливого значення. Всю увагу екзекутори зосередили на Володі як організаторі пияцтва. Було направлено інструктора райкому на екзамени на атестат зрілості, щоб стежив, аби Володя ні в якому разі не склав їх на відмінно. З історії йому поставили четвірку, за поведінку — стільки ж…

Не могло й мови бути про якусь медаль, що полегшувала би вступ до медичного вузу, де конкурс величезний.

Про неприємну подію начальство, здається, забуло, і про Володю також. Та це було не так. Всю увагу було переключено на мене, члена Спілки письменників і старшого викладача кафедри історії української літератури. Кожен день в університет надходили телефонні дзвінки з вимогами розправи наді мною. Та ректор різко негативно поставився до їхньої вимоги. Вони так йому набридли, що він викликав мене й спитав:

— Кого ви вбили у своєму Кіцмані? Чому від мене вимагають, щоб вас звільнили з посади в університеті?

— Я, Корнію Матвійовичу, нікого не вбивав. Вважаю, що це збунтувався гоголівський Миргород, який перекочував до Кіцманя.

В університеті влаштували збори, щоб обговорити питання про те, як я виховую своїх дітей. Після багатьох виступів збори ухвалили, що той випадок не типовий для мого сина і що я правильно виховую своїх дітей…

Літні місяці були насичені роботою. Володя допоміг мені перевезти меблі та всі інші речі з Кіцманя до Чернівців, де нам ще торік дали помешкання на вул. Б. Хмельницького, 58.

З перших днів перебування в Чернівцях Володя почав енергійну підготовку до вступних іспитів до медичного інституту. Він радий, що вже є нарешті мешканцем цього прекрасного міста. Наше помешкання невеличке, двокімнатне, але в центрі міста, майже на території університету. Можна було поблукати вулицями, але Володя змушений розставляти речі на місця, розпакувати разом з Галинкою чималу бібліотеку, знайти місце для книг, купити нові меблі й позбутися старих. Володя, не ремствуючи, порається з усім найкращим чином. Він вправно володіє пилою, молотком, гиблем та долотом, у нього несхибний естетичний смак. Влаштування нашого побуту так захоплює Володю, що він забуває, на якім світі живе. На скрипці грає лише вечорами, щоб перевірити, як він каже, акустику наших кімнат. Повертається до своїх справ аж тоді, коли всюди стає чистенько, затишно, усі речі мають святковий вигляд, а у вазі на столі з’являється розкішний букет квітів.

Володя знову не виходив цілими тижнями з-за стола. Тільки вечорами відвідував кіно чи театр. Справляв враження, що його ніщо не стомлює. Родина того літа не виїздила до Бердянська, де ми проводили чи не кожне літо на березі Азовського моря.

У ті місяці я пильно придивлявся до сина і мене вражала його працездатність та уміння концентрувати свою енергію на тому, що він вважав потрібним, корисним. Він просто-таки зворушував мене своєю наполегливістю та вправністю. Що ж, у нього була гарна підготовка до екзаменів. Вся наша родина оточувала його увагою, тремтіла за нього, боячись, що з Кіцманя надішлють на нашу родину і Володю якісь анонімки з наклепами, хоч наш син протягом десяти років був гордістю двох шкіл — середньої і музичної.

Минули тижні. Володя й Галя подали заяви до музичного училища. Володя до класу скрипки, а Галя — віолончелі. Не на денне відділення, а на заочне. І він часто відвідує училище, знайомиться з деякими викладачами, цікавиться навчальною програмою. Наше помешкання наповнюється звуками, мелодіями, а славні сусіди терплять нас, ще нікуди не пишуть скарг. Володя грає чарівну річ — «Аве, Марія». До нього приєднується Галя зі своєю віолончеллю або фортепіано і, здається, ніби всі предмети, що нас оточують, співають разом з ними, випромінюють веселі й сумні, бадьорі й патетичні мелодії та навівають мрії.

У ті дні Володя мені признається:

— Коли я втомлений, то шукаю відпочинок в улюбленій роботі.

— А прогулянка не діє на тебе? — запитую.

— Тільки в полі, в лісі чи в парку.

— Тоді поблукаємо спочатку в місті, а потім підемо в один із парків, — пропоную.

Місто Чернівці цікаве своїм минулим і сучасним. Нам особливо полюбився район університету, де гарні будинки, дерева й дівчата, що видзвонюють сміхом, надаючи вузьким, але чистим вулицям романтичної святковості. Зливаючись з юрмою молоді, ведемо свою розмову. Найбільше нас цікавить література і музика. Це — улюблені теми Володі, вони хвилюють його своїми найрізноманітнішими аспектами і проблемами, викликають подеколи глибокі і болісні роздуми. У такі хвилини в нього виникає потреба бути відвертим і щирим зі мною. Він добре знає, що я його завжди правильно зрозумію, не осуджу і не принижу якоюсь нетактовною відповіддю. Володя ніби сповідається переді мною:

— Мене ніколи не покидає думка, що без музики людська цивілізація була б неможлива. Людський розум почав удосконалюватися тоді, коли люди набували досвіду. А той досвід був би несприйнятливий, якби вони не забарвлювали його своїми емоціями, які, власне кажучи, моделюють наш духовний світ. Емоції ж — це реакції на прекрасне і потворне, корисне і шкідливе… Музика надає привабливості буденщині, розганяє нудьгу і загоює внутрішню кволість, породжені тупою одноманітністю.

— А який психологічний ефект її дії?

— Коли зникає нудьга, перед очима встає блакитне небо, зір стає зіркішим — бачимо те, що раніше не добачали.

— Ти — романтик, сину, і філософія твоя суто романтична.

Він дивиться попри мене кудись у далину, відтак пронизує мене своїми жвавими очима, сповненими глибокої проникливості, каже:

— Я ще не закінчив. Додам тільки те, що втрачається почуття самотності — найстрашнішого з усіх почуттів. Фізична самотність приносить усілякі незручності, а духовна — страждання. Музикою людина рятується, якоюсь мірою, від духовної самотності.

— Хіба Бетховен урятувався від неї своїми геніальними творіннями?

Володя опускає голову і мовчить якусь мить. Справляє враження, що зосереджується над тим, як мені відповісти. Нарешті відказує:

— А Бетховен ніколи не був самотнім. Його ж сповнювали звуки, як бджоли вулик.

— Як бджоли вулик… Гарно сказано, переконливо. Такий був і Шуберт.

— Маєш рацію, татку. Шуберт був самітником, який ніколи не усамітнювався.

— Ти його добре вивчив. Він, зрештою, вартий того, щоб його вивчали. Він — гарний приклад.

Проходимо повз Університет і опиняємося на вулиці Жуковського, що веде до парку ім. Т. Шевченка. Зупиняємося на гарненькому майданчику і дивимося вниз, на вокзал, який час від часу протинають гудки. За вокзалом розгортається колоритна панорама Запруття. А отам, трохи далі, темний ліс заволодів високим горбом.

Поряд із майданчиком стоїть будинок.

— Тут мешкала колись Ольга Кобилянська, — і показую пальцем.

— Знаю… Тоді, коли її долали злидні, — уточнює Володя. — І жила не в світлих кімнатах, а в підвальних…

Спирається на кам’яну огорожу, якої майже торкаються верхів’я дерев, що ростуть у яру, і додає стишеним голосом:

— Сюди можна приходити, щоб спокійно помріяти…

— Про що?

Володя бере мене злегка за лікоть і дивиться збентежено в очі.

— Я ще ніколи не звіряв нікому своєї мрії.

— Чому ж вона така затаємничена в тебе? — питаю.

— Це, власне, проблема нашого Шуберта, яка часто займає і мої думки. Або іншими словами — прагнення до ідеалу.

— Тепер немодно так говорити. Слово ідеал — архаїзм.

— Говори, татку, до кінця: архаїзм для порожньої голови обивателя. Я відчуваю в собі пісенну силу, що не дає мені спокою ні вдень, ні вночі. Це якийсь невгамовний внутрішній голос.

— Ти в мене мрійник. Любий мій мрійник. Ти якось болісно сприймаєш історію нашої музики.

— Хіба я не маю рації? У минулому наша музика не мала засобів, щоб поширювати свою красу, твори наших композиторів не рекламували. Перед ними навчальні заклади та великі концертні зали були замкнені на десять замків. І наші митці були занадто стримані й горді, хоч знали, що ігнорування і зневажання нашої музичної культури мало одну мету: вироблення у нас комплексу національної меншовартості, а той комплекс мав дати силу усіляким прийлюшкам смоктати соки із нашої землі. Вони казали, що наша музика, як і мова, придатна тільки для простолюдинів. Кращі діячі мистецтв не заперечували і йшли пліч-о-пліч з тим простолюдом. І це вони робили з гордістю, яка пронизує всю нашу культуру. Минули десятиліття. Історія довела, що український простолюдин несе в собі аристократизм найвищого ступеня. Та салони й тепер йому непотрібні. Наша музика вже має свої консерваторії, філармонії, оперні театри, вокально-інструментальні ансамблі, радіо, телебачення, музичне видавництво… Мелодійність нашої мови у сполученні з музикою дає чудовий естетичний ефект. Нашу музику легко поширювати серед інших народів. Треба тільки це робити з талантом.

— А його треба мати, — докидую.

— Наші люди дуже талановиті. На жаль, їхня енергійність не сягає рівня талановитості.

Дивлюся на сина, слухаю його і думаю, що поруч зі мною стоїть цілком доросла людина зі своєрідним душевним складом і прагненням бути самим собою, мати своє ставлення до всього.

З вокзалу линуть гудки паровозів. Володя наспівує рядки із своєї пісні:

Я — мандрівний музика, друзі,
Славлю кохання, сонце, весну…

Настали тривожні дні вступу до медичного інституту. Володя був прекрасно підготовлений. І йому поталанило скласти успішно всі предмети. Набрав потрібну кількість балів. У нас відлягло від серця, ми заспокоїлися. Я навіть радів, що начальство не мстить юнакові за його незначну помилку в житті. Усе, що могли учинити з дорослими, не дозволили собі зробити з сімнадцятирічним юнаком. Що ж, благородне начальство…

Володя випромінював радість. Але він учинив ще одну помилку — поїхав з Галею до Кіцманя на іменини товаришки по класу. Там він припустив необережність… Признався, що пройшов по конкурсу і зарахований студентом першого курсу. Показав навіть листівку з повідомленням. Йому приємно було усвідомлювати, що з ним нічого поганого не трапилося, що його не внесено до чорного списку.

31 серпня він купив гарний букет троянд і подався до медінституту на свято початку нового навчального року. Настрій у нього був піднесений, як і завжди після добре виконаного обов’язку.

Ми з матір’ю зітхнули з полегшенням — син не буде тинятися без діла. Та ми занадто поквапилися тішитися. Не пам’ятаю, хто прийшов до нас і розповів про вельми неприємну ситуацію, в якій опинився наш син. Йшлося про те, що він начебто обдурив когось і незаконно став студентом. Ми з матір’ю пішли йому назустріч з болісним бажанням дізнатися, що там трапилося. Застали Володю біля будинку обкому партії. Обличчя його було бліде. Він довго мовчав. Потім розповів нам усе докладно. Свято початку нового навчального року відкрив ректор медичного інституту, кандидат медичних наук О. Д. Юхимець. Він привітав першокурсників із початком їхнього нового життя в аудиторіях вузу. Згадав про те, що Чернівецький медінститут славиться всюди своїми фахівцями високої кваліфікації, які працюють у селах і містах України та далеко за її межами. Від цієї риторики О. Д. Юхимець перейшов до більш конкретної частини свого виступу. Він повідав молодій аудиторії, що поряд з чесними абітурієнтами, синами колгоспників та нашої радянської інтелігенції, до інституту незаконно проник, користуючись злочинними методами обману, випускник Кіцманської середньої школи Володимир Івасюк. «Він був своєчасно викритий, йому не вдалося нас обдурити. І ось я тут заявляю, що його вступні іспити анульовані, ми його викреслюємо зі списків студентів нашого вузу».

Володя нікого не обманював. Він здавав документи так, як і всі абітурієнти, складав іспити успішно, без найменшого стороннього втручання. Він був прекрасно підготовлений. Що ж, доведеться витримати цей вибрик функціонера від медицини, антипедагогічний вчинок людини сумнівної моралі, що не хотіла навіть замислитися над тим, чим могло закінчитися оце бузувірське цькування сімнадцятирічного юнака.

Володя був чесним абітурієнтом, великим трудівником, яким протягом десяти років пишалися дві школи — середня і музична.

Якби О. Д. Юхимець керувався якимись моральними чи педагогічними принципами, то викликав би до себе абітурієнта і сказав: «Забери, хлопче, свої документи і не потикайся сюди». Він міг також викликати батька чи матір абітурієнта й порадити: «Заберіть, громадяни, документи свого злочинця». Але О. Д. Юхимцеві захотілося познущатися публічно з юнака, хотів мати насолоду від того, що калічить психіку чужих дітей.

Зазначу, що буквально через місяць після тієї витівки О. Д. Юхимця обком комсомолу, очолений Галиною Менжерес, на своєму засіданні поновив Володю в рядах комсомолу.

Забігаючи трохи наперед, зазначу також, що через рік Володя все-таки вступив до Чернівецького медінституту. А ще через рік ми, батьки Володі, отримали з того ж таки вузу листа, якого я повністю цитую:

«Шановні Михайло Григорович та Софія Іванівна!

Деканат, партійна та комсомольська, профспілкова організації третього курсу Чернівецького медичного інституту поздоровляють вас з 52-ою річницею Великого Жовтня! Бажаємо Вам міцного здоров’я, щастя, успіхів в особистому та громадському житті! Дякуємо Вам за хороше виховання сина, який добре навчається і приймає активну участь в громадському житті.

Декан лікувального факультету — О. Войцеховський.

Секретар партбюро третього курсу — М. Лобода.

Секретар комсбюро третього курсу — М. Іванихненко».

До всього сказаного хочеться додати те, що в 1972 році О. Д. Юхимець усіляко намагався перешкодити переведенню Володі до Львівського медичного інституту — він заявив на весь голос, що такий студент, як Володимир Івасюк, потрібний і чернівецькому вузові. Нам відомо, що О. Д. Юхимець пишався не так давно дискримінованим студентом.