Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ дванадцятий

Заняття у музичному училищі, добре ставлення викладачів і нових друзів-музикантів сповнюють Володю бажанням культурно-музичного життя. Він грає у симфонічному оркестрі училища, сумлінно виконує свої студентські обов’язки — наполегливо працює над програмовим матеріалом і мріє про якусь роботу, щоб бути, як він каже, повноцінним членом родини.

Одного вересневого дня він приходить в обідню пору додому в гарному настрої. Обводить нас усіх тріумфальним поглядом і промовляє урочистим тоном:

— Привітайте мене, я уже частка робітничого класу.

Ми з матір’ю багатозначно перезираємось, а Галя кидає скептично:

— Сідай до столу, ораторе обідньої пори! Твій пафос, мабуть, від того, що ти зголоднів.

— Ніякий я не оратор, а простий робітник-штампувальник фурнітурного цеху.

— У музучилищі? — кидає Галя жартома.

— Ні, Галюню, на заводі «Легмаш». Я, щоправда, ще тільки неофіт, але минуть два-три тижні і оволодію всіма виробничими мудрощами, мене осяє одкровення і, розуміється, почне накопичуватися досвід. Поки оформив усі ті справи, то і їсти захотілося.

Сідає біля Галі. Оксаночка опиняється у нього на колінах, і ми всі в напруженому чеканні подробиць. Сиплемо на нього цілу повінь запитань. А відповідь на них одна і дуже проста: він справді робітник заводу «Легмаш». Він там улаштувався завдяки обкому комсомолу.

Прокидається о шостій годині ранку і тролейбусом добирається до заводу, додивляючись у дорозі свої сни. Було б дуже добре, якби він лягав рано спати, але це неможлива річ, йому теж хочеться погуляти, піти з кимось у кіно на останній сеанс або й засидітися аж за північ за цікавою книжкою.

Однак не минає й трьох тижнів, як його піднесений настрій різко міняється, він стає мовчазним, похмурим, замисленим. Але не нарікає ні на кого і ні на що. Якось, гуляючи у місті втрьох з Галинкою, я його запитую:

— Що з тобою трапилося, Володю? Чому опустив носа й затужив?

— Важко, тату, в цеху. Не від праці, а від гармидеру, гуркоту й ляскоту. Геть-чисто глухну. Не можу дотягти свою зміну до кінця. І соромно поскаржитися комусь, бо перший-ліпший товариш назве мене слабаком і маминим синком. У вухах весь час стоїть якась нестерпна стрілянина. Додому йду запамороченим. Хитаюся, як п’яний, а в голові неначе бубон без перестанку гупотить. Живу в якомусь пекельному звуковому хаосі.

Галя зауважує:

— Твій абсолютний слух не узгоджується зі звуками заводського цеху. Чи вони не шкідливі для нього?

Володя дивиться збентежено на мене й каже:

— Ніде не читав, щоб довготривалий гуркіт шкодив слухові. Та я не стану звертатися до лікарів, бо ще хтось скаже, що занадто ношуся з собою…

Якось уранці, напівсонний, каже матері:

— З жахом думаю про те, що зараз пірну в звукову прірву.

Це примушує нас насторожитися, бо важко дивитися на нього тоді, коли він повертається з роботи, — весь блідий, зів’ялий, як листок, вражений легким морозом.

Кажу йому:

— Піду, Володю, до секретаря парткому й попрошу, щоб тебе перевели в інший цех.

— Хіба можна?! — неначе жахнувся. Він не звик до батьківської опіки в життєвих ситуаціях. — Я й сам можу це зробити.

Минає ще тиждень. Володя приходить з роботи цілком невпізнанним. Його блакитні очі випромінюють радість, яку він приховує під машкарою спокою. Ніби декламує:

— Гадав, що стану глухим, як Бетховен, але не вийшло… Можете мене привітати з перемогою.

— Знову? З якою, сину?

— Коштовні перетинки моїх вух зостануться неушкодженими. Вони вже врятовані.

— Ким? — запитливо дивлюся на нього.

— Ще не перевелися добрі друзі-приятелі, яких у давнину називали меценатами.

Оточуємо його веселим колом.

— Кажи, Володю, що там у тебе? — запитує Галя.

— Та нічого. Сьогодні зайшов до цеху Леонід Андрійович Мельник, і я поскаржився йому на гармидер, який не дає мені жити. Кажу, що я не маю права глухнути, бо ще не написав «Героїчну симфонію». Він мене зрозумів з кількох слів.

— Ну й що? — нетерпеливиться матері.

— Про це, мамусю, треба говорити з патетикою. Протягом однієї години я стаю, дякуючи Льоні, слюсарем-гравером. Він просить, щоб я допоміг поставити на ноги заводський хор. Ось я уже молодий диригент.

Хористів було звідки вибрати: робітники і службовці заводу — життєрадісний народ, люблять співати. Крім того, їм просто цікаво побачити юнака, що керуватиме ними. Якщо вартий чогось, то підтримають його.

Володя радіє і водночас потерпає. Тих добрих робітників чекає після закінчення зміни друга робота, теж важка, теж марудна, у поті чола. Чи не махнуть вони з байдужістю рукою і поквапляться додому?

Володя бідкається перед Галею:

— Ті люди пережили жахи війни і знають, по чому лікоть киселиці. Тому я довго просиджую вечорами над збірниками пісень, підбираю найкращі твори, щоб вони сподобалися тим людям. Треба дорожити їхньою добротою.

Минає ще трохи часу. Я питаю:

— Як ся мають, сину, твої хористи?

— Ніби змовилися… — і сміється.

— В чому?

— Та хочуть, щоб я показав свої диригентські здібності й тому страшенно слухняні та дисципліновані на репетиціях. Приходять без запізнень, неначе одержують за те заробітну платню. Просто зворушують мене. Я, звичайно, дуже їм вдячний, що повірили в мене.

Хор виконуватиме поряд з іншими творами і Володині пісні: «Ласкаво просимо», «Батьківщино моя» і «Капелюх».

Леонід Андрійович Мельник, який керував у той час комсомольською організацією заводу, пише у своїх спогадах про Володю:

«Володимир був оформлений у фурнітурний цех штампувальником — робота монотонна, потребує уваги й терпіння. Я навідувався у цех №1 досить частенько, поглядав, як ідуть справи у Володі — у мене завжди лежала душа до нестандартних людей. Мене цікавив його внутрішній зміст. Коли питав його, як ідуть справи, бачив вдячний погляд і скромну відповідь: «Усе нормально». Він нічим не відрізнявся від інших молодих робітників і зумів зразу влитися у колектив… Відвертість і відкритість Володимира радували мене. Одного разу, зайшовши у цей шумний цех, почув від Володимира: «Все тут, як завжди, одне погано: втрачаю слух». Відповідь була мені спочатку не зрозуміла — причому тут слух? Така вже робота в цьому цеху. Тоді він розповів, що захоплюється музикою, а шум йому дуже впливає на вуха. Все це говорилося так просто, що в ту ж мить я кинувся шукати друге місце для нього. І ось Володимир уже слюсар-гравер.

Його попросили допомогти заводській художній самодіяльності. І тут практично я уже з ним не розлучався. Часто приходив на репетиції, хоч було в мене чимало всіляких справ. Володимир весь час розмовляв зі мною, ділився своїми планами. Він мені подобався ще й тим, що довкола нього гуртувалася заводська молодь. На репетиції хору люди завжди приходили. Я кожен раз виходив із клубу з думкою, що з художньою самодіяльністю нам пощастило. За короткий час була готова програма для огляду, який відбувся у Палаці залізничників. Мої хвилювання за кулісами та в костюмерній були даремні — усе було гаразд. Юний диригент вправно керував хором дорослих людей».

Недовго працював Володимир на заводі «Легмаш», молоде життя вимагало свого — хотілося вчитись. Володимир робив для молоді все, що міг. У ньому виробилася якась відданість робітничому колективу. Не пам’ятаю, щоб він хоч раз у чомусь відмовив молоді.

Ось восени директор попросив організувати виступи художньої самодіяльності в підшефному колгоспі села Бобівці Сторожинецького району. В селі було свято.

Володимир підготував програму, зібрав людей. Ми поїхали задовго до початку концерту. Концерт удався. Радів Володимир, був щасливий і я.

Володя охоче кожного ранку йде на роботу. Він неначе закоханий у свій «Легмаш», почувається дуже добре серед робітників і службовців, які поставилися до нього по-людяному з першого ж дня його роботи.

Заводський хор підготовлений до огляду і виступів перед міською публікою. На свій концерт Володя запросив мене з матір’ю та Софію Сильвестрівну Яричевську, дочку українського поета, яка приїхала до нас у гості з Румунії. Пісні Володі звучать злагоджено, задушевно і їх добре сприймають слухачі, нагороджуючи виконавців жвавими оплесками. Володя виходить на авансцену, довго кланяється і ніби не вірить, що ті оплески адресовані його пісням.

Той успіх надав йому творчої сили, сміливості й наполегливості у праці над іншими творами. Він допрацьовує раніше написані твори.

Дотягнувши до доброго рівня пісні «Відлітають журавлі» і «Колискову для Оксаночки», він посилає їх під псевдонімом «Весняний» на обласний конкурс…

Я теж член журі того конкурсу: рецензую поезії, оповідання, гуморески. Музичні ж твори, переважно пісні, оцінює викладач музичного училища Олександр Михайлович Чмут, який закінчив композиторське відділення Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського у класі композитора Левка Ревуцького. Я, присутній на засіданні журі, чую, як О. М. Чмут награє і наспівує пісні Володі. Як і інші члени журі, він не знає, що автор тих пісень — мій син.

Тамую дихання і не зводжу очей з Олександра Михайловича, який перестає грати, обертається до нас обличчям і каже з хвилюванням у голосі:

— Я здавна рецензую твори буковинських музик, тримав у руках чимало вправно скомпонованих речей, але таких оригінальних, мелодійних, із хвилюючими інтонаціями, як пісні оцього Весняного, я ще не чув на Буковині. Це по-справжньому обдарована людина.

Моє серце гупає у грудях, предмети і люди начебто кружляють довкруж мене. Намагаюся уявити собі, якими стануть очі сина, коли я переповім йому сказане О. М. Чмутом. Він теж дуже високої думки про цю людину.

У своїх спогадах організатор конкурсу А. Ф. Яківчук пише:

«Серед буковинської композиторської громади він почав виділятися таки відразу. Творче зростання юного Володимира Івасюка помітили рецензенти обласного конкурсу на кращий літературний та музичний твір. Зокрема, учень Левка Ревуцького Олександр Чмут побачив у піснях Володимира Івасюка силу мелодійних імпровізацій, пафосне натхнення і стильове новаторство…»

Звичайно, Володя дуже радіє, коли довідується про оцінку своїх пісень. Дивиться на мене і каже стиха:

— Здається, татку, що мені варто й далі писати. Маю для кого…

І більше ні слова. Не любить хизуватися. А. Ф. Яківчук у своїх спогадах зазначає, що Володя «був скромний, як і всі талановиті люди».

31 грудня 1966 року обласна газета «Радянська Буковина» опублікувала наслідки конкурсу:

«Першою премією удостоєно самодіяльного композитора Ж. Кремера за цикл «Пісні про Леніна»… Ще одну першу премію поділили між собою Леонід Затуловський («Мрії») та Володимир Івасюк («Відлітали журавлі»). «Мрії» — лірична пісня з цікавою гармонійною мовою, «Відлітали журавлі» — глибоко патріотична…»

…Осінь шістдесят шостого сіра, холодна, до нудоти набридлива своїми дощами, мжичками, туманами. Тротуари покриває мокре й брудне листя, з-під коліс автомобілів летять на перехожих бризки болота. Не хочеться виходити з хати. Сидіти б у кімнаті й читати Джека Лондона.

Однак осоружна погода не впливає на настрій Володі. Йому просто нема коли нудитися і марити про кращу погоду. Коли повертається з заводу, нашвидкуруч обідає, бере скрипку й поспішає у музучилище. Там відбуваються або консультації, або репетиції симфонічного оркестру.

Володя признається Галі:

— Як би там не було, мені все-таки поталанило в житті тим, що зустрів багато прекрасних людей. На заводі «Легмаш» морально відпочиваю, а в цьому училищі стаю таким розумним і здібним, що вже далі нікуди… А вся річ просто в людях, серед яких мені призначено жити… Це моє середовище. Мабуть, на все життя… І я дякую долі за нього. Взяти хоча б Л. І. Таранову. Скільки радості відчуваю на її лекціях з теорії музики! Йду до неї, як на свято.

— Ти просто закоханий у неї, а не в теорію музики, — зловтішно кидає Галя. — Та вона варта того, щоб такі, як ти, у неї закохувалися.

— Ні, Галю, ти не маєш рації. Я трошки одержимий музикою. Чую її всюди: на лекціях Таранової, на вулицях, у цехах любого моєму серцю «Легмашу».

І це не порожні слова. Володя придбав підручник гармонії і вивчає його з інтересом, навіть за обідом не випускає з рук. Галя запитує його насмішкувато:

— У тебе не пропадає апетит від тих теоретичних мудрощів?

— Ні, читаю їх, як роман Джека Лондона. Музика не накинута мені силоміць, вона — моя обраниця. І такі книжки, як оця, приносять мені величезне задоволення. Треба працювати, Галю…

І Володя працює. Не забуває також, що йому вісімнадцять. Він, життєрадісний і товариський, відвідує курси танців, якими керує викладач музучилища В. Д. Бідусенко. Володі подобаються українські народні танці, а також вальс, танго, твіст, чарльстон… Але він не нехтує й новітніми танцями, якими захоплюються його ровесники.

5 лютого 1967 року обласна газета «Радянська Буковина» робить Володі дуже приємну несподіванку: друкує пісню «Відлітали журавлі». Це справляє на нього глибоке враження й спонукає його серйозно дивитися на своє покликання. Він обробляє текст нової пісні «Там за горою, за крем’яною», на якій виразно відбилася його любов до буковинської народної пісні. Пише нову пісню — «Над морем» — на слова Д. Павличка.

Володі й Галі захотілося створити домашнє тріо, їм потрібна для цього піаністка. Нею, ясна річ, повинна стати Оксаночка, яка гасає цілими днями по подвір’ї, у скверику, що перед хімічним факультетом, та в парку ім. Т. Шевченка.

Якось Володя садовить її за рояль і починає виховувати сімейну піаністку. Ті заняття з сестричкою породжують в його фантазії задум пісні про те, як не хочеться вистукувати на клавішах гами, арпеджіо, етюди в той час, коли надворі весна, сусідські діти граються, регочуться. Згодом цим задумом Володя поділився з поетом-піснярем Юрієм Рибчинським, який приїздив навесні 1971 року до Чернівців з композитором Ігорем Покладом. Юрій Рибчинський написав вірш «Уроки музики» і віддав його своєму другові — композиторові Вадиму Ільїну. Пісня удалась дуже цікавою, талановитою і багато років звучала по радіо і телебаченню.