Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ п’ятнадцятий

Останні шість років, протягом яких буйно зростає у нього любов до складання пісень і мелодій, Володя не пропускає, мабуть, жодного дня без роботи за роялем, над підручниками з теорії гармонії і, звичайно, не без мрії і про своє слово в українській ліричній пісні. Видається, що у Володі кожна днина починається з потреби працювати систематично, без розчарувань і втоми, щоб здійснити задумане і вимріяне в дитинстві і юності, під час щоденних багатогодинних простоювань перед пультом із скрипкою в руках.

Тупцювати на одному місці, задовольнятися тільки тим, що добрі люди поплещуть по плечу і назвуть тебе обдарованим та перспективним музикантом, теж не можна, цього замало.

Якщо вважаєш себе хоч трохи причетним до творчості, то шукай вперто, із пристрастю, радістю і болем нові теми, сюжети, образи, символи, свіжі інтонаційні фрази, ще не вживані мелодійні звороти. Кожним твором починай новий етап, якісно вищий, у своїй роботі. Виражай себе врешті-решт на повну силу. Але людські серця завоюєш тільки оригінальним твором із вагомим змістом і яскравою формою. Банальною мелодійною, побудованою з інтонаційних штампів, не зворушиш душу свого сучасника, не заімпонуєш перед вимогливим слухачем. Моральна підтримка у Володі вже є — це його премії на конкурсах, прихильне ставлення концертних залів, поява окремих творів на сторінках преси і особливо те, що кілька пісень передаються по Українському радіо. Та це тільки скромний початок.

Володя з юнацьким завзяттям і пристрастю працює над «Червоною рутою» і «Водограєм», які завдають йому чимало клопоту. Спочатку хотілося надати «Червоній руті» характеру і форми балади, але твір виходив розтягнутим, композиційно недолугим, а Володі потрібні лаконізм, простота і щирість народної пісні. Переписує її безліч разів, постійно шліфує текст твору. Коли переконується, що вклав у пісню все, на що був здатний, відкладає її із сподіванням, що через деякий час у нього з’являться нові ідеї, зринуть свіжі образи.

Задум «Водограю» навіяв Володі косівський водоспад «Гук». Ця пісня теж народжується у муках, теж викликає у нього болісне невдоволення. Володя постійно вносить зміни в сюжет пісні, ремствуючи на свою безпорадність, яку називає безталанністю, замикається у собі, але сторонньої допомоги не приймає. З часом його вперта праця частково долає труднощі.

На обласному телебаченні Володя має добрих друзів. Це — головний режисер Василь Селезінка та звукооператор Василь Стріхович, яким при зустрічі каже, що в нього вже готові дві пісні. В. Селезінка цікавиться новинками і висловлює готовність пустити їх в ефір.

Оскільки «Червона рута» стає радісною подією для шанувальників української пісні в 70-ті роки, то варто, мабуть, розповісти про неї докладніше.

В архіві Володі зберігається промовистий фотодокумент: син стоїть біля пам’ятника Володимирові Гнатюку на Личаківському цвинтарі у Львові (1973 р.). І це не випадково. Володі імпонувала особистість видатного етнографа і фольклориста, члена Академії наук УРСР. Він, молодий записувач українських народних пісень на Буковині, з глибоким і щирим пієтетом ставився до наукових здобутків ученого. У листопаді 1967 року мій друг, доцент кафедри російської літератури А. Р. Волков (нині доктор філологічних наук) подарував мені у день мого народження монументальну працю Володимира Гнатюка «Коломийки» видання 1907 року. Володя стежив за творами, що з’являлися у нашій родинній бібліотеці, перечитував їх. Саме в цій книжці він і натрапив на рядки:

Назбирала троєзілля, червону рутоньку,
Та схотіла зчарувати мене, сиротоньку.

Для вісімнадцятирічного музики, закоханого в рідний фольклор, чутливого до всього нового, образ червоної рути був хвилюючою знахідкою, справжнім одкровенням. Та квітка не давала йому спокою майже три роки. Мандрував селами, особливо гірськими, шукаючи ключ до розуміння таємничого поняття, в якому відчув живлющий подих поезії, вібрацію пісні. На Косівщині знайшов новий варіант коломийки про червону руту, а на Путильщині, у Розтоках, записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає у народних переказах символом вічного і чистого кохання.

Володя запрошує до телестудії оркестр ансамблю «Карпати», керований Валерієм Громцевим у Будинку текстильників, і молоду вчительку музики Лялю Кузнєцову, яка мала гарне сопрано. Починається запис… Спочатку записують оркестр, потім накладають голос. Володя дуже добре зіспівується з Лялею Кузнєцовою. Виходить гарний дует.

Галя, яка була присутня на записі, згадує:

«Не можна було сприймати з байдужістю той запис… Усе так хвилювало, що плакати хотілося з радості. Вони стояли одне перед одним і, приплющивши ледь-ледь очі, співали немов у якомусь глибоко поетичному самозабутті, тільки легкими й економними жестами, ніби креслили в повітрі ритм творів. Видавалося, що вони заглибилися в якусь фантастичну казку, забувши, що довкруж них розставлена хитромудра апаратура і працюють люди, які хочуть упіймати і якнайправдивіше зафіксувати на плівці поезію юнацького серця.

Володя і Ляля добре попрацювали — у них 12 дублів. Адже Василь Стріхович та Василь Селезінка дуже вимогливі, прискіпливі, інколи навіть нестерпно педантичні. І вони мають рацію. Вони знають і люблять свою роботу. З ними Володя почувається дуже добре».

Наприкінці вересня запис «Червоної рути» та «Водограю» завершений. Якось увечері Володя приносить додому магнітофонні плівки з тими піснями і прокручує їх на кухні (Оксаночка вже спала). Ми вражені мелодійністю і задушевністю тих творів. «Червона рута» — піднесене освідчення у коханні, пісня вірності, людської шляхетності. А «Водограй» — вираз нестримного буяння молодості, нев’янучої, веселої, жагучої, як буковинське весілля. Це — торжество його шестирічної творчої роботи.

Справжнє свято Володиної музики і поезії — 13 вересня 1970 року.

Пополудні з Театральної площі з-перед Медичного інституту і театру ім. О. Кобилянської Чернівецька телестудія транслює на Україну, поряд з іншими піснями, і твори Володі «Червону руту» і «Водограй». На площі й сусідніх вулицях припиняється автомобільний рух.

Галя згадує:

«Я металася між нашим домом і площею, не знаючи, звідки краще дивитися — дома ж був гарний телевізор. Нарешті з мамою, Оксаночкою і Мілею сідаємо перед екраном телевізора. Тато залишився на Театральній площі. Прекрасний виступ Лялі Кузнєцової і Володі залишився незабутнім на все життя».

Пісні Володі викликали здорову й приємну сенсацію, чернівчани голосно заговорили про нього, зацікавилися ним, особливо молодь — робітники, старшокласники, студенти. Він, молодий і сміливий, впливав на їхню уяву.

Після трансляції Володя підходить до мене.

— Як воно вийшло, таточку?

— По справжньому, сину. Мені було дуже приємно слухати твої пісні.

— Як звучав «Водограй»?

— Хотілося танцювати під його музику.

— Ти — хронічний батько… — і усміхнувся.

— Суб’єктивний? Що ж, суб’єктивність — основна риса творчості.

Об’єктивних людей немає і серед тих, хто сприймає художній твір.

Коли Володя повертається додому, мама, Галя, Оксаночка і Міля зустрічають його оваціями.

Отак молодий трудівник і мрійник утвердив свій захист перед очима мільйонів, а образ червоної рути з першого дня набуває у поезії й музиці сили високопоетичного символу. Пісні заполонюють слухачів, народ бере їх у серце.

Після цього свята упродовж десяти років говоритимуть і писатимуть про Володю всіляке, але ніхто не заперечуватиме його небуденний талант. Мільйони людей вбачатимуть у ньому виразника своїх почуттів. Про це свідчитимуть тисячі листів, які надходитимуть з усіх кінців Радянського Союзу. А Володя йтиме від пісні до пісні, від балади до балади, від романсу до романсу ні на кого не схожий, не повторюючи зробленого своїми попередниками, але й не відриваючись від них. Це початок тієї дороги, яку Володя шукав із ранньої юності і, нарешті, знайшов. Десять років син ітиме нею з гідністю і скромністю, дивуючи оригінальністю своїх творів. Пізніше він це виразить своїм афоризмом: «У мистецтві якщо здивуєш — переможеш». І додав: «Дивувати може лише талант, поєднаний з працьовитістю».

Старт дуже вдалий. Уже в наступні дні обласна комсомольська газета «Молодий буковинець» друкує пісню «Я піду в далекі гори», супроводжуючи публікацію вступом в якому йдеться про те, що читачі надсилають відгуки на ту пісню. Так, робітниця трикотажної фабрики №1 Неля Крайківська пише, що «в музичних передачах радіо і телебачення часто звучить хороша пісня «Я піду в далекі гори», яка мені дуже подобається. Надрукуйте, будь-ласка, слова і музику цієї пісні».

Газета «Радянська Буковина» друкує 27 жовтня статтю «Твори для народу», де серед кращих пісень та романсів, створених на буковинській землі, називає і Володині твори. Для мене все це звучить як підсумок шестирічної роботи сина в жанрі ліричної пісні.

Ще через три дні, 30 жовтня, поетеса Галина Тарасюк, співробітниця газети «Молодий буковинець» у статті «Знайти сонця руту» дає дуже влучну характеристику молодому композиторові. Поетеса, до речі, дуже добре знала Володю, оскільки вони були друзями. Вона пише:

«Музика увійшла у Володине життя зовсім рано, коли йому було тільки… 5 років. Це та щаслива пора, коли немає меж між казкою і дійсністю.

У чотирнадцять років він написав свою першу пісню на слова батька — старшого викладача Чернівецького університету і віддав її на суворий суд домашніх. Відтак — перемога на щорічних обласних конкурсах.

Митець починається з тієї пісні, яку забирають у нього, як свою, вдячні люди, і вже не повертають. У Володимира вони забрали «Казку гір», «Відлуння твоїх кроків» і «Червону руту», яка стала помітною подією у мистецькому житті Буковини.

Чимало добрих слів сказано знавцями і просто любителями про обдарованість молодого композитора-пісняра. Його ваблять гармонія тексту і мелодії, лаконізм, ліризм і та прозора збагненність і водночас вражаюча несподіваність самовираження, що б’є, як блискавка. У своїх піснях Володимир намагається приживити на дереві з саду народного мелосу новітні ритми, поки що експериментує поєднання прабатьківського із свіжістю світовідчуття неофіта, який вірить і не вірить, але шукає сонця руту, щоб понести її людям.

Понад десяток пісень у доробку Івасюка, але, мабуть, найкращі з того — пісні на його власні слова і, звичайно, в його виконанні.

Сьогодні Володимир тільки на порозі зрілості, в якій усвідомлення своїх творчих можливостей, збагненність того, що сонця руту ти ще не знайшов, бо вона — квіт твого щедрого серця.

З усього баченого й почутого можна зробити один висновок: Володя навально ввірвався у свідомість своїх сучасників. Таке явище частенько буває у літературно-мистецькому світі. І в цьому немає для мене нічого несподіваного: це ж наслідок багаторічної упертої роботи здібного юнака над своєю музичною освітою. При підтримці оточення якраз тоді, коли він виявив свій хист, його дерзання увінчуються успіхом. І це не спалах, осліплюючий до запаморочення, а яскрава ланка у процесі розвитку молодого обдаровання».

Володя купує у кіоску півдесятка примірників комсомольської газети з статтею Г. Тарасюк, роздає усім домашнім і каже:

— Прочитайте й скажіть, чи є неправда в написаному чорним по білому… — Він неначе опромінений внутрішнім світлом. Уста тремтять від хвилювання.

Мати перша прочитує статтю і відповідає уважливим тоном:

— Розумно написано… Слова зачіпають за серце… — і робить паузу.

Володя порушує коротку мовчанку, доповнюючи думку матері:

— …І примушують замислитися, що робити далі, чим маю жити.

— Чим тобі жити? — втручається Галя з властивою їй категоричністю. — Медициною і музикою. Бородін жив музикою і хімією… О. Олесь — поезією, ветеринарією. Чехов і Вересаєв були лікарями. Ще можна назвати чимало імен. З них бери приклад…

Володя не заперечує.

Мені часто впадає в око те, що кожен успіх, великий чи малий, зміцнює у ньому віру в музику, яка є його справжньою стихією, основною професією, любов’ю, втіхою, болем і розрадою. Вона сповнює його неспокійним змістом. Думки і прагнення Володі кружляють переважно довкруж рояля, скрипки, віолончелі й гітари, на яких він грає досить пристойно.

Однак успіх молодого музики не залишається поза увагою іншої категорії людей: недоброзичливців і заздрісників. Деякі члени обласного об’єднання самодіяльних композиторів бунтуються проти «Червоної рути» і «Водограю», намагаються їх затьмарити своїми скаргами у вищі інстанції. Вони нарікають на те, що радіо і телебачення передають в ефір твори «студента-медика Івасюка». Їм, безперечно, ніяк не змиритися з тим, що скромний юнак, який навіть не відвідує за браком часу обласне об’єднання, здобуває республіканську аудиторію, не попросивши в них дозволу. Звичайно, заздрісники не змогли втопити в ложці води порушника їхнього спокою, але зіпсували його святковий настрій, не дали змоги довго тішитися успіхом. У мене, батька, вони викликали тільки відразу й презирство.

…Осінь 1970 року щедра на події. Володя здобуває друзів. Славний вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка», керований молодим композитором Левком Дутковським, бере до свого репертуару твори «Червона рута» і «Водограй». Володя зацікавлений в тому, щоб ці твори виконувалися так, як йому хочеться, тому він часто виїздить до Вижниці на репетиції ансамблю. Тоді ж зав’язується міцна дружба, щире творче побратимство з прекрасними солістами «Смерічки» Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем, які своїми високими виконавськими якостями завоювали голосну славу для ансамблю і стали улюбленцями шанувальників української пісні в нашій республіці й далеко за її межами. Їхня велика дружба тривала аж до смерті Володі.

Назарій Яремчук згадує:

«Коли кінчаються розмови, починається пісня. Володя був її творцем, її лицарем. Я бачив у піснях його душу — вона здається мені блакитноокою. Такою, як сам Володя. Ми часто називали його Вальдемаром — мабуть, тому, що він непогано знав французьку мову, наспівував пісні тією мовою та любив Джо Дасена і Жерара Філіпа.

На репетиціях, концертах чи звичайних зустрічах я відчував його небуденність, інтуїція підказувала мені, що маю справу з непересічною людиною. Та він завжди був для мене невпізнанним і незбагненним, як і кожна людина великого таланту. Як і кожна видатна особистість».

Ті друзі-побратими запали Володі глибоко в серце.

До них треба долучити і дядька Івана, мого найстаршого брата, який приїхав із Торонто до нас на постійне проживання. Він поїхав до Канади ще 1927 року. Упродовж 42 років був членом Комуністичної партії Канади, працював у музеї Т. Г. Шевченка в Палермо.

Дядько Іван називає Володю своїм сином, тішиться його успіхами, живе мріями та його неспокоєм.