Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ шістнадцятий

Пісні злетіли на дужих крилах своїх мелодій, які милували не лише слух, а зворушували серця молодих і старших. Про «Водограй» згадували менше, рідше, а фантастична «Рута» всіх приголомшила своєю неординарною суттю, подіяла на уяву, по-справжньому здивувала. Її широка популярність викликана передовсім новим образом, новим символом у літературі й пісні. Вона дуже скоро починає обростати романтичними оповіданнями, легендами, казками, її піддають найрізноманітнішим інтерпретаціям. І це не дивина — вона ж сама споконвіку жила в легенді на нашій землі, чекаючи, щоб хтось, молодий і сміливий, відкрив її і дав їй місце в людській свідомості.

Рута взагалі цвіте жовтим суцвіттям, але трапляється і таке, що вона один раз на десять років зацвітає червоно. Чим пояснити цю таїну? Її розкриває стародавня грецька легенда про кохання юнака і дівчини. Від їхнього кохання розквітали поля й ліси, люди раділи, співали пісень.

Та на горе закоханим врода дівчини викликала любов у серці старезного бога Еола, який почав залицятися до красуні — удень і вночі він її чарував облесними словами та обіцянками. Хотів, щоб дівчина зиркнула на нього прихильно і відповіла любов’ю на його пестощі. Та вона й чути не хотіла про нього — була вірна юнакові.

Ревнощі запопадливого Еола не знали стриму. Він геть оскаженів і нарешті помстився за своє нерозділене кохання та потоптану й зневажену гідність божка. Він вибрав хвилинку, коли закохані прийшли на побачення, накинувся на хлопця й дівчину і відняв у них життя.

Жалюгідний стариган! Хоч йому було вже понад тисячу літ, не міг сягнути просту істину: кохання твердіше від каменя, палкіше від вогню і сильніше від смерті.

Любов дівчини і юнака не загинула, а перетворилася у дві квітки: у руту із жовтим суцвіттям і червонястими листочками та лілувато-рожевий ясенець. Вони, як двоє дітей, завжди і всюди одне біля одного. Ясенець трохи вищий, — ніби для того, щоб пильнувати, аби якийсь стариган не забрав його кохану.

І рута не байдужа до ясенця: один раз у десять років розквітає червоним цвітом, аби коханий милувався нею і увібрав її вроду в своє серце. Якщо під час того чудодійного цвітіння будь-яка дівчина знайде той дивоцвіт, то візьме у нього всі чари і причарує назавжди свого коханого леґеня.

На Україні відомі різні варіанти цієї легенди. Так, літературознавець О. Ю. Романенко в нарисі «Чар-зілля» розповідає про дівчину-гуцулку, яка шукає червону руту:

«Вона спотикається об коріння, падає, піднімається, знову долає темряву і страх. І коли вже, здавалося, вибилася зовсім із сил, не мала змоги підвестися, побачила раптом попереду чарівний вогник. Так, це вона, чарівна рута-квітка! Небагатьом судилося побачити її й зірвати… Тільки раз у двадцять років заполум’яніє на руті червоний цвіт замість звичайного жовтого, і то ненадовго. Знайди в собі сили, підведись, зірви чарівний цвіт, і він принесе тобі щастя. Ти будеш коханою завжди, ти не відатимеш гіркоти розлуки і гострого болю зради. Зірви ж скоріше квітку і вручи її красному леґеню, що з’являється кожну ніч у дівочі сни, і ви станете нерозлучними довіку.

О, чарівні легенди Карпат! Скільки вас виринає із сивої давнини, скільки вас твориться довкола!»

Та червона рута — це не західноукраїнський чи буковинський регіональний символ, а загальноукраїнський, який побутував у різних варіантах у багатьох частинах України, відбиваючи важкі події в історії нашого народу… Так, Тарас Мельник і Сергій Козак розповідають, що червона рута з’явилася в часи лихоліття, коли Україна стогнала від набігів різних поневолювачів. Та чарівна диво-квітка пов’язується з боротьбою наших предків-українців за своє вільне життя.

…Ворожа навала вдерлася на українську землю, грабувала, спалювала, знищувала все дощенту, але червону руту жорстокі напасники не могли знищити — вона зосталася жити: спалахувала тільки голубим полум’ям, але не згоряла у вогні. Була символом вічно живого і незнищенного українського народу. Та ось настало горе. Одного парубка схопили хижі заброди і запроторили на невільничу галеру. То була така гнітюча і важка неволя, а ворог такий жорстокий, що галерники втратили надію на порятунок. Та сталося диво. Кохана того парубка важко побивалася, гірко оплакувала його сумну долю. Дівчина добре знала, в чиїх руках він перебував. Коли з України відлітали журавлині ключі, кохана піднесла вгору червону руту і попросила одного з тих птахів: «Передай, любий журавлику, цю квітку моєму коханому, хай він пам’ятає мою любов до нього». Журавель узяв у дзьоба ту диво-квітку, і, пролітаючи понад морем, побачив галеру з невільниками. Опустився до неї й кинув парубкові-невільникові подарунок коханої. Полум’я червоної рути розворушило серце коханого та його побратимів. Вони згадали рідну Україну, батьків, матерів, коханих жон та дітей. Ці спогади розбудили в них неймовірні сили і страшну ненависть до зайд. Галерники побили своїх наглядачів і, захопивши корабель, ніби полетіли до берегів рідного краю.

В. Самородов, студент Полтавського сільськогосподарського інституту, намагається науково обґрунтувати поетичне поняття червоної рути. 18 липня 1972 року він друкує у ровенській газеті «Зміна» статтю «Червона рута», в якій дає опис чарівної квітки. Процитуємо уривок:

«Дехто вважає, що такої рослини немає насправді. Та це не так. Росте вона лише в нашій країні. У дикому вигляді зустрічається в Криму та в деяких місцях на кордоні з Туреччиною. З давніх-давен її розводять на городах по всій Україні як лікарську рослину… Ще 1896 року у своїй книжці «Життя рослин» Кернер згадував і відносив її, як це нині не смішно, до рослин, яких використовують у чаклунстві та ворожінні… Тепер багато наших учених радить застосовувати руту для лікування нервових захворювань…

Висушені квіти рути мають дуже приємний запах троянди і їх використовують для різних домашніх потреб».

8 березня наступного року в тій же газеті з’являється нарис Є. Шморгуна «Чар-зілля», в якому автор веде мову про поширеність червоної рути на західноукраїнських землях.

Значно пізніше, уже будучи популярним співаком, народним артистом України, Василь Зінкевич напише:

«Ті, чия юність припала на другу половину шістдесятих років, добре пам’ятають, як весняним вихором, стрімким птахом вилетіла в широкий світ пісня Володимира Івасюка «Червона рута», її прекрасна мелодія, в якій органічно злилися, поєдналися сучасні ритми з кращими елементами традиційного українського співу, звучала повсюдно — з професійної і самодіяльної сцени, з голубого екрана, на студентських вечорах і сільських весіллях, у наметах геологів та прикордонних заставах… «Червону руту» люди прийняли всім серцем, бо це була чесна пісня. Це була не позичена, а ніби самим народом написана пісня, яка, без перебільшення можна сказати, стала чи не найвищим проявом української естради, що тільки-но, зрештою, почала зароджуватися».

Поява «Червоної рути» й «Водограю» — незабутня подія у творчому житті Володі. Вони — яскраві зразки пісень, що свідчать про обдарованість їхнього автора. Народ відкриває для них свої серця, надаючи спочатку перевагу «Червоній руті», а трохи пізніше «Водограю».

Ці дві пісні настільки близькі, зрозумілі, доступні радянським людям, що їх навіть не перекладають, усюди виконують лише мовою оригіналу. Володя пишається, що його твори стають духовним здобутком молоді, незалежно від її національності. У розмові з журналістом Василем Бабухом Володя признається:

«Якось на вулиці я почув свою пісню. Її співали солдати. Це було так несподівано, що мимоволі сам рушив за строєм. Одверто кажучи, стало трохи сумно. Чому? Мабуть, від того, що пісня уже належала не мені. Знаєте, це почуття важко передати словами. Щоправда, відразу подумав: хіба можна тримати птаха у клітці? Йому потрібна просторінь. Для польоту».

Красномовним свідченням популярності пісень Володі може послужити те, що він одержує за короткий час понад тисячу листів з усіх кінців Радянського Союзу. Видається, що немає на Україні міста, містечка чи просто села, звідки б щодня не сипалися листи, підписані людьми різного віку і спеціальності. Сотні листів прилітають у нашу хату чи не з усіх радянських республік. Вони тішать і хвилюють Володю, викликають море думок про те, що в нього є про кого співати — його ж аудиторія найшляхетніша у світі. Листи переконують його в тому, що він правильно вибрав свій шлях у житті: служити людям як лікар і композитор. Хіба можуть існувати на світі більш благородні спеціальності?

Листи, листи…

Ось Наталка Дяченко із села Миколаївки, що на Дніпропетровщині, постійно просить поділитися тим, як складаються пісні, що викликають захват і породжують у душі мрію про щось прекрасне, небуденне. А трактористка Таня Паденко повідомляє, що «Червона рута» стала улюбленою піснею молоді на Кубані. Про таке ж пишуть Галина Єфимова з Оренбурга, Галина Єфремова з Чуваської АРСР та Валентин Мисюта з Бреста.

Багато листів одержано з Києва, Одеси, Саратова й Челябінська. А це пише з Тбілісі Важа Чіаурелі: «Ще в лавах Радянської армії полюбилась мені Україна, її співучий народ. Ваша чарівна «Рута» ще раз нагадала мені про цю квітучу землю. Співаємо її у Грузії, бо близька серцю». Майже водночас пише студентка Віргінія Картвелішвілі про свою закоханість у Володині пісні, розпитує про співаків — Василя Зінкевича та Назарія Яремчука.

У селі Айсі, що на Південному Уралі, мешкає подружжя Павленків (Володимир — радіотехнік, Олександра — технік-будівельник), яке своєрідно відгукується на пісню:

«Полюбилась нам «Червона рута». Тепло з нею навіть у сорокаградусні морози, що лютують навколо».

Зачарована піснею і Валя Кофанова з м. Куртамиш. Вона пише:

«Живу в Сибіру, та родом із Поділля. «Червона рута» навіяла спогад про село, в якому народилася — білі хати в садах, дахи з лелечими гніздами».

Пісню вносять до свого репертуару вокально-інструментальні ансамблі «Пісняри», «Сеспель», «Корабели», «Веселі мушкетери», «Кобза» та ін.

При Чернівецькій філармонії створено вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута» під керівництвом молодого, здібного організатора і музиканта А. К. Євдокименка. До цього колективу запросили випускницю Чернівецького музичного училища, уже тоді широко популярну на Україні співачку, лауреата міжнародного фестивалю молоді і студентів у Болгарії Софію Ротару. Ансамбль виступає з великим успіхом у Зоряному містечку.

Газета «Радянська Буковина» 19 лютого 1972 року пише:

«Прославлені герої космосу Г. Береговий, А. Філіпченко, В. Горбанько та їх зоряні брати дружно аплодували нашим землякам, попросили їх повторити пісню Володимира Івасюка «Червона рута»…

— Пісню «Червона рута», — сказав Т. Шонін, — ми понесемо у своїх серцях у космічні простори».

Широкої популярності набуває також пісня «Водограй», яку в народі називають «безсмертною» і «голубою». Про це вельми красномовно промовляє газета «Говорит и показывает Москва» від 2–8 квітня 1973 року. Наводимо уривок:

«Кожен день до редакції приходить усе більше й більше заявок на публікацію пісні «Водограй» композитора В. Івасюка, що одержала премію телевізійного фестивалю «Пісня–72».

Ці листи свідчать, що пісня полюбилася в усіх куточках нашої країни.

Пишуть із міста Аральська, Новосибірська, Керчі, Уссурійська, Бійська, Омська, Володимира, Смоленська, Кзил-Орди. Із міст і сіл Московської області, Алтайського краю, Узбекистану, Казахстану, Латвії, Комі АРСР. Докладні листи, поздоровчі листівки, телеграми від школярів і учителів, самодіяльних артистів і військовослужбовців, і між тими листами — колективні заявки».

Глибоке враження справляє на Володю те, що до редакції газети «Лесная промышленность» надходить лист від робітників Шар’їнського домобудівного комбінату Костромської області, в якому написано:

«По радіо і телебаченню часто передають пісні молодого українського композитора Володимира Івасюка. Нам, шар’їнським домобудівникам, особливо сподобалася «Червона рута». Дуже просимо вас розповісти про життя і творчість цього цікавого композитора!»

І ось до Чернівців приїжджає кореспондент тієї газети П. Ідов. Він довго розмовляє з Володею, а через певний час друкує статтю «В автора «Червоної Рути», в якій намагається представити молодого автора як співця мальовничої природи нашого краю, наших зелених гір та полонин.

Чи має рацію автор статті? Це питання частенько обговорювалося у тісному колі друзів Володі, і всі одностайно доходили висновку, що пісні «Ласкаво просимо», «Я піду в далекі гори», «Моя пісня», «Червона рута», «Водограй», «Балада про дві скрипки» та ін. стверджують думку, що твори Володі своїм змістом тісно пов’язані з нашим краєм зелених гір, дібров, садів.

Високо оцінив Володині твори видатний митець нашої доби, народний артист Радянського Союзу Дмитро Гнатюк. У статті «Про нинішнє й прийдешнє», опублікованій 29 вересня 1972 року в газеті «Літературна Україна», він пише, що “новими барвами засяяла наша сучасна українська пісенна повінь, якої сьогодні вже не можна уявити без «Червоної рути» чи «Водограю»”.

Однак твори популярного композитора імпонують не лише вітчизняним шанувальникам ліричної пісні, а виходять за межі нашої країни, полонять молодь соціалістичних країн — Югославії, Болгарії, Чехословаччини, Румунії, Куби… У Польщі «Червону руту» опубліковано в часопису «Пшиязнь» у прекрасному перекладі Януша Лясковського. Поряд із цим перекладом уміщено нарис В. Лозового «Знайдеш квітку, знайдеш любов», в якому розповідається про творчий шлях автора пісні.

Прославлені польські вокально-інструментальні ансамблі «Но то цо» і «Скальдови» беруть «Червону руту» до свого репертуару, випускають навіть платівки.

Чехословацьку молодь з піснею познайомив журнал «Дружно вперед», що виходить українською мовою.

Газета «Вісті з України» надрукувала на своїх сторінках пісні «Я піду в далекі гори» і «Червону руту» в англійському перекладі. Чимало зробила для популяризації творів композитора і відома кубинська співачка Нерейда Наранхо.

Телевізійний музичний фільм «Червона рута» створюють молоді ентузіасти, які розраховують на те, що його прихильно сприймуть теж ентузіасти, які носять у грудях нев’янучу молодість. Та постановники трохи помилилися у розрахунках — фільм розбуджує своїм емоційним зарядом у серцях усіх людей, не лише молоді, справжнісінький ентузіазм, романтичне піднесення. Фільм «Червона рута» стає своєрідним вибухом туги за чимось вищим, чистішим у житті. У ньому напрочуд злагоджено спрацьовуються львівський сценарист Мирослав Скочеляс із режисером-постановником Романом Олексівим. До них горнуться звукооператор з чернівецької студії телебачення Василь Стріхович та оператор студії «Укртелефільм» Аркадій Дербінян.

Р. Олексів ставить перед собою складне завдання: через шляхетність взаємин сучасної молоді, наділеної високими почуттями, що виражаються у піснях, утверджувати красу людського життя. Крім ліричної чарівливості пісень, почуття молодих героїв твору посилюються поетичністю довколишнього світу, привабливістю пейзажу. Фільм знімали в гірському містечку Яремчі.

Р. Олексів, який вже мав у своєму набутку дві стрічки — «Залицяльники» і «Сійся-родися» — підходить до цієї картини з набутим досвідом, його добрий смак не схиблює: він уникає екранних штампів і проводить цілковиту гармонію між героями фільму, їхніми піснями та природним тлом, на якому розгортаються події.

За жанром «Червона рута» — фільм-концерт, короткометражний, з 5-ти частин. У ньому беруть участь буковинські колективи — «Червона рута», «Смерічка», «Карпати»; івано-франківські — «Росинка» і «Еврика». Виконуються пісні «Намалюй мені ніч» М. Скорика, «На швидких поїздах», «Червона рута» і «Водограй» В. Івасюка, «Юність смерек», «У Карпатах ходить осінь» Л. Дутковського, «Росинка» Р. Іщука.

Хоч в уяві Р. Олексіва виношується суто музичний фільм, він усе-таки не нехтує сюжетом у його побудові — треба ж заповнити фільм дією головних героїв — Софії Ротару та Василя Зінкевича. Однак створено лише видимість сюжету, а це не на користь фільмові. Та ось тут іде на допомогу постановникові ще одна головна героїня — Пісня, яка бере на себе всю увагу телеглядача, зачаровує його. Та пісня злітає з уст Василя Зінкевича і Софії Ротару, Назарія Яремчука і Марії Ісак. Завдяки їм фільм «Червона рута» обійшов екрани телевізорів усієї країни, заполонив мільйони телеглядачів.

Ансамбль «Червона рута», як і «Смерічка», стане відтепер близьким і рідним Володі й супроводжуватиме його впродовж багатьох років. Взаємини сина з колективом ансамблю сповнені благородства, що не так часто буває в літературно-мистецькому середовищі.

Творча співпраця з зіркою «Червоної рути» Софією Ротару окрилює його, наснажує духовно. У колективі, очоленому А. Євдокименком, Володя вбачає своїх однодумців, побратимів по долі — пісні. Ці взаємини — яскраве свідчення того, яких успіхів можна досягти в мистецтві, якщо позбутися міщанських інтриг, заздрощів, недоброзичливості. Добре ім’я Володі, здобуте здібностями, розвинутими у невтомній праці з раннього дитинства, зростає з кожним днем. Він переконується у цьому особливо в березневі дні 1972 року, коли опиняється перед величезною студентською аудиторією Одеського університету. Йому приділяють увагу професори, члени спілки письменників України, І. М. Дузь, А. В. Недзвідський, доц. П. Т. Маркушевський.

Володя стоїть перед студентами й викладачами, як перед найсердечнішими друзями — найсуворішими суддями, розповідаючи, як він почав жити музикою ще з п’яти років. Веде мову про свою закоханість у скрипку й фортепіано, які принесли йому чимало клопоту й велику втіху. Ніби співає гімн вдячності своєму вчителеві Юрієві Миколайовичу Візнюку. Зупиняється на ранньому замилуванні фольклором, праці В. М. Гнатюка, яка розбуджує у його серці загадку червоної рути. Розказує про дорогий завод «Легмаш», музучилище і медичний інститут… І про друзів — Василя Зінкевича, Софію Ротару й Назарія Яремчука, для яких він пише свої пісні і робить оркестровки.

Володя ділиться зі своїми ровесниками тим, з яким захопленням зустріли його пісні, виконувані «Смерічкою», делегати XXІV з’їзду КПРС.

Володі є що розповісти друзям.

Цікава розмова відбулася між ним і редактором Одеської обласної газети «Комсомольська іскра» поетом Володимиром Гуцуленком. Поет цікавиться, який був шлях Володі до творчості, композиції…

— Будь-який музикант, — веде Володя, — хай навіть виконує і не свої твори, у потенціалі вже композитор, безпосередньо співавтор того твору, який він грає. Бо якщо вкладати свою душу в готову мелодію — вона набуває ледве вловимих відтінків індивідуальності музиканта. І перестає бути твором одного автора. Так сталося й зі мною. Я довго був «співавтором» а одного разу, років шість-сім тому сів і написав свою мелодію, потім сидів над словами. Вийшла пісня, перша пісня.

Володимир Миколайович, пильно вдивляючись в його обличчя, запитує:

— Що ви можете сказати про співвідношення музики і слова в пісні? В яких взаємозв’язках перебувають ці поняття?

Володя усміхається, думаючи про те, що таке питання може виникнути тільки в поета, який вважає образне слово музикою. Відказує:

— Пісню давно порівнюють із птахом. Гадаю, це дуже вдале порівняння. Одне крило — музика, друге — поезія. Безкрилий птах — безкрила пісня. Отже, у пісні музика і вірші рівнозначні. Але якщо послабити вимоги, хай навіть до одного з складових — до музики чи до віршів, це означає стати на шлях ремісництва.

— Чим ви займаєтесь у вільний час? — запитує поет В. Гуцуленко.

— Вільний час… Якби він був! У світі стільки цікавого і принадливого! Люблю книжки. З великим задоволенням читаю усе, що виходить з-під пера новеліста, цікавого письменника Євгена Гуцала. І ще люблю малювати. Художник з мене такий собі, але щось спонукає мене брати пензля до рук…

Володі таланить в Одесі.

Крім інтерв’ю «Комсомольська іскра» друкує і Володину пісню «Світ без тебе», а обласна газета «Чорноморська комуна» вміщує статтю В. Шляхового «І слово, і пісня». Університетська багатотиражка публікує репортаж В. Савруцького «Назавжди з піснею».

Після одеських виступів і зустрічей Володя висловився веселим тоном:

— Подейкують, що коли Одеса визнає артиста, художника чи композитора, то це гарантує йому успіх у мистецтві. Мене одесити прийняли ласкаво, отже, можу бути спокійним.