Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Монолог перед обличчям сина
Розділ сімнадцятий
Гора Цецин, оповита темним лісом, казками, легендами та непроникним серпанком загадковості, приваблює нас чистим повітрям, зеленою красою і тим, що до неї легко добиратися в усі пори року. Тут мало людей, немає міського гармидеру й метушняви, а трави начебто зеленіші, буйніші, соковитіші — заходиш у них, як у теплі води ставу, забуваючи відразу, що мешкаєш у галасливому місті, стомленому від людських юрмищ, які постійно штовхаються на його вузьких тротуарах і вулицях.
У самому звучанні слова Цецин застигло відлуння тривожної історії, дорогої серцям буковинців. На цій горі височіла колись міцна фортеця, збудована ще нашими предками-русинами, які боронили свою державу — Галицьке князівство — від Татарської навали.
Отже, тут можна побувати наодинці з природою, історією рідного краю і самим собою. Як колись у кіцманському лісі.
Бредемо травами, поцяткованими квітами.
Володя аж сяє з радості — у нього є потреба розмовляти з шелестами дерев, слухати, як у дитинстві, голоси пташок, милуватися сарнами, що обережно виходять на узлісся і дивляться, як пробігають сині, червоні, зелені автомобілі. Він веде під руку дядька Івана, людину вже похилого віку, яка ще лине до молоді, швидко знаходить з нею спільну мову. Діти поводяться з ним лагідно, ласкаво і йому починає здаватися, начебто вони стають його дітьми. У нього не було своєї родини.
Поринаємо в імлисту гущавину з наміром назбирати грибів. Але довго там не затримуємося. Володя першим виходить на галявину весь розпашілий, витирає павутину з обличчя і каже:
— Шукати грибів у цій історичній гущавині — все одно, що керувати хором глухонімих чи заводити автомобіль, коли в ньому порожній бак.
Дядько Іван розглядає високі трави і, усміхаючись, мовить:
— Краще лягти нам, Володю, у запахущу траву і послухати твій спів, ніж кланятися даремно кожному історичному кущеві.
— Та я не взяв, дядечку, гітару.
— А нам буде приємно і без гітари.
Володя лягає навзнак у траву, засуває долоні під голову і зливає свої блакитні очі з блакитним небом. Відтак обертається до дядька і каже:
— В таку спеку важко співати, краще я вам розповім про наш улюблений Бердянськ. Мені часто маряться білі кораблі, що випливають із сизої імли і врізаються, мов «Титаник» в айсберг, у моє серце.
— Щоб стати там піснею, правда? — втручається мама. Ми вже знаємо, що Володя написав твір про кораблі Азовського моря.
— А чому б їм не стати піснею? — каже голосно. — Ми стільки приємного зазнали серед бердянців. Безперечно, не обходилося і без курйозів, як отой, що нам розповів Сашко Алексєєв, котрий об’їздив на своєму автомобілі всю Гуцульщину і завітав нарешті до нас. Від нього ми дізналися, що в багатолюдному ресторані з’явився якийсь парубійко з гітарою. З ним було ще троє друзів, які начебто охороняли його. Один із них випростався на весь свій зріст і гучно оголосив: «Товариші, між нами присутній сьогодні знаменитий співак і композитор Володимир Івасюк! Попросимо його заспівати «Червону руту», «Водограй» і «Відлуння твоїх кроків». Потім каже парубійкові з гітарою, наголошуючи кожне слово: «Ну-у, Володю, заспівай… Тебе ж он як просять. Зроби нам ласку». З ресторанного залу теж лунають голоси: «Просимо, Володю!», «Налийте йому шампанського!» «Ні-і, потім вип’є… Спочатку хай заспіває!»
Володя весело регочеться і веде далі свою оповідь:
— Парубійко не примушує себе довго вмовляти. Бере гітару, кланяється чесній публіці і заводить приємним тенорком «Червону руту». Розливається соловейком… До нього ринуть розчулено частувальники, пригощають його дружків, бо самозваний Володимир Івасюк змочує у вині лише губи. Він має неабиякий успіх, ресторан стрясають енергійні оплески. Співака обнімають, закидають компліментами, цокаються з його друзями.
Чутка про те, що Володю Івасюка можна послухати ввечері в ресторані, поширюється у місті, правда, не на користь самозванця та його друзів. Йому дають ще раз виступити, потім безцеремонно викривають і примушують по-доброму замовкнути, хоч його приятелі протестують із погрозливо затиснутими кулаками.
— Їх вивели, мабуть, за двері, — додає дядько Іван.
— Цілком можливо, — погоджується Володя. — У цій історії є одна дуже приємна риса, мої пісні стали відомі навіть бердянським робітникам та риболовам, яких я люблю від усього серця і написав на їх честь пісню «Кораблі, кораблі».
— Гарною вийшла вона в тебе, — мовить дядько Іван. — У ній я вчуваю тугу за чимось близьким, рідним. Те почуття мені знайоме.
— Мені подобається її задушевна мелодія, — підтримую Івана.
— Що ж, коли за таку високу похвалу не можу заплатити вам печерицями, то я вам заспіваю. — Володя далі лежить горілиць, не зводячи очей з легких і тендітних хмаринок, що пропливають достеменно так, як ті, що оспівані в «Незнайомому» Ш. Бодлера. В юності Максим Рильський сприймав їх як білі острови, а Володі вони видаються білими кораблями.
Ось він сповідається перед ними виливаючи у слова й мелодію свою юність, сповнену романтичних мрій, поривань:
Кораблі, кораблі
В золотистій імлі,
Ви у долю мою,
Як в легенду, ввійшли.
Ви повік принесли
У коханні і сни
Дивний клекіт весни,
Кораблі!
Не можемо збагнути, чому Володя залишає без руху цю пісню. Він не такий байдужий до неї, часто сам її виконує, інколи під Галин акомпанемент. Чи вважає її занадто традиційною? Банальною? Шаблонною? Мабуть ні. Вона звучить свіжо, не нагадуючи жодну з відомих нам пісень. Більше того, дає широкі можливості виконавцям виявити свій співацький хист. З нею не соромно йти між люди, а вона залишається тільки в родинному репертуарі. Ми знаємо, що вона навіяна Володі бердянцями, які не раз полонили його серце своїм добрим ставленням.
Забіжу трохи наперед. Улітку 1971 року ми з дружиною й Оксаночкою приїжджаємо до Бердянська й чекаємо там приїзду Володі й Галі. Володя якраз закінчив Львівський медичний інститут, одержав диплом лікаря і страшенно хоче бодай два-три тижні походити босоніж по бердянській землі, її прекрасних пляжах. Накупатися і начитатися досхочу.
Одержуємо телеграму, що Володя й Галя прилетять літаком у другій половині дня. А до прибуття літака — дві години.
Аеропорт далеко в степу, до нього їде тільки невеличкий автобус, а оскільки це сезон відпусток, то можна вважати, що він буде напхом напханий. Отож треба поїхати спеціальною машиною. Задля цього просимо знайомого молодого інженера з механічного заводу, щоб поїхав з нами за Володею. Інженер охоче погоджується. Не хоче й слухати про якісь гроші, що ми йому пропонуємо. Навіть ображається.
В аеропорті нашому здивуванню немає меж: там уже стоять бердянські автомобілі й очікують Володю. Серед них — дві службові. Четверо шоферів іде назустріч нашому інженерові. Про щось розмовляють усі разом, ніби сперечаються. Але та суперечка завершується сміхом. Виявляється, молодий інженер розтрубив своїм знайомим, що їде зустрічати Володю, який прилетить літаком з Києва. Цього було досить, щоб в аеропорт приїхали ще чотири автомобілі.
А хлопці-бердянці з фантазією і гумором.
Як тільки сідаємо й рушаємо, дві машини опиняються перед нашим автомобілем, а дві — за ним. Це щось схоже на почесний ескорт. Мені відразу стає зрозумілою оця витівка-імпровізація, але мовчу; приєднуюся до матері й розпитую Володю про державні екзамени в медичному інституті, розглядаю його диплом лікаря. Водночас позиркую вперед і назад — машини тримаються на невеличкій відстані всю дорогу. Так, мабуть, личить почесним ескортам.
Машини зупиняються перед будинком тітки Дуні, найстаршої сестри дружини, на вулиці Щербакова, 13. Володя виходить і дивиться розгублено на машини, біля яких стоять усміхнені шофери. Розводить руками і сміється на повні груди, кажучи:
— Ну й історію ви придумали… Жоден режисер на таке нездатний. Я просто не знаю, як вам дякувати за увагу. — Підходить до кожного окремо, тисне руку, пригортає до грудей і промовляє: — Будьмо друзями назавжди!
А бердянці непогані друзі. Не намагаються потягти Володю до ресторану. Через два дні до нього приходить двоє рибалок. Вони запрошують його на цілоденну морську прогулянку. Йому ж буде, мабуть, цікаво.
Володя проводить з ними багато днів і почувається добре. Вечорами повертається стомлений фізично, але бадьорий і дуже засмаглий. Його вражає у тих людях доброта, порядність і тактовність. Вони залишилися в його пам’яті на все життя.
* * *
Володя залюбки проводить свій вільний час і в університетському парку. Цей чудовий куточок прикрашає наше місто. Тут можна відпочити і замислитися над життєвими проблемами, можна й попрацювати, й ніхто тобі не стане на заваді.
Якось він мені каже:
— Тут і в голові світлішає, нові думки з’являються. Вони, здається, у повітрі плавають. — Потім міняє хід своїх думок і запитує: — Я десь вичитав, що Віктор Гюго півжиття свого мріяв про те, щоб французи назвали свою столицю Париж його іменем.
— Тобто як? — запитую здивовано.
— Містом Віктора Гюго… Оце честолюбство, татку, правда? Але в таких фантастичних розмірах воно стає смішною вадою, навіть патологією. Ти згоден?
Я трохи розгублений. Занадто категоричне запитання. Що це йому раптом спливло в голові? Відказую спокійно:
— Звичайно, скромність не може завадити навіть великим людям. Віктор Гюго дуже «перегнув». Англійці не назвали Лондон містом Шекспіра чи Байрона. Французи не перейменували маленьке Аяччо в місто Бонапарта…
— А чи не вважаєш, що честолюбство є до певної міри рушієм прогресу?
— Як же, вважаю. Тільки честолюбні люди можуть творити цивілізацію. В’ялі волики — не творчі особистості, а споживачі, у кращому разі — виконавці чужої волі.
— А я, тату, про інше. Дивна річ… Нас вважають надзвичайно музикальною нацією. Максим Горький назвав українську народну пісню апофеозом краси, а ми, крім Миколи Лисенка, не дали світові імені, яке б стояло в одному ряду з Глинкою, Моцартом, Верді, Шубертом. Де наші опери, симфонії, цикли пісень світового значення? Гадаю, що місце Шуберта української пісні вакантне. Його треба зайняти. Тому, хто відважиться на це, доведеться докласти багато зусиль, праці, боротьби, пізнати гіркоту розчарування. Але ж яка благородна, висока мета для таланту!
Мовчу. Наївність юнака? Ні, програма життя.
Відомий львівський оперний співак І. Ф. Кушплер у своїх спогадах пише:
«Часто з друзями ми його називали українським Шубертом. Справді, вслухайтеся в його «Баладу про мальви». Скільки ніжності і драматизму звучить у віолончелі і яка динамічна мелодична лінія у солоспіві!»
Володя уміє пишатися здобутками рідного народу. Гордиться, що виріс у тому куточку кіцманської землі, де провів дитинство і юність відомий письменник, класик української музики Сидір Воробкевич. Про цього великого трудівника на ниві культури часто точилася розмова в нашій родині. Галя позиркувала на брата з лукавинкою в очах і казала, що земля, оспівана Воробкевичем, повітря, солов’їні пісні близького лісу і старовинного саду, посадженого, мабуть, ще дідом композитора, донині сповнені поезій і мелодій.
— А ти зміг би зайняти те місце… — підтримую його. — Але треба працювати в поті чола.
— Це не новина для мене. Цієї мудрості я навчився ще з дитинства. Працюватиму вдень і вночі, як електростанція чи водогін, і не скоро знадобиться мені капітальний ремонт. Хвилинами тішить гадка, що в людські домівки потрапить і від мене трошки світла, мов крапелька освіжаючої вологи.
* * *
…Свято закінчилося.
Настають дні, насичені працею і неспокоєм. І пошуками нових тем, образів, мелодій. Успіх — це болісна спонука до дії. Знайомство з багатьма прекрасними людьми — також. І розумна стаття Галини Тарасюк, яка залишила глибокий слід у його свідомості.
Володя цінує дотепність симпатичної студентки філологічного факультету, веселої реготухи й обдарованої поетеси, їхні взаємини відбилися значною мірою і на його творчості. Але все це докладніше знає Галя, бо Володя тільки їй звіряє свої сердечні таємниці. Вона згадує:
«Восени 1970 року Володя познайомився з Галиною Тарасюк і частенько говорив про неї. Казав, що її прізвище — добра рима до його прізвища і що вони й душевно непогано заримовані. Я збагнула, що він захоплюється нею. Вона гарна, а до того ще й гостроязика. З нею Володя почувався дуже добре, вона мала в собі щось селянське, щире, чисте, здорове, що імпонувало йому. У той час він працював уже над твором «Пісня буде поміж нас». Я послухала один куплет і спитала: «Це про кого?» Блимнув очима й відповів: «Не заважай… Про Галю. Що, не подобається?» Я замовкла. Здивувалася, що він різко зреагував на моє запитання. Чому б мені Галя Тарасюк не подобалася? Інша річ, що Володя не любив, коли хтось непрохано вторгався у світ його інтимних почуттів. Коли йшлося про них, він здебільшого ставав стриманим і мовчазним.
У жовтні 1970 року Галина Тарасюк запросила Володю на свій день народження. Він хвилювався бо хотів подарувати їй щось дуже гарне та нічого путящого не міг знайти. А пісня не була завершена».
Галина Тарасюк написала свої спогади про Володю. Наводжу уривок:
«Перше, що мене вразило у Володі, були його очі. Небесні. Не сині і не голубі — небесні. Потім він казав, що очі йому перейшли у спадок від бабусі, а вся його сім’я — чорноока. Друге ж, що дивувало мене, — сором’язливість, несподівана для хлопців його віку та ще пак — для місцевої знаменитості, якою Володя уже був. Він буквально знітився, почервонів і запропонував мені відкласти розмову на пізніше…
Признатися, я була рада що розмова відкладається… Тут я зрозуміла, що до неї треба підготуватися. Я уперше зустріла людину свого віку, ровесника, від якого сходила еманація розуму, таланту і благородства — три речі які я так шанувала в чоловіках і які разом майже не стрічаються в одній особі. Я не помилилась. Володя виявився надзвичайно ерудованою, інтелігентною, нестереотипною людиною. А ще якось безоглядно доброю і щирою…
Не знаю, як можна назвати наші стосунки з Володею, але це було щось таке чисте, ніжне і гарне як маків цвіт, на який і тінь не впала. Більше нічого подібного в моєму житті не було.
Який він був? Світлий. У нього не було поганих рис, принаймні, я їх не бачила. Завжди уважний, добрий, веселий, надійний, чесний.
У нього був священний пієтет перед життям, котре він любив, як дитина і хотів, щоб воно ніколи не кінчалося.
Егоцентризм, нарцисіанство, самозакоханість були чужі його одвертій, товариській вдачі. Навпаки, Володя умів переконати людину у її власній неординарності, у її великій, але не усвідомленій цінності для людства. Знаю по собі. Він умів поважати іншого.
Володя сповідував культ своєї родини. Ідеалом для нього була сім’я його батьків, яких він дуже любив і поважав. Він гордився батьком, дядьком Іваном — канадським комуністом, захоплено розповідав про сестер, особливо про наймолодшу Оксану. Тоді я бачила, як він може гордитися. Не собою. Своїм чесним родом, своїми близькими людьми.
Пригадую свій день народження 26 жовтня 1970 року. Зібралися кілька моїх знайомих, прийшов і Володя. Він зачарував присутніх вихованістю і комунікабельністю. Його попросили заспівати. Він узяв гітару і впівголоса співав «Червону руту», «Водограй», «Я піду в далекі гори». На спогад про той день мені лишилась гуцульська, різьблена інкрустована цятками рахва, в якій лежать сьогодні дві грудочки землі, священні для мене, — з могили моїх батьків і Володимира Івасюка».
Володя відклав твір «Пісня буде поміж нас». Трохи згодом повернеться до нього. Почав роботу над піснями «Світ без тебе», «Балада про мальви», «Балада про дві скрипки», які остаточно утвердили за ним добру славу талановитого композитора, переконали громадськість у тому, що українська лірична пісня має в особі Володі не аматора, не самодіяльного композитора, а справжнього митця зі своєю темою, своїм стилем і голосом, притаманними лише йому одному.
Твори «Світ без тебе» (слова В. Бабуха) і «Пісня буде поміж нас» написані одночасно і тісно пов’язані ідейно й психологічно. Вони виконувалися залюбки окремими солістами й цілими ансамблями і не втратили донині своєї свіжості й чарівливості. А це пояснюється тим, що в їхньому тексті й мелодії є сильний заряд народної пісенності, яка надає їм мелодійності, задушевності, емоційності. Ці високі якості особливо виразні у творі «Пісня буде поміж нас», де приспів — коломийки та коломийкові варіації:
Твої руки я візьму знов у свої руки
Й не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки.
Або:
Бо твій голос, бо твій голос — щедра повінь,
Я мов колос, зелен-колос нею повен.
Жовтий лист спаде і виросте зелений,
А ти в пісні будеш завжди біля мене.
У цих рядках — простота й оптимізм народної пісні. Найкращий поет не соромився б поставити свій підпис під ними.
Значне місце в доробку Володі посідає «Балада про дві скрипки», яка вважається окрасою його творчості. Вона має свою цікаву історію.
Навесні 1971 року приїхав до Чернівецького університету на перепідготовку Василь Андрійович Марсюк, викладач в одній із спеціальних шкіл м. Черкас. Це молодий поет, який підготував до видання першу поетичну збірку. Він завітав до нас і залишив рукопис, щоб я його прочитав. Вірші гарні. Вони сподобалися й Володі. Між молодим поетом і композитором починається щира дружба. Володя просить нового друга написати вірш, якого він покладе на ноти. Поет, мабуть, тільки цього й чекав — через кілька днів приносить поезію «Дві скрипки». Задум та ідея твору припали композиторові до серця, але твір ще треба було допрацювати. Автор не шкодував сил і часу.
Василь Андрійович згадує у своєму листі про те, як він працював разом з Володею над «Баладою про дві скрипки»:
«Ранній ранок. Ми біля рояля. Володя весь час імпровізує. Відриваючись від клавішів, просить дещо змінити порядок слів, десь продовжити рядок, ламаючи першородний розмір вірша. Я — великий тугодум і експромтом творити чи змінювати непроста річ. Але робота дуже захопила нас. Це була велика радість і велика мука спільного думання. Володя вимогливий до краю, але без тиску, «без нервів». Накурили безбожно. Добре, що батьки на роботі. Кава і велика коробка шоколадних цукерок. І знову безконечні варіанти, варіанти… І цигарки, і короткі перемовки лише про слова пісні, тільки про неї. Розійшлися пополудні, коли вже почманіли від напруження».
Якраз тоді ми одержали нове помешкання з чотирьох високих, світлих кімнат на вулиці В. Маяковського. Роботи в нас дуже багато. Треба перевезти меблі, сотні різних речей та чималу бібліотеку. До цієї громіздкої роботи приєдналися композитор і черкаський поет-лірик. Протягом одного дня звільнили старе помешкання і вчинили неймовірний хаос у новому. І ми раділи і дякували двом лірикам за допомогу. Вони нам казали, що під час роботи в них добре працювала творча думка.
Знавці української ліричної пісні часто говорять, що «Балада про дві скрипки» — новаторський твір. Його новаторство в тому, що композитор органічно поєднав у ньому два мелоси: східноукраїнський і західноукраїнський, буковинський, гуцульський. Сама балада — це широка й могутня, з виразним внутрішнім драматизмом наддніпрянська народна пісня, яку співають звичайно на повні груди. А супровід її — цимбали, що передають щемку тугу, тривогу й болісне чекання світлої днини на уярмленій іноземними зайдами землі. Вдатися до цього експерименту йому спало на думку під час відвідин Коломийської музичної школи. Чекаючи свого друга, який там працював, Володя сідає за рояль, куплений ще на початку нашого століття коломийськими селянами та прогресивною інтелігенцією з нагоди приїзду до них славетного композитора Миколи Лисенка. Володя знав усі подробиці купівлі того рояля, і самий його вигляд і звучання породжували різні асоціації у душі. Під їхнім впливом почав награвати акомпанемент до своєї «Балади».
