Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Монолог перед обличчям сина
Розділ дев’ятнадцятий
Настали дні, сповнені напруги. Навчання, творчі турботи. Медицина і музика — життєві крила Володі. Долають думки про закінчення інституту — державні ж екзамени не за горами. Крім того, зустрічі з виконавцями пісень, їхні записи, і в зв’язку з цим вимушені поїздки до Києва й Москви.
Інакше не могло бути. Володя дорожить своїм престижем доброго студента і прихильним ставлення з боку оточення, особливо викладачів.
Його педагог і друг доцент Лешек Зигмундович Мазепа пише у своїх спогадах:
«У 70-х роках Володимир Івасюк був одним із найбільш популярних композиторів-піснярів нашої країни. Будучи непрофесіональним композитором, силою свого неабиякого таланту він зумів створити такі пісенні твори, які стали явищем у сфері пісенної частини музичної культури України й багатонаціонального Союзу братніх республік. Феномен Володимира Івасюка, що дав нам яскраві твори пісенного жанру, став приваблювати багатьох інших молодих самодіяльних авторів, які, проте, у переважній більшості були і є носіями «одежі з чужого плеча», а то й бездарними примітивістами, ці засмітили пісенний жанр низькопробним «ширпотребом».
Пісні Володимира Івасюка не були тільки його дітьми. Вони були своєрідними дітищами своєї доби, своєї епохи, свого часу, хоч привабливість і оригінальність їх має понадчасові вартості».
Володя з трепетом ходить до Львівської консерваторії на композиторський факультет, де кафедрою теорії музики і композиції керує С. П. Людкевич. Не ремствує на те, що перші два роки будуть підготовчими, оскільки він без завершеної середньої музичної освіти, а закони вищого навчального закладу досить суворі, їх не обійдеш.
Ситуація ускладнюється тільки тим, що в нього немає свого піаніно чи фортепіано, а перевозити до Львова чернівецький рояль не можна — на ньому грає його сестричка Оксана, яка вступила до музичної школи. Купувати ж будь-який не хочеться — Володя мріє про першокласний рояль, але його важко знайти в продажу. Тому доводиться засиджуватися довгими осінніми вечорами за медінститутським інструментом. Своє піаніно марки «Петроф» він придбає через декілька місяців.
Після переїзду до Львова в ефірі чи не щодня звучать нові пісні Володі, які свідчать про те, що молодий композитор ступає на вищий щабель своєї творчості, красномовно доводячи різним заздрісникам, що в українську музику прийшов не випадковий аматор-самодіяльник, а своєрідний майстер ліричної пісні, романсу, балади. Твори цього періоду — «Світ без тебе», «Балада про дві скрипки», «Пісня буде поміж нас», «Передвістя», «Балада про мальви» та ін. виконуються окремими колективами, ансамблями, солістами, а це свідчить досить-таки переконливо про те, що «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», «Відлуння твоїх кроків», «Відлітають журавлі» та «Елегія для Марії» не були спалахом юнацьких емоцій, а проявом болісної потреби самовиразитися. І тут буде доречним сказати, що такого блискучого дебюту в жанрі ліричної пісні ще не було в українській радянській музиці.
Володя сумлінно працює із своїми виконавцями, дає їм поради, приїздить на репетиції. Вони, своєю чергою, линуть до нього, бо знають, що його твори принесуть їм успіх, визнання. Адже широкі народні кола люблять молодого композитора, а з цієї любові може скористатися будь-який виконавець.
У Володі особлива прихильність до ансамблів «Червона рута» і «Смерічка». Але треба зазначити і те, що Володя ні в кого з виконавців не випрошує ласки, він глибоко усвідомлює небуденність і оригінальність своїх творів, які виражають почуття і настрої його покоління.
* * *
…Багато часу проводжу у львівській Бібліотеці ім. В. Стефаника, де є чимало праць, в яких йдеться про події, що відбувалися на Буковині в XVІІ столітті. Я вивчаю, роблю виписки, потрібні для написання роману «Балада про вершника на білому коні». Володя інколи приходить туди, любить посидіти поруч зі мною і ознайомитися з історичними матеріалами, погортати давні часописи, поміркувати над тим, чим жили наші предки. Здається, допитливості його немає меж — сидів би цілими днями над давньою літературою. Це його спосіб відпочивати, інколи нахиляється до мене і пошепки ділиться своїми думками з приводу тієї чи іншої події. У нього гостра спостережливість, часто несподівані, дотепні зауваження.
Одного дня нас застає разом у читальному залі Степан Михайлович Трофимук, багаторічний дослідник революційної літератури на західноукраїнських землях, глибокий знавець української літератури, надзвичайно порядна людина. Останні роки він працював над докторською дисертацією, завершив її, але не захистив, бо на перешкоді стояли войовничі міщани, які зневажливо ставилися і до Галана, і Гаврилюка, і Козланюка, і Тудора, і до тих, хто їх вивчав і популяризував.
Ми познайомилися із Степаном Михайловичем ще улітку 1961 року в Одеському будинку творчості і подружили на все життя. З Одеси приїхали його автомобілем до Кіцманя, де він провів кілька днів у нашій родині. Наш Кіцмань сподобався йому і його дружині Оксані Степанівні. Вони блукали чудовим лісом, полями, милувалися срібним ланцюгом ставків і старовинним садом Воробкевича.
Коли Володя перебирається до Львова, Степан Михайлович частенько навідується до нас «на десять хвилин, послухати музику й відпочити», як каже він тихим стриманим голосом і якось сором’язливо усміхається. Володя завжди радий його відвідинам — Степан Михайлович дуже йому подобається.
Невисокий на зріст, повільний у рухах і мові, він сідає у крісло й починає розмову. А починає з того, що найбільше цікавить Володю — з поезії. Володя ж уважно стежить за новинками літератури, знає провідних українських поетів і добре обізнаний з творчістю молодих, навіть дебютантів. Степан Трофимук розповідає йому про Богдана-Ігоря Антонича, про його коротке, але яскраве життя. Залюбки зупиняється на подробицях, ще не відомих Володі. Читає з прихованою схвильованістю лірику Антонича. Ми слухаємо, неначе зачаровані, глибокодумну й образну поезію, виголошену голосом закоханої людини:
Дівчино, хмелю весняний,
Довкола мене уплетися!
Кують нам дятли з моху сни
І в сто гаях лопоче листя.
Весна омаяних весіль
І кожна ніч немов отрута.
Твоїх долонь ласкавий хміль
І тайна незбагнута…
І ось він каже:
— Робочий день закінчився навіть для вас, любі Івасюки. Сьогодні збори у Спілці письменників. Ви, Михайле Григоровичу, як член Спілки письменників, повинні відвідувати їх. Ходімо…
— Що ж, я вільний цього вечора.
Трофимук кладе руку Володі на плече і додає:
— Сподіваюсь, що й Володя піде з нами. Познайомиться з львівськими поетами. Це корисно, мабуть, для нього. Правда, Володю?
Володя запитливо дивиться на нас.
— Чи зручно? Я ж стороння людина… Викличу здивування.
Трофимук веде своє:
— Письменники зрадіють. Ти теж поет — твої поезії стали популярними піснями. Побратим по перу…
— Гаразд, переконали. Віддавай, тату, свої книги й журнали.
Нам подобається приміщення Спілки письменників на вулиці М. Чернишевського, затишні, гарно умебльовані кімнати. Письменники збираються. Ось Ростислав Братунь. Мене познайомила з ним Ірина Вільде в Русові під час святкування 100-річчя В. Стефаника. Володя теж був на святі, але деякий час стояв осторонь, розмовляючи з І. С. Козловським, який написав йому кілька теплих слів на сторінці журналу «Україна», де була надрукована «Червона рута». Після тієї розмови Володя підійшов до мене, і я представив його Дарині Дмитрівні, хоч вона знала його вже давненько — бувала ж у нас, у Кіцмані, із своїм батьком Дмитром Макогоном.
Тоді ж Ірина Вільде сказала з властивим їй гумором, що найкращий мій твір — це мій син. Письменниця, звичайно, повторила Олександра Дюма-батька, але жарт розвеселив нашу громадку.
На зборах бачимо Якова Стецюка, з яким Володя познайомився ще в дитинстві. А Романа Лубківського ми зустріли на святкуванні 100-річчя Осипа Маковея у Заліщиках.
А ось і Роман Кудлик. Його збірку «Весняний більярд» ми читали з великим задоволенням — у ній багато свіжого, багато поетичних знахідок. Недарма ж Ірина Вільде розповідала про нього в Чернівецькому університеті як про талановитого поета і добру людину.
Сідаємо разом із Степаном Михайловичем. Він розповідає Володі про чудових письменників, які в довоєнні і повоєнні роки належали до цієї літературної громади, надаючи їй високого громадянського звучання. Це передовсім Олександр Гаврилюк і Степан Тудор, що загинули у перший день війни, потім Ярослав Галан і Петро Козланюк, творчість яких перебуває у центрі наукових інтересів Степана Трофимука.
Збори відкриває голова Львівського відділення Спілки письменників України Ростислав Братунь, автор багатьох поетичних збірок. Він справляє враження енергійної людини. Після кількох чисто офіційних речень робить нам приємну несподіванку: оголошує, що на зборах присутній представник буковинської письменницької організації і його син — відомий український композитор Володимир Івасюк.
На Володю зиркають із доброзичливою допитливістю. Він каже мені пошепки:
— Тут матиму, мабуть, непоганих друзів.
— У тебе всюди є друзі…
— Ні, композитори готові підрізати мені струни… — і невимушене усміхається.
— Не узагальнюй, Володю, — каже Степан Трофимук, який почув його останні слова. — Серед львівських музикантів багато гарних хлопців. Серед них почуватимешся дуже добре.
— Поживемо й побачимо… — мовить задумливо Володя.
Збори тривають недовго. Ми всі розходимося, а Володя на прохання Ростислава Братуня та Ірини Вільде ще залишається. Вони довго розмовляють про Володині інститутські справи. Блукають разом по Львову. Володя відчуває, що в нього є друзі. І це надає йому бадьорості.
З творчістю Ростислава Братуня він познайомився ще на початку 60-х років, коли охоче виконував пісні Мирослава Скорика на його слова. У нашій бібліотеці були майже всі поетичні книжки молодого ще тоді поета. До переїзду до Львова Володя навіть написав пісню на його слова — «Коли між нами не було нічого», — до якої повертається у Львові, дещо змінює, і вона стає відомою під заголовком «Передвістя».
До Володі частенько навідується Ростислав Братунь і Степан Трофимук, з яким приходить вряди-годи й Ірина Вільде, що може цілими годинами слухати його гру на фортепіано та записи пісень. А з Р. Братунем починається велика творча дружба, яка триває аж до смерті Володі. Спостереження й думки про Володю, людину і композитора, поет висловлює у своїх спогадах. Наводжу уривок із них:
«Володя належить до тих людей, які не вміють прокладати собі дорогу ліктями. Прекрасно знаючи собі ціну, він скромний, аж до дрібниць. Це впадало в око в буденному й громадському житті, не кажучи вже про творче життя. Мені хотілося зустрітися з Володею і, правду кажучи, мріялось про те, щоб він написав на мої поезії якусь пісню, хоча б одну.
Одного разу він мені сказав: «Усе ще попереду… Пісні мої мають багато прихильників, їх залюбки співають, поширюють, навіть хвалять, але мені треба ще дуже наполегливо і вперто працювати, учитися…»
Володя ніколи не відмовлявся від громадських доручень. У Львові організував Клуб творчої молоді — перший у нашій країні. (Це не зовсім точно: перший клуб творчої молоді діяв у Києві в 1964–1970 р. р. і був брутально розігнаний владою, а його голова Алла Горська підло вбита — прим. ред.) Мені доручили керувати ним. Я запропонував, щоб Володю обрати одним із членів правління, а це декому не сподобалося. Треба підкреслити, що з перших місяців перебування у Львові, коли його пісні лунали переможно по всьому Радянському Союзі, щодня звучали по радіо і телебаченню, йому заздрили: малограмотні чиновники і нездари ненавиділи його талант.
Мені на все життя запам’ятався виступ Володі в залі Львівської консерваторії, де йшла мова про творчі проблеми. Володя говорив про музику. Скільки почуття любові було в кожному реченні, які глибокі думки висловлював! Він не був оратором, але промовляв щиро, викликаючи у слухачів той заряд емоцій, який вибухав у його творах. Він був дещо стриманий, але його слова пробуджували нові думки, потребу замислитися над розвитком нашої пісні, нашої естради.
У Клубі творчої молоді Володя відав пропагандою пісні, музики серед молоді. Він ставився із захопленням до організацій концертів, прибуток від яких ішов у фонд миру. Якось у Клубі творчої молоді відбулася зустріч з ідеологічними працівниками Києва. Ми передавали їм свій досвід. Клуб був перший в республіці, і його робота сподобалася киянам. На вечорі пролунали пісні Володі «Вернись із спогадів» і «Зимова казка».
Киян приємно вразило все побачене, їм не хотілося вірити, що робота клубу може бути такою цікавою. А в неї значну частину вклав Володя. На вечорі він відзначався прекрасним настроєм, дотепністю, у взаєминах з гостями й розмовах з ними, особливо, жінками, імпонував своєю вишуканістю, високою культурою. Йому симпатизувало жіноцтво, він був душею товариства.
Володя був щирим, переконаним інтернаціоналістом, який з глибокою шаною ставився до музичної культури інших народів, зокрема російського. Дружив із московським поетом Андрієм Дементьєвим, на його слова написав кілька яскравих творів. Поет із радістю говорив, що пісня «Рождение дня», написана на його текст, — чи не один з найкращих романсів, створених у повоєнні роки. Андрій Дементьєв з захопленням висловився про Володимира Івасюка, людину і композитора.
У Москві Володя познайомився з прославленим сучасним російським поетом Андрієм Вознесенським, який був дуже високої думки про його творчість. Тісна дружба зв’язувала молодого митця з московським композитором Олексієм Екімяном та відомим диригентом Юрієм Силантьєвим, який всі роки ставився до нього з добротою і ласкою.
У мене часто виникали запитання: чому такий близький краянин-буковинець Дмитро Гнатюк не виконав жодного твору Володимира Івасюка, одного з найталановитіших композиторів, що працювали в жанрі ліричної пісні? Володя ж не писав модних і дешевих шлягерів, а продовжував пісенні традиції великих попередників — передусім М. Лисенка та К. Стеценка.
Якось у Києві він зателефонував до мене на квартиру Зінаїди Костянтинівни, удови поета-партизана Миколи Шпака, матері моєї дружини. Він часто приходив, любив слухати її розповіді про поета, який загинув героїчною смертю у катівні гітлерівського гестапо. Ті часті відвідини вилилися у чудову «Юнацьку баладу», присвячену пам’яті поета-партизана Миколи Шпака. Я запропонував Володі відвідати зі мною Наталію Михайлівну Ужвій, а потім — Дмитра Михайловича Гнатюка.
У Наталії Михайлівни були недовго, вона квапилася на якийсь виступ. Але за короткий час вони все-таки встигли переговорити про музику й мистецтво взагалі. Видатна артистка схвалювала нашу творчу дружбу, яка ґрунтується на взаєморозумінні і взаємоповазі й дає радісні результати. Після цієї зустрічі Наталя Михайлівна з гумором сказала: «Дивись, яке воно ще молоде, а яке вже талановите та розумне! Дивуєшся, як це йому щастить створити такий чарівний світ мелодії, що хочеться у ньому вічно жити».
Дмитра Михайловича ми застали вдома. Дуже прихильно зустрів нас разом із дружиною Галиною Макарівною. Я його познайомив з композитором, буковинцем Володимиром Івасюком. То був незабутній вечір. Ми допізна розмовляли про розвиток сучасної української пісні, про досягнення наших композиторів та їхні слабкі сторони, втрати. Тоді ж Дмитро Михайлович попросив Володю написати спеціально для нього якийсь твір. Він, мовляв, охоче його виконає. Я сказав їм, що в нас уже є гарна пісня — це «Отчий дім».
Володя погодився надіслати її найближчим часом. Після того господар показав нам свою напрочуд цікаву колекцію картин. Захоплено розповідав історію кожної з них. Але треба відзначити, що Володя також був тонким знавцем і цінителем малярства та скульптури, дивував мене своїми лаконічними, але влучними й точними зауваженнями, спостереженнями, судженнями, інтерпретаціями… Виявляв широку ерудицію й добрий непомильний смак. Він скептично дивився на підробки під моду. Мода, вважав він, річ потрібна, але вона не повинна зрікатися таланту. Володя категорично відкидав будь-яке псевдоноваторство, формалістські вибрики.
Молодий композитор докладно знав світові музичні віяння, прекрасно розумівся у них. Цікавився не лише ліричною піснею, а розвитком європейської музики взагалі. Самобутність, неповторність його таланту, творчого почерку, стилю залишається назавжди в нашій культурі — таких композиторів було в нас дуже мало. Він, можна сказати, створив цілу школу — у нього є вже учні, які творчо засвоюють його традиції. Є також просто епігони.
Володя думав про майбутнє. Тому він учився, наполегливо вчився».
