Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Монолог перед обличчям сина
Розділ двадцятий
1973 рік багатий на незабутні події.
Володя уже має своє помешкання на вулиці В. Маяковського, 106, неподалік від Медичного інституту і Львівської консерваторії ім. М. Лисенка, складає на «відмінно» державні екзамени, отримує диплом лікаря і вступає в аспірантуру на кафедру паталогічної фізіології до прекрасного спеціаліста — професора Тетяни Володимирівни Митіної.
Володя втомлений. Частину своєї відпустки проводить у Бердянську разом з усією родиною.
Наприкінці липня покидаємо чудове приморське місто. Мені ж треба вертатися до Чернівців, де в Університеті будуть на початку серпня вступні іспити, я член екзаменаційної комісії. А Володя хоче взяти участь у музичному святі «Кримські зорі», що відбудеться в Ялті. Там виконуватимуть його пісні. Цікаво побачити, як вони звучатимуть на широкому пісенному тлі і як сприймуть їх ялтинці та їхні гості, що прибудуть з усіх кінців країни.
На пароплаві «Колхіда» пливемо Азовським і Чорним морями. Нам до вподоби ця подорож. Небо височенне, без єдиної хмаринки, схоже на шовкове полотнище, розстелене від обрію до обрію. За кораблем летить зграя чайок, снує у повітрі, вихоплюючи з моря все, що кидають пасажири.
Весь час перебуваємо на палубі, милуємося красою і таємничістю моря, розмовляємо про мало ще вивчений світ, що приховується від нашого ока під примхливими хвилями, про його красу і невмирущість.
Володя не розлучається з книжкою спогадів про Жерара Філіпа, створеною друзями й побратимами великого артиста, завдяки зусиллям мудрої й вірної його дружини Анни Філіп. Та книжка вийшла у світ у російському перекладі ще 1962 року, через три роки після смерті митця.
Стаю у затінку поруч з ним і час від часу зиркаю на нього, заглибленого в читання. Він відриває погляд від книжки і каже:
— Недаремно французька культура вже здавна відома у світі. Французи страшенно бережливо ставляться до своїх культурних діячів, великих чи малих. Дивися, — показує мені фотографії Жерара Філіпа, знятого в різних ролях, — це окраса європейського кінематографу.
— Маєш рацію, сину, — відповідаю, — у нас теж дуже багато робиться для розвитку культури. Ти на собі переконався.
— Я згоден з тобою, тату. Але мене інколи злить те, що в нас немає актора такої чарівливості, як Жерар Філіп. Якщо він з’явиться, то дуже скоро спивається. Хто в цьому винен?
— Оточення. Так, певної категорії шанувальників треба боятися, бо вони вважають, що своє захоплення талантом артиста, співака чи популярного композитора можна виявити в ресторані з допомогою пляшок коньяку і шампанського. Жерар Філіп після кожного спектаклю любив спати у своєму домашньому ліжку, а не під столом у ресторані. І в цьому було одне з джерел його величі.
Ми дуже здивовані, коли на другий день чуємо, як із репродуктора лунає близька й рідна музика Володі. Він перестає читати й розмовляти. Пісні, чергуються одна за одною — «Я піду в далекі гори», «Відлуння твоїх кроків», «Світ без тебе», «Балада про дві скрипки». Володя каже мені напівголосом:
— Маю жаль до тебе…
— Жа-аль?
— За те, що ти дозволив мені пускати між люди недовершений текст «Водограю». Якби ти наполіг, то тепер цей твір не звучав би, як докір сумління.
— Перебільшуєш, сину. Тільки у приспіві треба замінити два-три рядки, решта — усе на своєму місці. Послухай, як святково звучить твій «Водограй» над просторами Чорного моря.
Мовчимо деякий час. Володя приплющує очі від задоволення, справляючи враження, що готовий так слухати до кінця подорожі. Довкруж нас люди теж мовчать і слухають. Кожен думає, мабуть, про щось дороге, заповітне.
Цю тишу, насичену словами й мелодіями, порушує якийсь високий, елегантний молодик у білій короткорукавці з розстібнутим коміром і в окулярах у новітній оправі. Він звертається до Володі гарною українською мовою:
— Вибачте, що турбую… Ви — композитор Володимир Івасюк, правда?
Володя хитає ствердно головою.
— Я прийшов сказати вам, що капітан нашого корабля дуже просить вас завітати до нього в каюту. Я — його син, лікар.
Ці слова сказані з такою щирістю і лагідністю, що Володя зводиться на ноги й каже:
— Дуже приємно, докторе. Ходімо…
Володя видається трохи збентеженим, навіть сполошеним до деякої міри. Мені подобається його юнацька збентеженість і те, що він не відмовляється задовольнити прохання симпатичного молодого лікаря. У голові спливає думка, що люди люблять українські пісні, пожадливо їх слухають і з добрими почуттями ставляться до їхніх творців.
Капітан «Колхіди» — людина років за п’ятдесят, добре освічена, з високими інтелектуальними зацікавленнями. Розмовляють про музику, літературу, медицину. Капітан і його син висловлюють свіжі, оригінальні оцінки книгам, пісням і життю. З ними приємно розмовляти. Тому Володя затримується досить довго. А в цей час над Чорним морем разом з чайками розкуто ширяють його пісні.
Володя виходить на палубу й знову сідає поруч зі мною.
— Ну, як там твій капітан? — запитую.
— Симпатичний товариш. Просив, щоб я розповідав про себе. Про свою музику, медицину, пісні. Хотів знати, як пишуться пісні. А мені важко про це говорити, навіть неприємно. Терпіти не можу міщанське самовихваляння, і міщанський самоаналіз перед допитливими людьми. Але я був щирий, нічого не приховував, і капітан дуже уважно мене слухав, ставив запитання…
Прибуваємо до Феодосії. Володя й Галя виходять на берег і залишаються у цьому місті, а мати, Оксана і я продовжуємо дорогу до Одеси, щоб там сісти на поїзд і дістатися до Чернівців.
Володя і Галя влаштовуються у готелі «Асторія», що над самим морем, і з першого дня знайомляться передусім з музеєм І. К. Айвазовського, оглядають цікаві будинки міста, рештки старовинних фортець. Володі, як він признається, приємно, коли вітер історії вдаряє в обличчя, навіюючи думки про різні народи й події, які давно вже відгули, залишивши після себе тільки грубі, напівзруйновані стіни фортець, грізних укріплень.
Від залишків минулого завжди чекаємо в подиві чогось такого, що примусило б нас замислитися, порадіти чи посумувати.
Після ознайомлення з містом та його історичними й культурними пам’ятками вони проводять кілька днів на пляжі. Але набридає оте пасивне лежання: дорога манить у ще незвідані місця.
Володя купує німецький жовто-зелений намет і збирається «у далекі гори». Вони їдуть за Планерське і Коктебель і зупиняються у чудовій Долині Троянд. Одразу відчувають, що потрапили в якийсь чарівний куточок, де з радістю проведуть свій відпочинок. Однак перед тим, як там розтаборитися, вирішують ще раз ґрунтовно пообідати в ресторані, щоб потім остаточно перейти на морські харчі, овочі і фрукти. Тоді ж з ресторану вони спостерігають, як грандіозно уміє розперізуватися південна стихія.
Величезні блискавки розтинають потемніле небо на шматки — воно протестує проти них оглушливим і погрозливим гуркотінням, ревінням і розкатами, розливається хаотичними каскадами дощу, які відгороджують ресторан від рештки світу. Стає моторошно. Хвилинами видається, що безсила й квола людина перетворюється в іграшку, цілковито залежну від похмурих примх природи.
За п’ять-десять хвилин вода сягає півметрової висоти, електричне світло гасне, над землею, притихлою під ударами громів, панує темрява. Коли гроза вщухає, Володя закочує штани, бере Галю на плечі і чалапає до готелю, радіючи, що вони ще його не покинули. А наступного дня остаточно перебираються в Долину Троянд, спалюючи за собою мости.
Долина Троянд покрита безліччю кущів шипшини. Коли навесні вони зацвітають рожево-білим цвітом на тлі сірих скель і блакитного моря, то перед очима неначе розгортається поетична казка, що породжує у душі святковий настрій. Та біда лише в тому, що вчорашня нагла злива, невгамований вітрисько позносили всі намети, повалили деякі старі дерева, а з інших позламували гілки, позамулювали стежки й доріжки.
Тут починається справжній відпочинок.
Володя добре плаває, любить маску і ласти. Переплив би, здається, усе Чорне море. Вправно пірнає, витривалий під водою, де милується морською флорою і фауною. Там багато медуз, великих, як відра, а водорості розмаїтих кольорів і відтінків. Він охоче добуває з морського дна черепашки різних форм і розмірів. Щоправда, часто пірнає не лише заради спорту, а й задля того, щоб підстрелити якусь рибину, — Галя навчилася готувати дуже смачну риб’ячу юшку.
Недалечке від їхнього намету лежить камінь, на якому можуть розсістися водночас п’ять-шість осіб. На ньому щовечора сидить засмаглий, золотисто-бронзовий Володя з гітарою в руках і наспівує українські народні пісні та свої власні твори. Його блакитні очі та вигоріле волосся підкреслюють ще виразніше його романтичний вигляд, що нагадує легендарного співця, який прийшов до моря набратися снаги і відпочити хоч трошки од метушняви суєтного світу…
Думки Володі кружляють над краєм його дитинства і юності. Він живе його духом, образами, мелодіями.
На цьому камені зароджується пісня «Два перстені». Володя завжди носить з собою нотний папір, а тут, у цій Долині Троянд, не має з собою ні листочка.
Мелодія ж бринить, слова ніби з якоїсь далекої далини напливають, стають одне біля одного і за мить зливаються з нотами, перетворюючись у частини мелодії, що ширяє довколо Володі і того прадавнього каменя, на якому він сидить. Її треба негайно записати, щоб вона могла жити не лише в його серці. І ось Володя відламує гілку шипшини, креслить нею на піску з намулом, що ще не встиг висохнути, але вже затужавів, нотний стан і нанизує на його лінійки перші такти нової пісні. Будучи впевнений, що його ніхто не бачить, ходить збуджено довкруж твору, не зводить з нього очей. Розмахує руками і наспівує нову пісню. Час від часу нахиляється до нотного стану і щось виправляє гілкою шипшини.
Галя бачить здалеку незвичну поведінку Володі. Приходить до висновку, що він зайнятий чимось важливим, тому не наближається до нього, щоб не сполохнути пташку його натхнення. Він настільки заглиблений у свою роботу, що ще навіть не пірнав у море, щоб спіймати рибину. Сьогодні йому немає ніякого діла до того, що в них скінчилися харчі.
Несподівано він кричить:
— Галю, принеси, будь-ласка, сюди олівець і один чистий конверт. Усе це в меншій валізці.
Галя біжить до намету і за якусь мить з’являється перед ним. Запитує:
— Склав нову пісню і хочеш послати її поштою у вічність?
— Ось вона… — мовить, не звертаючи уваги на її іронію й показуючи пальцем на нотний стан, що розпростерся на землі. Починає співати:
Як ішов я опівночі
Понад тихою водою,
Зачерпнув у жмені срібло
Те, що місяць там залишив,
І зробив із нього перстень.
— Як вона тобі звучить?
Галя усміхається і каже:
— У творчих справах ти дуже забобонний, і я не збагну, навіщо ти написав таку гарну пісню на піску. Щоб вітер її змів у забуття? Не боїшся?
— Говориш так, Галю, бо ти голодна.
— Ну звичайно, ти не спіймав сьогодні жодної рибини.
— Сьогодні риба для нас другорядна штука. Головне, що вже є нова пісня. — Переписує її на конверт і йде, співаючи, до намету.
Вони вирішили обходитися, як Робінзон Крузо, дарами кримської природи і не оголошували ніякої голодовки. Якщо не пірнав у море, то тепер треба було знайти вихід із скрутного становища, бо Галя така голодна, що аж очі світяться у неї.
Володя перевертає речі у своїй валізі і дістає зі споду банку м’ясних консервів і півкілограма манної крупи.
Галя не йме віри своїм очам.
Володя бере казанок і йде, наспівуючи пісню, принести джерельної води. Водночас приносить і цілий оберемок хмизу. Розпалює вогнище.
— Я знав, що ти пробуватимеш умерти з голоду, тому й зробив деякі запаси, — мовить він тоді, коли полум’я обіймає казанок з усіх боків і весело палахкотить.
Невдовзі казанок також заводить пісню разом з Володею, а Галя тішиться, що матиме на вечерю манний куліш, заготовлений на джерельній воді, і кілька шматків м’яса. Ні, з Володею не умреш з голоду, він завбачливий, винахідливий і любить турбуватися про інших, Галя їсть, аж за вухами лящить. А Володя, з’ївши кілька шматків м’яса, лягає горілиць, дивиться на безхмарне небо і шукає нові слова для своїх пісень.
Вимріяний напівголодний відпочинок на кримській землі їх, медиків і музикантів, цілком задовольняє. Долина Троянд зостанеться назавжди в їхній пам’яті. Там Володя створив і пісню «Наче зграї птиць».
…Володя працює на кафедрі патфізіології, веде практичні заняття із студентами. Це приносить йому, вчорашньому студентові чимало клопоту. Та він легко долає усі труднощі. Йому допомагає у цьому його вміння самовіддано працювати і, звичайно, любов до медицини та повага до наукового керівника, професора Т. В. Митіної. Хоч і довго просиджує над підручниками, усе ж йому залишається удосталь вільного часу для творчої роботи і відвідування лекцій у консерваторії. Навіть їде до Москви, на Центральне телебачення, де знову зустрічається з Геннадієм Зубановим та режисером Ларисою Маслюк, які стали щирими друзями на все його життя.
Володя турбується умеблюванням свого помешкання на вулиці Маяковського. У цьому я його підтримую: він накреслює до дрібниць план свого робочого кабінету, а я замовляю його на Берегометському деревообробному заводі.
У цей період Володя з особливою любов’ю ставиться до дядька Дмитра, мого старшого брата, з яким його протягом усього життя зв’язує душевна дружба. Дядько Дмитро — зразок справжнього друга, який імпонує передовсім своєю порядністю і високим культурним рівнем, начитаністю, знанням літератури, особливо української.
Тоді ж Володя знайомиться з талановитим львівським поетом Романом Кудликом, поезія якого входить свіжим струменем у його творче та інтелектуальне життя. Володя радіє, коли натрапляє на твори цього поета в газетах і журналах, з інтересом читає його поетичні збірки, спілкується з ним, запрошує його з дружиною на родинні свята, а з часом пише кілька яскравих пісень на його слова, найвдаліші серед них — це «Я — твоє крило», «Освідчення» і «Нам, друже, спокій тільки сниться». У своїх спогадах «Дума про вічність» поет показує правдивий образ Володі. Процитую короткий уривок:
«Біля кінотеатру ім. І. Франка стояв мій товариш Дмитро Герасимчук та незнайомий юнак у темному шкіряному плащі, трохи незвичному для ока, бо такі тільки-но почали входити в моду.
— Знайомся, Романе, це Володя Івасюк.
Трохи інакшим уявляв я собі автора пісень «Червона рута» і «Водограй», що тоді буквально заполонили все довкола і звучали щохвилини по радіо й телебаченню, з естрадних майданчиків, розчинених вікон будинків і просто на вулиці, їх наспівували і продавці морозива, і водії таксі, і вчителі, і носильники на вокзалі. Тому й не поспішав знайомитися з автором цих двох пісенних бестселерів, хоч і знав, що віднедавна він мешкає у Львові. Гадав собі: слава запаморочила йому голову, а самозакоханих людей я не терплю органічно…
А Володя Івасюк якось зніяковіло глянув на мене:
— Я маю вашу збірку, може, її підпишете?
І одразу відчув до нього симпатію, бо і в голосі, і в бентежному синьоокому погляді не було ні краплиночки самозадоволення, самозакоханості — він абсолютно не сприйняв тої слави, що звалилася на нього, він, здається, у глибині душі навіть сам дивувався їй…
Ми пішли тоді утрьох випити кави, і за півгодини нашого спілкування він ні словом не прохопився про свою композиторську працю: говорили про Чернівці, про Ірину Вільде та театр. І тільки, коли прощалися, промовив:
— Я хотів би з вами ще зустрітися, бо в мене є одне прохання…
З ним приємно було спілкуватися: багато знав, мав витончений смак, а про обдарованість я вже й не кажу, Володя мав рідкісний, як на мене, композиторський талант — він чудово вловлював ритми, співзвучні своєму часові, і зумів, як точно сказав колись поет, піднести їх до рівня вічних партитур. Умів із миттєвого створити непроминальне.
Був небагатослівним у розмовах, говорив, добре виважуючи кожне слово. Прекрасно знав літературу (композиторів, які могли б йому в цьому дорівнятися, я поки що не зустрічав).
Пригадую творчий вечір у Львівському міському лекторії, на який було запрошено нас удвох: я читав поезії, Володя виконував свої пісні (він міг бути непересічним співаком — ще одна грань творчого обдарування!). А потім відповідали на запитання. І мене вразило, і я по-доброму позаздрив Володі — як аргументовано, зі знанням справи відповідав він на дуже непрості запитання, як плавно, спокійно текла його мова.
Володя був інтелігент у найвищому значенні цього слова. Ерудиція, тактовність, доброзичливість до співрозмовників, стриманість і аргументованість у дискусіях, — таким знав його не тільки я…»
* * *
Нові пісні злітають лихоманкою одна за одною з клавіатури інструмента. Це глибокопатріотичні твори «Пісня про тебе», «Батьківська балада», «Вогні Львова» (сл. Р. Братуня); роздуми про життя і неспокій людини в сучасному суспільстві: «Далина» (сл. Д. Павличка), «Кленовий вогонь» (сл. В. Івасюка та Ю. Рибчинського), «Ноктюрн осіннього міста» (сл. Р. Братуня). У інших йдеться про красу і велич почуття любові: «День з тобою», «В тебе тільки раннє літо», «Незване моє кохання» (сл. Р. Братуня), «Калина приморожена» (сл. М. Петренка), «Запроси мене у сни» і «Тільки раз цвіте любов» (сл. Б. Стельмаха), «Золотоволоска» (сл. А. Драгомирецького) та ін.
Крім творчості, консерваторії й роботи на кафедрі, у Володі є чимало різних обов’язків і побутової мороки. Однак він використовує кожну нагоду, щоб вирватися з їхнього полону на лоно природи.
Коли починається мисливський сезон, друзі запрошують його на полювання. Він, можна сказати, виріс у лісі, і звичка блукати звіриними стежками виробилась у нього ще в дитинстві. Та я ніколи не чув, щоб Володя хвалився, начебто йому пощастило підстрелити якусь звірину у лісі.
Ось він блукає дібровами й полями з рушницею на плечі, тихенько наспівуючи пісню стрільців з опери К.-М. Вебера «Вільний стрілець». За півсотні кроків від нього йде його друг, який подеколи бабахкає зі своєї рушниці. Володі кожен раз здається, ніби пальнули по ньому…
Час минає, а Володя не проявляє ніякої ловецької активності. Про таких мисливців, як він, ходять по світі глумливі анекдоти. Щоб не потрапити зловтішним ловцям на язик, він зупиняється на невеличкій галявині і прицілюється у саме небо, але так, щоб не зачепити й гілку ялини, і бабахкає… Його здивуванню немає меж: з-під куща вискакує сполоханий зайчисько і розгублено кружляє, мов ошпарений. Потім кидається у нестямі в гущавину. Володя розповідає про це полювання:
— Шкодую, що безглуздою стрільбою порушив заячий сон. Більше я ніколи не стріляв. Вважаю, що моє покликання оспівувати й звеличувати все живе й прекрасне, а не вбивати. Мене пройняла відраза до рушниці, що мені дав друг. Після зустрічі із зайцем ступаю далі. Несподівано переді мною ніби виростає із землі сарна. Стоїть спокійно і ніби каже мені: «Опусти зброю!» Дивиться на мене такими ніжними очима, що я чую у собі голос: «Хіба ти не вінець природи?»
