Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ двадцять другий

Я знав, що протягом року Володя був дуже заклопотаний всілякими справами, крутився, як він казав, неначе муха в окропі. Мені доводилося думати про його відпочинок, який він любив проводити на лоні природи або на березі моря, серед цікавих людей. Він звик до літераторів і полюбив ще з Чернівців їхнє товариство. Вважав їх людьми витонченого інтелекту. Вони завжди, щоправда, ставилися до нього з симпатією і глибоким розумінням тієї культурної справи, яку він робив, підтримували його морально, завжди були готові захистити від заздрісних обивателів. У їхньому середовищі він чудово себе почував. А це спонукало його пильно стежити за всім, що діялося в тому середовищі, і за всім вартісним, що виходило з-під пера українських письменників. Він розумів, що літератори, зокрема поети, це ті люди, що допоможуть йому реалізувати творчі задуми, які він виношував. Йому було цікаво, легко, весело з ними.

Улітку 1976 року я збирався провести кілька тижнів у Будинку творчості в Гаграх і вирішив придбати путівку і для Володі. Він дав згоду поїхати в Гагри, але без путівки, бо не хотів бути зв’язаним з добре упорядкованим режимом, щоб не набирати непотрібних йому кілограмів. Навпаки, він хотів схуднути на два-три кілограми. Ми з матір’ю потурали і цьому його бажанню.

Разом з Володею прибули туди і дочка Галя зі своїм чоловіком Любомиром. Вони всі троє винаймили помешкання в місті. Я з дружиною та дочкою Оксаною мав кімнату в Будинку творчості. Ми проводили всі разом свій час на пляжі, що простягався перед нашими вікнами. На концерти, літературні вечори та в кіно теж ходили гуртом.

У Гаграх повітря прекрасне, парк імпонував нам своєю південною рослинністю, недалечке хмурився темний ліс, що неначе дихав на нас приємною прохолодою. Однак тамішній пляж розчарував нас цілковито. Він покритий такими каменюками, що босоніж не пройдеш по них. Цим, мабуть, пояснюється те, що тут майже не було українських літераторів, які звикли до незрівнянних пляжів на узбережжі Чорного та Азовського морів. Либонь не хотіли, щоб у їхні боки впивалася гостра жорства.

У Гаграх Володі поталанило. Тут він познайомився з Віталієм Григоровичем Дончиком та його чарівною дружиною Євгенією Андріївною. Вони також відпочивали в Гаграх зі своїми синами Максимом і Андрійком. Подружжя Дончиків ділилося з нами останніми київськими літературними новинами, розповідало про нові книги, які варто придбати, про різні зібрання письменників та всілякі літературні пристрасті. Про Віталія Григоровича, світлу особистість, інтелектуала високої проби і талановитого критика й історика літератури, ми часто вели розмови в родині. Мене познайомив з ним Роман Андріяшик на одному з письменницьких з’їздів. Про нього завжди ходила добра слава, як про чесну світлу і вельми ерудовану людину.

Дні, проведені Володею в товаристві Віталія Дончика, залишилися незабутніми в його пам’яті і серці. Після того він часто зустрічався з ним у Києві та вітав його у своїй львівській домівці.

Ми з дружиною виїхали до Маріуполя, а Володя з Оксаною, Галею та Любомиром залишилися в Гаграх.

Закінчивши це тритижневе перебування в Гаграх, Володя з Оксаною поїхали до Криму. Зупинилися на одну добу в Феодосії, а звідти подалися до Коктебелю, де затрималися недовго — їх вабила Долина Троянд, що розкинулася в підніжжі Карадагу, найвищої кримської гори. Розташувалися на березі моря, щоб відпочити ще два тижні під блакитним небом, пекучим сонцем і в хвилях чистої морської води. Володя, як завжди, шукав хоч на кілька днів самотини. Вона бувала потрібна, неначе приносила йому якусь розраду чи радісні хвилини самозаглиблення. З ним так часто бувало. Інколи міг веселитися як безтурботний юнак, а потім несподівано замкнутися в собі і піддатися владі власних задумів. Однак у підніжжі Карадагу він не знайшов жаданого усамітнення. Поблизу їхнього намету розташувалося четверо дівчат, що, як потім вияснилося, студіювали архітектуру в одному з московських вузів, а самі вони були харків’янками. Ті дівчата швидко впізнали Володю — пісні його були їм відомі, а його затямили з телевізійних передач. Не минуло й днини, як вони заприязнилися, відчули потребу спілкуватися, знайшли цікаву тему. Звичайно, між ними виникла взаємна симпатія. Ті вродливі дівчата були дуже непоганими художницями. У них були альбоми, акварелі, кольорові олівці. Вони довго терпляче просиджували на пекучому сонці щоб засмагнути як слід, і залюбки малювали людей та морські краєвиди. Недалечке розтаборився невеликий гурт зі своїми наметами. Одна з дівчат намалювала портрет Володі і забрала його з собою, а другий, подарований Володі, на жаль, не зберігся. Видається, що Володя комусь подарував його у своїх подальших мандрах. Та він, щоправда, не залишився у них в боргу. Він теж показав, що орудує пензлем не гірше, ніж смичком. Він виконав портрети тих дівчат і чотири морські пейзажі, які опинилися мабуть, у Харкові. Тоді ж він створив і портрет Оксани, який і донині зберігається у нашій родині, як дорога реліквія.

Володя кожен день плавав по дві-три години. Любив ловити рибу для їхнього щоденного меню. Ходив на базар за продуктами і все-таки усамітнювався. Щось писав на нотному папері. Сестра Оксана, яка була разом з ним, згадує: «Протягом усіх днів, проведених разом з ним я не пам’ятаю, щоб він був без роботи, щоб марнував час. Якщо не ловив рибу, то просиджував з дівчатами за цікавими розмовами, або книжку читав, чи щось писав на нотному папері. Я бачила, що він у полоні якогось задуму, але не запитувала ні про що, сподіваючись, що він поділиться зі мною своїми думками так, як це завжди робив у нашій родині. А він умів це робити дуже гарно».

Справді, Володя усвідомлював те, що незабаром його навчання в консерваторії закінчиться, треба буде складати державні екзамени та захищати дипломну роботу. І ось він вирішив написати твір великої форми, який можна виконувати зі сцени і вважати дипломною роботою. Він почав обдумувати оперу на дві дії та дві картини. Вона має бути гостросюжетною, цікавою людськими характерами, драматично напруженою. Її музика повинна полонити серця слухачів. А як досягнути того? Вона має бути яскрава, позбавлена мелодійних штампів, сповнена свіжості та оригінальності.

Сюжет для опери «Дарина» Володя вже мав. Він прочитав «Думу про княгиню-кобзаря» Б. Грінченка і п’єсу «Княгиня Любов» С. Яричевського і дійшов висновку, що кращої теми він ніде не знайде і напруженішого сюжету йому годі шукати. Треба тільки написати лібрето… І він почав його обдумувати, виношувати. У творі йдеться про палке кохання русинського князя і простої дівчини Дарини. Дія починається з їхнього весілля. Коли воно було в розпалі, а князь перебував на сьомому небі від щастя, гонець приніс йому страшну звістку про те, що золотоординці напали на українську землю. Одних людей вони убивають, інших беруть у ясир, знищують села, залишаючи за собою тільки згарища й пустку.

Князь без найменших вагань одягає на себе лицарський обладунок, прощається з молодою жоною і йде захищати українську землю від поневолювачів.

Під час битви з ворогами князь потрапляє в ясир.

Молода княгиня Дарина з болем переносить те нещастя — не може змиритися з тим, що й коханий муж мучиться в неволі. Вона вирішує визволити його. Задля того переодягається на парубка-співця і мчить, як вітер, на своєму коні до далекого Криму. Там вона зачаровує татарського хана своїми українськими піснями. Володар Криму, вражений їхньою красою, каже співакові:

— Я хочу винагородити тебе за те, що ти розважав мене своїми чарівними співами. Проси у мене все, чого бажає твоя душа, і я сповню твоє прохання.

— Подаруй мені якогось невільника, — відповів парубок-співак.

— Вибирай того, що тобі до вподоби. Дарина взяла за руку свого князя.

— Оцього, — сказала…

Хан вагається якусь мить, але не ламає своєї обіцянки. Віддає співцеві обранця, за якого міг отримати великий викуп.

Коли вони опиняються в степу, княгиня-співець покидає мужа і мчить якомога швидше до княжого палацу. Там боярство чинить суд над княгинею, звинувачуючи її в зраді свого мужа і вимагає її страти. Та князь прибуває вчасно, перед ним з’являється співець-рятівник, і все стає на свої місця.

Як бачимо, тема твору — це патріотизм жінки-українки, її відданість рідному краєві та своїй родині. Через увесь твір проводиться ідея про те, що сила духу перетворює кровожерного хижака в людину, пробуджує в ній благородну суть. Це перемога високої духовності над людським злом, світла над темрявою.

Твір своєрідний і тим, що виконавці розкриватимуть тему за допомогою великих і малих арій, яких мало бути в опері сорок.

У тих піснях-аріях мали вміщуватися елементи діалогу та їхній ідейний зміст — це велич кохання, краса і благородство подвигу вірності коханій людині і рідному краю. Інакше кажучи, то мала бути опера-концерт. Пісні до неї мали писати, на думку Володі, поети Р. Братунь, Р. Кудлик та С. Пушик…

Однак Володя припустив прикру необережність. Докладний план-конспект цієї опери він показав своєму педагогові А. Й. Кос-Анатольському. Той вислухав свого студента і взяв план майбутнього лібрето з собою, прочитав його. Наступне заняття присвятив розбору його змісту. Він поклав машинопис тієї праці перед Володею і сказав категоричним тоном:

— Це — ваша фантазія.

— Ні, Анатолію Йосиповичу, не тільки моя, а й Бориса Грінченка та Сильвестра Яричевського. Зрештою, це добре, що в цьому є фантазія, бо художній твір позбавлений авторської фантазії, менше вартісний, він не може хвилювати людей.

— А я вам не раджу засмічувати собі голову старовиною. Сюжет гарний, але за нього не беріться. Він вам принесе тільки розчарування.

— У ньому буде, за моїми розрахунками, сорок пісень, а в жанрі пісні, романсу, балади я дещо розумію і спроможний вже зробити все так, щоб не розчаровуватися.

— Ви — людина нескромна, а ваші прожекти мене дратують. Люди як люди, а ви пхаєтеся в якусь оперу-концерт… Гонитва за новаторством? Зарано…

— Мій твір дасть змогу глядачеві послухати пісні, стежити за розгортанням дії, милуватися протягом двох годин душевною чистотою шляхетних людей. Це буде глибоко патріотичний твір. У майбутньому він зможе стати моєю дипломною роботою. Від такої музичної штуки наш сучасник не відсахнеться.

— Маєте рацію, вона лежатиме нерухомою у вашій шухляді, — мовив Анатолій Йосипович з іронією і недобрими натяками…

Володя не завважив іронії свого педагога і додав:

— Наскільки мені відомо, такого різновиду опери ще не було, принаймні у нас, в Україні.

— У нас немає порядної традиційної опери, а ви хочете морочити голову людям усілякими новаціями.

— Без новацій мистецтво не може існувати.

А. Й. Кос-Анатольський погано ставився до Володі. Бували дні, коли він проходжався кроками по аудиторії і виголошував свої довжелезні тиради, сповнені відвертої недоброзичливості і позбавлені елементарної тактовності.

Володя, хоч і був страшенно невдоволений і ображений, не проявляв найнезначнішої нечемності і протесту проти таких стосунків. Навпаки, усно і письмово висловлював вельми позитивні думки про свого вчителя. Не було випадку, щоб Володя проявив якусь неповагу до нього. Наприклад, у невеличкій статті, видрукуваній у квітні 1973 року в газеті «Вісті з України», він писав: «Мені пощастило вчитися в класі відомого українського композитора, народного артиста УРСР А. Кос-Анатольського. Цей майстер — великий знавець фольклору, чудовий музикант, і заняття у нього зобов’язують до щоденного удосконалення майстерності. Я відчуваю, що за один лише рік багато чому навчився, взагалі, можу сказати: кожне заняття — це справжнє відкриття».

Володя часто згадував ту розмову з викладачем і шкодував, що поділився з ним своїм задумом про написання опери «Дарина». Він добре розумів роздратованість А. Й. Кос-Анатольського, після спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці», до якого Володя написав музику, неприхильність викладача ще більше загострилася.

Такі взаємини не могли сприяти розв’язанню якихось навчально-творчих проблем. Анатолій Йосипович зловживав делікатністю і тактовністю студента, намагався перекреслити все, зроблене молодим композитором у жанрі пісні, в якому студент вже утвердився як оригінальний майстер. Старався навіть принизити його за колосальний успіх у своєї багатомільйонної аудиторії.

Володя часто розповідав мені про безпардонність А. Й. Кос-Анатольського. Я заспокоював його, посилаючись на те, що Анатолій Йосипович доцент, що теж має ґедзя, якого він при першій-ліпшій нагоді показує своїм студентам. Володя інколи розкривав переді мною те, що тримав у таємниці. У хвилини відвертості Володя ніби вихлюпував усю правду:

— У нього я не беру ніяких знань. Він нічого не знає або не хоче поділитися зі мною своїми знаннями.

Я не міг відповісти йому нічого з глуздом. Примирливим тоном відповідав:

— Про це можуть дати відповідь лише ті композитори, які навчалися в нього.

— У консерваторії розповідають, що в нього не було жодного випускника. Усі своєчасно покидали його. Ораторське мистецтво педагога не цікавило їх.

Про творчість Володі часто йшла мова в пресі. Протягом усіх років відгуки були хвалебні. В Україні його любили, ставилися шанобливо до його імені. Він був улюбленцем інтелігенції, учнів середніх шкіл, студентів, селянської та робітничої молоді. Його заперечували або просто ігнорували українські музиканти, крім декількох осіб, особливо київські. Але не можна приховувати й того, що у звітній доповіді VІ з’їздові композиторів України, опублікованій 31 січня 1974 року в газеті «Культура і життя», А. Я. Штогаренко веде мову і про пісню, зупиняється також на новому напрямку репрезентованому молодими композиторами України. Він відзначає: «Своїми шляхами розвивається в наш час і лірична пісня. Це — і продовження типового для української музики жанру пісні, романсу… Це також жанр, що наслідує форми і ритм сучасної естрадної музики, використовує деякі сучасні прийоми ансамблевого співу і музикування. На цьому ґрунті народився цікавий напрям сучасної ліричної пісні, зразками якої є твори В. Івасюка, В. Ільїна, І. Поклада, Е. Ханка. В кращих з них ми спостерігаємо спроби поєднати естрадний стиль з інтонаціями народної пісенності».

Атмосфера в консерваторії згущувалася, ставала важкою для Володі, інколи й нестерпною. Володя хвилювався, був розчарований. Володі було важко відвідувати заняття у А. Й. Кос-Анатольського, до якого приєднався і доповнив його своєю злостивістю інший член Спілки композиторів — В. В. Флис, що відав навчальною роботою консерваторії. Він також не приховував свого невдоволення успіхами Володі поза консерваторією. Володя почував себе погано, але не припиняв роботу над своїми творами. На замовлення театру м. Дрогобича він пише музику до спектаклю «Мезозойська історія» за п’єсою Рустема Ібрагімбекова і теж здобуває успіх у глядачів. Про це веде мову поет Богдан Стельмах у своїх спогадах:

«Пам’ятаю, як Володя приїхав до мене в Дрогобич, коли я ще працював в обласному музично-драматичному театрі ім. Івана Франка. Ставилася «Мезозойська історія». Потрібно було написати музику. На той час Володя написав музику до постановки «Прапороносців» у театрі імені Марії Заньковецької. Тоді я вперше дізнався, що Володя грає на скрипці.

Він написав музику до постановки, а пісня з неї «Запроси мене у сни» стала широко відомою. Коли йому запропонували угоду з театром, щоб одержати гонорар за роботу, він відмовився, сказавши, що музику писав на моє прохання. Не про себе він дбав. Не для того творив, щоб на хвилях пісень сягнути слави. А щоб збагатити рідну культуру».

Це розвіяло до певної міри поганий настрій Володі. У той же час він пише ще низку вокальних творів — «Батьківська балада», «Балада про отчий дім» та ще кілька пісень, між якими виокремлюється «Пісня про тебе» (слова Р. Братуня), що є натхненним освідченням в любові до своєї матері — України.

Тоді ж здає до видавництва «Музична Україна» збірку пісень, до якої входять такі твори: «Освідчення» (сл. Р. Кудлика), «Балада про мальви» (сл. Б. Гури), «Тільки раз цвіте любов» (сл. Б. Стельмаха), «Далина» (сл. Д. Павличка), «Кленовий вогонь» (сл. В. Івасюка та Ю. Рибчинського), «Запроси мене у сни» (сл. Б. Стельмаха), «Балада про дві скрипки» (сл. В. Марсюка) та «Під селом Бояни» (сл. О. Соловйова).

Ця збірка закріпила ще більше добре ім’я молодого композитора, його яскравий професіоналізм, всупереч поширюваному слову «самодіяльник», яке чіпляли на Володю як ярлик меншовартості. Це робили в той час безперспективні професіонали, про яких народ не знав, бо ніде не чув їхніх творів.

Протягом кількох днів книжки Володі не стало в книгарнях, а це свідчило про живий інтерес шанувальників української музичної культури.

З цією публікацією пісень пов’язані важкі переживання Володі. У видавничій рецензії композитор Ігор Шамо, який завжди чомусь дихав вогнем на молодого колегу перекреслив збірку, не рекомендував її до видання. Володі особливо боляче було від його слів, сказаних у колі київських композиторів: «Етот гуцул стал нам попєрьок дорогі, но ми єго уберьом…» Ті слова долинули до слуху Володі. Він обурювався:

— Кому ж я став поперек дороги? Кому заважаю написати «Дев’яту симфонію» чи «Місячну сонату»? Хіба я колись заважав українській молоді захоплюватися творчістю Ігоря Шамо чи когось із його титулованих колег? Чого вони чіпляються до мене? Чому Шамо мені погрожує, ніби у нього монополія на українську пісню?

— А ти спокійно реагуй на ті недотепні слова, — мовила мати. — Наш світ такий, що ти не раз почуєш щось подібне.

— Я міг би не реагувати тоді, коли б їх вимовив письменний обиватель, а не відомий композитор, пісні якого залюбки виконує один із найбільших сучасних співаків Дмитро Гнатюк. Справді, така поведінка можлива лише у нас, в Україні.

Перша збірка вийшла в світ завдяки здоровому глуздові і порядності працівників видавництва «Музична Україна». Вона піднесла дух Володі, вляла в нього бадьорості, і він почав працювати з подвоєною енергією. Майже водночас із книжкою у всесоюзній фірмі «Мелодія» з’являється і чудова платівка-гігант «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару». Вона складається, як і збірка творів, з нових пісень, написаних переважно у Львові. Це такі: «Я — твоє крило» (сл. Р. Кудлика), «Балада про мальви» (сл. Б. Гури), «Пісня буде поміж нас» (сл. В. Івасюка), «У долі своя весна» (сл. Ю. Рибчинського) «Колиска вітру» (сл. Б. Стельмаха), «Лиш раз цвіте любов» (сл. Б. Стельмаха), «Кленовий вогонь» (сл. В. Івасюка та Ю. Рибчинського) «Запроси мене у сни» (сл. Б. Стельмаха), «Два перстені» (сл. В. Івасюка), «Далина» (сл. Д. Павличка), «Пісня про тебе» (сл. Р. Братуня).

Щоб випустити у світ ту яскраву платівку треба було робити надлюдські зусилля — підготувати довершені записи, а для того Володя був змушений перебувати багато днів у Києві.

Коли Володя отримав платівку, він довго її розглядав, милувався нею, гладив її, як дитину. Він сказав не без гордощів:

— Хвилинами тішить усвідомлення того, що в людські домівки потрапить і від мене трішки світла. Не марні мої зусилля.

Він тішився, мов юнак, якому випало тримати в руках річ, про яку він мріяв багато років. Однак його радість була затьмарена коротеньким повідомленням, отриманим поштою з Львівської консерваторії їм. М. Лисенка. У ньому йшлося про те, що Володю, студента композиторського відділення, виключено з консерваторії за пропуски занять.

Володя нічого не сказав мені про те повідомлення, не знав про нього і його найближчий приятель і співавтор Р. Братунь.

У Володі починалися головні болі, схожі на ті, що були у нього в десятому класі, коли він мріяв про золоту медаль і жорстоко був її позбавлений. Був схожий і на той біль, коли він блискуче склав вступний екзамен до Чернівецького медичного інституту, а ректор того вузу О. Д. Юхимець оголосив його злочинцем і влаштував йому жорстоку розправу в присутності переповненого людьми залу… Тепер у консерваторії повторили втретє подібну розправу. Володі треба було відпочити, і він утратив сон. Треба було вгамувати відчай.

Володя ліг у лікарню, де пролежав кілька тижнів. Там він вилікувався, оклигав від консерваторського удару. Виписавшись, поїхав з матір’ю до курортного міста Трускавця, щоб попити цілющої води і врівноважити свій настрій. Там вони проживали в готелі. Володя ніби загубився серед чисельного людського юрмища. Проходжався вулицями Трускавця, часто розмовляв з незнайомими та знайомими людьми, і те спілкування примусило його забути консерваторські неприємності. Інколи він усамітнювався, довго просиджував за столом або лежав на дивані, читаючи романи Дюма та Дрюона, які дуже любив, засівав нотний папір нотами, що згодом, за інструментом, ставали новими піснями.

Після майже місячного перебування в Трускавці Володя повернувся до Львова і почав готуватися з матір’ю до тривалої мандрівки по Україні.

Вони зупинилися на кілька днів у Києві. Там побували в оперному театрі, в кількох кінотеатрах та концертах. Після того їх чекала улюблена подорож по Дніпру. Добралися «Ракетою» до Канева, де теж зупинилися в готелі, неподалік від музею Тараса Шевченка. Провели там цілий тиждень. Володя почував себе дуже добре.

Після докладного ознайомлення з музеєм геніального поета і прогулянок по Каневу вони поїхали по Шевченківських місцях. Сподівалися, що побачать щось прекрасне, упорядковане за всіма законами європейської цивілізованості, але гірко розчарувалися: все було занедбане. Володя говорив матері з обуренням:

— Мені доводилося читати чимало книг великих поетів світу, але серед них я не зустрічав такого трагічного, бентежливого бунтівника, протестанта, як Тарас Шевченко. На тлі світової культури він виглядає унікальним, неперевершеним генієм. Він — поет кожного окремого українця і водночас всього українського народу з його красою, боротьбою і трагедіями. Справжній вождь, великий законодавець у царині національного духу. Він розбудив Україну, наділяючи її почуттям національної гідності та даючи їй перспективу і силу для боротьби. А ми? Кричимо, що найпрогресивніші в світі, а села, пов’язані з іменем Шевченка, в такому вигляді, що на них важко дивитися. Ні, ми не вміємо шанувати своє сумління.

Тоді ж Володя захотів відвідати Запоріжжя та побувати на батьківщині своєї матері. На жаль, побачити Хортицю у всій її красі їм не поталанило. Там проводилися вічні ремонти а це було причиною того, що Володя не виніс багато вражень, хоч і був глибоко схвильований, адже все життя читав із жадобою художні твори, присвячені козацтву.

Із запорізького краю вони перебралися на Херсонщину. В першу чергу Володя хотів побачити село Британи, де мати закінчила десятирічку щоб вступити до Херсонського педагогічного інституту. Володя дуже цікавився всіма подробицями маминого дитинства і юності, побутом дідуся й бабусі та всієї родини в трагічні тридцяті роки.

Натомившись мандрами по рідній землі вони охоче поїхали до Бердянська, де чекала привітлива сім’я Євдокії Гулевської, рідної сестри дружини. Там був чудовий пляж, ласкаве Азовське море. На вулиці Щербакова, 13, Володя прекрасно відпочив, прочитав силу-силенну книжок. У бібліотеці, побудованій «На горі» (так називали степову частину Бердянська) він прочитав багато поетичних збірок. Шукав віршів, які можна перетворити в пісні, романси. Володя був спокійний, його ж поновили в консерваторії і він знав що його там чекає Лєшек Зигмундович Мазепа, людина великої внутрішньої культури, щирої душі і неабияких знань. Про нього йому розповідали чимало гарного…

Володя любив південь України, зокрема, Запорізьку область. Та любов яскраво відбилася в його «Баладі про дві скрипки», де він дуже вдало об’єднує два мелоси — наддніпрянський та західноукраїнський, гуцульський. Мелодія «Балади…» розкута, широка, як український степ, а акомпанемент до неї — цимбали з тужливими інтонаціями.

Рідному Бердянську він також присвятив пісню «Кораблі, кораблі…»:

Кораблі, кораблі,
В золотистій імлі,
Ви у долю мою,
Як в легенду, ввійшли.
Ви повік принесли
У кохання і сни
Дивний клекіт весни,
Кораблі.

З тієї незабутньої мандрівки Володя повернувся повен фізичних і моральних сил. Він із притаманним йому ентузіазмом знову пірнув у свою творчість та навчання.