Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Монолог перед обличчям сина
Розділ двадцять четвертий
Часто виникає запитання: що діяло на загальний настрій Володі, на його працелюбність, творчу активність в останній рік його життя? Твори сина, всупереч усілякому антиукраїнському базіканню, все-таки лунали по обласному, київському та московському радіо, хоч посіпаки В. Ф. Добрика та його штатні забороняйли, що вважали себе спеціалістами з українського питання, почали чіплятися до сповненого життєрадісності, міцного здоров’я молодого композитора, який дихав оптимізмом і був схиблений лише на своїй музиці. Володя почував себе чудово зі своїм педагогом по класу композиції і щирим порадником доцентом Лєшеком Зигмундовичем Мазепою. Доцент Мазепа бачив перед собою молоду людину, яка тільки талантом і неабиякою працьовитістю стала одним із провідних творців нової української пісні, пов’язаної своїм корінням з національним ґрунтом, хоч листя дерева його творчості шелестять на вітрі моди, який дме звідусюди… Такий молодик, лікар за освітою і музикант за покликанням, має цілковите право на увагу з боку оточення.
Отак ставився до Володі доцент Л. З. Мазепа. І Володя був йому за це щиро вдячний. Коли Лєшек Зигмундович захворів у Москві, де він перебував на конференції викладачів консерваторій, Володя там відвідав його. Він дуже вболівав за свого учителя, удома і між своїми товаришами шанобливо висловлювався про нього… І не дивина, що в той період син зумів зробити так багато у своїй творчості. Мати підтримку високоморального, доброзичливого педагога — це основа успіху в його діяльності. Згадав тільки найважливіше з того, що Володя зробив у той останній рік свого життя, коли його творчість була на піднесенні. Він працює над «Квартетом», доводить до кінця «Сюїту», пише п’єси для скрипки і фортепіано, для віолончелі і фортепіано.
Тогорічна продуктивність Володі у жанрі вокальної музики свідчить про його внутрішню зібраність і творчу цілеспрямованість. Він створює низку пісень і романсів на вірші Ростислава Братуня: «Перший сніг», «Вернись із спогадів», «Білий серпанок», «Роки вже відшуміли», «А ти подумай», «Елегія».
Пісня на слова Р. Братуня «Літо пізніх жоржин» — дуже примітна в його творчому набуткові. Вона сповнена драматичної напруги, трагізму і навіть протесту. Композитор ніби передчував якесь лихо, якого не може уникнути. Деякі знавці і шанувальники української пісенної культури висловлюють думку, що «Літо пізніх жоржин» є одна з найтрагічніших пісень в історії нашого пісенного багатства, у виконанні народного артиста України Василя Зінкевича вона примушує слухача замислитися над сучасним життям. Ця пісня відбиває трагічний дух особистості двадцятого століття.
Я часто міркую над тим, чи не був той твір передчуттям страхітливої загибелі композитора.
У той час Володя зближається ще більше з талановитим поетом, прозаїком і науковцем Степаном Пушиком. Часто навідується до нього в Івано-Франківськ, буває в його родині, де знаходить гостинність і щире слово. Мріє про те, щоб пуститися з таким же неспокійним поетом, як і сам, у мандри по гуцульських селах та полонинах. Володя був дуже прихильний до поета, але встиг написати на його поезії лише дві пісні: «Стоїть пшениця, як Дунай» і «Я ще не все тобі сказав».
Уже була мова про те, що Володя з раннього дитинства любив українську поезію для дітей. Особливо твори Наталії Забіли, Грицька Бойка. Він знав напам’ять багато поезій чудового поета Василя Швеця, любив їх за свіжість, поетичність, гарну українську мову. Будучи вже дорослим, він частенько декламував їх з гумором. Одного разу навіть сказав:
— Треба відвідати поета Василя Швеця і подякувати йому за втіху, яку приносили мені в дитинстві його поезії.
Іншим разом казав, що напише цілу низку пісень на тексти Василя Швеця та Володимира Лучука. Він навіть почав реалізувати свій задум — створює на вірші Володимира Лучука пісні: «Кольорові пташки», «Зелена пісенька» і «Вереснева чудасія».
Крім названих творів, Володя працював над кантатою «Чуття єдиної родини». Ця тема принесла йому трохи клопоту. Він любив Павла Тичину за його «Сонячні кларнети» та «Замість сонетів і октав», але як почав заглиблюватися в його вірш «Чуття єдиної родини», йому зіпсував настрій рядок «Чужий і чуждий рідних бродів». Володя спитав мене:
— Чим гірші рідні броди від сталінських бродів, заллятих людською кров’ю? Ті хіба вистелені золотом і ведуть до щастя, а рідні — намулом? Це — космополітизм найгіршого ґатунку, що принижує нас.
Син мав рацію. Я й донині не можу знайти у тім рядку якогось благородного змісту. Я посміхнувся і проказав йому рядки Євгена Маланюка:
Прости, прости за богохульні вірші…
Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірше.
Я розповів Володі про того великого поета, яким я захоплювався під час навчання в ліцеї, а його збірка «Земна Мадонна» принесла мені велике задоволення.
Володя провів пальцями по клавішах рояля, чекаючи від них того голосу, якого хотіло слухати його серце. Але про строфу з рідними «бродами» він і чути не хотів.
Володя був сумлінною людиною. Він щиро намагався виконати замовлення міністерства. Цілі години проводив за інструментом. Мати відчувала поетичне звучання тієї речі, бо вона знала, що кантата може стати дипломною роботою Володі. Коли стомлювався від праці над цим твором, він уявляв собі різні сцени із своєї майбутньої опери «Дарина» і складав мелодії для майбутніх її пісень-арій. Сподівався, що настане слушний час, коли поети Р. Братунь, Р. Кудлик або С. Пушик напишуть слова до тих мелодій. Я чув не раз енергійну, величаву і водночас пронизану болем його увертюру до тієї опери. Інколи видавалося, що то проста імпровізація, яких було чимало в його творчому житті. Ми бачили, що Володя неначе страждав від її звучання — це була ніби якась глибинна оповідь його серця.
Саме влітку 1978 року ми відпочивали в Піцунді, в Будинку творчості. Власне, я не дуже-то й відпочивав — взяв із собою рукопис роману «Балада про вершника на білому коні», який хотів там завершити.
В Піцунді зустріли багато гарних людей, зокрема, професора-літературознавця Петра Виходцева з Ленінграда, а також відомого українського письменника, автора знаменитої «Чаклунки синіх гір» Василя Сичевського. Сичевський тоді багато розповідав про славного українського вченого Ю. Дрогобича, що жив у середні віки в Італії. Письменник мріяв про те, щоб написати музично-драматичний твір про видатного українця. Тією мрією перейнявся і Володя, якому було радісно від думки, що наші люди дивували світ не лише своєю хоробрістю, але й мудрістю та ученістю. Письменник і композитор навіть обдумували план майбутнього твору, а це дуже добре відбивалося на настрої і почуттях Володі.
Василь Сичевський частенько заводив свій автомобіль, і вони пускалися крутими гірськими дорогами, які приносили Володі ціле море задоволення. Гори взагалі викликали у нього захват і подив. Він фіксував на плівці свого фотоапарата кожну цікаву гору, річку, кожен мальовничий краєвид, що діяв на його уяву. Милувався грандіозними скелями, що інколи просто-таки нависали над їхньою машиною, за кермом якої сидів письменник. Володя почував себе щасливим. Любов до гір розвинулася, мабуть, ще в юності, коли він облазив наші українські Карпати у пошуках червоної рути. Він кожен раз запрошував мене їхати з ними у той кавказький легендарний світ.
Сидячи на дивані, гортав якусь книжку, потім спитав:
— Скільки можна скніти замкненим у цій чернечій келії і горбитися над столом? Гайда з нами — це ж чудова нагода набратися нових вражень у гірському романтичному царстві, треба ж подивитися на людей, які проживають у тих горах.
— Володю, ти знаєш, що у вересні я маю здати рукопис роману до видавництва. А він ще не готовий… Мушу написати ще чотири розділи по двадцять сторінок кожен. А це багато. Крім того, ще є сила-силенна роботи над мовою і стилем. Деякі сторінки і розділи мушу ґрунтовно переробити… А для всього потрібний час. Якщо не впораюся, то викличу невдоволення видавництва, яке добре ставиться до мене.
— А чим я можу тобі допомогти? — і Володя осяяв мене своїми добрими проникливими очима.
— Тим, що не спокушатимеш гірськими мандрівниками, — і я розвів безпорадно руками.
— Жартуєш, тату. Я все-таки дуже хочу, щоб ти почував себе хоч трошки на відпочинку, а не ченцем, що припиняє зв’язки із зовнішнім світом. Дай і мені якусь роботу. Може, також щось напишу. Зроби такий експеримент. Либонь, щось вийде. Я постараюся так зробити, щоб мені соромно не було, — і Володя весело розреготався.
Я стенув плечима і замислився. Потім відповів:
— Чи варто й тобі морочити голову моїми химерами?
— Не треба мене кривдити. Що це за життя? Цілком здоровій людині лежати на березі моря, без думок, без діла?
Я помовчав трохи, відтак промовив:
— Ну, гаразд, два розділи, якими кінчається роман, дуже добре викристалізувалися в моїй уяві. Якщо хочеш запрягтися до мого воза, то будь ласка…
І я розповів йому докладно зміст попередніх розділів, охарактеризував персонажів, познайомив Володю з їхніми зовнішніми рисами і вдачею. А щоб показати, що я не сумніваюся в здатності сина впоратися з дев’ятнадцятим і двадцятим розділами, я негайно одягнувся, і ми сіли в автомобіль Василя Павловича.
— За десять-п’ятнадцять хвилин ми мчали в гори. Знайшли там гарну місцину, розклали вогнище, смажили шашлики, пили чудову мінеральну воду, Володя був веселий, сміявся з гумористичних оповідей Василя Павловича, але в очах його весь час була якась незбагненна задума. Відчувалося, що роздуми кружляють довкола чогось дуже важливого. Він чимось був заклопотаний. Мене почала переслідувати підозра, що Володя уявляє себе Мироном Дитинкою і починає шикувати свій загін на березі Прута, біля села Зеленева для битви з боярином Бучком, який підтягує своїх воїнів до Прута. Він, безперечно, хотів довести мені, що його характер уже сформований і що він не кидає слів на вітер.
Кілька днів підряд після сніданку він брав під пахву велику книжку, в якій був один учнівський зошит та кулькова ручка, і йшов узбережжям аж туди, де нікого не було. Сідав на пісок і виконував узяте на себе завдання. Я не звертав на нього уваги, не хотів заважати йому. Отак усамітнившись, він писав. Не зустрічався навіть з Василем Павловичем та професором Петром Созонтовичем Виходцевим… Останній якось спитав мене:
— Де ж подівся Володя? Невже він збирається покидати Піцунду?
Я, посміхаючись, відповів:
— Ніхто не вгадає, чим він зараз зайнятий і чому усамітнився.
— Ні, не вгадаю, — сказав Петро Созонтович.
— Скажу тільки вам… Володя зайнявся дуже важливою і невідкладною справою.
Виходцев подивився на мене майже суворим поглядом і спитав:
— Які справи можуть бути в літню спеку в Піцунді? У цей час тут відпочивають і розважаються.
— Володя допомагає мені дотягти до щасливого кінця мій роман, що має вийти у вісімдесятому році в ужгородському видавництві «Карпати». Він хоче, щоб я відірвався хоч трохи од робочого стола і поблукав з ним та Василем Сичевським по чудовій Абхазії та Грузії.
— У вас просто-таки фантастичний син… Я вам заздрю, розуміється, по-доброму… Я теж хотів би мати такого благородного сина.
— Побачимо, що вийде з написаного Володею.
Петро Созонтович посміхнувся і промовив із замрією в очах:
— У такого сина все мусить виходити якнайкраще, — і професор поклав мені руку на плече.
— Дякую вам за добре слово…
Петро Созонтович мав цілковиту рацію: з-під Володиної кулькової ручки вийшли два непогані розділи. Він спромігся добре описати зіткнення між загоном Мирона Дитинки та військом отамана Бучка. Батальні сцени досить драматичні, переконливі, а використання дараб проти війська, що переходило вбрід річку Прут, гарна знахідка.
Я був задоволений і незабаром передрукував той текст, вніс у нього деякі зміни, уточнення, розвинув окремі моменти і прибрав кілька зайвих метафор. Підігнав усе під свій стиль і з полегшенням зітхнув.
Того ж дня похвалився Петрові Созонтовичу та московському критикові й літературознавцю Віктору Андрійовичу Чалмаєву, який також із симпатією ставився до Володі.
Наступного дня Василь Павлович Сичевський і Володя суворо наказали мені сідати з ними в машину і їхати на озеро Ріцу. Володя сказав мені з лукавими іскорками в очах:
— Хочу, щоб ти побував на тому місці, де твій геніальний благодійник — «корифей» всіх наук, як ти любиш його називати, вимочував у водах озера свої старечі ноги.
— На дачу Сталіна?
— Розуміється, мусиш бачити, що залишилося з тієї дачі.
Ми поїхали. Скажу відверто, я страшенно ненавидів Сосо Джугашвілі, який називав себе Сталіним. Коли я покинув румунське королівство і опинився в першій в історії країні соціалізму, то за кілька тижнів відчув, що потрапив у найпаскудніше сталінське рабство, яке тільки могло існувати на землі. Майже сім років я перебував у страхітливому пеклі, створеному сталінською бранджею. Соромно було за двадцяте століття. Я бачив Сталіна влітку 1953 року в мавзолеї. Він лежав поруч з Леніним. Там я думав про те, що він найжорстокіший гангстер, садист, мучитель народів і звичайний кримінальний вбивця. Найжахливіший вбивця поетів, філософів, учених. Протягом усієї історії на всіх континентах, в усіх країнах, разом узятих, не було вбито стільки поетів, художників, священнослужителів, скільки убив той подзьобаний віспою нелюд за якихось двадцять п’ять років. І ось ми їдемо до озера Ріца, на березі якого стирчала його дача. Там він відпочивав після своїх кривавих політичних оргій.
Нас зустрів досить густий ліс, що підійшов до самого озера. Ми мчали лісовою дорогою, прорубаною поміж дерев, і опинилися на узбережжі, де дерева були вирубані. Нам одразу впав у очі фундамент будинку. Об той підмурівок хлюпали хвилі прозоро-чистого озера. Там були якісь незнайомі люди, від них ми дізналися, що то справді рештки сталінської дачі. Її спалили дотла люди незабаром після смерті того політичного гангстера. Із води стирчали якісь темні колоди, — на них була, мабуть, лавка, що на неї сідав голий «батько всіх народів», і бовтав у воді ногами. Озеро біля берега глибоке, а вождь робітничого класу не вмів плавати, його ліва рука була калічкою, не згиналася в лікті.
Ми довго стояли біля решток його дачі. Мені видавалося, що там, де він бовтав ногами, чиста вода завжди була червоною від крові. Володя сказав:
— Він був далекоглядний. За життя наказав своїм підлабузникам проголосити його генієм. Знав, що після його смерті люди зневажатимуть його.
* * *
З Піцунди Володя поїхав до Львова, а ми — до Чернівців. Всі були здорові, як дзвони, і сповнені добрих надій. До занять у консерваторії залишилося більше тижня. Той час він хотів провести вдома. Він приїхав до Чернівців. Ми частенько ходили в кіно й театр. Якось він повернувся додому аж уранці.
— Де ж ти був, Володю? — спитала мати. — Що з тобою трапилося?
— Така, мамо, оказія рідко буває в житті моєму.
— Думаєш, що нам не треба знати про ту оказію? Щоб не випробовувати нашу нетерпеливість, він почав розповідати:
— Хлопака з телебачення попросив мене поїхати з ним до Заставної і подивитися на хату, в якій народився знаменитий художник Микола Івасюк, що був нашим далеким родичем. Та хата в страшенно занедбаному стані, може настати час, коли вона зникне назавжди з лиця землі. Треба розповісти землякам художника, хто був їхнім предком. Треба виступити по радіо і на телебаченні про те, що ми також цивілізований народ. Чесні заставнівці вважають, що в тій хаті має бути музей Миколи Івасюка, їхнього славетного односельця. Ми поїхали… і це все….
— Хіба ви ночували у хаті Миколи Івасюка? — спитала мати.
— Ні, з нами трапилася інша пригода. Досить-таки весела історія. Коли ми вийшли з автобуса і подалися вулицями районного центру до хати славного митця, нам вийшла назустріч з побічної вулички добра сотня людей. Вони були святково зодягнені, веселі. Дівчата були заквітчані, молодиці і старші жінки — у вишитих сорочках і квітчастих турпанах. Попереду музиканти. Грали па повну силу мелодію мого «Водограю». Я зупинився, мій друг також. Я вухам своїм не йняв віри. Щоб дати пройти весільному походові, я і мій колега відійшли на обочину дороги. Стали над самим шанцем. Музиканти впізнали мене відразу. Не перестаючи грати, вони вцілили в мене свої очі. І всі мені вклонилися. А я у відповідь теж вклонився їм. Люди зупинилися. То було весілля. Я що мав робити? Вклонився молодій і молодому і промовив: «Бажаю вам, щоб у вашій родині завжди було сонячно і весело».
З весільної громади пролунали голоси. Хтось крикнув:
— Володю, додай ще таке: «Щоб їхня хата була повна гарної музики дитячого крику».
Я сказав: «І гарної музики бажаю вам від усього серця». Тоді молодий і молода підійшли, вклонилися і за буковинським звичаєм промовили майже в один голос «Просили вас тато й мама і ми вас гарно просимо, щоби-сьте були також гостями нашого весілля. Ми будемо дуже раді…» Молодий ще докинув: «Як сповниш наше бажання, Володю, то це принесе нам щастя».
Я не міг відмовити молодятам, хоч і не був готовий до такої святкової церемонії. Адже йшла мова про їхнє щастя. Ми з колегою зіллялися з тим весільним походом, як рівні серед рівних. Я провів серед тієї веселої молоді щасливі години… До самого ранку. На щастя, при мені були гроші і я зміг покласти на таріль під час пропою суму, за яку мені не було соромно. Щоб виявити свою повагу до мене, музиканти грали, а люди співали мою «Червону руту», «Я піду в далекі гори», «Водограй», «Відлуння твоїх кроків». Для мене цей випадок не другорядний, а навпаки, вельми значний. Я переконався, що мої пісні знає народ. І що я, справді, дещо зробив.
Ми були задоволені, що так сталося і що він усвідомлював народну шану за те, що зроблено для своїх людей.
