Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ четвертий

— Прочитай оцю казку! — просить Володько маму, мене чи дядька Дмитра, показуючи пальчиком малюнок у книжці віршованих казок Наталі Забіли. Ті малюнки, щоправда, сіренькі, але твори привабливі, дотепні, хлопчик їх любить, коли лягає спати, кладе під подушку. Знає, про що йдеться у кожній з них. Охоче слухає, навіть коли йому читають удруге чи втретє. Деякі вивчив уже напам’ять і вечорами, коли збирається уся родина, стає серед кімнати і декламує:

У сороки-білобоки
П’ять малят-сороченят,
Усі чисто хочуть їсти,
Треба всім їм дати лад.

У нього, як і в більшості дітей, чудова пам’ять — може з легкістю відтворити десяток казок. З особливим інтересом і симпатією сприймає вірші Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, А. Малишка, В. Швеця, Г. Бойка, П. Воронька.

Всіляко підтримуємо цю любов до віршованої мови, яка переходить у нього в захоплення. Вважаємо, що так повинно бути: дитина ж з раннього віку має збагачувати свою пам’ять цікавими поетичними творами, це розвиває її емоції, одшліфовує реакцію на оточення, розширює світ понять, збуджує уяву, примушуючи замислюватися над подіями й речами, виховує любов до рідної мови, ошляхетнює дитячий лексикон.

Мої родичі, яких чимало в Кіцмані, пояснюють це захоплення віршами дуже просто:

— Що ж тут говорити та дивуватися… Це ж учительська дитина…

Дядько Дмитро дає їм належну відповідь:

— Усі діти однакові… Але з ними треба працювати, учити їх. А це можуть зробити кожен батько й мати, які вміють читати й писати.

У чотири рочки Володькові починає набридати вічна залежність від батьків та дядька Дмитра, які йому найчастіше читають книжки. Вони зайняті газетами, підготовкою до уроків, перевіряють цілі стоси учнівських зошитів, пишуть різні плани, листи… Спробуй підійти до них тоді, коли хочеться послухати про Лиса Микиту. Володько має стати незалежним від таких читальників-просвітителів. Мати ставиться прихильно до його бажання: показує, як складати дві літери докупи, як їх вимовляти. І ця наука скоро увінчується успіхом. Хлопчик читає спочатку повільно, потім поступово набирає плинності, тільки кине оком і відразу впізнає слово. І ось тепер ідуть у рух народні казки. А в 50-ті роки часто і гарно видавали збірники українських народних казок — на гарному папері з кольоровими малюнками. І нині приємно взяти їх у руки. А Володько багато часу проводить за їх читанням. Любить, коли його слухають інші діти, зокрема сусідські, які частенько приходять до нас.

Вершинної точки у своєму захопленні книжками Володько досягає тоді, коли читаю йому «Робінзона Крузо». Його так зачаровує доля того незвичайного героя, що тоді, як я не можу читати, він сам береться за книжку. Багато тижнів просто марить нею. Знає кожен епізод, може точно переповісти, що робить і що говорить його улюблений Робінзон.

Володько не байдужий до Лиса Микити як і до барона Мюнхгаузена та кумедного Цибуліно. Коли купую чи приношу нові книжки з районних бібліотек, він вважає той день великим святом.

Володько ніколи не сидить без роботи. Його завжди займає щось цікаве, хвилююче. Вабить, дивує… Він уміє захоплюватися так, що непомітні речі набирають значущості.

Ми мешкаємо в центрі містечка в комунальному будинку, у другій половині якого живе родина кіцманського колгоспника Петра Мельничука. Навпроти нашого будинку височить середня школа, де ми з дружиною працюємо вчителями, а ліворуч нас відокремлюють від районного Будинку піонерів тільки штахети, зроблені, мабуть, ще півстоліття тому, бо всі стовпи геть попідгнивали, спорохнявіли, штахети прорідилися ще під час війни. Видається, що ними ніхто вже не цікавиться, бо у них безліч великих і малих дір, крізь які невимушено пролазять діти.

Наш непосида теж не визнає хвіртки, коли біжить до галасливого товариства, що відвідує Будинок піонерів. Його манить туди якась нездоланна сила. Там постійний рух, діти виповнюють своїми голосами всі кімнати, де розміщуються гуртки, і великий зал, в якому відбуваються концерти, збори піонерів та учнів, усілякі культурні заходи вчителів району.

Там хлопчики й дівчатка вчаться малювати, танцювати, грати на народних інструментах. Коли вікна нашого будиночка відчинені, долинає спів піонерського хору, чуємо зауваження його керівника Івана Лазаровича Ковблика, народного музики-скрипаля, здібного самоука, котрий володіє кількома інструментами і ґрунтовними основами теорії музики. Він провадить уроки співів у школі, керує оркестром народних інструментів.

Володя залюбки відвідує репетиції оркестру. Ми купуємо йому, чотирирічному, мандоліну, і він із гордістю йде до Івана Лазаровича, який прилаштовує хлопчину поруч з досвідченими оркестрантами. Старий прихильно ставиться до «вчительської дитини», завжди усміхненої й товариської.

Однак скрипка Івана Лазаровича приваблює більше, ніж та мандоліна. Він просить мене:

— Купи мені скрипку.

— Ще зарано, синку. Мусиш трохи підрости.

— Тоді купи акордеон.

— Маленьких акордеонів немає у продажу, а є лише такі, що ти не піднімеш, — пояснюю йому.

Не зводячи з мене благального погляду, каже:

— Купи, я буду тільки дивитися на нього.

Треба щось купити. Знаходимо в Чернівцях дитячу гармонію, чисто іграшковий інструмент. Хлопчина тішиться нею, усюди носить з собою, хоч у ній лише кілька хрипких звуків. Та інтерес до тієї іграшки незабаром пригасає. У Володька залишається тільки мрія про справжній інструмент. І він його знаходить.

Зранку, коли в Будинку піонерів затишшя, Володько простує до школи. В учительській кімнаті стоїть піаніно. Присуває стілець, сідає і вдаряє пальчиками по клавішах. Аж сяє від радості. Але починає грати аж тоді, коли вчителі розходяться на уроки. Виразні, співучі звуки, мабуть, подобаються йому, бо коли я входжу, він біжить мені назустріч із словами:

— Татку, купи мені піаніно!

— Таке, як оце?

— Та-а-ак…

— Неодмінно куплю, як лише з’явиться у продажу.

У нього сильний потяг до музики, а це примушує мене замислитися і уважніше придивлятися до нього. Хлопчик відвідує разом з нами учительський хор, у якому співають майже всі вчителі на чолі з директором школи. Сідає за парту і спостерігає спокійно, як ми розучуємо пісні. І це йому нітрохи не набридає. Він навіть зосереджений, поважно стежить за кожним рухом руки Івана Лазаровича, неначе перед ним відбувається якесь урочисте дійство.

Прислухається до голосу матері, і його обличчя ніби раптом світлішає. Вона ж гарно співає. Із своєї Наддніпрянщини принесла на Буковину, крім гарної української мови, цілком позбавленої примітивного суржику, чимало народних пісень, які майстерно виконує.

Наш непосида весь час лине до дітей, які ставляться до нього з певним інтересом. Довге світле волосся спадає йому аж на плечі і робить його схожим на блакитнооку дівчинку. Та в ньому немає нічого дівочого. Він жвавий, верткий, як дзиґа, і навіть імпульсивний при потребі. І добре вписується в учнівське середовище. Спочатку з недовірою придивляється до нього, а потім стає вельми рухливим і голосистим витівником. Перед старшими тримається незалежно, з деяким навіть викликом, що примушує хлопців рахуватися з ним. Навіть беруть його на уроки. Учителі, наші колеги, симпатизують йому, бо він нічим не видає своєї присутності в класі.

Коли в учительській не можна грати на піаніно, бо там сидять батьки, яких учителі викликали на розмову про успішність і поведінку їхніх дітей, Володько йде до фізичного кабінету, де вчитель Михайло Васильович Щербаков майструє щодня з групою хлопців-ентузіастів дивовижні штуки: складає з деталей якусь діючу машину чи радіоприймач для школи. Він спокійний, небалакучий і щиро закоханий у свою фізику й математику, а зі своїми ентузіастами поводиться, як старший друг.

У вільний від гри на піаніно час Володько занаджується на мамині уроки, потім — на мої. Спочатку ходить коридором, прислухаючись, з якого класу лине мамин голос, відтак відчиняє двері й зупиняється на порозі.

— Мамо! — промовляє тихо, ледь винуватим тоном.

Мати міряє його очима, в яких плигають іскорки втіхи.

— Йди сідай, коли прийшов, — і садовить його на першу парту. Кладе перед ним листок паперу й олівець. І далі веде урок.

Хлопчик сидить деякий час сумирно, щось малює, слухає маму. Але все це набридає, і він починає обертатися до учнів, штовхає їх, тягне їхні книжки, відвертаючи увагу від того, про що говорить мама. По класу пробігає спочатку легенький смішок, а відтак — одверте хихикання. А це не подобається матері. Вона каже йому:

— Коли учні погано поводяться, то ми викликаємо батьків до школи. З тобою зроблю інакше: йди до тата і розкажи, що ти робив на моєму уроці… — Бере його за ручку і веде в коридор.

Володько не протестує, бо він знає, що має робити. Ходить коридором і намагається розпізнати, у котрому я класі. Відчиняє обережно двері й осяває мене своїми блакитними очима.

— Сказала мама, щоб я йшов до тебе, — мовить сором’язливо.

— Чого?

— Та сказати, що я грався у неї на уроці.

— І заважав працювати?

— Так.

— Коли не вмієш поводитися, то йди додому. Там побалакаємо, — переходжу на погрозливу інтонацію. Володько опускає голову й виходить із класу.

…Хочеться побігати і пострибати разом з іншими дітьми, пограти в м’яча на шкільному подвір’ї чи на зеленій толічці, що біля Будинку піонерів. Але все це ніби між іншим. Головне — музика. Вона живе у скрипці Івана Лазаровича, в акордеоні, баченому в кіно, у співах солов’їв та інших пташок, що густо заселяють Воробкевичів сад і поетичний ліс, що ніби дивиться з-під нахмурених брів на Кіцмань. Музика зачаїлася у шкільному піаніно і десятках платівок, що лежать у кімнаті на шафі і час від часу їхня душа здобуває голос і приносить нам море задоволення.

Де б не бігав, що б не робив, Володько завжди повертається до оркестру народних інструментів та до піаніно. Це зачароване коло, з якого не намагається вийти, бо в ньому почувається дуже добре. Це ж захоплення, що не дає йому спокою і ніколи не набридає.

І до цього конче треба поставитися з усією увагою, треба допомогти хлопчині. Хоча б найняти тимчасово приватного учителя, та його не знайдеш у Кіцмані. Музикантів, щоправда, є чимало, але жоден, крім Івана Лазаровича, не знає нот. Усі слухачі. Хоч переїжджай до Чернівців, де є дитяча музична школа і музичне училище. У Садгорі, передмісті Чернівців, теж уже відкрито музичну семирічку. А чому б не бути їй у Кіцмані? Від Чернівців до нашого містечка лише двадцять два кілометри… Це питання непокоїть багатьох кіцманчан.

На початку квітня 1954 року йду до другого секретаря райкому партії Є. М. Удовенка й кажу йому, що в Кіцмані треба відкрити дитячу музичну школу.

Відразу чую, що Удовенка не треба переконувати. Він пильно дивиться мені у вічі й запитує:

— А ви маєте список батьків, які хочуть навчати музики своїх дітей?

— Списку ще немає, але батьків багато.

— Прекрасно… Але остаточне рішення буде тоді, коли матимемо заяви батьків. Хоч півсотню. Це ж має бути семирічна школа, а не музичний гурток. Було б ідеально, якби колгоспники і робітники теж написали заяви.

— Через три-чотири дні заяви будуть отут, на вашому столі.

— Бажаю успіху… — і тисне мені руку.

Починаю діяти. Звертаюся до багатьох родин, у яких є діти шкільного і навіть дошкільного віку. Колгоспників і робітників не треба вмовляти, вони охоче пишуть заяви. І тих заяв набирається у мене багатенько — сто десять штук. Складаю їх у папку й несу Є. М. Удовенкові. І цього досить, щоб «машина завелася». Того ж таки дня наші заяви опиняються в Обласному відділі культури, а ще через кілька днів мені повідомляють, що двадцятого травня приїдуть чернівецькі вчителі музики прослуховувати кіцманських дітей. Ті, у яких виявлять музичні здібності, будуть зараховані до першого класу дитячої школи, що відкривається у Кіцмані. Я повинен забезпечити явку дітей з батьками. Хвилююся. По-перше, щоб батьки прийшли вчасно з дітьми, а по-друге, щоб екзаменаційна комісія прийняла мого Володька. Ми ж багато разів чули, як він співає, перевіряли слух. Начебто все гаразд.

Іспит відбувається у середній школі після уроків. Я у складі екзаменаційної комісії — як представник батьків. Придивляюся уважно до екзаменаторів. Вони в доброму настрої, жартують з дітьми, сміються. Насторожує лише те, що запитують кожного вступника, скільки йому років. У березні Володькові сповнилося п’ять. Хіба приймальна комісія не може сказати, щоб я привів сина наступного року? Ще й як може! І що тоді? Володька ж певен, що вступить до першого класу, що матиме справжню скрипку із смичком… Він уже давно живе цією мрією.

Виходжу на кілька хвилин у коридор. Підбадьорюю свого малого вступника:

— Уважно слухай кожне слово вчителів. Вони дуже гарні люди. Якщо запитають, скільки тобі рочків, скажеш, що вже пішов шостий. Так, сину, шостий. Не забудь, уже шостий. Ми ж четвертого березня святкували твій день народження. — Киваю багатозначно дружині й стенаю плечима — що ж, мовляв, удієш, коли молодших можуть не прийняти.

Володько не зводить з мене очей, мабуть, збагнув, що я хвилююся.

Повертаюся до класу вболівати за кожного вступника — щоб школа існувала, потрібні учні. Якщо не наберуть, то все піде з вітром. Характер запитань, доброта і лагідність учителів навівають мені оптимізм.

Ось, нарешті, входить Володько разом з матір’ю. На ньому форма моряка. Підходить до усміхнених учителів, що сидять за столом з його татом. Вони перевіряють його слух і відчуття ритму, а майбутній педагог по класу скрипки, молодий і веселий Юрій Олександрович Бруєвич, запитує:

— А що нам заспіваєш, Володю?

— Про тихесенький вечір… — відповідає не задумуючись. І впевнено починає:

Тихесенький вечір
На землю спадає,
І сонце сідає
В темнесенький гай.
Ой сонечко ясне,
Невже ти втомилось,
Чи ти розгнівилось?
Іще не лягай!

Тамую дихання, зливаюся з піснею. Видається, що мій хлопчик підносить молитву до сонця, аби воно по-материнському милувало все суще на землі, щоб квіти буяли, пташки креслили простори, а синява весняного неба відбивалася у зіницях всіх дітей на світі. Тим сонцем є й краса, що живе в серці кіцманських дітлахів і просить цих усміхнених прибульців, аби дали музику в їхні чисті руки. Вони осяватимуть її звуками кожну днину, кожну істоту. І ще видається моєму батьківському серцю, що це не звичайний дитячий спів, а глибоко у грудях зачаєна потреба з’єднатися з голосом людей, птаства і звірини.

Його слухають уважно.

— Досить, Володю… — каже Юрій Олександрович. — Скільки тобі рочків?

Аж тепер Володько заливається рум’янцем. Зиркає на мене — очиська неспокійно блищать.

— Шостий… — його погляд ніби запитує мене: «Ти так хотів? Маєш…»

З полегкістю зітхаю. Дуже хочеться, щоб його не травмували відмовою. Про це можна було заздалегідь потурбуватися, щоб не наражати хлопчика на неприємне самопочуття. Та я не наважувався цього зробити — дітей не можна принижувати. Це правда, мій син марить музикою, але я не мрію про те, щоб він став віртуозом, який дивуватиме світ, мені тільки хочеться, щоб мої діти були всебічно освічені, а середня школа нічого їм не дасть, бо в ній музична освіта цілковито занедбана. Музика ж посідає величезне місце в суспільстві й особистому житті кожної цивілізованої людини.

Володька приймають у перший підготовчий клас, і ми його називаємо першокласником. Це йому дуже подобається. Після вступних іспитів робимо з чернівецькими вчителями музики велику прогулянку в чудовому кіцманському лісі. Вони дуже раді і вдячні за нашу увагу — їх, мовляв, ніде так не зустрічали, як у Кіцмані. Після вступу до музичної школи Володько хворіє. Ми вже звикли, що у нього часто буває якась загадкова гарячка. Лікарі оглядають його, призначають різні пігулки, а вони не допомагають. Звалюємо все на ангіну, виліковуємо її, а гарячка далі дає про себе знати. У профспілці нам дають путівку на другу половину липня до дитячого санаторію у Малій Акаржі на Одещині.

Село Мала Акаржа, колишня німецька колонія, бідне, занедбане, але його мешканці привітні, гостинні, доброзичливі. Санаторій розміщений серед величезного розкішного саду, залитого сонцем. Ми з дружиною займаємо кімнату в родині залізничника, якого бачимо вдома лише в неділю. Його дружина Галя прихильна до нас, у всьому запобіглива, щоб ми почувалися, як удома.

Володько з нетерпінням чекає нас кожен день після обіду. Він жвавий, балакучий, бігає з дітьми. У нього вже багато друзів. А від гарячки й сліду не залишилося.

Я йому розповідаю:

— За селом, сину, є величезний став, який селяни називають лиманом. Мабуть, штучний і дуже давній.

У Володька засяяли очі.

— А там рибу можна ловити? — питає.

— Вудочкою можна. Там багато риби. В Одесі я купив трисекційне вудлище. Воно складається в одну тростину.

— Я піду з тобою, — не стримується.

— Тебе не пустять лікарі.

— Ні, таточку, пустять. Попроси Ганну Павлівну. Завтра після обіду підемо на той лиман.

У Володька нова пристрасть — риболовля, якої він набрався від дядька Дмитра. Разом з ним він уже побував на всіх ставищах Кіцманщини. А цього літа ми лише один раз навідалися до річки Совиці, в якій нам поталанило спіймати аж три рибини, їх сам Володя спіймав — він тримав вудлище в своїх руках. Як приніс ту здобич додому, всі привітали його з перемогою, а в кішки було велике свято — з’їла аж три рибини, а це ми вважали рідкою подією в її біографії.

Отож ми з матір’ю розшукуємо лікаря Ганну Павлівну і просимо у неї дозволу забрати хлопчика додому на кілька годин. Вона не заперечує.

Переодягаємося, беремо коробку з черв’яками і йдемо до лиману. Чіпляємо черв’яка на гачок, шпурляємо його на кілька метрів від берега і… ловися, рибко, велика й мала! Вудлище даю тримати Володькові — це ж його улюблений вид спорту. Він сидить нерухомо на травичці і просто-таки поїдає очима той поплавець, що неначе безпробудно заснув на тихому плесі. А я читаю поруч з ним роман Панаса Мирного «Повія». Сонечко припікає, легенький вітерець ледь дихає, — ми б його й не чули, якби вздовж берегів не ворушився очерет, який ніби час від часу здригається уві сні і дякує вітерцеві за увагу. Інколи над плесом блисне срібляста рибка і падає з плюскотом у воду. А Володько ніби застиг у священному екстазі. Неподалік гомонять якісь сільські хлопчики. Вони теж з вудочками, у них теж, мабуть, нічого не ловиться, бо не чути їхніх вигуків.

Володько підводиться, кладе вудлище мені на ногу і з цікавістю дивиться у бік хлопчаків.

Я втрачаю будь-яку надію на те, що якась рибка спіймається сьогодні на наш гачок. Сюди треба приходити рано-вранці або ввечері, а не в таку спеку. Риба ж нехтує усіма нашими поживками.

Роман Панаса Мирного геть-чисто поглинає мою увагу.

Не надаю найменшого значення тому, що з моєї ноги сповзло зненацька вудлище, хлюпнулося у воду і попливло, як гадючка, по блискучому плесі. У мене дрож біжить по тілі. Якусь мить не второпаю, що сталося. Нарешті спохоплююся: риба ж спіймалася на гачок і з переляку потягла вудлище за собою.

Кладу книжку і кидаюся у воду. Я наздожену тебе, рибо-одеситко, не подарую тобі Володькове бамбукове вудлище хоч би ти була не проста, а золота. Навіть не думай…

Відпливаю три-чотири метри і чую, як хтось плюхкається з берега у воду. Озираюся — Володько пливе за мною. Він у Бердянську навчився плавати. Від матері, ясна річ, яка в молодості перепливала Дніпро.

Я торопію. Тут глибоко. Небезпечно для дитини, хоч і хвиль немає. Обертаюся і кричу:

— Вернися на берег! Що, не чуєш?!

Гребу енергійно руками і кожен раз, коли витягую ліву руку з води, бачу — о горе! — на сонці блиск мого заплаканого годинника. Я ж скочив з ним у воду. Підношу ліву руку вгору і гребу назад тільки правою… Вибираюся на берег до Володька. Все мені ні до чого. Не стану перетинати весь лиман, аби відняти в якоїсь анахтемської риби синове вудлище. Поїду завтра до Одеси й куплю нове. І по всьому.

Ходжу сердитий і трясу своїм годинником, щоб витрясти з нього воду. Соромно перед сином, що я потрапив у таку халепу. Та не минає й двох хвилин, як до берега підпливають — як у казці! — двоє хлопчаків.

— Дядьку, тримайте! — каже один із них, простягаючи мені вудлище.

Я приємно вражений.

— Дякую вам, хлопці, — кажу радісно і витягую велику рибу, яка аж гупає хвостом по мокрому березі. Хочу спіймати, звільнити її від гачка, та хіба втримаєш у руці? Тягну її у траву. Хлопці постояли якусь мить і побігли на місце, де роздяглись.

Загортаю рибу в майку, беру Володька за ручку і кваплюся додому показати дружині наш улов. Хай радіє. Коли віддаляємось од лиману, кидаю скісний погляд на годинник; він застиг на четвертій годині вісімнадцять хвилин. Дружині не признаюся, що я його скупав у воді.

Дружина почистила рибину, засмажила її і нагодувала Володька. А я відводжу його до санаторію. Між нами точиться така розмова:

— Ти, таточку, радий, що зловив таку рибу?

— Завтра відповім тобі на це запитання.

— Чому завтра?

— Завтра ж побачу, скільки коштуватиме чистка годинника.

— Нащо його чистити?

— Він у мене не герметичний. Напився води і з місця не зрушить, поки майстер не протре всі його коліщата.

Наступного дня таки їду до Одеси і здаю годинник у чистку, а це коштує половину його вартості. Зарікаюся ходити з ним купатися.

Дні скоро минають під палаючим одеським сонцем. За тиждень до закінчення терміну перебування Володька в санаторію купуємо квитки на дизель-теплохід «Россия» — найкращий пасажирський корабель на Чорному морі. Попливемо до Ялти, а звідти — до Жданова (Маріуполь — прим. ред.). Сонце, море, свіже повітря, добрий догляд за хлопчиком мають ще більше зміцнити його здоров’я.