Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ сьомий

Дві школи. Домашні завдання. Нескінченні вправи. Всюди треба встигати, усім догодити.

З дев’ятої ранку до другої маєш висидіти на уроках Катерини Пилипівни, а після обіду хапай скрипку та зошити з нотами й біжи до музичної школи. Відтак — фортепіано або сольфеджіо, або ансамбль. Або щось інше…

Педагог по класу фортепіано Любов Степанівна Павлишин дуже сумлінна, вимоглива до суворості… Днина кінчається, надворі вечоріє, а Володько ще не побігав, ще не погрався з сусідськими дітьми. А він дуже любить гратися, гасати вулицями, у саду, лісі. У нього розвивається ще одна любов — до малювання. Накупив безліч кольорових олівців, наборів акварельних і олійних фарб. Малював би вдень і вночі. Та він усе відкладає набік і чи не кожного вечора йде до середньої школи, де в учительській кімнаті стоїть уже знайоме нам піаніно. Довго просиджує за цим інструментом, щоб ретельно вивчити все, що задала Любов Степанівна.

Отакі його дні і майже всі вечори, дві школи — дві турботи. Все кружляє, вирує довкруж одного епіцентру його неспокійного дитинства — музики, носієм і виразником якої є скрипка. Ті звуки Володя не тільки чує, а й бачить їх, вони плавають у повітрі, переливаються різними кольорами, набирають подоби різних істот, предметів і квітів, несуть у собі ліси, поля, серед яких виріс, зоряне небо, що покривало його у хвилини дитячої замрії.

Учитель працює з ним на повну потужність, бо він глибоко вірить в одну незаперечну істину: у хлопчині зростає і формується справжній музикант. Він любить його розумною любов’ю педагога: без найменшої поблажливості, з максимальною вимогливістю. У щоденниках, поряд із п’ятірками, з’являються четвірки, трійки і навіть двійки. Юрій Миколайович вважає, що його любов до учня дає йому необмежені права, він може бути нетерпимим і категоричним навіть зі мною, батьком, якщо вважає, що я послаблюю свою допомогу Володі, що покладаюся тільки на вчителів. Йому немає ніякого діла до того, що Володька не готуємо у віртуози, що він не буде музикою-фахівцем, а все робиться лише задля того, щоб він вийшов із батьківської хати освіченим. Ось і Галинка добре встигає по класу віолончелі й фортепіано. У неї, як і у Володька, теж добрий слух. І все це тільки для її загальної освіти? Хай буде так… Але обов’язки треба виконувати.

Буває і таке. Якось учитель запропонував мені переписати «Концерт №1» Ф. Зейца. Я ж завжди переписую чітко, виразно всі твори, над якими працює Володько, — це допомагає хлопчикові легше їх збагнути, розібрати, засвоїти. Та я ж був страшенно зайнятий іншою невідкладною роботою і того разу не переписав. Більше того, не пішов із Володьком на заняття. І мені дісталося.

Повернувшись зі школи, Володько, усміхаючись, каже:

— Юрій Миколайович сердиться, що ти не виконав домашнього завдання — не переписав «Концерт №1» Ф. Зейца і не прийшов зі мною на заняття. Маєш двійку в моєму щоденнику. Чесно зароблена. Тепер можеш і ти робити висновки… — І, ледве стримуючи сміх, розгортає щоденник і каже:

— На, читай… А отут розпишись…

Мені стало млосно від тієї двійки. Але не видаю своїх почуттів, навпаки — усміхаюся винувато, як учень, що провинився. І справді роблю висновок з цієї історії:

— Бачиш, хлопчику, як погано, коли не виконуєш усе вчасно. Вчитель навіть батькові ставить двійку і не соромиться. Більше не буду зволікати. Вже сідаю до столу…

Відкладаю усі справи набік, переписую такт за тактом і подумки ремствую на вчителя, який у своїй любові до мого сина доходить до того, що вже ставить у журнал оцінку за батьківську пасивність, проявлену один-єдиний раз у житті. Це новина в сучасній педагогіці. А чи немає в ній здорового глузду?

Володько вже звик до того, що під час занять я сиджу перед ним і уважно слухаю, як він грає. Його вже не треба спонукати, заохочувати до роботи, нагадуючи про завдання. Він усе пам’ятає. Інколи навіть сам каже: «Ходімо, батьку, пограємо годинку». І я йду охоче, бо також звик до його гри, навіть відчуваю потребу бути присутнім тоді, коли він вивчає новий твір.

Тепер він «гризе» довжелезний етюд, перенасичений технічними складнощами, що приваблюють і відлякують водночас, розбурхують невиразні думки і зворушують мелодійними переливами, які змушують насторожитися, часом насупити брови, а інколи всміхнутися з полегкістю. Хата сповнюється загадковою оповіддю про щось химерне, близьке і незбагненне, давно вже прожите і вічно незабутнє.

Слухаю і радію. Серцем уловлюю у тому творі нове відкриття. Приємна несподіванка. А такі несподіванки учитель часто робить своєму учневі.

Та мою увагу відвертає якийсь голос, що долинає з ґанку:

— А Михайло Григорович удома?

— Є, у кімнаті… Заходьте, будь ласка, — запрошує дружина.

Підводжуся і виходжу назустріч незнайомим. Очам своїм не вірю: переді мною — хто ви думаєте? Ірина Вільде. Я ніколи не бачив письменницю, вона мені знайома з фотографій, портретів. А моя зорова пам’ять досить цупка, я часто покладався на неї. Письменниця одягнена в сіру сукню і легкий, синюватого кольору светр. Вона ще молода і досить-таки елегантна.

— Не сподівалися таких гостей? — Дарина Дмитрівна показує на людину похилого віку, що стояла поруч з нею. — А це знаєте, хто зі мною?

— Знаю, це ваш батько — письменник Дмитро Макогон.

— А ви читали його твори? — запитує якось зачудовано Дарина Дмитрівна.

— До війни часто читав дві книжки: одну поетичну — «Мужицькі ідилії», а другу — оповідання… Здається, «Учительські гаразди».

Дарина Дмитрівна з подивом дивиться на батька й каже:

— Бачиш, татусю, ми загостили до своїх людей. Ти даремно нарікаєш, що тебе забули. Ось навіть молоді вчителі знають твої твори.

— Дякую, сердечно дякую… — хитнув Дмитро Якович сивіючою головою.

— А де ви їх дістали?

— Придбали мої старші брати. Але під час війни румунські націоналісти погрозили, що за українські книжки й газети заганятимуть до концтаборів. Моя мати злякалася і позасувала українські книжки під стріхи, де вони з часом замокли, зіпсувалися. Отже, вас чомусь не любили румунські націоналісти, Дмитре Яковичу.

— Дякую за добре слово.

— Та чого ж ви тут стали, у коридорі? Заходьте до кімнати… — промовила дружина. Вона заходилася готувати чай для несподіваних гостей.

Володько стоїть зі скрипкою у руках перед пультом. Коли гості входять, він кланяється їм і вимовляє голосно «Добрий день!», як це личить учневі. Дарина Дмитрівна підходить до нього, гладить його по-материнському по голівці і здивовано промовляє:

— О, ти гарний хлопчик… Уже граєш на скрипці?

— Я тільки вчуся… — відповідає, червоніючи.

Дарина Дмитрівна звертається до мене:

— Ви теж граєте?

— Ні, я закінчив ліцей, а там гра на скрипці не була обов’язковим предметом як у вчительських семінаріях… Ви, Дмитре Яковичу, мабуть, гарно граєте?

— Так, колись учителі мусили бути й музикантами.

Дарина Дмитрівна оглядає кімнату і переводить погляд на мене:

— Ви дуже образилися на мою рецензію?

— Нітрохи. Всі зауваження слушні, протягом двох місяців я все зробив — багато розділів допрацював і поніс знову Юрію Мельничуку. Рукопис прочитав також Юрій Смолич, який добре відгукнувся про твір. Але це не перешкодило Мельничуку повідомити мене, що портфель журналу набитий рукописами й мені треба ставати на чергу на кілька років.

— Мельничук так сказав? Дивно… Ми ось із татусем проїжджаємо через ваш Кіцмань, і я думаю: вступлю на хвилинку і скажу, щоб не ображалися на мою рецензію… Вам треба писати, дуже треба. У вас є усе для того, щоб стати добрим літератором. І не зважайте на вчинок Мельничука. Він нарисовець і публіцист. У ньому багато газетярства… — Дарина Дмитрівна замислилася і після короткої паузи спитала:

— І що ви хочете зробити із своїм романом?

— Я уже здав його до «Молоді». Там його знову рецензували й запланували на 1960 рік. Це мене цілком задовольняє. Вийде під назвою — «Червоні троянди».

— Я цього не знала. Радію за вас. Цей роман продовжує моїх «Повнолітніх дітей»?

— Можна вважати його своєрідним продовженням. У мене вже 30-ті роки. Вони важкі, набагато складніші від 20-х.

— Ви добре показали ці складності.

— Дякую вам, Дарино Дмитрівно.

— Отже, я не провинилася перед вами. Тішуся, що зла не вчинила. Тепер нам треба рушати в дорогу.

Дружина подала чай. Порозливала всім у склянки.

— Просимо, пригощайтеся, — сказала.

— Ми охоче нап’ємося чаю. Правда, татусю? А ваш хлопчик щось зіграє на честь нашого знайомства. Як тебе зовуть? Володько? Що ти нам зіграєш?

Володько знітився. Підходить до мене і пошепки запитує:

— «Сонце низенько», «Серенаду» Шуберта і першу частину «Концерту» О. Рідінга?

Я згідливо киваю головою.

Він відходить на середину кімнати, стискує скрипку підборіддям, і чарівні мелодії улюблених композиторів ніби доповнюють одна одну, створюючи прозоро-чистий потік, який навіває думки про буковинські вечори з їхніми піснями, тугою за прекрасним, шепотом закоханих.

Дмитро Якович ледь приплющує очі і похитує злегка головою у такт мелодіям. Музика розхлюпується широко і розлого, кожна її нотка, чиста і співуча, проникає у серце старого письменника і розбуджує у ньому незабутню юність. Він теж гарно грає, але гра малюка зворушує його, примушує підійти до нього, узяти голівку в долоні й поцілувати в чоло.

Обличчя Володька зарум’янилося від тієї похвали.

Гості виходять. Ми їх виряджаємо аж до «Побєди», що чекає на вулиці. За кермом сидить незнайомий шофер. Автомобіль заводиться і за якусь мить зникає за рогом будинку. Ірина Вільде, мабуть, повезла свого батька до Веренчанки чи Заліщик, близьких їхньому серцю.

Щоденна робота дає втішні наслідки — Володько вже грає так, що його можна слухати з насолодою. На концертах музичної школи слухачі ставляться до нього з симпатією. Особливо робітники й колгоспники, для яких добра гра дітей — несподівана новина.

Псує настрій тільки те, що Володько грає на поганенькій скрипці-половинці. Це не скрипка, а глухі дощечки, які пожирають звуки. Та кращої половинки ніде тепер не знайдемо. У культтоварних крамницях є лише «штамповки», як їх називають музиканти, придатні хіба що для технічних вправ, високу музику з них важко видобути. І мені прикро, що не можу дістати дитині порядну скрипочку. Хоч сідай та й плач! Обурююсь. Моя безпорадність починає мене сердити.

Одного дня, коли мене обсіли погані думки, чується несміливий стукіт у двері.

— Будь ласка, заходьте — кажу, прочиняючи двері.

До кімнати входить молода жінка. Я її знаю, пам’ятаю — це Іванка Біблюк із Суховерхова. Тому сім-вісім років вона закінчила Кіцманську середню школу, вийшла заміж за гарного суховерхівського парубка і працює з ним у колгоспі. Я розпитую її про життя-буття, колгоспні справи й чоловіка, який вже став бригадиром. Згадуємо шкільні роки і вчителів, різні веселі історії.

Іванка сором’язливо дивиться на клунок, загорнений у білу хустину, кладе його собі на коліна. Дивиться на мене з якоюсь зачаєною провиною і мовить несміливим голосом:

— А я була в залі, коли ваш Володько грав на скрипці. Він так гарно грає. Але мій чоловік сказав, що Володькова скрипка зроблена так — стук-грюк, аби з рук. Вона просто не пасує для такої здібної дитини.

— Так каже ваш чоловік?

— Він слухав його гру і шкодував, що раніше її не чув.

— Якби чув раніше, то що було б?

— Давно б уже подарував… — Іванка розгортає хустину, кладе на стіл інструмент, трохи більший від того, що на ньому грає Володько.

— Це справді для мого сина? — питаю збентежено і недовірливо.

— А чому б ні? Мій чоловік, ади, сказав: «Понеси, Іванко, своїм учителям, най їх синок не грає на погано обгибльованих дошках».

— Не хочеться вірити… — вимовляю упівголоса. Про такий якраз інструмент ми вже здавна мріємо, але він залишався донині у мріях. Беру його в руки, мов коштовну річ, як скарб, відкритий зненацька перед моїми очима. Скрипка прекрасно збережена, на її гарному корпусі немає ніде найменшої подряпини. Навіть смичок і струни збереглися. Шкода, що Володька немає, зіграв би…

Іванка прихвалює скрипку, неначе хоче нагнати їй ціну:

— Це добрий інструмент… Попові діти вчилися на ньому грати. А наш піп був багатий, мав за що купити добру скрипку.

— Як вона потрапила до вас?

— Дуже просто. В сороковому році, за кілька днів до возз’єднання Буковини з Радянською Україною, наш піп Інокентій Барбір спакував усе добро, склав його на кілька возів і рушив до румунського короля. А мій свекор, церковний епітроп, тобто дзвонар і свічкогас, допомагав йому укладати речі. Всілякого добра було так багато, що для скрипки місця уже не залишилося. І піп каже нашому татові: «Беріть, Василю, цесю скрипку, може, колись вам знадобиться». І тато взяли… Та скрипка перейшла до нас у спадок. Коли ми почули, як грає ваш Володько, то мій чоловік сказав: «Скрипку подаруємо цьому хлопчикові… Понесеш, Іванко». Ось я й принесла…

Це така приголомшлива подія, що я уже починаю сумніватися в її правдивості.

— Скільки маю заплатити?

— За подарунок не прийнято платити… — і брови Іванки неначе підстрибують угору.

— Це занадто дорогий подарунок. Заплачу хоч частину.

— Е-е, не будемо ділити на частини. Ви і Софія Іванівна — мої вчителі, і як я буду простягати руку… Треба мати якесь лице. Та ми даруємо не вам, Михайле Григоровичу, а тому хлопчикові, що грав на концерті.

Підходжу до столу й дістаю гроші з шухляди.

Іванка раптом підводиться й каже:

— Через ті гроші мушу тікати з вашої хати… До побачення, Михайле Григоровичу. Коли буде концерт, то най Володько нам повідомить. Прийдемо з чоловіком. Будьте здорові! — Іванка виходить.

Дружина розводить руками.

— Мабуть, не треба було так категорично, — кидає з докором. — Чи не образилася ця добра людина?

— Але ж не можна було прийняти «за дякую» такий дорогий для нас подарунок.

Незабаром повертається Володько з школи. Йому ніби сниться прекрасний сон.

— Де купили цю скрипку?

Розповідаємо все про Іванку Біблюк та її чоловіка і про те, що їх спонукало подарувати Володькові цю скрипку.

Володько дістає комплект струн, смичок весело розмовляє з ними, розливаючи сильний, багатий на відтінки звук.

Розглядаємо докладно інструмент. Це не половинка, а здається, три чверті. Всередині нітрохи не запилюжений, але на нижній деці бачимо жовтувату смужку, яка нас страшенно зацікавила. З люстерка пускаємо в корпус сніп проміння й прочитуємо слова — Антоніо Страдіварі, виведені німецьким шрифтом, характерним для середніх віків. Той шрифт повинен підкреслити старовинність інструменту.

Володько, знічений цим відкриттям, мовить:

— Я, таточку, знаю, що є на світі скрипки, альта, віолончелі й гітари славетного майстра Страдіварі. Про це я читав у книжці Анатолія Виноградова «Засудження Паганіні». Скрипка Антоніо Страдіварі була в колекції Паганіні, але він охочіше грав на інструменті Джузеппе Гварнері, подарованому йому в Ліворно одним меломаном. Це чарівні інструменти. Як тільки їх придумували…

— Їх творили, синку. Найпершим творцем скрипки був Леонардо да Вінчі. Після нього її удосконалив на півдні Італії, у місті Кремоні майстер Андреа Аматі. Це було ще в XVІ столітті. Той майстер надав скрипці теперішньої форми і неперевершеного звучання. Учнями, продовжувачами у скрипковому реместві були його сини Антоніо і Джіроламо. Син останнього Антоніо був найзнаменитішим представником династії Аматі, у нього вчилися славні майстри Антоніо Страдіварі та Андреа Гварнері, які навіки прославилися своїми скрипками.

Володько грає на новій скрипці мелодію за мелодією, милується її звучанням. Відтак звертається до мене:

— Чудовий звук у неї… Та я не вірю, що це Страдіварі…

— Я теж не вірю, сину. Оця етикетка на нижній деці — це суто німецька вигадка, розрахована на комерційний ефект. Вона має вразити юних музикантів, підкреслюючи високу якість інструменту.

— Та ми називатимем її страдіварієм, правда?

— Створимо собі ілюзію?

— А вона нам не зашкодить, таточку.

Юрій Миколайович теж похвалив прекрасне звучання цієї скрипки, а Володько не переставав пишатися нею…

Володько і третій клас кінчає з похвальною грамотою. Його успіхи знову відзначає обласна газета «Радянська Буковина», яка друкує 16 червня статтю Михайла Лоєва «Звітують юні музиканти», де автор пише, що «в Кіцмані проявили себе скрипалі Володимир Івасюк і Микола Сторожук».

Навчання дається Володі легко, але він занадто перевантажений, багато вчителів чигає на його кожну вільну годину. Він позбавлений можливості перебувати в гурті дітей, на лоні природи. Тому ми тепер гасаємо нашим улюбленим лісом, сміхом наповнюємо Бажанів, Лизіїв і Савчин яри, озвучуємо їх народними піснями, романсами. Володько знає багато буковинських народних пісень від мами, бабусі Олександри й дядька Дмитра.

Літній легіт пустує між деревами, зачіпає кожну галузку, танцює, беручи їх за стан, посмикує за листя, шелестить.

— Діброва струшує на нас свої звуки, — сміється Володько.

— Це на честь твого приходу в її царство, — пояснюю.

— Люблю голоси цього царства… — А після короткої паузи додає: — Як добре, що ми живемо в маленькому Кіцмані, а не у великому місті. Тут можна щоднини бігати лісом і полями, качатися у траві.

— Можна знати по імені кожну тварину, рослину й комашину, не кажучи вже про птахів.

— Ну ось дивись, тату, на цього клена. Як він тут опинився? Це, мабуть, якийсь волоцюга — утік від своїх і ось витріщився перед грабами. Проситься, а вони його не беруть до свого гурту. Я йому співчуваю… — Володько зводиться на ноги й підходить до клена, обмацує кору. — Його стовбур ще теплий. Клени завжди теплі. Катерина Пилипівна казала, що не можна ламати гілки дерев, бо вони так живуть, як і людські руки. У них є кров, але без барви… Вона тече по гілках. Щоб не витекла, дерево покривається корою, як лицарі обладунком. Кора захищає його від морозів, вітру й пекучого сонця. І я скажу тобі таке: добре бути кленом і з весни до осені співати на вітрі. Гратися з пташками. Дивитися, як бігають звірята, і люди гриби збирають.

— А я чую весь час, що в мене в грудях живе скрипка. Вона з клена. Отут… — Бере мою руку, притуляє її до своїх грудей. — Отут її корпус. Коли йду вулицею, до мене долинає голос її струн. Інколи забуваюся і граю на них щипком, а часто перебираю їх так, що пальці бігають мов навіжені. А від того стає радісно на душі. Я знаю, де є кожна струна. Але ти не кажи про це нікому. Я лише тобі признаюся.

Дивлюся на нього і не можу збагнути, чи жартує він, чи сам вірить у те, що мені звіряє.

— Ти, хлопчику, начитався казок та й фантазуєш, як Мюнхгаузен.

Володько заливається сміхом. Потім мовить цілком серйозно:

— Мюнхгаузен бреше дуже цікаво, а я тобі всю правду кажу.

— Виходить, що ти можеш грати свої етюди, гами, сонатини, концерти без інструменту.

— Можу, татку… Але ти не почуєш тієї гри. — У голосі Володька була твердість, навіть категоричність.

— Вигадуєш, щоб мене заінтригувати.

— Хіба люди не вигадують ті казки, що ти записуєш у них? А бабуся Олександра не вигадує? Вона ж розповіла мені казку про чарівну скрипку. Відтак розповідала її й Галинці, але вже цілком інакше. Ти знаєш ту казку.

— Я ж її записав, — відповідаю.

— Міля теж таке понавигадує, що вірити не хочеться. А я не вигадую, кажу щиру правду. Хоч це, мабуть, добре, що люди вміють вигадувати гарні речі, правда?

— Ще б пак! Ти теж не позбавлений фантазії. Спробуй колись розповісти мені про хлопчика, який народився із скрипкою у грудях. Розкажи, як він ішов вулицею, бринькаючи пальцями на струнах. Довкруж нього переливалась божественна музика. Але перехожі чули її, збігалися до нього, оточували з усіх боків.

Роблю паузу. Володько швидко заповнює її:

— Перехожі просять, щоб він був з ними, бо від його музики сонце світить ясніше, ластівки снують жвавіше, а соняшники так регочуть, що аж над тином звисають.

Перед нами раптово спускається непроникна завіса невідомого. Крізь нього треба пробити казці дорогу в життя.

— Казка мусить жити, — кажу.

Несподівано зривається різкий вітер, дерева одні за одними починають хитатися і шелестіти. Володько замислено дивиться на них і мовить:

— Ось вітер рахує дерева. Навіщо воно йому здалося?

Його запитання залишається без відповіді.