Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ восьмий

Невблаганний час нанизує на незриму линву дні, тижні, місяці, які стали б непомітними у своїй сірій одноманітності, якби не несли в собі, мов скойки перлини, події, справи, вчинки, що звеселяють і засмучують нас або проходять безслідно в небуття.

Дитинство Володька теж насичене подіями, що несподівано напливають на нього звідусюди і залишаються назавжди в його долі.

Володька й Галинку віддаємо до піонерського табору села Старосілля, розташованого на березі Пруту, за десять кілометрів від Чернівців. Це напрочуд велике й гарне село. Його білі чепурні будиночки неначе заквітчані невеличкими садами. А його культурно-літературні традиції сягають навіть у віддалене минуле.

Тут народився славетний співак Дмитро Гнатюк, який за кілька років став улюбленцем усієї нашої республіки. Ось він приїхав до своїх батьків у гостину, і керівництво табору запрошує його на зустріч із піонерами та їхніми батьками, що прибули з різних сіл Буковини до своїх дітей.

Дмитро Гнатюк стоїть перед своїми краянами. Старі й молоді буковинці вже його знають і люблять за те, що він шанує їхні пісні, популяризує серед інших народів, пишається ними перед усім світом.

На нього, вродливого і талановитого, усі дивляться із захопленням. А він говорить ледь стримано і навіть сором’язливо про своє дитинство, що пройшло в цьому селі, про своїх батьків та дідів, гордих трудівників, які сіяли хліб, творили пісню і плекали мрії про кращі часи на рідній землі. У ті хвилини він ділиться з буковинцями та принишклою дітворою своїм щастям, а воно в тому, що він аж тепер має змогу сказати своєму серцю: «Співай, бо ти можеш і мусиш! Неси людям в їхній завтрашній день світло прадідівських сподівань, засівай довгу ниву людського життя почуттями любові і гідності».

Тієї неділі Дмитро Гнатюк не співає — йому хочеться висповідатися і словом перед морем дитячих очей. То ж його дитинство.

Володько сидить тихенько біля мене і тільки час від часу шепоче:

— Він такий, як у кіно…

— Він набагато кращий…

— Тому пісні його такі гарні — він сам вродливий. — Сіпає мене за рукав і питає:

— Він не буде співати?

— Тут немає на чому акомпанувати та й акомпаніатора немає.

— А він може грати на скрипці?

— Цього я, хлопчику, не знаю. Підійди і сам спитай… Мабуть, грає лише на фортепіано. Цього, може, досить співакам.

Та після виступу артиста і кількох запитань, що йому поставили батьки, фотограф починає розпоряджатися і вносить безладдя серед людей. Володько не підходить до Дмитра Михайловича дізнатися, чи він грає на скрипці…

Володько всюди домагається чудових успіхів, але це не приносить нам радості і спокою. Температура знову часто приковує його до ліжка, хоч гланд уже не має. Тепер він скаржиться на гострий біль у серці. А це нас дуже бентежить, навіває сумні думки. І докори сумління. Останнім часом навіть не наполягаємо, щоб він надто старанно працював. Нас лякає думка, що з ним може трапитися щось погане.

Улітку мати відвозить його до дитячого санаторію села Щербинці Новоселицького району. Ніхто до нього не чіпляється, не чує ніяких розмов про якісь обов’язки, завдання. Правда, він знає лише про одне: поправитися, засмагнути, награтися досхочу. Йому тільки одинадцять років. І ще: конче треба хоч раз на тиждень написати листа своєму татові, який перебуває в Ірпені.

Але і в Щербинцях він не має спокою. До санаторію приїздить учитель Кіцманської музичної школи і звертається до головного лікаря з проханням відпустити Володька до Кіцманя на три дні, — туди має приїхати із соціалістичних країн якась велика делегація працівників культури. Це ж наші друзі й однодумці, їх треба гостинно прийняти і влаштувати їм зразковий концерт художньої самодіяльності. Виступ юного скрипаля буде дуже доречний перед цими гостями.

Головний лікар не чинить ніяких перешкод. Володько сідає в автомобіль і вчасно прибуває додому. Ще встигає провести кілька репетицій з піаністкою — грає своїх улюблених Глинку, Лисенка і Шуберта. На концерті домагається успіху в зарубіжних гостей. Його вчитель пишається своїм учнем.

Коли повертаюся з Ірпеня, Володько розповідає мені про цей концерт, як про якусь приємну пригоду:

«Ті іноземці дивилися на мене чомусь так здивовано, що я зніяковів, мені аж лячно стало. Коли почав грати, вони повеселішали, їхній добрий настрій та прихильність до мене надали мені сміливості й вогнику… Потім вони дуже плескали в долоні й кричали «браво!». Я боявся, щоб не попросили ще раз зіграти — у мене вже сил не було».

Після того виступу Володько затримується удома на кілька днів, бо надворі періщать нескінченні дощі, й не можна вийти на поріг хати. Він із захопленням читає Олександра Дюма і Джека Лондона.

У санаторію лікується до середини липня і приносить звідти документ, в якому керівництво санаторію виносить йому подяку «за добру дисципліну, зразкову поведінку і активну участь в художній самодіяльності під час лікування».

Володька привіз додому дядько Дмитро.

Того ж 1960 року в нашій родині відбуваються великі події: переходимо в інше помешкання — у будинок мого вчителя з початкової школи Антона Боровича; народжується сестричка Володі Оксаночка; у видавництві «Молодь» виходить у світ мій роман «Червоні троянди», і я у Чернівцях купую дітям рояль.

Вимріяний інструмент ставимо в дитячій кімнаті, і в нас починається свято, неначе в нашу хату завітала дорога людина, яку ми довго з нетерпінням чекали.

Рояль майже новий, навіть поблискує лаком брунатного кольору. Коли ми його купували, то попросили Володькового вчителя, щоб був нашим консультантом. Володько сам випробовував якості інструмента. Він йому сподобався.

Діти ходять довкола нього, придивляючись, мов до якогось небаченого дива. Дивлюся і я з ними й думаю, що ми з сином не помилилися — ось його пальці весело бігають по клавіатурі, яка ніби відгукується м’якою, ласкавою мовою.

У Володька від збудження палає обличчя. Він майже святковим тоном проголошує:

— Це не просто звуки, а краплини поезії. Рояль нам дорогий ще й тим, що він оздоблений твоїми, татку, червоними трояндами.

Рояль цілими днями звучить безугавно. Аж двигтить хата, що скидається на корабель, навантажений хвилюючими звуками, створеними любимими серцю композиторами. І Володькові не хочеться вірити, що він уже не буде бігати вечорами до середньої школи і набридати вчителям своїми нескінченними етюдами.

Тепер, коли маємо свій інструмент, Володько старанно працює над шкільними завданнями. І успіхи його знову завважує обласна газета «Радянська Буковина», що вміщує 17 червня 1961 року статтю В. Яковчука, який, побувавши на концерті учнів музичних шкіл області, пише:

«З великою насолодою слухали присутні виступ солістів. Заслужений успіх випав на долю скрипаля — учня п’ятого класу Кіцманської музичної школи Володимира Івасюка, який виконав «Концертино» О. Губера та вальс з опери-казки Рибникова «Ялинка» разом із своїм однокласником Миколою Сторожуком і юною піаністкою, ученицею ІV класу Танею Іскрук».

Володько не розлучається з роялем. Без кінця-краю імпровізує. Зрештою то цілком природна річ — у нього з’являється потреба самовираження. Однак бувають дні, коли він по декілька разів повторює ті самі мелодійні фрази, неначе надовго вирізьблює їх у своїй пам’яті. І стороння уважна людина може легко вловити провідну світлу стежечку, яка ніби прорізується у хаосі звуків і вражає слух чимось зворушливо-сповідальним і водночас піднесеним. Ось він простягає нарешті руку за олівцем і пише в учнівському нотному зошиті. Кінчиком ока бачу його розпашіле обличчя і неспокійні очі…

Нічим не даю йому зрозуміти, що я збагнув суть його поведінки, бо, звісно, творчість — сором’язлива річ. Сиджу за столом і щось читаю чи пишу, і та мелодія, що я виокремив із потоку звуків, розбуджує у мені приплив неясних почуттів. У ній є щось близьке і людяне. Володько зиркає у мій бік, та я на те не реагую, займаюся своїми справами. Він ніби хоче щось спитати, а я не звертаю ніякої уваги, хоч увесь перебуваю у полоні його музики.

А одного разу запитую здивовано:

— Зачекай, де ж я чув цю мелодію?

— Ти її міг чути тільки від мене. Я ж її граю уже цілий тиждень.

— Прекрасна штука… Звідки вона в тебе?

— Хіба прекрасна? Це ж моя фантазія…

— Твоя? Власного виробництва?

— Дивуєшся?

— Анітрохи… про що вона?

— Не повіриш. Ще й сміятимешся…

— Ну-у-у, не маєш рації.

— Та я, тату, про свій сон. Чудовий сон… Отак іду по Голому (так називали кіцманці велику ділянку лісу, де вирубали старі дуби, а нових ще не насадили) і враз мені стає легко-легко, ніби небо зливається з землею. Довкруж мене зелено, а наді мною — небо блакитне, як у казці. Хочеться співати й танцювати. Та я зводжу руки вгору, випростовую їх і роблю кілька змахів ними. Стаю ніби безтілесним… Підношусь поволеньки вгору — і ось тільки літнє небо і я. Приплющую очі від радості злету. Дивлюся вниз — земля така святкова, ошатна. Струмені повітря пестять мені груди, лоскочуть, ніби граються зі мною. Дуже часто літаю, тату, над полем, лісом та садом Сидора Воробкевича. Помахую руками й пливу, пливу…

— А як це тобі щастить?

— Перед сном думаю, що страшенно хочу злетіти. А сильно хотіти — це все одно, що могти.

— А тобі те літання не набридає?

— Ні, літав би вдень і вночі. Часто думаю про те, чому немає таких апаратів, щоб людина змогла літати тоді, коли їй хочеться.

— А літаки і вертольоти тобі не до вподоби? — питаю.

— Ні, хочеться узяти літальний апарат так, як береш рюкзак. Натиснув ґудзик — злетів, натиснув другий — приземлився. Щоб не було зайвої мороки.

Буває, що Володя довго просиджує за роялем, не маючи перед собою ні зошита, ні книжки. Наодинці із своїми думками і мріями. А пальці, ніби птиці, літають над клавіатурою. Він перемішує свої почуття з повінню звуків. А в той час ми сидимо тихенько в сусідній кімнаті. Якось я беру Оксаночку за руки і входжу до нього.

— Що це ти награєш, сину?

— Сподобалося?

— Це не програмова річ.

— Це таке… Мої фантазії… Розмови… Музикою можна розповідати про все на світі. І виходить краще, ніж звичайною мовою.

— Це так… Але не всі збагнуть твою мову. Я, наприклад, тільки серцем розумію… Ось ти граєш — з ким ведеш розмову?

Бере від мене Оксаночку, ходить з нею по кімнаті і говорить:

— З тобою і Оксаночкою. З людьми і птахами. Коли граю, перед очима розстеляється зелене поле, угорі переливається жайворонок, а крізь серпанок блакиті й проміння дорога в’юниться до самого обрію. З нею також веду розмову.

— Вже минуло вісім років, як ти взяв у руки скрипку. Ти задоволений, сину?

— Дуже, тату. Коли підросте Оксаночка, ми її також поведемо до музичної школи, до класу фортепіано, правда?

— Звичайно. У нашій хаті колись буде тріо — скрипка, віолончель і фортепіано.

Володя усміхається.

— Даватимемо домашні концерти. Це буде чудово… Якби в мене не було скрипки, я писав би вірші і складав казки.

— А чому не записуєш те, що награєш на роялі? Воно мені дуже подобається. Через два-три тижні забудеш.

— Мої пальці мають добру пам’ять, — відповідає, ледь примружуючи очі. — І через десять років повторять те, що награю сьогодні.

Інколи записує, а через деякий час рве і кидає папірці у грубку. Отже, у нього немає ніяких амбіцій, а є лише одне бажання — самовиразитися. Він відтепер має що сказати людям. Це видно і з того, що у вільні хвилини він залюбки малює. Навіть дуже непогано. Позаторік Кіцманська середня школа урочисто відзначила ювілей Т. Г. Шевченка. Було обладнано ювілейну кімнату, для якої Володько намалював аквареллю гарний портрет великого поета, що привертав увагу всіх відвідувачів. Про Володька завуч школи О. В. Цибульська висловилася так: «Я знала, що Володя здібний учень, обдарований музикант. Виявляється, він ще й справжній художник».

Я довго придивлявся до того портрета Кобзаря і скажу щиро: мені було приємно від думки, що мій син буде колись корисний людям, викликатиме їхню повагу. Це дуже добре.

Володько мислить як доросла людина, усе його цікавить, особливо література — від Котляревського до Гончара і Загребельного. Прекрасно знає російську літературу минулого століття, захоплюється Єсеніним і А. Ахматовою. Любить С. Руданського, Остапа Вишню, М. Зощенка і О. Генрі — їхня творчість цілком відповідає його життєрадісній вдачі.

Улітку 1963 року ми з ним робимо велику мандрівку по Закарпаттю, відвідуємо Яремче, Ясиню, Рахів, Хуст, Мукачеве і Ужгород. Звідти їдемо до Дрогобича, ночуємо там, потім відвідуємо село Івана Франка і через Моршин повертаємося додому.