Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Розділ дев’ятий

Мене не покидає в’їдлива думка про те, що ми все даємо своїм дітям, але віднімаємо в них найдорожче: дитинство з його іграми, витівками й блуканнями на лоні природи, невинними пустощами та поетичними фантазіями. Володя уже семикласник, уже дев’ятий рік відвідує музичну школу і в цьому навчальному році завершить, нарешті, свою музичну освіту, звільниться від частини обов’язків, матиме більше часу для нормального життя учня середньої школи. Він, щоправда, не ремствує на свій спосіб життя, оскільки ще в ранньому дитинстві пірнув у нього, як у рідну стихію. Так зріднився із своєю скрипкою, фортепіано, учителями і школою, що й не підозрює, як усе те незабаром увійде в романтичний палац спогадів.

Педагог по класу скрипки інакше думає про свого учня. Одного квітневого вечора 1963 року під час прогулянки на вулиці Шевченка він викладає мені свою думку. Починає з питання:

— Як буде з Володею? Він незабаром закінчить нашу школу.

— Те, що й з іншими: кінчатиме десятирічку. Потім вступить на фізико-математичний факультет. Може, й на історичний, хімічний чи філологічний. Або до медичного інституту.

Юрій Миколайович не квапиться заперечувати. Він знає, що батьки визначають долю своїх дітей. Після хвилинної мовчанки зупиняється переді мною, міряє пронизуючим поглядом і мовить:

— А музику викидаєте з його біографії?

— Ні, вона буде часткою його загальної освіти. Здається, що не помилюся. Так було задумано ще тоді, коли він вступив до першого підготовчого.

В голосі з’являються нотки образи:

— Я не чекав такої відповіді. Я був певен, що ви кращої думки про свого сина. Не треба його підносити до небес, але не треба й недооцінювати, вважати сірячком.

— Я доброї думки про нього. Хлопчик — як і всі людські діти. Різниця тільки в тому, що я працюю з ним набагато більше, ніж інші батьки зі своїми дітьми. Ті батьки сподіваються, що вчителі — це Івани-чудотворці, які зобов’язані без допомоги батьків виводити їхніх нащадків у генії. Цими сподіваннями вони обмежують свої турботи. Я уже дев’ятий рік працюю із своїм сином.

— Правду кажете, Михайле Григоровичу, тільки не хочете знати, що Володя — талановитий музикант, не намуштрований, а розвинутий у розумній систематичній роботі. Коли він стоїть переді мною із скрипкою у руках, то я бачу, що в ньому живе тільки музика. Я працюю з ним і милуюся ним, бо такі учні рідко трапляються у житті. Він дуже вразливий і своєрідний. У грі часто помиляється тільки тому, що хоче передати задум композитора цілком по-своєму. Все хоче робити по-своєму. І його важко збагнути одразу, бо він не одразу розкривається, а поступово… Я завважив, що Володя уже починає усвідомлювати свою талановитість, але він розумний і не дає, щоб вона впливала на його стосунки з іншими. У нього ще все попереду. — Очі вчителя блищать. Він не зводить їх з мене, неначе боїться, що я скажу щось заперечливе. Коли його дифірамб закінчується, запитую:

— Хочете мене переконати в тому, що я повинен віддати Володю до Чернівецького музичного училища?

Учитель бере мене під руку.

— Ні, до Київської музичної десятирічки ім. М. Лисенка. Туди важко вступити, — її вважають школою для обдарованих дітей, вона є підшефною Київської консерваторії ім. П. Чайковського. Там працюють найкращі педагоги.

— А які перспективи після її закінчення?

— Звідти зелена вулиця до консерваторії. Якщо музика спротивиться, можна вступити до будь-якого вузу. Випускників музичних десятирічок усюди охоче приймають, від них вузи мають деяку користь. На Буковині троє скрипалів, які можуть там навчатися, це — Тарас Печений, Володя Івасюк і Михайло Филипчук. У столиці нині попит на здібних музикантів.

— Я цілком згодний з вами, ця ідея мене приваблює, але самому треба поміркувати і з сином поговорити.

— Я уже говорив про це з Юрієм Миколайовичем Гіною… Він — найкращий буковинський скрипаль, випускник Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського. Він, як вам відомо, не раз слухав Володю і теж висловився дуже прихильно про його здібності.

Про все це розповідаю у родині, і наша хата перетворюється у вулик, гуде так, що аж на вулицю чути. Починаються дискусії, обмірковування, суперечки. А Володько мало не танцює — йому дуже хочеться до Києва. Він голосно промовляє:

— Люди добрі, я зроду не навчався у музичній десятирічці, навіть не бачив, як вона виглядає. Поїдемо, тату, вступати, правда?

— Ніщо нас не затримає, сину, коли тобі хочеться там навчатися.

Починається серйозна підготовка до завершення семирічки і вступу до столичної музичної школи. Володя працює на повну силу. Щотижня їде до Чернівців, до Юрія Миколайовича Гіни, який його слухає, дає йому необхідні поради.

У червні 1963 року ми з Володьком приїжджаємо до Києва й проводимо там цілий тиждень. Він успішно складає вступні іспити до музичної десятирічки ім. М. В. Лисенка.

До Кіцманя повертаємося переможцями…

* * *

Володько вже в Києві, звикає до самостійного життя. Нам нелегко обходиться його відсутність — весь час думаємо про нього з тугою і неспокоєм. Хата геть-чисто спорожніла, Оксаночка й Галинка принишкли — немає Володька. Тужимо за тими днями, коли він сидів за роялем і імпровізував якісь загадкові мелодії.

Володько живе у шкільному гуртожитку, поступово забуває про домашній затишок, загартовується, набирається досвіду. Однак краса київської осені притягає до себе його увагу й нагадує про Буковину: «У Києві почалася золота осінь. Парк перед гуртожитком одягся в яскраво-жовте листя. Радісна пора!» Та в Києві ще більше, ніж у Кіцмані, немає вільного часу, про який ми часто мріяли.

Упродовж усіх шкільних років він звик бути кращим учнем і в нього не було суперників. А тут їх є чи не півкласу. Самолюбство йому не дозволяє бути гіршим від найкращих, тому й тягнеться з усіх сил. Нема коли і вгору глянути. Він скаржиться у листі додому: «В Києві гастролюють іноземні артисти, а я, признатись, не був ні разу в опері чи театрі. Якось часу немає. Треба знайти час і в найближчу неділю піти в оперу».

Минають місяці напруженого чекання добрих вістей від нього. Його листи — зворушливі події у нашій родині. Читаємо їх голосно, урочисто. Якби хтось сказав, що їх треба співати, ми б співали… Він пише нам, що незабаром приїде додому на кілька днів.

Його сестрички танцюватимуть з утіхи. Галинка тягтиме його до своїх подруг, щоб показати, що ось він приїхав із самого Києва, де навчається у школі для обдарованих дітей. Мати з Мілею готуватимуть найсмачніші в його житті сніданки, обіди й вечері, а дядько Дмитро сидітиме за столом, закохано дивитиметься на нього, слухатиме розповідь про ту химерну школу для обдарованих дітей, її учителів та учнів.

Нарешті настає жадана днина. Дружина їде з Галинкою до Чернівців зустрічати Володька. У них із собою гарний букет хризантем, що виросли в нашому розкішному квітнику. Галинка хоче, щоб він одразу збагнув, що його приїзд — наше велике свято. Поїзд зупиняється на першій колії.

Ось і Володько сходить на перон серед численних пасажирів. Галинка біжить до нього і простягає йому квіти, пригортається до нього. А мати торопіє. Не впізнає сина. Перед нею сумовито усміхається худий-худющий юнак. Нашого Володька неначе підмінили в Києві. У матері закрутилися сльози в очах, у горлі застряв твердий клубок, їй чомусь відразу впала в око чорна пляма на шиї сина — крововилив від скрипки, від щоденних багатогодинних занять.

Вдома його чекають бабуся, моя мати, і дядько Дмитро. Коли Володько входить до кімнати, бабуся плаче не лише з радості, що знову бачить свого онука, а й від важкого враження.

Обнімаю сина, не видаючи своїх емоцій, хоч у серці щемить біль і хочеться плакати. Запитую його, як їхалося, чи не нудився у поїзді. Привітавшись з усіма, він роздягається і йде помитися з дороги. Потім сідаємо до столу. Намагаюся бути веселим, та розмова якось не ладиться. Оксаночка сідає йому на коліна, розглядає пляму на шиї, водить по ній вказівним пальчиком.

Виходжу на ґанок. За мною йде мама. Відчуваю, що їй дуже хочеться щось сказати. Запитує сердитим тоном:

— Що ти думаєш у своїй голові? Ти тато цій дитині чи ні?

— А ви, мамо, як думаєте? — Мій голос тремтить, та я тримаю себе в руках.

— Ти навіщо відвів дитину від хати?

— А ви хіба не знаєте?

— Ой не маєш серця й сумління… — Дивлюся на свою маму — і ні пари з уст.

А вона ще додає:

— Якби жив твій тато, то ти б знав, на яку музику посилати свою дитину.

— Досить вам, мамо… Все розумію і без ваших нарікань.

— Ніц-нічого не розумієш… — кидає з обуренням і спускається східцями на подвір’я.

Вертаюся в кімнату. Сиджу й мовчу, ніби я десь розгубив усі свої слова. Після обіду пробую поговорити з братом Дмитром, але він теж сердитий, як вогонь. Готовий кинутися на мене за те, що Володько приїхав з Києва не таким, як хочеться йому, любому дядечкові. Він демонстративно покидає нашу хату.

Мені не подобається, що мої рідні не вміють володіти своїми емоціями. Кажу Володькові:

— Ходімо, сину, трохи пройдемося… — Володькові теж не до вподоби різні розпитування, які стосуються тільки його поганого зовнішнього вигляду. Відчуває, мабуть, що атмосфера в хаті розпалюється, тому охоче погоджується.

Йдемо на город, а звідти — у сад Воробкевича. Тут стоїть така тиша, що аж у вухах дзвенить. Пташки відлетіли в теплі краї, а ще недавно видавалося, що вони є дзвінкими часточками барвистих дерев.

На серці тоскно, журливо. Розмова тече мляво. Нарешті запитую:

— Чому ти так змарнів, сину? Скільки кілограмів утратив?

— Близько десяти… — кидає, не думаючи навіть, яку страшну цифру називає. Дивиться на мене винуватими очима, ніби вчинив порушення, за яке має зараз відповідати.

— Хіба у тебе не було грошей на харчування? А чи мама не слала тобі постійно пакунки з харчами?

— Все я мав. Не мав тільки часу, щоб думати про їжу, доводилося працювати кожен день до другої години ночі. Не було коли бігати до їдалень. Та й не завжди вони відчинені…

— Треба було заздалегідь про все думати, а не лише про музику.

— Це так, маєш рацію. Але ось пірну в звуки якогось етюду і про все забуду, ніби на світі лише я і музика… — Він ледь усміхається і запитує мене своїми довірливими очима: хіба ти мене не знаєш?

— Ти ж був далеко від мами й няні, й тебе ніхто не питав, чи ти їв і чи на тобі чиста сорочка. Там треба було самому думати про себе. Тільки самому…

— Це я робитиму в майбутньому. В новій школі не хотілося теліпатися на хвості. Тому я працював тільки над музикою.

У мене майнула думка: чи варто посилати до Києва сина в такому стані? Він дуже ослаблений, навіть хворий. Найбанальніші застуда чи грип можуть його звалити… Над цим ми поміркуємо з матір’ю.

Володько відіспався, від’ївся. Стає жвавіший, балакучіший. Одно слово, оклигує. До нього приходять його колишні однокласники, розповідають шкільні новини, різні історії. До нього повертається добрий настрій. І ми тішимося, що він не нудиться, про Київ не згадує.

Якось увечері мати йде в наступ:

— Тобі, синку, треба залишитися удома ще на деякий час, щоб добре-таки стати на ноги.

— Я ж не лежу, — жартує він. — І почуваюся здоровим, як дзвін.

— Так, оклигав, але ще не зміцнів. Треба ще побути вдома.

— Хіба можна? — не віриться йому.

— А хто нам заборонить? — втручаюся і я. — Дістанемо медичну довідку про те, що в такому стані ти не в силі виконувати таке велике навантаження. Ти хворий, майже дистрофік.

— За два-три тижні поправишся, й тоді буде інша розмова, — умовляє мати. — Хай хоч чорнота зійде з шиї. Дні швидко пробіжать, незчуєшся, як долине до тебе гудок твого поїзда.

Так, ми з матір’ю вирішили не пускати його більше до Києва. Але робимо це в м’якій формі, щоб не викликати в ньому бурхливої реакції, не травмувати його. Як поправиться, сяде за парту у восьмому класі Кіцманської середньої школи. У Києві немає найменшого догляду за ним. А ми боїмося, що втратимо сина. Заради чого?

Якщо виходу не буде, то віддамо його до Чернівецького музичного училища, де він зможе цілком нормально навчатися.

Йду до музичної школи. Юрія Миколайовича вже немає, він виїхав із Кіцманя. Розповідаю усе колишнім Володиним педагогам.

— Це ви неправильно робите, — каже один із них.

— Володя дуже талановитий музикант, — додає інший. — Його чекає гарне майбутнє.

— У сімнадцять років при його здібностях і працьовитості він зможе стати віртуозом, — лунає ще один голос.

— Мені не треба туберкульозного віртуоза в сімнадцять років, а здорового сина, як усі людські сини. — І звертаюся до нового директора школи: — Прийміть, будь ласка, Володю до класу фортепіано.

— Такого учня, як Володя, усюди приймуть з радістю. Але ви, Михайле Григоровичу, зважте все добре.

Наступного дня, а це була субота, кажу Володькові, що в понеділок піде вже на уроки до середньої школи, а потім — на заняття по класу фортепіано, які веде Любов Степанівна Павлишин.

У блакитних очах сина навертаються сльози. Сідає на стілець і затуляє обличчя долонями. Потім каже погрозливим тоном:

— Поїду, тату, до Києва всупереч твоїй волі. Я уже добре поправився. І не можу жити без музики.

— Я ж тебе не залишаю без неї… — мовлю лагідно, кладучи йому руку на плече. — Ти любиш фортепіано, а Любов Степанівна чудова вчителька. Ти так гарно говориш про неї… Піди, сину, до своїх вчителів і порадься з ними. Але не треба висловлювати невдоволення батькам. Це ж неетично…

Володя мовчки виходить із хати. Приходить знову аж наприкінці дня. Легка усмішка осяває його обличчя. Він мені каже:

— У музичній школі обіцяли, що гратиму в ансамблі скрипалів та вчительському камерному оркестрі. Вивчатиму і віолончель.

— А цимбали, домру, дримбу теж? Знову навалиш на себе стільки, що зігнешся дугою.

— Не жартуй, татку. Мене цікавлять усі інструменти. Поміняю київську якість на кіцманську кількість. Я мушу займатися музикою — це ж повітря, яким дихаю.

— Образно висловлюєшся.

— Дивно? Мої батьки — літератори. Тато — член Спілки письменників. Тож хай живе метафора!