Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Залишилась батьківська печаль

Слово до читача

Отже, дорогий читачу, у тебе в руках повість «Монолог перед обличчям сина». Надто довга її дорога до тебе, що й потребує деяких пояснень, уточнень, тлумачень.

В житті Михайла Івасюка було чимало кривди: він народився в небагатій селянській родині, і його старші брати змушені були емігрувати в Канаду на заробітки. Щоб здобути освіту, Михайлу Григоровичу доводилось тяжко працювати, заробляючи уроками то на помешкання, то на підручники. Мав й надію на навчання в Сорбонні, однак загроза потрапити на фронти другої світової війни в складі румунської армії змусила тікати на Радянську Україну, а це закінчилось сімома роками Гулагу. Дивно, що він не здався, не зламався в повоєнні роки — запорукою цього були його дивовижна мама, Олександра Василівна, та ніжна, самовіддана й смілива дружина, Софія Карякіна, яка мала мужність покохати колишнього «зека».

Все, про що мріялось в юності батькам, мали здійснити їхні діти, особливо ж Володя, фантастично талановитий від природи, працьовитий і гарний хлопець. Якось, коли Володі було 14 років, учитель музики Юрій Візнюк перед Михайлом Григоровичем дуже хвалив сина, на що батько відповів: «Мій син — як більшість його ровесників. Просто я з ним працюю ось уже дев’ять років, а інші батьки покладаються на школу».

В цьому була велика правда, бо все найважливіше, найцікавіше Володя дізнавався від свого Тата. Дружба між батьком і сином, яка народжувалась з самих початків Володиного життя, була непорушною, ніжною. Батько й син любили, поважали, цінували один одного, допомагали один одному в усіх справах. Можливо, що на якомусь етапі син навіть більше допомагав батькові. Так Володі мріялось, щоб за романом М. Івасюка зняли фільм. І він серйозно опікувався цією справою. А Михайло Григорович з гордістю розповідав, як у 1978-му в Піцунді Володя, щоб дати змогу батькові хоч трохи помилуватися Кавказом, написав два останні розділи роману «Балада про вершника на білому коні».

Загибель Володимира Івасюка в травні 1979 року поклала край багатьом надіям батька. Втрата була тим трагічнішою, що Володимир помер не від хвороби, не в бійці чи аварії, а був підло вбитий. Як стверджують московські дослідники Олена Клєпнікова та Володимир Соловйов, «На очах у шанувальників був силоміць посадовлений в машину КДБ й відвезений у невідомому напрямку відомий український композитор Володимир Івасюк, а через місяць його труп зі слідами жорстоких катувань знайшли повішеним у лісі, який огороджував урядові дачі й який охороняли спеціальні загони держбезпеки» (О. Клепикова, В. Соловьев. Заговорщики в Кремле. — М., 1992, — с. 79).

Але й це було не все. Загиблого улюбленця мільйонів людей, в самогубство якого повірити було важко, офіційна влада дискредитувала, як тільки могла, приписавши йому мало не всі людські вади й гріхи.

Михайло Івасюк у відчаї писав восени 1979-го:

Сорочку випрала в отруті Несса
І сина мого в неї зодягла,
Тепер у п’яному кипінні зла
Шпурнула його ім’я під колеса
Чиновницької колимаги й плеса
Важкої тиші й бруду розлила,
Щоб знищити його сліди дотла,
Аби й луна його душі не скресла.

Він і задумав написати повість про сина, щоб сказати про нього правду. В часи правління Брежнєва, Андропова, Черненка це було зробити непросто, навіть неможливо. Лише в 1987 році М. Івасюк здав рукопис в журнал «Жовтень». Однак і те, що він написав, довелося скорочувати, коригувати, «чистити». Сьогодні молоде покоління не може повірити в те, яке духовне ярмо нависало над кожним у 70–80 роки. Будете читати «Монолог перед обличчям сина», — відчуєте.

Природньо, що в повісті є яскраво виражене почуття сильної, беззаперечної любові батька до сина. Інакше й не може бути! Але — й це особливо цінне — крізь батьківську любов проглядається прагнення дати об’єктивну, неупереджену оцінку як творчості Володимира Івасюка, так і тим людям, подіям, з якими пов’язаний композитор. Не варто переповідати зміст твору. Варто тільки підкреслити, що автор зумів подужати власний біль, пересилити негативне ставлення до певних осіб і представити читачеві образ не сина Володі, а обдарованого композитора Володимира Івасюка, який для української культури важив, мабуть, не менше, ніж Василь Стус чи Алла Горська, бо його пісні, які співав увесь світ (це без перебільшення — свідчень тому чимало в архіві меморіального музею Володимира Івасюка), повертали українцям самоповагу, гордість, зневажену тими, хто називав себе інтернаціоналістами, а насправді був без роду й племені.

Зверни увагу, читачу, якщо ти батько чи матір, на те, як виховували Володю в сім’ї, як учили його жити серед людей. А якщо ти людина, схильна до художньої творчості, — як Володя працював і вчився, яким вимогливим був до себе.

«Монолог перед обличчям сина» проходить до читача у такому вигляді, у якому Михайло Івасюк підготував повість до друку в 1991 році. На жаль, видати її тоді не вдалося. Був би живий письменник, він би, звичайно, не крився із своїми думками, не стримував своє перо через те, що книгу читатиме цензор й викреслить той чи інший абзац. Тим не менше, цінність повісті в тому, що на сьогодні це найповніша розповідь про життя нашого видатного композитора.

Й можна тільки дивуватися, захоплюватися мужністю людини, яка, подарувавши світові такого композитора, зуміла зробити це ще раз на сторінках своєї дивовижної книги.

Парасковія Нечаєва, директор
меморіального музею Володимира Івасюка