Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Монолог перед обличчям сина

Важкий посаг генія

…Весна 1979 року у Львові випала болісно-тривожна. Тільки на відстані літ починаєш усвідомлювати, що довелося тоді пережити. Глибина трагедії на відстані часу лишень увиразнюється. 24 квітня, приблизно о полудні, ледь не в центрі міста, побіля консерваторії, зникає найпопулярніший на ті часи композитор, автор легендарних «Червоної рути» і «Водограю» Володимир Івасюк. Його, за деякими джерелами, силоміць садять до машини працівники КҐБ і вивозять у невідомому напрямку, а відтак начебто посилено розшукують відповідні каральні органи. Та майже протягом місяця не можуть знайти. Як не приховує від народу правди облудна комуністична влада, та її знають усі небайдужі. Аж нарешті 18 травня тіло Володимира Івасюка знаходять підвішеним на букові у Брюховецькому лісі, на території військової частини. Похорон 22 травня (зауважте, це ж день перепоховання Тараса Шевченка!) теж тримається у великій таємниці, але він збирає, за даними батька Михайла Григоровича, «понад 50 тисяч осіб», і переростає у мовчазний велелюдний протест, якого до того не знала брехлива радянська система, проти розправи влади над великим мистцем, проти свавілля і вседозволеності партійного чиновництва на чолі з тодішнім генсеком Брежнєвим.

У Львові сімдесяті були позначені гіперпосиленою увагою до найменших проявів будь-якого національного патріотизму. Скажімо, тільки у 1973 році зі Львівського університету імені І. Франка «за націоналізм» було відраховано 15 студентів. Велися неофіційні нагляди за діяльністю всіляких громадських організацій. Мені, зокрема, як голові літературної студії «Франкова кузня», що діяла при цьому ВНЗ, доводилося не раз відповідати перед каральними органами за патріотичні вчинки літстудійців. Та стеження велося і на побутовому рівні, про що пересвідчився під час виклику до КҐБ. На доносі побачив дуже знайомі прізвища. Чи ж інакше чинилося у консерваторії та інших навчальних закладах тодішнього Львова? Атмосфера панувала жахлива. Бо мовлю тільки про те, що сам пережив. Але ж чинилися й репресії, судові процеси, від яких ніхто не був застрахований.

А ще восени 1978 року мені поталанило побувати на творчому вечорі Володимира Івасюка у львівському клубі творчої молоді, де на власні очі пересвідчився, як шанує і любить молодь свого кумира, як виконує його пісні на всіх просторах «нєобьятной Родіни». Нечувано прогресує його популярність. Народжуються нові шедеври, в тому числі інструментальні твори. І раптом громом серед ясного неба — «самогубство», заздалегідь закладене у нечуваний у ті часи злочин, чимось чітко спланований і не менш ретельно реалізований.

Мовити правду завжди важко, навіть тоді, коли це вже дозволено. Мовити правду про талан Володимира Івасюка встократ важче. Бо де та правда? Ким і на яких підставах вона привласнена і досі зачинена за сімома замками? Не погодишся, читачу, зі мною? Тоді мені доведеться промовляти ще болючіші слова. Вибачай мені.

Уперше до моїх рук потрапив рукопис повісті письменника Михайла Івасюка «Монолог перед обличчям сина» навесні, але вже 1987 року, тобто майже 10 років після трагічної загибелі Володимира. Він якраз готував її до публікації у журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін»). Нам вдалося переконати письменника дати фрагменти цього твору у буковинському часописі «Молодий буковинець», який свого часу помістив першу публікацію про молодого композитора та його «Червону руту». Оскільки я ініціював публікацію документальної повісті, то й готувати її до друку мені теж довелося. На сторінках газети з’явилося 18 подач із 29 серпня по 14 листопада 1987 року. Читали її буковинці з великим захопленням та увагою. Бо ж це вперше всі ми мали змогу так багато і правдиво читати про улюбленого і в ті часи композитора, щоправда, ледь не на ціле десятиліття неофіційно забороненого з відомо чийого благословення. Про це відверто і гостро пише Михайло Григорович у «Монолозі…». Пригадую часи співпраці з письменником. Бо ж знайомив його з кожною газетною публікацією. Він дуже старанно ставився до моїх правок, як рівний із рівним. Ми спільно підшуковували фотографії до кожної публікації. Мене надзвичайно вразило те, як М. Івасюк зберігав усе про свого сина Володимира: фотоальбоми, публікації, листи, інші документи. Я ще тоді подумав, це ж готові матеріали для майбутнього музею, який відкриють у Чернівцях аж 1996 року, в тій же квартирі, де мешкав композитор перед переїздом до Львова і де ми так часто зустрічалися з його батьком Михайлом Григоровичем.

Зрозуміло, буковинська столиця кінця вісімдесятих уже жила зовсім іншим життям. Вона була приголомшена, як і вся Україна та й світ, алопеційною хворобою, секретів якої не знаємо й досі, хоч і влада змінилася, й ситуація теж. Та навіть вона не могла стримати потужного духовного здвигу серед українства, котре прокинулося і вже не мало наміру впадати у бездуховну сплячку. І чи не першим потужним детонатором для вселюдського опору проти комуністичного режиму став славетний пісенний фестиваль «Червона рута» у Чернівцях. За рік до його проведення я брав інтерв’ю у Михайла Григоровича для газети «Молодь України», де з-поміж іншого перепитав його і про те, чи не час пролити правду про трагічну загибель композитора, на що батько скромно відповів: «Ні, ще не час, але він обов’язково настане». Справді, тема ця тоді ще не дозріла, бо навіть запитання не увійшло до газетної публікації.

З особливим трепетом пригадую вересневі фестивальні дні і жалкую, що із чиєїсь руки «Червона рута» стала «кочівною». З кожним роком віддаляючись від своєї столиці Чернівців, вона потрохи втрачає дух і покликання. Тоді я очолював першу й останню фестивальну щоденну газету «Червона рута», де журналістськими зусиллями допомагали співакам і музикантам будити ще червонопрапорну Україну. Вдруге вже після своєї трагічної кончини Володимир Івасюк піднімає народ на спротив тій владі, яка сприяла його знищенню. Чим же домоглася свого? Ми ще не раз із родиною Івасюків поверталися до цієї теми, бо ж вона навіть на відстані часу не перестає боліти. Зринали запитання і з найвищих державних трибун, та правда зостається недоступною, як і сама слідча справа під номером 270, яка, за різними джерелами, нібито перекочувала чомусь до Москви, хоча мала би, бодай копія, зберігатися у Чернівецькому меморіальному музеї Володимира Івасюка.

Хоча, з іншого боку, нова влада дещо й поправила після своєї попередниці. Зокрема, Володимирові таки присуджено (посмертно) високе звання лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка 1994 року, тобто майже двадцять років після того, як її отримали творці вистави Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької за виставу «Прапороносці» за романом Олеся Гончара, прекрасну музику до якої написав саме Івасюк, і яка, за висловом Олеся Терентійовича, врятувала всю постановку. На більше поки що наша рідна українська влада не спроможна.

«Монолог перед обличчям сина» витримує нині друге перевидання. І насамперед тому, що цього вимагають читачі, відвідувачі меморіального музею. Бо навіть попри те, що Михайло Григорович, зрозуміло, на початку дев’яностих далеко не все ще міг сказати у своїй книзі, (5 лютого 1995 року його не стало), а перше видання побачило світ уже після його смерті 2000 року, книга не втратила своєї цінності. Вона не тільки найглибше і найправдивіше висвітлює для нас життєвий і творчий шлях геніального композитора, поета, музиканта, художника, особистості, котра із перших своїх творчих кроків усвідомлювала всю важкість і відповідальність свого талану. У ній найповніше описано роботу над більшістю пісенних і музичних творів. Автор детально зупиняється і над нереалізованим з відомих причин задумом — написанням опери «Дарина», що мала стати дипломною роботою вихованця Львівської консерваторії. Нове видання суттєво доповнять фотоматеріали. До речі, сам Володимир був талановитим фотографом, а ще, як нещодавно вдалося встановити працівникам меморіального музею, і оператором та режисером. У музеї зберігається багато кіноплівок, де зафіксовано унікальні кадри, на яких — і геніальний Іван Миколайчук, і письменники Буковини, котрі товаришували з Михайлом Івасюком.

Перевидання «Монологу…» зумовлене ще й тим, що нині ми продовжуємо жити вчорашнім днем. Більше того, в реакційній, тобто комуністичній теперішній пресі, ще знаходиться місце для брехливих вигадок та інсинуацій з приводу трагічної загибелі Володимира Івасюка, котрий нібито не витримав тягаря слави та фінансового надлишку, тому й повісився. Щоправда, 1994 року побачило світ і дослідження журналіста Івана Лепші «Життя і смерть Володимира Івасюка», де ґрунтовно і фахово розглянуто сторінки життєвого і творчого шляху композитора, вивчено судову справу, зроблено самостійні розслідування, на підставі яких автор робить висновок, що версія самогубства була заздалегідь сфабрикована тодішньою владою і нав’язана всім, хто шанує ім’я геніального мистця. Дещо неоднозначно книжку сприйняв Михайло Григорович через окремі особистісні твердження журналіста. Але на сьогодні це найповніше і найґрунтовніше дослідження, від якого можуть відштовхуватися інші автори, продовжуючи складну й відповідальну справу.

«Монолог…» виходить у світ ще й у 90-річчя видатного письменника, науковця і громадського діяча, який також не вельми глибоко досліджений, вивчений і виданий. Ця книга належить до його найдорожчих праць, у яку він вклав не тільки власний талант, глибоку батьківську мудрість, а й не вигойний біль найбільшої втрати, з якою так і не міг змиритися при житті. То ж переймімося і ми ним, бо біль, поділений бодай навпіл, настільки ж стає легшим і усвідомленішим, переростає у почуття гідності і гордості за невтрачене нами велике ім’я генія.

Мирослав Лазарук