Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Світ пісенної краси
На крилах «Червоної Рути»
У 1970 році ансамбль «Смерічка» став лауреатом республіканського конкурсу, був нагороджений великою «Золотою медаллю».
Водночас здійснив запис пісень на першу платівку, випущену фірмою «Мелодія» під назвою «Пісня з України», на якій були пісні Л. Дутковського «Ти прийди у синю ніч», «Бажання», «Незрівнянний світ краси» і пісня В. Івасюка «Мила моя», а виконували їх М. Ісак, В. Зінкевич та Н. Яремчук. На виставці у Чернівецькому краєзнавчому музеї експонуються згадувані раритети — ще одна платівка цієї ж фірми, але 1971 року під назвою «Українська естрада». На ній — перший запис на платівці у виконанні «Смерічки» та її солістів Н. Яремчука і В. Зінкевича пісні В. Івасюка «Червона рута», яку вперше заспівав ансамбль.
«В Україні не було такого красивого дуету, як ці два
легіні, — згадував композитор Степан Сабадаш. — Саме з них почалася
естрада, за яку не соромно. Коли В. Зінкевич співав «Марічку» та «Пісню
з полонини» (пісні С. Сабадаша. —
Авт.), то по тілу “бігали мурашки”»
. Важко не погодитись з маестро, тим
більше, що жоден ансамбль чи солісти не виконали краще й величніше від
«Смерічки» пісень з її репертуару, бо
вироблений нею ансамблевий спів — золоті сторінки неперевершеної
української естрадної пісні. «Потім загорілася яскрава зірка Соні
Ротару, продовжував С. Сабадаш, який також був родом із
Новоселицького району. — Її я помітив, коли вона була ще школяркою…
Допоміг їй без екзаменів вступити у Чернівецьке музичне училище. Вона
дуже здібна дівчина, талант від Бога»
.
«Своєрідний стиль виконання й талановите трактування
фольклору полонили мене, коли я вперше почув ансамбль на сцені. В «Смерічку» я приніс свої перші пісні»
, — в
інтерв’ю московському журналу
«Кругозор» у 1977 році згадував композитор В. Івасюк.
Ансамбль настільки мав великий вплив на композитора Івасюка, що він
переглянув своє творче кредо і талановито вписався в «смерічковий»
музичний напрямок, поповнюючи своїми піснями репертуар ансамблю, який
дав потужні крила його вічно юним пісням. Саме звертання до народної
пісні, що виношувалась століттями, за словами Назарія Яремчука (і творці та виконавці
пісень у цьому одностайні), забезпечує успіх у народу… Пісня за цей час
у процесі еволюції в декількох, а може, в десятках варіантів, нарешті,
«приходить… до нас таким зерном вже відшліфованим, геніальним
творінням»
. «Червону руту» у
талановитому виконанні «Смерічки» записав
на Чернівецькій телестудії Василь
Стріхович. Телеконкурс «Молоді голоси» приніс пісні неперевершену
славу: ансамбль став його лауреатом.
Пісня сподобалась львів’янам сценаристу Мирославу Скочилясу та режисеру Роману Олексіву, які іменем пісні назвали свій сценарій телефільму-концерту.
Для зйомок першого українського музичного фільму про найпопулярніший у країні вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» у 1971 році, крім учасників ансамблю, а також солістів М. Ісак (вона й мала виконувати головну жіночу роль), В. Зінкевича, Н. Яремчука, художника-модельєра А. Дутковської, були запрошені автор пісні «Червона рута» композитор В. Івасюк, а згодом і ВІА «Росинка», самодіяльний вокально-інструментальний ансамбль «Карпати» під керівництвом композитора В. Громцева з Чернівців і співачка Р. Кольца з Новоселиці, танцювальний колектив «Евріка» під орудою Г. Железніка з Івано-Франківська, а також викладачка Чернівецького культосвітнього училища, учасниця аматорського естрадного оркестру університету, що відома була вже перемогою на міжнародному пісенному фестивалі у Болгарії, С. Ротару.
Унікальні фотографії, документи про перші кроки ансамблю, його участь у всесоюзних пісенних конкурсах, зйомки фільму «Червона рута» подарував музеєві автор фотографій, давній друг Назарія Яремчука Роман Островський з Копичинець, що на Тернопіллі.
Софія Ротару (замінила М. Ісак) знімалась у фільмі в концертному костюмі, виготовленому А. Дутковською. Костюм — дипломна робота вижницької художниці-модельєра — як зразок стилізованого естрадного одягу перед цим побував на численних виставках, зокрема в Ленінграді, традиційно був переданий у Вижницький музей училища прикладного мистецтва, де й перебував до цього. Дівочий склад ансамблю А. Дутковська одягла у довгі білі сукні, оздоблені, наче вишивкою, червоною аплікацією з вовни. Червоне з білим — одвічні символи чистоти і кохання — у їхньому вбранні найбільше відповідало змістові твору В. Івасюка «Червона рута».
У фільмі вперше звучить у виконанні С. Ротару з ансамблем «Смерічка» пісня Л. Дутковського «У Карпатах ходить осінь». Заспівав його улюблені «Незрівнянний світ краси», «Якщо мине любов» Н. Яремчук, пісні В. Івасюка — «Червона рута» і «Я піду в далекі гори» співають В. Зінкевич і Н. Яремчук, а «Водограй» — М. Ісак та Н. Яремчук (у фільмі ж імітують спів С. Ротару і В. Зінкевич). Пісня «Залишені квіти» В. Громцева звучить у виконанні В. Зінкевича. Екрани багатьох країн світу обійшов знятий за участю «Смерічки» фільм.
У кінці 1971 року ансамбль «Смерічка» і солісти Н. Яремчук, В. Зінкевич та композитор
В. Івасюк були запрошені на фінальну телепередачу конкурсу
«Пісня–71» в Москву. «Але
потім мені сказали, — згадує Л. Дутковський, — що поїдуть лише
солісти. Яремчук і Зінкевич мали співати «Червону руту», а Івасюк як автор сидіти в
залі. Я …попросив Володю, щоби він (мав
музичну освіту. — Авт.) заспівав з Василем і Назарієм. Їхній виступ, звичайно, пройшов
на “ура”»
. «Червона рута» виконувалась
під акомпанемент Всесоюзного оркестру Центрального радіо і телебачення
під керівництвом Ю. Силантьєва, стала лауреатом. «Нічого собі
самодіяльність!» — вигукнув тоді маестро. Телеконкурс приніс пісні «Червона рута» та її солістам і композитору
неперевершену славу в колишньому Союзі. З тих пір і навіки чари «Рути», за словами професора філології
Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича
Ніни Гуйванюк, стали символом душі Володимира Івасюка, а також
національним символом України.
Унікальні фотографії та документи, виставлені для огляду у Чернівецькому краєзнавчому музеї, повідомляють про успіхи самодіяльного ансамблю «Смерічка» у зональному 1972 року телеконкурсі Центрального телебачення «Алло, ми шукаємо таланти», який транслювався із архітектурної перлини Чернівців — університету, колишньої резиденції буковинської православної митрополії. Зокрема, експонується тут програма телеконкурсу з автографом О. Маслякова, яка належала Н. Яремчуку.
Останньою на цьому конкурсі виступала «Смерічка»: крім конкурсних пісень у виконанні Н. Яремчука і В. Зінкевича, на настійні вимоги слухачів додатково співали, як свідчать записи на програмі конкурсу, подарованій музеєві фотографом з Копичинець, що на Тернопіллі, Романом Островським, пісні Л. Дутковського «Незрівнянний світ краси» (Н. Яремчук), «У Карпатах ходить осінь» (М. Ісак), «Якщо мине любов» (Н. Яремчук) та пісню В. Івасюка «Червона рута» (Н. Яремчук, В. Зінкевич). На цей раз «жива» телепередача з Чернівців конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти» затримала вихід в ефір програми ЦТ «Время» на 15 хвилин.
Самодіяльний ВІА «Смерічка» Вижницького районного будинку культури став лауреатом серед багатьох професійних колективів на фінальному Всесоюзному телеконкурсі в Москві з піснею-лауреатом — «фірмовою» піснею ансамблю — «Горянка» Л. Дутковського на слова Д. Леонтюка, яку заспівували Н. Яремчук і В. Зінкевич.
Вона, «фірмова» пісня, за характеристикою всесоюзного журналу «Музыкальная жизнь» «…написана з великим
темпераментом (у цьому незрадний Л. Дутковський. — Авт.) та
майстерністю і базується на тому головному для «Смерічки»… поєднанні народнопісенної мелодики
з сучасними ритмами»
, що за кордоном називали поп-фольк-рок…
У грудні 1972 року на конкурс Центрального телебачення
«Пісня–72» в Москву було
запрошено композитора Л. Дутковського з піснею «Незрівнянний
світ краси». Але Левко Тарасович, як
повідомляла газета «Комсомольское знамя», замість
своєї запропонував пісню В. Івасюка «Водограй», яка йому подобалася більше і на
всесоюзному радіо «Юність» мала високий рейтинг. Вона й стала тоді
лауреатом на фінальному телеконкурсі у виконанні вже улюбленого багатьма
самодіяльного ансамблю «Смерічка» та
солістів Мирослави Єжеленко і Назарія
Яремчука. «Пам’ятаю, — згадує Л. Дутковський, — після виступу «Смерічки» Володя Івасюк підійшов до мене із
сувенірним фортепіано і сказав: «Левку, ця нагорода повинна була бути
твоєю». «Нічого, у мене все ще попереду», — відповів я»
. У 1972 році за
видатні успіхи прославленому ансамблю першому в Україні присвоюється
звання «Народний самодіяльний вокально-інструментальний ансамбль»,
колектив нагороджується Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР,
знову запрошується на професійну сцену, а Левка Тарасовича було представлено до
звання… заслуженого діяча мистецтв України. Однак цього не сталося, бо…
позапартійна тематика пісень композитора у новітніх ритмах, несприйняття
їх Спілкою композиторів і офіційною владою стали причиною відмови у
виданні потрібної характеристики на давно заслужену відзнаку.
Вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка» в 70-ті роки XX ст.
в естрадному житті країни долає всі перепони перестрахувальників від
культури працею «до сьомого поту», впевнено йде шляхом пропаганди
першоджерельної української народної пісні, синтезує старовину і
сучасність, спирається на вишколений професіоналізм керівника, творить
високе мистецтво. Це був найрезультативніший шлях. Ще М. Глінка
говорив: «Ми, композитори, не пишемо нову музику, а беремо народну
творчість і аранжуємо її»
. Композитор Степан Сабадаш згадував також, що
саме народна мелодія пісні «На поточку прала» стала вступом до його
знаменитої «Марічки», бо: «…усе, що запозичене у народу, перевірене і
відшліфоване століттями — а, отже, приречене на успіх»
.
Спів «Смерічки», згадують сучасники, впізнаваний у будь-якому виконуваному нею творі, бо у ньому і звучання церковного багатоголосся, і відлуння в горах іскрометно падаючого водоспаду на фоні клавіш, чіткої ритміки і невпокореності соло-гітари та сильні голоси солістів, підтримані жіночим бек-вокалом. Жанр вокально-інструментального ансамблю, так званий легкий, за словами керівника уславленого ансамблю «Пісняри» В. Мулявіна, новаторський, народжений часом і потребою слухачів, надзвичайно важкий через свою синтетичність: вимагає складного ансамблевого співу, віртуозного володіння інструментами. «Смерічка» — це свіжість, колоритність, барвистість, оригінальність.
«Молоді композитори Л. Дутковський, В. Івасюк,
Г. Скупинський, — відзначала преса, — здійснюють обробку народних
пісень. В «Яворовій сопілці» Л. Дутковський поряд з джазовими
інструментами використовує скрипку і сопілку, що сприяє збереженню в
пісні ладово-мелодійної основи, під неї обережно підводяться
модернізовані гармонії. Це вирізняло «Смерічку» з-поміж багатьох ВІА, які сповідували
стиль гуркоту і одноманітності, велику кількість мікрофонів, кілометри
сплетених шнурів…»
Застосування в українській піснетворчості метафоричного ряду нових багатомірних поетичних образів та інструментального супроводу з відтінками мелодій аж до відтворення шуму водоспадів чи моря, спалахів вогню чи громовиці, лун окремих музичних інструментів, що кликало пісенно-романсовими баладними оповідями слухача до ідеалу, посилювало віру у незнищенність добра, вірності, любові до родинних національних оберегів.
З 1 квітня 1973 року ансамбль «Смерічка» працює на професійній сцені при Чернівецькій обласній філармонії. Гастрольні маршрути колективу пролягли містами України, ансамбль взяв участь у Всесоюзному фестивалі «Кримські зорі». Жоден із всесоюзних фестивалів не обходився без нього.