Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Світ пісенної краси

Популярний співак і танцівник

На прес-конференції голова журі конкурсу I фестивалю української естрадної пісні імені Н. Яремчука Василь Зінкевич привернув неабияку увагу всіх, хто міг потрапити туди, бути ближче і не тільки чути голос улюбленця захоплених його талантом людей, бачити його виразну пластику обличчя. Популярний співак і колишній танцівник, у 1994 році нагороджений Державною премією імені Т. Г. Шевченка, пригадувався багатьом у розкішній гуцульській народній уберії — байбараку з китицями, виготовленій ним — професіоналом з художньої ковки металу — спільно з художницею-модельєром Аллою Дутковською. Василь Зінкевич відзначив: «Таких високодуховних джерел, як Вижниця, не так багато у нас в Україні, мрію, щоб вона стала школою молодих, нашим українським Сан-Ремо».

Хто у Вижниці тоді, до і після 1968 року, не знав Василя Зінкевича, учня Вижницького училища прикладного мистецтва, який у пошуках краси і карпатської романтики приїхав з подільського села Васьківці Ізяславського району Хмельницької області, де народився 1 травня 1945 року, щоб здобути фах майстра з художньої обробки металу? З першого курсу танцює у Вижницькому народному самодіяльному ансамблі танцю «Смеречина» під керуванням Галини Левіної, а коли повернувся з армії продовжувати навчання, знову танцював і був запрошений Левком Тарасовичем Дутковським у ВІА «Смерічка» терміново замінити вибулого в армію соліста, який виконував пісню «Сніжинки падають».

Про відмову не могло бути й мови, бо до безтями встиг закохатись у гуцульський край, зачарований був елементами різьби, проявляв прискіпливу увагу до характеру умільців, барвистої одежі горян, мелодій і техніки троїстих музик у весільному розмаї. «Яка ж то краса: вихід на полонину, — захоплювався митець, — або повернення з неї! Легіні на конях у червоних сардаках і позолочених кресанях палять з пістолетів і дубельтівок, аж луна котиться зворами — танці, співи, хліб-сіль». І хоч по закінченні училища здійснив невдалу спробу вступити на навчання до так званої славної «Мухінки» в Ленінграді, де служив в армії, повернувся у пісенну стихію рідних і незрадних Карпат, до керування танцювальним ансамблем «Смеречина», всесилля пісні ансамблю «Смерічка». Із скарбів гуцульської духовної щедрості відтворені за його сприяння — керівника «Смеречини» — відомі танцювальні композиції «Буковинська мозаїка», «Вижничанка».

З висоти років Василь Зінкевич пояснив і його долучення до пісенної пропозиції Л. Дутковського: «Хто міг подумати, що тоді, 1968 року, за кілька днів до 1969 року у мене розпочнеться нове життя… А початок всьому зробила перша пісня «Сніжинки падають» Левка Дутковського… Тоді Володя Івасюк (на телебаченні. — Авт.) мені наспівав, як приклад (Василь не мав і початкової музичної освіти. — Авт.)… Та пісня стала тоді на телебаченні вітальною 1969 року — «золотого року» початку «Смерічки», творчого шляху мого і, безперечно, незабутнього і славного буковинця Назарія Яремчука… Я зрозумів, що переді мною стала раптово і неждано пані Слава. Але поряд з таким прекрасним голосом, як у Софії Ротару, я відчув, що це лише початок… Мені потрібно набратися майстерності, досвіду і я це совісно зроблю, бо гріх би, будучи серед такого дивокраю, дивоголосів, як у Назарія, Володі Івасюка, не напившись з чистого джерела, виходити з піснею до людей»… «Я працював, — розповів у радіоінтерв’ю Миколі Смолінському В. Зінкевич, — не шкодуючи себе і сил за кулісами, щоб потім піднятись на повний зріст». Особливо завдячує В. Зінкевич режисерові телебачення Василю Стріховичу у його многотрудній праці організувати запис колективу і солістів, їх голоси так, щоб технічні засоби його зусиллями покращили вигляд і звучання, що передавались на всю Україну. Саме режисер, свідок і учасник старань Василя у першому телезаписі, підтвердив успіх новачка доленосною фразою: «Будуть з тебе люди». Таке, звісно, не забувається і є переконливим показником професійності, яка набувалась всіма «смеречанами» важкою працею. Василь Зінкевич і тепер має що сказати Україні, бо весь його творчий шлях з Назарієм Яремчуком у «Смерічці» сплетений у барвистий величальний вінок пісень і кіновидива краси карпатських перевалу Німчич, гір Яловичори і Паміру. Звідси у світ піднялись окрилені їхніми голосами пісні рідномови, рідномелодій задля любові вселюдської. «Адже при всьому гонорі буковинців, — зі знанням справи стверджує В. Зінкевич, — вони ніколи не дозволили сказати, що вони є найліпші в світі. І я саме так зрозумів, що ми всі у Бога рівні, гармонійні». «Смерічка» дихнула на мене своїм чаром, і, як мовиться, полетів я у життя на крилах пісні, — сказав у одному з інтерв’ю співак, — тому завше згадую тепло Левка Дутковського, Валерія Громцева, вони мене формували як співака». «Була у моїй пісенній долі, — згадував В. Зінкевич, — невелика пауза», коли лікував голосові зв’язки, після одужання «отримав запрошення від «Світязя» влітку 1975 року», яким керував В. Громцев. У 1980 році В. Зінкевич працює і художнім керівником ансамблю, а невдовзі був пошанований званням «заслужений артист України».

Постійне мистецьке зростання співака, його пошуки на естраді були на виду у найприскіпливіших критиків. Зміст пісень і вишуканий художній смак, емоційна напруга, національне забарвлення мелодики та сценічно-колористичне рішення програм завжди вирізняли концерти вокально-інструментального ансамблю. Успіхи Василя Зінкевича проявились у першопочатках виконавців нової музичної хвилі (масової за розважальною функцією і доступністю музичної мови), творення якої наприкінці 60-х років XX століття започаткували Левко Дутковський пробним пошуком стилю «Смерічки» та Володимир Івасюк. В. Зінкевич і Н. Яремчук тривалий час були визнаними солістами цього самобутнього ансамблю, успішно втілювали дивообрази пісень В. Івасюка — одного з творців новітньої хвилі в українській музиці, фактично доклались до першоуспіху далеко відомих пісень «Червона рута», «Водограй», пліч-о-пліч вистояли у святій справі наступальної і відвертої пропаганди української національної ідеї на світових обширах, де нарекли його стилем легкого року з елементами джазу і фольку. З 1986 року Василь Зінкевич — народний артист України, а у 1994 році отримав Державну премію імені Т. Г. Шевченка. Він дотепер несе високу духовність і незгасну любов до України кожною своєю піснею. У рік 60-річчя видатний співак В. Зінкевич, за його словами, завершив роботу над триптихом дисків під назвою «Неповторне» (репертуар часів «Червоної рути»), «Вишукане» — романсові композиції та «Сокровенне» — це молитва, вишивання, мати, Україна. «В якій частині світу я б не співав, — згадує митець, — ніколи не відривався від своєї землі. Я люблю свою Україну, тут набираюся сили і творчого натхнення». Очевидно, що сучасне естрадне поле України вкрай збідніло без звертання до тих спадкоємних традицій, які потужно розвивали і примножували Л. Дутковський, В. Івасюк, талановиті виконавці незабутніх мелодій української естрадної класики. Дякуючи Українському радіо та міським святам у Чернівцях, ще деколи причащаємось величними піснями улюблених маестро у незабутньому виконанні ВІА «Смерічка», Назарія Яремчука, Софії Ротару.