Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Запроси мене у сни свої
Ми — друзі, земні й небесні…
Дорогий Володю!
В теперішні часи так мало охочих писати листи, тож і я не виняток. Але ось неділя, останній день лютого, а в прийдешній четвер — Твій ювілей, полудень Твого позачасового віку — гріхом було б не привітати мені свого далекого Побратима. Далекого, куди не оглянешся. Назад обернешся — прірва у двадцять літ, яку все важче й важче перелітати Твоїм крутокрилим пісням, а подивишся уперед — очі, захланні до білого світу й усього земного, нишком благають Господа, аби дорога до нашої з Тобою остаточної зустрічі була ще якомога довшою. Що вдієш: однаково пристрасно хочеться жити і на п’ятдесят шостому році, як от мені тепер, і на тридцять першому, як тобі колись, але все в руках Божих.
Тепер ось Тобі п’ятдесят — укупі — земних і небесних, і ми з Марією та з усіма нашими друзями вітаємо Тебе щиро, топлячи свої погляди в небесах завтрашнього березня, а вони сині — ті небеса, і нам годі віднайти в них Твої очі, бо й очі Твої були сині, і тепер їх не видно, мовби й немає, але водночас мовби вони — самі небеса, і мовби вони скрізь понад цілим світом. Я, Володю, бачу тебе скрізь і завжди, а якщо перед хвилею я говорив про далекість між нами, то мав на увазі лише часові відстані, бо пам’ять моя влаштовує нам з Тобою хай короткі, але милі зустрічі мало не щодня. І Ти являєшся мені не бронзовим юнаком з Личаківського цвинтаря, а живим, як подмух зеленого вітру, чи як смаглявий перелесник у летючому полум’ї музики, чи як сиваве пасмо цигаркового диму над столиком у кав’ярні. Коли два роки тому я написав, що
Поети і відьми сиділи за круглим столом,
Зліталися оси на шум виноградного соку..,
то Ти ж був тоді з нами за столиком на літньому майданчику «Вернісажу». Пам’ятаєш: я, Юрко Брилинський, поет Іван Малкович та троє чи четверо красивих відьом з театру навпроти. Ніхто Тебе, звичайно, крім мене, не бачив, але ж Ти був!..
Майже двадцять років минуло відтоді, як Тебе убито, а Ти у нашому Львові не покидаєш мене: то застережеш від хибного кроку («Стій, старий, — тут розрито!»), то переглянеш щойно написаний текст («З цього, старий, може бути пісня»), то усміхнешся, щезаючи («Бувай, старий!..»).
Двадцять років. Тут такі зміни, що й не повіриш. Та, зрештою, багато про що Тобі, мабуть, розповідали, адже було кому: і Володя Глухий, і Ростислав Андрійович, і Назарій Яремчук, і Лучуки — Володя та Оксана, і, нарешті, Батько Твій — Михайло Григорович… Уявляю, як усі вони пообступали Твій райський рояль і слухають, слухають… Часами, коли я чую музику сфер і співи херувимів, то знаю: це Ти, Володю, з друзями своїми небесними творите ці пісні і цю музику. Нам, земним, таке не до снаги.
Якось Ти явився мені на сцені театру імені Марії Заньковецької — то був вечір пам’ять по Тобі. Оголосили вихід молодого співака Олександра Пономарьова з нашою піснею «Лиш раз цвіте любов», а виходиш — Ти, ну геть Ти, цільний, натхненний, — хіба що молодший, ніж я Тебе знав. І співав гарно, як завжди.
Цей Сашко Пономарьов… Інколи, Володю, мені здається, що це Ти відродився у ньому. Частково, звичайно, але в царині творчості у нього Твоя серйозність, Твоя вимогливість до себе й до інших, Твоє працелюбство.
Взагалі, Україна наша не без талантів, сам розумієш. Хтось відходить, минається, а хтось приходить, настає. Серед тих, що настали в останні роки, — цікаві хлопці й дівчата — в іпостасях солістів та в ансамблях, чи то пак — у гуртах, у групах і, здається, в купах. Вони співають безліч усяких дурниць, але інколи серед цього одноманіття трапляється і щось непогане. Я не можу Тобі перелічити цієї багатоголосої братії — їм несть числа на нашій славній Україні, але дехто запам’ятався. Ото Пономарьова я згадав; а ще серйозно ставиться до української пісні Андрій Кравчук. Разом з Василем Зінкевичем і Тарасом Петриненком ці двоє є мовби чотирма наріжними стовпами чоловічої половини храму сучасної української естради. Жіночу половину цього храму, як на мене, підпирають Ірина Білик, Таїсія Повалій, Ані Лорак і Руслана. Але, Володю, це мені вони видаються стовпами, а вся решта — стовпцями та стовпчиками. Хтось інший, можливо, вважає «моїх» стовпів стовпчиками, а стовпами — своїх улюбленців. Але всіх об’єднує одна сумна ситуація: вони, Володю, не мають що співати. Стало, бач, модним співати пісні власного, так би мовити, виробництва. А сам розумієш: як Бог дав голос і слух, то не обов’язково розщедрився на талант, скажімо, поетичний. Ось і в’януть вуха від безконечної самодіяльності та самоспівальності.
Оце тому, мабуть, справді мистецьким став концерт з Твоїх пісень торік навесні у Києві, в палаці «Україна». Організував його такий собі милий грубас Сергій Архипчук, назвавши так: «Володимир Івасюк. Повернення». Зрештою я тоді бачив Тебе там, мовчазного й мудрого, за кулісами цієї найграндіознішої української сцени, але коротко пригадаю Тобі й собі про той день.
Пам’ятаєш, Галя приїхала з дітьми й чоловіком і Оксанка, і я з Марією. Прийшов Юра Рибчинський (Архипчук трохи переживав, чи «соізволить»). Василь Зінкевич розпочав тоді концерт…
Задум був такий, що пісні Твої не минулися, що творча молодість тих, які зійшли після Тебе на небосхил української естрадної культури, відсвічують променями й Твоїх пісень. Так воно й було.
Ані Лорак сріблилася у «Нестримній течії»:
Щезло наше «бути чи не бути»,
Ген за море з журавлями одпливло…
Тарас Чубай заходився з «Плачем Єремії»:
Я піду в далекі гори,
На широкі полонини…
«Океан Ельзи» розгойдував нашу «Колиску вітру», «Піккардійська терція» жартівливо перекидалася «Капелюхом», а Руслана пеленала Твоєю вишуканою мелодією романтичні Кудликові вірші:
Я — твоє крило,
Ти — моє крило.
Словом, красивий був концерт, і людей було в залі море — від берега до берега, і всім нам було добре з Тобою…
Дорогий Володю!
Ти, звичайно, знаєш про всі ті зміни, які сталися у світі і в нашій Україні! Державна самостійність засвітила на розі Твого львівського будинку пам’ятну таблицю, а попід колишнім Твоїм балконом розминається з автами вулиця Твого імені.
Оце увімкнув телевізор, а «Міст» (є тепер такий телеканал) подає «Червону руту»: Соня Ротару у білій сукні і весела, як свято. А взагалі, вона відійшла від української пісні, хоче бути «общепонятной» — Бог їй суддя. Хіба час від часу передадуть якийсь давній запис — переважно Твої пісні — та й усе.
Сумно мені без Тебе. Ти вмів підігнати мене до роботи, вмів захопити у творчий полон, в якому сам перебував безнастанно, умів стримано поцінувати справжнє, і делікатно відсунути щербате… Нам сумно без Тебе.
Знаєш, був час, коли мені гарно працювалося з Ігорем Білозором. Прийшло багато добрих пісень… Та все, на жаль, минулося — через об’єктивні причини та й суб’єктивні… Пам’ятаєш, є така українська приказка: покинь роботу на день, то вона тебе на місяць покине. Колись ми з Ігорем відважились покидати роботу і на день, і на два, а вона потім нас — на роки.
Слухай, Володю, зроби мені ласку — приснися Білозорові та налякай його трохи — може, схаменеться та зателефонує мені новими мелодіями. Адже був з нього добрий композитор. Ти ж пам’ятаєш «Щороку то весна, то осінь»? Цю недописану нашу пісню дописав саме він. Але то було колись. Усе було — колись…
Проте, стоп! — я западаюся в безодню песимізму, а ми з Тобою — оптимісти. Ти завжди твердив, що пісня повинна бути веселою, барвистою, бадьорою, переможною. Я це пам’ятаю.
Навіть у сумний день Твого п’ятдесятиріччя ми, друзі Твої, земні й небесні, пом’янемо Тебе оптимістичними спогадами. А я ще й зачитаю усім цього листа, бо він — не лише для Тебе.
Відтак, вітай дружні нам душі!
Завжди Твій
Богдан Стельмах.
Р.S. Оце саме сьогодні, 4 березня 1999 року, в день Твого п’ятдесятиліття, моя донька Наталя, яку Ти знав трирічною манюнею, народила мені онука Богданчика. Тішмося!
Б.С.