Книжки про Володимира Івасюка та пісенники
Запроси мене у сни свої
Спогад про пісню
З Володею Івасюком познайомив мене його краянин письменник Дмитро Герасимчук. Обидва — буковинські парубки, вони дружили й любилися, як тільки й можуть любитися двоє людей, що їх доля зірвала з рідних місць, а нині єднає спільна поезія дитинства та молодих літ, перевита тінями магічних літер: Бу-ко-ви-на… А з Дмитром на той час ми працювали в газеті «Ленінська молодь» (нині «Молода Галичина»). Редакція містилася тоді на проспекті Шевченка — на давній Академічній, куди Івасюк завітав якогось весняного дня 1973 року…
Господи, це вже минуло понад двадцять літ!..
* * *
Отож іще торішньої весни минуло двадцять літ, як ми познайомилися з Володимиром Івасюком. Пам’ять моя, на жаль, не вміє зберігати погодинних подробиць перейшлого; вона, сказати б, послуговується не зором чи слухом, а радше душею. Запало в душу — в моєму випадку — тільки те й запам’яталося.
Пам’ятаю, що на той час я вже знав Володимира Івасюка з його «Червоної рути», яка дощенту заполонила радіотелеефір та наші серця. Моє було в особливому полоні — в ньому «з журбою радість обнялась», бо сам я вже мав з М. Скориком та Б. Янівським чимало пісень, але на такі популярні не поталанило; переїзд юного буковинця до Львова міг мати вплив і на мою пісенну творчість. Думаю, що й Володя покладав певні надії на творчий розвиток нашого знайомства.
Планів своїх ані він, ані я надто довго не приховували. Та, на жаль, мені не запам’яталася наша перша спільна пісня. Може, то була «Колиска вітру»?.. Чи «Лиш раз цвіте любов»?..
* * *
«Лиш раз цвіте любов» прозвучала вперше по радіо якоїсь травневої неділі 1975-го, здається, року. 1975-го?.. Першою, отже, бути вона не могла, але створення її, пригадую, було цікавим.
Я запропонував Івасюкові вірш «Щороку і весна, і осінь» (в такому варіанті, який нині надруковано у моїй збірці «Сто пісень»), і він почав добирати мелодію. За кілька днів мелодія була готова, але пісня — ні, бо у вірші виявилося забагато заспіву, а приспів — то й зовсім не збігся з музикою. Композитор обіцяв щось допрацювати, я теж мав підлаштувати слова до серпантинних плаїв його мелодійної Верховини. А заки це мало статися, Володя звернув увагу на рядок «мов два перстені у вечірню воду»… Два перстені!..
— Давай з цього робити пісню!
— З чого? — запитав я.
— Два перстені! Старий, то буде пісня!
І Володя сів при фортепіано, вдарив кілька перших акордів, почав наспівувати мелодію — без слів. З бурхливого плину музики виринули окремі слова, фрази… «Два перстені — то для тебе… вибирай… два перстені — то твій усміх, а твій усміх — моя згуба…».
— Старий, давай слова!
— Не знаю, подумаю, — відказав я тоді.
А Володя грав, висікав слова із свого натхнення, гартував їх вітрами мелодії…
Через кілька днів я зателефонував йому на квартиру.
— Заходь, є нова пісня, — почув у відповідь.
По якійсь годині я вже слухав натхненний спів музики. Його фортепіано ставало то «бистрою водою», в якій карпатський місяць змив із себе срібло, то вранішнім полем, що його «сонце привітало», то просто — багатомірним всесвітом мелодії. «Не сумуй за веснотравнем!..»
Я був першим слухачем «Двох перстенів».
* * *
Спогади ці я почав з пісні не тому, що хочу нині, з відстані часу, до того ж через прірву, яка розділяє наші з Володею світи, прикрасити якось тодішні прозові будні. Була, очевидно, й проза, але в душу запала переважно поезія творчості.
— Напишемо, — каже Володя, — що слова у «Двох перстенях» твої й мої.
— Тільки твої, Володю.
— Але ж ідея…
— Два слова — це не ідея, — відказую, — два слова — це мій тобі подарунок з нагоди написання нової пісні.
— Дякую. А «Щороку і весна, і осінь» буде… Треба почекати, старий.
Я подав Володі аркуш з новим віршем, який мав би підійти до кілька днів тому скомпонованої мелодії на початкову строфу «Щороку…»
— На ось. Називається «Лиш раз цвіте любов». Володя сів за інструмент…
Поглянь, усе навколо зацвіло:
Ясна вода і сонце золоте;
Цвітуть гаї, цвіте густе зело…
Чому ж любов так довго не цвіте!..
Слова вкладалися у струмені мелодії якнайкраще, а вона, по весняному розлога й буйна, як вітер по зелених кронах світу, котилася до приспіву…
В ріку перероста
Дзвінкий ручай,
Журбою розквіта
Гірка печаль,
А ранок сонцем кожен день
Цвіте для нас,
І лиш любов цвіте один —
Єдиний раз.
Я й досі чую Володин приємного тембру голос, бачу його натхненне обличчя. І нині хочеться особливо потвердити, що завжди (підкреслюю — завжди) і голос той, і щасливий усміх успіху мого друга постійно виринають мені в пам’яті з шаленого вогню мелодії, з нищівної пожежі музики. І це, бачить Бог, не просто метафора.
* * *
«Два перстені» та «Лиш раз цвіте любов» заспівала Софія Ротару — перша інтерпретаторка чи не всіх пісень Володимира Івасюка. Обидві ж пісні були мовби похідними від отого вірша «Щороку і весна, і осінь», який, на жаль, так і не дочекався Івасюкової мелодії. Десь через вісім, мабуть, років мелодію на ці слова скомпонував Ігор Білозір, а виконала пісню Оксана з «Ватрою».
Понад високі крони яворів,
Мов два перстені у вечірню воду.
Покотяться на землю дві зорі
По присмерковім схилі небозводу…
Не встиг Володя укласти пісні й на вірш «Карпатські солов’ї», що був написаний наприкінці 78-го саме для нього. Згодом слова ті поклали на музику А. Кос-Анатольський (то був останній його твір), В. Листопад, В. Камінський.
* * *
А взагалі, багатьох пісень не встигли ми написати з Володимиром Івасюком. Хоч трохи й написано. Серед інших — пісня «Калино, калино», про яку нині знаю лише я, бо був співавтором і єдиним свідком її створення, єдиним її слухачем. Вірш «Калино, калино» мовою музики Володя переклав натхненно й швидко. Інструмент… злива акордів… — і по нотоносцях розбіглися крапчасті гінці мелодії, що, мов невтомні мурахи, скоро обснували собою кілька нотних станів. Підписано слова, вкладено в конверт. Адреса — Ленінград, ансамбль «Калинка»…
— Хай співають, — каже Володя. — Там мої друзі, вони просили щось подібне.
— А копію для себе? — питаю. — Може, хтось і в нас заспіває?
— Я мелодію пам’ятаю. Звучатиме й у нас.
На жаль, і цього не встиглося. Аж через п’ять, напевно, літ свою музику до пісні «Калино, калино» написав Віктор Камінський — для Оксани Білозір і для тодішньої «Ватри».
* * *
З весни 1975 року до осені 1977-го я працював завлітом у муздрамтеатрі Дрогобича. В 1976-му театр узяв до постановки п’єсу М. Ібрагімбекова «Мезозойська історія» — про азербайджанських нафтовиків та про кохання, звичайно. Музику до вистави на моє прохання погодився написати Володимир Івасюк.
Це була друга його робота в театрі.
Зацікавлені знають, що В. Івасюк написав чудову музику до заньківчанських «Прапороносців» за О. Гончарем, і вважають її єдиним його твором для театру. А це не так. Був і другий — прекрасно інструментована музика до «Мезозойської історії», з лейтмотивною піснею «Запроси мене у сни свої».
Йдуть літа — то не біда,
Тільки іноді шкода,
Що в мереживі доріг
Я знайти тебе не зміг. —
Запроси мене у сни свої,
В ті, що досі не збулись,
Запроси мене у сни свої,
В ті, що збудуться колись…
Виставу ставив світлої пам’яті Ярослав Маланчук тодішній головний режисер Дрогобицького театру, який, власне, й перетягнув мене на якийсь час у Дрогобич зі Львова. Якби жив нині Ярослав, то, може, більше пригадалося б про Івасюка, але, на жаль, і він передчасно пішов з життя — лежить уже котрий ось рік на рівненському цвинтарі, гірко оплаканий родиною та друзями.
Володя кілька разів приїздив до Дрогобича, привіз готову, записану на магнітофонній тасьмі музику до вистав, а на додаток відмовився від гонорару.
— Ніяких угод, — відказав на пропозицію підписати відповідні папери. — Я це зробив для мого друга Богдана.
Запроси мене у сни свої
Хоч на мить, та запроси.
Запроси мене у сни свої,
Тугу в серці погаси…
На згадку про Дрогобич Володя купив собі в госптоварах настільну лампу — якусь-таку синю, здається, з претензією на модерн.
* * *
У Дрогобичі я вперше почув, як він грає на скрипці.
Була в нас «половинка», яку моя Марія десь роздобула для сина. Отож, побачивши скрипку, взяв її якось обережно-обережно — бо ж маленька! — ковзнув смичком по струнах, і весела карпатська мелодія обснувала цілу нашу гуртожитську кімнатку.
— Ти граєш на скрипці? — здивувався я захоплено.
— Я закінчив музичну школу, старий.
У цьому нашому гуртожитку почалася ще одна пісня, до якої спричинився мій добрий співавтор. Ото якось кличе мене чергова до телефону. Дзвонить зі Львова Івасюк і тлумачить, що ось є мелодія в Левка Дутковського, а якби ще слова…
— Старий, треба допомогти, — шелестить слухавка голосом Володі Івасюка. — Маєш чим записати «рибу»?
Володя намугикав мені мелодію, я записав ритмічний малюнок пісні — чергування наголошених і ненаголошених складів (це на жаргоні музикантів і називається «рибою»). Через кілька днів надіслав до Львова текст пісні, а через кілька тижнів Софія Ротару вже співала «Черешневий гай».
Коли я пригадую це все — відмову від належного гонорару, піклування про творчу долю колеги тощо, — у контексті творчої та моральної поведінки деяких інших моїх знайомих, — думаю собі: недарма ж то, хлопці, закатовано його, а не нас, недарма ж то його, а не нас, Бог прикликав до себе в такому буйноквітому віці.
* * *
Він був одним із нас, але призначення його сягало значно вищих рівнів: життям і смертю проілюструвати пророцтво власних пісень. Такі пісні, як «Балада про мальви», «Пісня буде поміж нас», «Балада про Віктора Хару» за життя композитора чарували нас, а по його смерті вразили фатальністю передбачень…
Як воду спрагла нива навесні,
Ввібрав народ усі твої пісні…
Поети на посту —
І пісня не вмира,
Дзвенить крізь ніч густу
Твоя відважна гра…
(Так звучав первинний варіант «Балади про Віктора Хару». У цьому виданні текст пісні подано в новій редакції (Б.С.)).
Відважна гра Володимира Івасюка імпонувала мільйонам, але й дратувала не одного посіпаку та не одного бузувіра. Вони ж і вбили його навесні тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року.
О мамо рідна, ти мене не жди,
Мені в наш дім ніколи не прийти.
З мойого серця мальва проросла
І кров’ю зацвіла…
* * *
На той час я вже другий рік мешкав у селі Звенигороді під Львовом, у родичів дружини. Якось надвечір копаю грядку на прихатньому городі, аж сусіда гукає зі свого обійстя, що пропав Івасюк, що оголошено розшук. Я і повірив. А другого дня завітав на наше подвір’я чорнявий молодик у цивільному — слідчий у справі…
Пропав Івасюк… Як пропав? Куди? Коли?.. Не повернувся додому. Вже ось п’ятий день. Може, міг кудись поїхати?.. Щоб не знали вдома? Ніколи в світі… А може, до Москви?.. Щоб мати не знала п’ять діб? Нізащо. Я знаю Володю, його любов до родичів, до рідні. Він і на добу і не пропав би, щоб хтось з домашніх не знав, де він… Що ж ви думаєте з цього приводу?.. Його вже нема…
«Його вже нема», — сказав я слідчому наприкінці квітня тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року. Далі я сказав, що бачив Володю десь із тиждень тому — з автобусного вікна: він ішов по Зеленій у напрямку центру. А тепер його вже нема…
Потім я ще їздив до Львова, у райвідділ міліції, переконував слідчого, що Івасюк ані не пропився, ані в карти в не програвся — бо не міг, бо то не його стихія. А слідчий знай провокував мене на потвердження своїх безглуздих здогадів. Ні, товаришу слідчий, Володимир Івасюк не волоцюга і не богемник, як то ви собі уявляєте, чи, може, ваші зверхники наказали вам так собі його уявляти, — ні. Просто, його вже нема.
* * *
Але він був — мертвий, і його знайдено в брюховицькому лісі, і поховано на Личаківському цвинтарі у Львові — на одному з найпрестижніших цвинтарів Європи.
Щезло наше «бути чи не бути»,
Ген за море з журавлями одпливло,
І тепер не знаю, як забути
Те, чого ніколи не було…
Але ж було багато чого — світлого, творчого, живого! — багато планів та задумів на спільну нашу роботу, на сотні пісень, на новаторські пошуки.
У серпні 91-го, на будинку, де мешкав Володя Івасюк відкрито меморіальну таблицю нашому славному композиторові. Я тоді мав честь вести урочистий мітинг і як ведучий виголосив своє коротке слово про побратима. Хочу виголосити це ж слово тут, на закінчення своїх тихих спогадів про Володимира Івасюка, про нашу з ним Пісню.
* * *
«Пролягла дорога від твоїх воріт до моїх воріт, як струна…» П’ятнадцять років тому ці прекрасні у своїй прозорій простоті слова піснею перелетіли над нашими душами, назавжди полонивши нас пречистою творчістю світлого українського композитора Володимира Івасюка.
Нині ось — погляньте! — ті струни-дороги привели сотні й сотні людей до його пісенних воріт. У цю годину на Володину вулицю прийшли палкі шанувальники його творчості, друзі композитора, співавтори, прийшли його ровесники і ровесники його пісень, зовсім ще малята і сивочолі поважні громадяни. І ото всі ми — у здивуванні й захопленні — стоїмо над берегами могутнього пісенного потоку, який, засвітившись колись у Чернівцях першими скромними акордами, нині проклав собі русло через усю Україну, через цілий світ. І нема йому перепон: ані гребель, ні загат — він розірвав їх! І немає йому кам’яних берегів заскорузлості та сутяжності, бо ми стали його берегами. Ми — це народ, що нарешті визволяє себе з клятих імперських пут, які так довго душили всіх нас, а насамперед — митців: поетів, композиторів, художників, бо то була совість народу, його свідомість.
Замордовано в цих путах і Володю Івасюка. Але пісень його вони не подужали…
Надворі сонцезливне літо 91-го. Пам’ять про Володимира Івасюка закріплюється для нащадків ще одним знаком — цією ось меморіальною таблицею над воротами його останнього земного притулку.
Вічная пам’ять недовгим літам твоїм, мій пісенний друже! Вічная пам’ять слідам твоїм!..
Многая літа пісням твоїм!
* * *
А сьогодні надворі початок весни 1994, і Володі Івасюку — 45.