Книжки про Володимира Івасюка та пісенники

Володимир Івасюк. Життя — як пісня. Спогади та есе

Величне і незнищенне

Говорити про Володимира Івасюка, попри всю трагічність його долі, завжди радісно: він був і залишається для кожного українця одним із символів того найкращого, що було надбано народом за свою історію. Можна розмірковувати про те, скільки б він міг зробити, якби прожив принаймні 50 років, але й те, що він залишив нам у спадок, — понад 100 пісень і кілька десятків інструментальних творів, — величне й незнищенне. В 1974 році, обґрунтовуючи перед фірмою «Мелодія» видання своєї платівки-гіганта, Івасюк написав, що композитор залишає людям «снів своїх красу». Ми наснажуємося тією красою, яку він перелив у «Червону руту», «Літо пізніх жоржин», «Баладу про мальви», «Колиску вітру» — власне, ряд можна продовжити, бо майже кожна його пісня — то перлина.

Проте не все так добре з вивченням і дослідженням пісенної спадщини Володимира Івасюка. Окрім монографії В. Кузик «Українська радянська лірична пісня», в якій одна сторінка присвячена пісні «Червона рута», музикознавство не має чим похвалитися — творчістю Івасюка більше цікавляться публіцисти й політики, часто використовуючи його з меркантильною метою. Але ж постать композитора, його життєвий шлях незвичайні, нестереотипні навіть для України. Ось що пише у своїх спогадах Лєшек Мазепа, педагог Володимира Івасюка по Львівській консерваторії (нині — професор Вищої музичної школи в Жешуві — Польща): «Його пісенна творчість є яскравою музичною пам’яттю епохи, що породила «шістдесятництво» в різному тлумаченні цього поняття. Його самого в певному сенсі можна вважати «шістдесятником». Його творчість стала символом можливого (бо не всі, далеко не всі, уявляли собі тоді це справді за можливе) відродження української нації (підкреслення моє — П.Н.), провісником майбутніх змін, що сталися на Івасюковій батьківщині, змін, які привели до вистражданої незалежності. Сам же Володимир Івасюк став не тільки символом — подібно Василю Стусові, — але й прапором, який кликав до зміни всього того, що нас тоді оточувало, — брудного, жорстокого, нелюдського».

Володимир Івасюк народився в містечку Кіцмань на Буковині 4 березня 1949 року в родині учителів. Про те, як ріс майбутній композитор, як його виховували в сім’ї, коли в нього проявились музичні здібності, розповів у повісті «Монолог перед обличчям сина» батько-письменник Михайло Івасюк. Домашня педагогіка Івасюків була люблячою, проте вимогливою. Батьки «забезпечували дітей успіхом» (вислів М. Івасюка), але з відповідною віддачею. Володя навчався однаково успішно в загальноосвітній і музичній школах. Він був кращим учнем і найбільшою надією педагога по класу скрипки Юрія Візнюка. Юрій Миколайович таки переконав батьків, що хлопця треба віддавати на навчання в Київську музичну десятирічку імені Миколи Лисенка.

Володя серйозно поставився до навчання в цій елітній школі. Але надмірне навантаження на дитячий організм — щоденні заняття з інструментом по 8 годин, виконання завдань із загальноосвітніх дисциплін, потреба самому організовувати свій побут — серйозно похитнули здоров’я, й батьки забрали сина в Кіцмань, а — як компенсацію — дозволили знову навчатися в музичній школі, по класу фортепіано. Саме тоді Володя відчув нахил до творення мелодії. І в 15 років написав свої перші пісні, їх виконував створений Володимиром ансамбль «Буковинка».

1966 року родина Івасюків переїхала до Чернівців — батька запросили викладати у Чернівецькому університеті. Цей період видався складним для юнака: його звинуватили як співучасника політичного інциденту з усіма наступними наслідками — комсомольськими зборами, «проробками», четвіркою з поведінки в атестаті, а згодом — виключення з медінституту одразу ж після вступу до вузу. Довелося шукати роботи. Володя йде працювати на завод «Легмаш», у ковальський цех. І тут доля посміхнулася йому — молодіжний лідер підприємства Леонід Мельник, дізнавшись, що Івасюк — музикант та ще й заочно навчається в музичному училищі, доручив юнакові керівництво заводським хоровим колективом. Люди, удвічі ба навіть утричі старші за Володю, з великою повагою ставилися до свого диригента, слухали його безвідмовно, а особливо тішилися, що він ще й композитор: у репертуарі хору були «Капелюх», «Батьківщино моя» та інші пісні Івасюка. Коли Володимир знову вирішив вступати до медичного інституту, їм шкода було з ним розлучатися, бо хор став одним із кращих на Буковині.

У Чернівецькому медичному інституті, студентом якого Володимир став, склавши знову всі вступні іспити, викладання велося переважно російською мовою. Ніби й природно: адже випускників цього закладу направляють на роботу не лише в буковинські села, а й далеко за межі України. Проте український елемент є: це — вузівський ансамбль пісні й танцю «Трембіта», куди одразу ж запрошують Івасюка-скрипаля. Та цього йому замало, — і він не без успіху виступає у складі ансамблю «Карпати», створеному при палаці культури текстильників Валерієм Громцевим. І невдовзі пропонує своїм друзям пісню, що народилась у Карпатах, — «Я піду в далекі гори». Вона звучить у передачі «Камертон доброго настрою», яку Чернівецька студія телебачення готувала на замовлення республіканського ТБ. Про успіх пісні й передачі можна судити з того, що її невдовзі у відеозапису повторюють. А пісню бере до свого репертуару вже відома тоді співачка Лідія Відаш. Івасюка-композитора запам’ятовують телеглядачі й радіослухачі. Пишуть йому листи, просять ноти й текст. Що ж заімпонувало передусім молоді у цьому творі? Щирість висловлених почуттів і сучасні ритми, нерозривний зв’язок з природою й фольклорними музичними традиціями, танцювальний характер мелодії та досить високий професіоналізм молодого композитора. Здавалося б, Володимир одразу ж напише нову пісню, щоб закріпити успіх. Але у свої дев’ятнадцять юнак не поспішає, остерігається дешевої популярності й ставить перед собою іншу вимогу — не створювати штампів, не повторювати самого себе. Наступний його романс — «Відлуння твоїх кроків» — оригінальний від початку до кінця, — він передає Лідії Відаш аж через рік.

13 вересня 1970 року в тому ж «Камертоні доброго настрою» вперше звучить «Червона рута». Нечуваний успіх випадає на її долю, вона одразу ж завойовує серця українських глядачів і стає відомою на всіх обширах тодішнього СРСР. У телепередачі Володимир Івасюк виконував «Червону руту» разом з Оленою Кузнєцовою в супроводі ансамблю «Карпати». Окрилений творчою перемогою Валерій Громцев навіть вимагає від Івасюка, щоб пісня залишилася тільки в репертуарі його колективу. Але втримати такий чудовий твір у «власності» ансамблю було неможливо — пісню переписували з ефіру, продукували на поштівках, до Володимира зверталися десятки виконавців за нотами. Івасюк вирішує передати пісню вижницькому ансамблю «Смерічка». Саме в її виконанні глядачі Центрального телебачення голосують за «Червону руту», визнавши її однією з двадцяти найкращих пісень 1971 року. І пісня виконується з Останкінського телецентру 31 грудня 1971 року в супроводі естрадно-симфонічного оркестру ЦТ під керівництвом Юрія Силантьєва.

Його творчість, стверджує Зінаїда Зайцева, «на практиці відкинула «тезу» про вторинність і провінційність української культури. Адже «Червону руту» та інші пісні знали й співали, наспівували на різних континентах. В історії української естради Івасюк залишається початком, основою й разом з тим своєрідним горизонтом-виміром, до якого належить тяжіти естрадній музиці».

Вплив «Червоної рути», «Водограю», інших пісень був величезним. З Івасюком прагнули працювати найпопулярніші на той час поети-піснярі України. Про це свідчить товста папка надісланих йому віршів, які збереглися в архіві композитора. Але Володя — ще й талановитий поет, наділений тонким відчуттям слова, що відзначають його співавтори Юрій Рибчинський та Ростислав Братунь, науковці Ніна Гуйванюк та Віра Марищак, яка, зокрема, зробила висновок про те, що «композитор знайшов музичний еквівалент інтонації української мови, що надзвичайно органічно поєднується з естрадними синкопованими ритмами і які, в свою чергу, прийшли з джазу, — це двоскладове закінчення фрази при синкопованому ритмі, висотний її напрямок або залишається на місці, або висхідний».

І тут варто підкреслити текстову значимість пісень Володимира Івасюка — усіх, без винятку. В них немає жодного зайвого слова, велика наснаженість і глибина, вони цілісні й високопоетичні — його власні, й написані для нього іншими авторами. На тлі нинішньої текстової розбещеності в естраді вони — на недосяжній висоті. І не залишають людину байдужою. Звичайно, це давалося завдяки великій спільній праці композитора і поета. І бувало так, що викидалися не один і не два варіанти, як, приміром, у «Баладі про мальви», «Колисковій для Оксаночки», «Світі без тебе». Чи це не приклад для наслідування?

Серед Івасюкових творів більшість — про кохання, природу, музичну творчість. Але є в нього й пісні високого громадянського звучання. Це і вже згадана «Балада про мальви», і «Балада про Віктора Хару», але особливе місце належить «Пісні про тебе» на вірші Ростислава Братуня. Згадувала Неоніла Братунь, дружина поета, “…якою радістю вони обидва світилися, послухавши остаточний варіант «Пісні про тебе». Братунь не міг натішитися мелодією, що ідеально передавала поетичну думку. Братунь тоді сказав Володі: «Ми колись розкриємо таємницю, що це пісня про Україну»”. Здається, що й композитор вважав цей твір одним із найдосконаліших, бо у виконанні Софії Ротару включив її в платівку-гігант і до збірки з дев’яти своїх пісень. Якою ж бачили Івасюк і Братунь Україну?

Бачу тебе я в хвилі морській,
Бачу тебе я в хмарці легкій,
Бачу тебе я в срібній росі,
Бачу тебе я в першій грозі.

Ти підносишся деревом в синь,
Ти йдеш ранками променем в тінь.
Ти підносишся колосом з нив,
Ти підносишся дивом всіх див.

Глибоко лірична, навіть інтимна, спокійна, стримана мелодія заспіву — і вибуховий, яскравий розлив почуттів у приспіві. Це суто Івасюкова манера письма — найважливішу думку, образ висловити з усією можливою експресією, але без сентиментів, плакатності, прямолінійності. Головне: не згубити мелодію несмаком.

Що Україна завжди була в серці композитора, свідчить і його замисел опери «Дарина», тема якої торкалася нашої давньої історії. І хоч мали діяти в ній князі й хани, проте першорядна роль відводилась пісні — саме піснями зачаровує княгиня Дарина татарського хана, й той відпускає полоненого князя на волю. В опері мало звучати близько 40 пісень. Проте педагог Івасюка по консерваторії А. Кос-Анатольський висміяв цей замисел як нереальний і надто модерний. І хоч Володимир згодом повернувся до нього, проте здійснити не встиг.

Популярність композитора дратувала багатьох. А він ще й у 1978-му стає переможцем всесоюзного конкурсу молодих композиторів із «Сюїтою для камерного оркестру». І від нього просто вимагають нових пісень його улюблені виконавці, а його прагнуть бачити його шанувальники. І він йде їм назустріч. Це при тому, що весь час змушений наздоганяти навчання в консерваторії.

Та нарешті йому пощастило з педагогом — ним став композитор, людина великої душі Лєшек Мазепа. Він у всьому підтримує свого неординарного учня, допомагає йому. Й Володимир ставить собі ще одну мету: достроково закінчити консерваторію, адже він став її студентом у 25. Починає з того, що складає екзамени за третій і четвертий курси разом…

Але вже було пізно — надто темні хмари зібралися над його світлою й талановитою головою. Йому починають дзвонити додому якісь невідомі люди, раптом серед білого дня нападають на нього в місті, й тільки пасажири трамваю, що проїжджав мимо, рятують його від бандитів. Як член жюрі він бере участь у роботі першого всеукраїнського конкурсу естради в Хмельницькому — там показує перші ноти квінтету для духових інструментів, який мав закінчити до літньої сесії. По завершенні конкурсу додому повертається не поїздом, як планувалося, — його навіть прийшли проводжати на вокзал шанувальники, а їде машиною зі своїм товаришем. Очевидно, його вже чекали «потрібні» люди, які й викликали Володимира телефонним дзвінком до консерваторії. Там його й бачили востаннє львів’яни…

Сьогодні важко переоцінити те, що зробив Івасюк за свої тридцять літ. Але прочитаймо запис, зроблений народним артистом України Федором Стригуном у книзі відгуків меморіального музею Володимира Івасюка: «Шануймо і любімо Володю Івасюка, бо за життя він нами був і недолюблений, і недоласканий, і недошанований. Ми не зовсім розуміли, поруч кого ми живемо».

Це видання — данина пам’яті видатного митця XX століття, якого ще маємо пізнати й полюбити по-справжньому. Висловлюємо вдячність усім авторам книжки, а особливо тим, хто дає їй життя.

Парасковія Нечаєва,
директор Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка