Страницы памяти Владимира Ивасюка

За руки взявшись, йдемо й милуємось,
як у серпневу спеку
стікають тіні на траву,
як сповідається
предавнє джерело
й сполохані у житі перепілки
бентежно сплескують крильми.

Так солодко торкається
думок і серця
синівська посмішка твоя,
що тішусь дниною цією
і забуваю, скільки мені літ.

Йдемо, не знаючи зупину…
Ти жадібний до обріїв,
як жадібна до них
лише порода гомінких доріг.
І називаєш ці простори
родимим краєм —
єдина й найдорожча на цім світі
частиночка землі,
де ти самотності не відчуваєш.

Хвилинами здається,
що ти раптово розчинився
у людяності і красі
й надав їм форму власної особи.