Сторінки пам’яті Володимира Івасюка

Ночами прокидаюсь в лихоманці,
бо видається, ніби з-за вікна
лунає голос твій.
Зриваюсь з ліжка й кидаюся відчиняти,
аби мене струснули,
неначе електричний струм,
твої слова: "Я ось уже прийшов!".
Та їх не чути —
вони пливуть
в холодних водах вічності —
ти ж, сину мій, заснув
обличчям до зірок.

У грудях зараз розірветься
клубок пекучий із заліза.
Я дихати не можу
і вмерти теж не можу,
лиш руки можу зводити до тебе —
мого єдиного на світі божества.
І можу навмання ступати
твердим камінням спогадів
про те, як ти крізь роки йшов
і небо квітло у людських очах.

А нині чорний відчай хоче потягти
мене у сіті теміні
і викинути на пустинний берег,
де овиду немає і зогнили зорі.