Сторінки пам’яті Володимира Івасюка

Я не годен ховати серце в тишу,
мов рану у бандаж,—
воно там задихнеться,
й не зможу думати про тебе.

Ходитиму, немов сновида,
вулицями міста,
якими ще лунають кроки.
Розмовлятиму з тобою —
ти ж перейшов в моє єство,
щоб жити в нім до мого скону.
І буду марити у казці,
злеліяній тоді,
коли я йшов, сп’янілий від утіхи,
твоїм життям.

А перехожі хай дивуються.
Нехай.
Вони, напевно, чують,
як плаче і каміння
у мене під ногами.
Вони, напевно, бачать,
як чорне полум’я
в конвульсіях звивається
переді мною,
і думають, що доля
порозбивала в моїм серці
все дощенту.
Хай думають. Нехай…

Я сторонитимусь усіх,
щоб не здригалися
від стогонів моїх.
Хай навіть не підозрюють,
що мій закований трагічний зір
повзе безногим інвалідом по дорозі,
а сльози пропалюють асфальт.

Я став Сізіфом,
якому від богів дістався камінь,
а руки в мене
не натреновані для нього.

Я не годен ховати серце в тишу,
мов рану у бандаж.
Я мушу кожну мить іти до тебе.