Сторінки пам’яті Володимира Івасюка

Завжди,
куди б не йшов
і де б не заблукався,
я повертаюся до світла,
що випромінюють твої блакитні очі,
бо кожну мить до ніг моїх
збігаються дороги світу
й зливаються в одну дорогу,
яка веде лише до тебе.

Завжди,
коли долає туга,
я повертаюся до твого світла
й проймаюсь голосом
співучих трав твого дитинства
і сповіддю твоєї скрипки і рояля.
Тоді моє обличчя
ледь-ледь світлішає,
мов у дитини,
що плакала занадто довго.

Завжди,
коли змагають болі,
я повертаюся до твого світла
й розкриваю груди перед ним,
немов перед очима сонця,
і вірую —
твої благословенні тридцять років
не стануть жовтим листям,
що люди спалюють увосени.

І болі геть зникають,
немов блукаючі вогні.

Завжди,
коли не знаю, де подітись
і що з собою учинити маю,
я повертаюся до твого світла
і сповнююся ним,
як сповнюються бджолами, пташками
і шелестами вітру
черешні саду Воробкевича,
устеленого і твоїми днями та роками.
Тоді здається,
що ти виходиш з пам’яті моєї,
неначе з озера гірського,
осяяний людською добротою.