Спогади
Ігор Бесараба
Ігор Бесараба був однокурсником Володимира Івасюка. Він опублікував кілька статей-спогадів про Володю.
Душа України
Володимир Івасюк — це перлина буковинського краю, це незабутня «Червона рута»…
26 років минуло з того дня, коли перестало битися серце юного талановитого композитора. І хоч нема Володі вже серед нас, його пісні вічно житимуть у серцях і душах багатьох шанувальників як в Україні, так і за її межами. А пісень він за своє коротке життя написав понад сотню…
Ми вчилися з Володимиром Івасюком на одному курсі Чернівецького медичного інституту. Часто спілкувалися, разом ходили на лекції, відробляли пропущені заняття. Моїм захопленням були туризм, природа, фотографія, а світ мрій Володі заполонила музика. У нього це виходило легко, пісні народжувалися в його душі натхненно, він творив за покликом серця.
Пригадуються прозаїчні епізоди, короткі миті нашого з ним спілкування, які немов фотографічним спалахом висвітлюють найдрібніші деталі постаті Володі. При зустрічі він майже щоразу по-приятельськи запитував: «Старий, як справи?». Завжди усміхався, з ним було дуже легко й приємно спілкуватись, навколо нього часто гуртувалась весела компанія, в його оточенні було багато цікавих людей.
Володя користувався заслуженим авторитетом на курсі, в інституті не тільки серед буковинської молоді, а й усієї України, пізніше його ім’я стало відомим майже в усьому світі. Мені казали, що «Червону руту» співають навіть в Африці…
Разом з Володею ми були на табірних зборах у Новоград-Волинському. За місяць служби в мотострілецькому полку ми опанували всі премудрості військової науки. Володя був заспівувачем у нашій роті.
Солдатські будні проходили за усталеним режимом. Після підйому хлопці робили зарядку, виконуючи фізичні вправи — віджимання, підтягування на перекладині та ін. Володя мав добру спортивну форму і підтягувався не менше 10 разів.
А серед нехитрих солдатських харчів часто подавали кашу, заправлену маргарином, про яку Володя жартома казав: «Так смачно, але вдома я такого б не їв».
Пригадується одне з навчань на полігоні. Орієнтування на місцевості. Їх проводив наш командир — Віктор Олександрович Кобилін. Він привів нас на стрільбище та почав пояснювати, де розмістився ворог, а де — свої, звідки неприятель, найвірогідніше, наступатиме, і де потрібно встановити ПТКСи (протитанкові керовані снаряди), кого послати в розвідку і т. п. Ми уважно слухали свого досвідченого командира й захоплювалися його ентузіазмом у передачі нам тонкощів військової справи.
Аж раптом, хвилин через 10, ми почули несподіваний свист куль, які пролітали над нашими головами. Ми з Володею стояли тоді поряд і відчули непереборний страх, здавалось, кров у жилах холоне, хлопці зблідли від жаху. Інстинктивно ми присіли і згуртувалися докупи, щоб зменшити ризик потрапляння під автоматну чергу. Навіть у хлопців, які служили вже давно, з’явився неабиякий переляк на обличчях. А полковник жартома запитав: «Ну що, злякалися, орли? Не бійтесь, кулі пролітають високо, і вас не зачеплять».
Ми зрозуміли згодом, що командир відвів нас не туди, куди потрібно було, через що ми потрапили в епіцентр справжньої стрілянини. Згодом стрілянина вщухла, а з КП, який знаходився за кілометр-півтора, підняли червоний прапорець, і звідти до нас на шаленій швидкості, здіймаючи дорожню куряву, помчала «летучка».
За кілька хвилин з підніжки «ГАЗ–069» зістрибнув молодий лейтенант і напустився на нашого командира з лайкою, мовляв, як він міг завести хлопців на стрільбище, адже їх могли повбивати і т. п. Тільки тоді полковник зрозумів свою помилку. Проте з гідністю зауважив, щоб лейтенант зберігав субординацію.
Безглузда небезпека, яка була так близько, врешті відступила. Ми відійшли звідти подалі, а полковник, щоб зняти нервове напруження, яке опанувало нами, розповів анекдот і розвеселив хлопців.
Згодом у полку розповзлись чутки про цей прикрий випадок. Що ж, у житті й не таке трапляється. Проте свист куль над головою я забути не в змозі й досі…
Після цього випадку Володя навіть сказав, що у нього народилась ідея написати пісню про війну. Це як у В. Висоцького, котрий, побачивши замерзлих альпіністів на льодовику в Приельбруссі, написав свою невмирущу пісню про вершину.
Володя не розлучався з гітарою. Там, де був він, завжди звучали веселі акорди, народжувались нові пісні.
За час військових навчань Володя, як майже і всі ми, побував і в наряді на кухні. Старшина видавав нам старенький, проте чистий спецодяг. Пам’ятаю, що Володі дісталася подерта «роба» з діркою на животі, з-під якої виднілась «тільняшка». На правій штанині — дірка для вентиляції. Я мав при собі фотоапарат, зробив знімок на згадку. Поряд з Володею Івасюком стоїть Володимир Пендела — у білому фартусі, з мітлою.
Це вже історія. Фотографії я віддав у музей Володі Івасюка. Це пам’ять для всіх нас.
Володя давав концерти навіть у медпункті
Я запам’ятав цього симпатичного хлопця з перших днів навчання в медінституті. В урочистій обстановці ми прийняли клятву Гіппократа в залі Будинку офіцерів, а після цього був концерт. Оголосили, що виступає першокурсник Володимир Івасюк. Ми, першокурсники, ніяково переглянулися, хоча ще не знали одне одного. Невже серед нас є такі таланти?! Володя зіграв класичну п’єсу на скрипці. Інструмент в його руках співав, говорив, плакав.
Наука йому давалася легко, він був дуже активний. Виступав на всіх концертах за участю Буковинського ансамблю пісні і танцю, брав участь у КВН, активно займався туризмом, не відставав на фізкультурі. Він був спортивної статури, міг запросто десять разів підтягнутися на турніку. Обливався холодною водою, вранці бігав крос. Але музика — то було головне.
Володя вмів згуртувати колектив. Часто заходив до нас у гуртожиток, і за якихось 15–20 хвилин усі знали, що серед нас є Володя. Дівчата намагалися у цей час бути на кухні в гарному халаті і зайвий раз пройтися коридором, щоби заговорити з Володею чи запросити покуштувати студентської страви.
Звичайно, хтось швидко знаходив гітару, і Володя перетворювався на справжнього артиста. Він грав класику, шлягери і свої пісні, які швидко стали популярними.
Як у всіх студентів, у Володі теж були пропуски, пов’язані здебільшого з концертами. Йому не було поблажок, і доводилося з усіма здавати відробітки. Викладачі його дуже поважали. Тільки на одній кафедрі він мав проблему — на кафедрі фізіології, де його чомусь недолюблював завідувач професор Пахмурний. Поставив йому навіть «двійку» на екзамені.
Незабутні, звичайно, табірні збори від військової кафедри на V курсі в Новограді-Волинському. Повели в їдальню, і ми вперше скуштували справжньої солдатської кухні — кашу на маргарині з чорними житніми сухарями, борщ чи суп. Перед кожним стояла глибока алюмінієва миска і ложка, було трохи смішно — по команді сіли, по команді встали — і в казарму.
Буквально за тиждень Новоградом-Волинським і навколишніми селами поширилася чутка, що у мотострілецькому полку служить молодий композитор Володимир Івасюк. Тут і почалося. До командира полку і начальника зборів Кобиліна приїжджали численні делегації і благали відпустили Володю дати концерти в піонерських таборах, колгоспах, школах.
На перший концерт поїхало два Володі — Івасюк і Королюк (тепер працює лікарем-травматологом). У піонерському таборі був справжній фурор. Наших артистів не хотіли відпускати. Володя Івасюк майже всі номери виконував «на біс» і ставив свій автограф на піонерських галстуках. Одного разу, коли Володя чергував у медпункті, туди набилася маса народу, були всі командири взводів, курсанти училищ, солдати строкової служби. Було десь близько опівночі, коли на галас у медпункті зайшов наш суворий командир. Ми зрозуміли, що зараз буде буря, всі встали, виструнчилися. Командир покрив нас армійським матом… Кричав: «Что это за бардак! Это кто здесь шумит во время отбоя?! Всем наряд вне очереди!» Але щойно побачив, що в центрі стоїть Володя Івасюк з гітарою, замовк і посміхнувся: “Наряд отменяется… Ну давай, как там, «Червону руту»”. Володя знову вдарив по струнах, і «Червона рута» зазвучала якось несміливо, а потім дедалі гучніше, приспів співали вже хором.
