Спогади

Марія Євгенівна Миколайчук

Марія Миколайчук

Співачка, Народна артистка України Марія Миколайчук є дружиною видатного режисера й актора Івана Миколайчука. Їхня сім’я дуже любила Володю, про що Марія пише в своєму листі-спогаді:

Ми з Іваном дуже любили Володю

Доброго дня Вам, вельмишановний Михайле Григоровичу!

Мені тато переказав Ваше прохання. Але мушу застерегти Вас, що я не великий мастак писати листи взагалі. Тому що цивілізація зробила нас трохи лінивими, винайшовши телефон, — легше подзвонити, переговорити, аніж написати листа. Тим більше, що зараз, після того, що трапилося з Іваном (Іван Миколайчук помер 3 серпня 1987 р. — ред.) думки мої сотаються й нічого не береться до голови. Та я спробую якось зосередитися й пригадати.

Володя бував у нас частенько, а вірніше, кожен раз, як тільки приїздив до Києва. Перед тим, як зайти до нас, він завжди телефонував і після вигуків — чи то Іванових, чи то моїх: «Володю, чому ти ще не тут?» — була відповідь: «Я вже там».

І не минало багато часу, як ми вже сиділи й розмовляли. Тема наших розмов була найрізноманітніша — про музику, кіно, театр, пісню й просто про життя. Обговорювали плани створення нового фільму, до якого Володя міг би написати музику, якою вона має бути — ця музика. Про музику, написану до спектаклів, про нові пісні. Часом було, що й критикували один одного, і дякували, як брат братові, за Правду.

Пам’ятаю, одного разу отак сиділи у нас удома, а ввійшла до кімнати Іванова сестричка найменша Іванка і щось йому підморгнула, щось показала й вийшла. Тоді Іван каже Володі: «Слухай, Володю, якщо в тебе є твоя платівка з записами твоїх пісень, то зроби радість моїй сестричці, вона дуже любить твої пісні, а ще більше в твоєму виконанні. Ми всі полюбляємо твої речі, то зроби для нас добре діло».

Володя був приємно вражений такими словами, покликав Іванку й пообіцяв, що наступного разу обов’язково привезе подарунок. Звичайно, слово своє дотримав. Була вручена платівка з автографом.

А не раз сиділи й співали. Іван любив дуже зі мною співати, а Володя слухати. Але часом не витримував і співали всі разом. В основному — народні пісні. В якийсь із таких пісенних вечорів Володя попросив мене заспівати буковинську пісню. Я виконала весільну — «Барвінковий він», її Іван дуже полюбляв. Після того Володя зі сльозами на очах каже: «Дякую тобі. Ось бачиш, що це? Даю тобі до завтра, бо від’їжджаю й мушу забрати назад. Скільки встигнеш — твоє. Ти мусиш, умієш і повинна співати наші буковинські пісні». І дав мені цілий стос записаних його вуйком від людей народних пісень. Звичайно, руки в мене затрусились перед таким скарбом. І була мрія якомога більше встигнути переписати. Пісень було дуже багато. Записала, скільки встигла. І деякі вже виконувала по радіо, на концертах.

Іванові з Володею ніколи не вистачало часу, завжди бідкалися, що за розмовами й суперечками час пролітав особливо швидко.

Михайле Григоровичу! Якщо я своїм листом могла переконати Вас у тому, що ми дуже любили й поважали Володю, то я щаслива. Бо думки снують одні поза другі, плутаються. Простіть мене. Я дуже шкодую, що немає Івана, він умів писати й викладати думку. У нього б це вийшло набагато краще. Він умів писати і творити кіно й любити його, і співати.

З повагою до Вас Марічка Миколайчук.

Жовтень 1987 р.